Підвідомчість справ, що виникають із кредитних правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru

Підвідомчість справ, що виникають із кредитних правовідносин

В. Поливач

Спори, що виникають із кредитних правовідносин, а також процесуальний порядок їх розгляду вже протягом декількох років є предметом обговорення як теоретиків, так і практиків цивільного процесуального права. Така увага до даної категорії справ обумовлюється їхньою численністю (на теперішній час вони складають основну частину всіх цивільних справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції), тенденцією до збільшення, а головне відсутністю єдиної судової практики їх вирішення.

Так, розглядаючи справи, що виникають із кредитних правовідносин, суди по різному застосовують не лише норми матеріального права, а й процесуального. Зокрема, актуальним є питання підвідомчості справ даної категорії, дослідження якого є важливими для вдосконалення цивільного процесуального законодавства України, оскільки відповідає потребам практики та є нагальними завданнями розвитку теорії цивільного процесуального права.

У чинному Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК) [1] не вживається термін "підвідомчість". Але деякі науковці і нині все-таки аналізують його у своїх працях [2, c. 189-227], інші - розкривають сутність інституту "юрисдикція суду" [3, c. 43-48].

Зміст інституту підвідомчості складає розмежування компетенції різних юрисдикційних органів щодо розгляду й вирішення спорів та інших правових питань. Підвідомчість ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору потрапляти під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу; або ж її визначають як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного чи громадського органу [4, с. 194-198].

На сьогоднішній день визначальною стає проблема не стільки розподілу компетенції між різними юрисдик- ційними органами щодо вирішення цивільних справ, скільки між самими судами: цивільними, кримінальними, господарськими й адміністративними судами, а також Конституційним Судом України [5, c. 178].

Крім того існує проблема підвідомчості справ третейським судам, звернення до яких є альтернативним способом вирішення спорів.

Окремі аспекти підвідомчості справ третейським судам досліджували Ю.Д. Притика [6], П.М. Тимченко [7], П.В. Куфтирєв [8], С.А. Курочкін [9] та інші.

Однак, незважаючи на широкий спектр досліджень проблем підвідомчості справ третейським судам, низка питань залишилися поза увагою дослідників або видаються дискусійними. Це стосується, насамперед, питання підвідомчості третейським судам справ, що виникають із кредитних правовідносин. Тема, обрана для дослідження, є досить вузькою але маловивченою, та не була предметом самостійного наукового дослідження.

Крім того, слід визнати, що достатньої уваги даному питанню з врахуванням останніх внесених законодавчих змін та правових позицій Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у вітчизняній правовій науці на теперішній час не приділено. кредитна правовідносини суд

Метою даного дослідження є визначення концептуальних засад удосконалення законодавства в частині визначення підвідомчості справ, що виникають із кредитних правовідносин.

Відповідно завданнями даної статті є аналіз останніх законодавчих змін, судової практики та правових позицій вищих судових інстанцій, спрямованих на врегулювання підвідомчості справ даної категорії, з позиції їх можливого практичного застосування.

Гарантуючи право кожного на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України) [10].

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2008 від 10 січня 2008 року [11], ст. 17 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), ст. 5 Закону України "Про третейські суди" [12] юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди.

Реалізуючи таке право, банки України в зміст кредитних договорів включали третейське застереження про розгляд спору у третейському суді (як правило, Третейський суд при Асоціації українських банків) у разі неможливості його вирішення шляхом переговорів між сторонами.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду.

Така судова практика існувала до прийняття Закону України № 2983-Vl від 03 лютого 2011 року [13], яким ст. 6 Закону України "Про третейські суди" було доповнено пунктом 14, згідно з яким справи із захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банків і кредитних спілок, не підлягають розгляду третейськими судами.

Після прийняття даної норми виникли розбіжності в судовій практиці, щодо вирішення питання про прийняття позовних заяв від споживачів послуг банків, які включили третейське застереження в кредитний договір до 11 березня 2011 року (до набрання чинності Законом України № 2983-VI від 03 лютого 2011 року).

Деякі суди продовжували залишати такі заяви без розгляду на підставі п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК, інші відкривали провадження по справі та задовольняли позовні вимоги громадян-споживачів про визнання договорів в частині третейського застереження щодо вирішення спорів третейським судом незаконними.

Так, Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 22 червня 2010 року позов громадянина-споживача до Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" про визнання дій неправомірними, умов договору незаконними, відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Зокрема було визнано п. 6.3 договору у вигляді третейського застереження щодо вирішення спорів третейським судом незаконним.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 9 вересня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано та в частині позовної вимоги про визнання незаконним п. 6.3 договору ухвалено нове рішення, яким в задоволенні цієї вимоги відмовлено. Позовну заяву в частині інших позовних вимог залишено без розгляду з підстав, передбачених п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Ухвалою Верховного Суду України від 24 березня

року рішення апеляційного суду Тернопільської області було залишено без змін [14].

Свої рішення про залишення таких заяв без розгляду суди мотивували тим, що відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Отже, з огляду на зазначені положення вважати недійсним третейське застереження укладене до набрання чинності змінами до ст. 6 Закону України "Про третейські суди" немає підстав, а тому за наявності між сторонами третейського застереження громадяни- споживачі, які вважають свої права порушеними, повинні звертатися саме до третейського суду.

Проте, деякі практики встановлені в договорі застереження про розгляд спорів між сторонами кредитного договору остаточно третейським судом взагалі вважали порушенням конституційних прав і свобод позивача на його захист в судовому порядку.

Згідно з роз'ясненнями, викладеними в абз. 5 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від

червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" [15] та в п. 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня

року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" [16] договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду, не є відмовою від права на звернення до суду за захистом, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав та інтересів. А тому третейська угода не може бути визнана недійсною.

Так, у березні 2012 року до ВСУ звернулося ПАТ "Укрсоцбанк" із заявою про перегляд рішення Єнакіївського міського суду Донецької області від 22 червня 2011 року, рішення апеляційного суду Донецької області від 13 вересня 2011 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 1 грудня

року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення щодо визнання недійсною умови кредитного договору про третейський розгляд спорів.

Постановою ВСУ від 06 червня 2012 року ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 1 грудня 2011 року було скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції. ВСУ не погодився з висновками ВССУ щодо задоволення позовних вимог та визнання недійсним пункту 6.2 кредитного договору, який містить умову про третейський розгляд спорів [17].

Така правова позиція була сформульована ВСУ за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Вона була доведена до відома апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, апеляційного суду Автономної Республіки Крим, як обов'язкова для всіх судів України, інформаційним листом ВССУ № 10-1393/0/4-12 від 27 вересня 2012 року [18].

У зв'язку із цим, суди не мають передбачених законом підстав при наявності третейського застереження в кредитному договорі визнавати його недійсним.

Одночасно відповідно до роз'яснень постанови пленуму ВССУ № 5 від 30 березня 2012 року за наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) при вирішенні спору суд має враховувати положення п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від

травня 2004 року № 1701-IV "Про третейські суди" про те, що справи щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки), не підлягають розгляду третейськими судами. Тому за наявності вказаного третейського застереження (окремої третейської угоди) залишення позовної заяви споживача без розгляду на підставі п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК є неприпустимим. Незважаючи на третейське застереження, такі заяви підлягають розгляду та вирішенню, в тому числі - при наявності відповідного рішення третейського суду, прийнятого за межами його компетенції.

Аналізуючи вищенаведені правові позиції вищих судових інстанцій, приходимо до наступних висновків:

договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду, не є відмовою від права на звернення до суду за захистом, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав та інтересів.

Якщо дане роз'яснення тлумачити прямо, його можна зрозуміти так, що за наявності третейського застереження у сторін існує виключно правова можливість, а не обов'язок на звернення до третейського суду і для такого звернення потрібна наявність волі обох сторін. У такому випадку, не зважаючи на наявність третейського застереження у договорі, сторона може звернутися до державного суду, а її позовна заява не може бути залишена без розгляду на підставі п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК. Тоді втрачається сутність самої третейської угоди, а п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК взагалі не може бути застосовано.

Очевидно, ВССУ, даючи таке роз'яснення, мав на увазі інше. Особа наділена конституційним правом обирати спосіб захисту своїх порушених прав та інтересів. Він може бути як судовий, так і альтернативний судовому. Підписуючи третейську угоду, особа виражає власну згоду на вирішення спору саме третейським судом, тому говорити про порушення конституційних прав і свобод позивача на його захист в судовому порядку не можна. Реалізація права на альтернативний судовому захист порушених прав не є відмовою від права на судовий захист, хоча і перешкоджає подальшому зверненню до державного суду, оскільки третейська угода передбачає обов'язок звернення саме до третейського суду у разі виникнення спору.

суди не мають передбачених законом підстав при наявності в кредитному договорі третейського застереження, яке було включене до 11 березня 2011 року (до набрання чинності Законом України № 2983-VI від

лютого 2011 року) визнавати його недійсним.

Отже, таке третейське застереження є дійсним, а як наслідок обов'язковим до виконання (Див. п. 1 висновків). Особа зобов'язана звернутися спочатку до третейського суду, яким відповідно до вимог ст. 27 Закону України "Про третейські суди" буде розглядатися питання про його компетенцію розглядати поданий до суду конкретний позов громадянина-споживача, а саме: чи є переданий на розгляд третейського суду спір за поданим позовом спором щодо захисту прав споживачів чи ні. Лише у випадку, коли третейський суд прийде до висновку, що спір стосується захисту прав споживачів, цей спір не підлягає розгляду у третейському суді, а позивач може звернутися з позовом до державного суду.

Таке вирішення ситуації, яка сьогодні склалась з третейськими угодами громадян-споживачів послуг банків, випливає з норм законодавства. Проте його не можна назвати логічним. Споживачу для захисту свого порушеного права обов'язково потрібно звернутись до третейського суду для визнання спору непідвідомчим останньому, не зважаючи на те, що це вже встановлено законом.

Враховуючи зазначене, а також те, що спір все одно буде розглядатись державним судом, з метою економії часу споживача, ВССУ дав наступне роз'яснення.

за наявності третейського застереження (окремої третейської угоди) залишення позовної заяви споживача без розгляду на підставі п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК є неприпустимим.

Позиція ВССУ є цілком обґрунтованою, проте, на наш погляд, вона суперечить змісту ст. 207 ЦПК, яка передбачає вичерпний перелік обов'язкових підстав залишення позовної заяви без розгляду та не передбачає виключень із нього.

Тому для узгодження судової практики з нормами процесуального законодавства пропонуємо п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК викласти у наступній редакції: "6) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді (крім справ про захист прав споживачів)".

Таким чином, на сьогоднішній день спори про захист прав споживачів послуг банків (кредитних спілок) третейським судам не підвідомчі. Проте вони складають лише частину всіх спорів, що виникають із кредитних правовідносин.

Спочатку ВСУ зайняв позицію, що застосування Закону України "Про захист прав споживачів" [19] до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе лише в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування. Таке роз'яснення було надане в Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 роки) ВСУ від 7 жовтня 2010 року [20]. Тобто, спором про захист прав споживачів послуг банків вважався лише спір, який виник на стадії укладання договору про надання фінансових послуг.

На сьогоднішній день, відповідно до Рішення КСУ № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року [21] дія Закону України "Про захист прав споживачів" поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, а попередня правова позиція ВСУ була виключена з вищезгаданого узагальнення.

Крім того, слід враховувати, що позивачем у справі про захист прав споживачів може бути лише сам споживач, тобто фізична особа (п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів").

Сторонами по спору, що виник із кредитних правовідносин, та підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, можуть бути банк (кредитна спілка) з однієї сторони та як фізичні, так і юридичні особи з іншої. При цьому варто зауважити, що юридичні особи можуть бути стороною спору з кредитних правовідносин, що підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства, лише коли у справі присутня фізична особа-поручитель.

Враховуючи те, що банки та юридичні особи не є споживачами відповідно до положень вищенаведеного Закону України, позови банків до фізичних осіб, а також кредитні спори між банками та юридичними особами підвідомчі третейським судам, а отже повинні бути передані на розгляд третейського суду за умови наявності третейського застереження.

Враховуючи останні законодавчі зміни, судову практику та правові позиції вищих судових інстанцій, спрямовані на врегулювання підвідомчості третейським судам справ, що виникають із кредитних правовідносин, приходимо до висновку, що, у разі наявності третейської угоди, справи даної категорії підвідомчі третейським судам, крім справ про захист прав споживачів послуг банків (кредитних спілок). Проте, положення ЦПК потребують внесення змін для узгодження судової практики з нормами процесуального законодавства.

Література

Цивільний процесуальний кодекс України: Закон Верховної Ради України від 18.03.2004 № 1618-IV // Офіційний вісник України. - 2004. - № 16. - Ст. 1088 (з подальшими змінами та доповненнями). 2. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005. - 624 с. 3. Цивільний процес: навчальний посібник. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. / За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 172 с. 4. Вихованський К. В. Юрисдикція та підсудність цивільних справ / К. В. Вихованський // Університетські наукові записки. Часопис Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького. - 2009. - № 1. - с. 194-198.

Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін..; За заг. ред. професора В.В. Комарова. - Х.: Харків юридичний, 2008. - 928 с.

Притика Ю. Д. Проблеми захисту цивільних прав та інтересів у третейському суді: Монографія. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2006. - 636 с.

Тимченко П. М. Проблеми судової підвідомчості: автореф. дис... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 "цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право" / П. М. Тимченко; Нац. юрид. академія ім. Я. Мудрого. - Х., 2000. - 20 с. 8. Закон України "Про третейські суди": науково-практичний коментар / [П. В. Куфтирєв,

В. І. Нагнибіда, Р. О. Стефанчук та ін.]; За заг. ред. Ю. В. Білоусова та П. В. Куфтирєва. - К.: Правова єдність, 2008. - 432 с. 9. Курочкин С. А. Теоретико-правовые основы третейского разбирательства в Российской Федерации: дисс. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 "гражданский процесс; арбитражный процесс" / С. А. Курочкин; Уральская государственная юридическая академия. - Екатеринбург, 2004. - 216 с. 10. Конституція України: Закон Верховної Ради України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Офіційний вісник України. - 2010. - № 72/1. - Ст. 2598.

Рішення Конституційного Суду України у справі про завдання третейського суду від 10.01.2008 р. № 1-рп/2008 // Вісник Конституційного суду України. - 2008. - № 1 - стор. 37. 12. Про третейські суди: Закон Верховної Ради України від 11.05.2004 р. № 1701-IV // Офіційний вісник України. - 2004. - № 23. - Ст. 1540 (з подальшими змінами та доповненнями). 13. Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам: Закон Верховної Ради України від 03.02.2011 р. № 2983-VI // Офіційний вісник України. - 2011. - № 16. - Ст. 647. 14.Ухвала Верховного Суду України від 24.03.2011 р. - Справа № 6-58738св10 // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/15090106 15. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. № 2 // Вісник Верховного суду України. - 2009. - № 8, стор. 3. 16. Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин: Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. № 5 // Закон і Бізнес. - 2012. - № 18. 17. Постанова Верховного Суду України від 06.06.2012 р. - Справа № 6-50цс12 // Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24976431 18. Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин: Інформаційний лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.09.2012 р. № 10-1393/0/4-12 // Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/ informacijni_listi.html 19. Про захист прав споживачів: Закон Верховної Ради УРСР від 12.05.1991 р. № 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 30. - Ст. 379 (з подальшими змінами та доповненнями). 20. Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 роки): Узагальнення Верховного Суду України від 07.10. 2010 р. // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VSS00014.html 21. Рішення Конституційного Суду України у справі про захист прав споживачів кредитних послу від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 // Вісник Конституційного суду України. - 2012. - № 1 - стор. 23.

Размещено на Allbest.ru