Належність та допустимість доказів у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Належність та допустимість доказів у кримінальному процесі України

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

Степанов Олег Станіславович

Київ - 2007

УДК 343.13

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор, Заслужений юрист України Смітієнко Зінаїда Дмитрівна, Українська академія зовнішньої торгівлі, завідувач кафедри цивільних та кримінально-правових дисциплін

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Клименко Ніна Іванівна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри правосуддя; кандидат юридичних наук, доцент Гевко Віктор Васильович, Національна академія Служби безпеки України, завідувач кафедри криміналістики.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу (м.Одеса).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом'янська пл. 1)

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

належність допустимість доказ кримінальний процес

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Стаття 2 КПК України встановлює завдання кримінального судочинства, якими є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Реалізація вимог Конституції і виконання органами дізнання, слідчими, прокурорами та суддями завдань кримінального судочинства неможливі без прийняття правоохоронними органами законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Саме шляхом прийняття таких рішень здійснюється втілення в життя вимог Конституції і чинного законодавства, досягається вирішення завдань кримінального судочинства.

В свою чергу, прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень можливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка суб'єкта доказування під час оцінки доказів може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У зв'язку з цим, правильна оцінка доказів має найважливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і вирішення кримінальної справи у цілому.

Належність та допустимість є невід'ємними елементами характеристики доказів. Доказування у кримінальній справі може здійснюватись тільки належними та допустимими доказами.

Важливе місце, яке займають докази в кримінальному процесі, пояснює той факт, що питання їх оцінки притягують увагу багатьох вчених-процесуалістів. Зокрема, проблема оцінки доказів зазнала значної теоретичної розробки в працях таких вчених, як С.А. Альперт, В.Д. Арсеньєв, М.І. Бажанов, Р.С. Бєлкін, А.Р. Бєлкін, В.П. Бож'єв, Л.Є. Владимиров, С.А. Голунський, Г.Ф. Горський, І.М. Гуткін, М.М. Гродзинський, В.Я. Дорохов, П.С. Елькінд, О.П. Єндовицька, В.І. Зажицький, З.З. Зінатуллін, Л.М. Карнеєва, М.М. Кіпніс, Є.Г. Коваленко, Л.Д. Кокорев, С.В. Курильов, А.М. Ларін, А.Л. Лубенський, Б.Т. Матюшин, М.М. Михеєнко, Г.С. Мосеян, І.І. Мухін, В.Т. Нор, П.Ф. Пашкевич, І.Л. Петрухін, Є.Є. Подголін, Г.М. Різник, Н.В. Сибільова, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, М.К. Треушніков, А.І. Трусов, Л.Т. Ульянова, Ф.Н. Фаткуллін, М.Є. Шумило, Н.Я. Якубович та інші.

Окремі питання оцінки доказів висвітлювалися також в працях В.П. Бахіна, Т.В. Варфоломеєвої, М.М. Вінберга, А.І. Видрі, В.І. Галагана, В.В. Гевка, В.Г. Гончаренка, В.П. Гмирка, А.Я. Дубинського, А.С. Железняка, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, І.П. Козаченка, Н.І. Клименко, Н.С. Карпова, О.М. Коп'євої, М.В. Костицького, В.С. Кузьмічова, В.К. Лисиченка, В.Г. Лукашевича, Є.Д. Лук'янчикова, А.О. Ляша, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, В.В. Молдована, Ю.К. Орлова, Д.П. Письменного, М.А. Погорецького, М.С. Полевого, М.В. Салтевського, М.Я. Сегая, П.Ф. Сілкіна, М.І. Сірого, З.Д. Смітієнко, Л.Д. Удалової, В.Ю. Шепітька, В.П. Шибіка, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених.

Дослідження усіх зазначених вчених безперечно мають важливе значення для розвитку теорії доказів. Багато наукових ідей і пропозицій, сформульованих в їх роботах, вже знайшли відображення в законодавстві і застосовуються в практичній діяльності правоохоронних органів.

Разом з тим аналіз стану наукових досліджень належності та допустимості доказів, виявлення і розробка проблемних питань дозволили усвідомити необхідність їх удосконалення. В розділі теорії доказів щодо належності та допустимості є спірні моменти і невирішені питання. Потребує уточнення саме поняття належності та допустимості доказів. Потрібна теоретична розробка питання про допустимість доказів, які були отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності.

Недостатньо повно досліджене питання порядку прийняття рішення про недопустимість доказів та процесуальної форми таких рішень

Вивчення слідчої та судової практики показало, що якість діяльності правоохоронних органів та суду, пов'язаною з отриманням доказів, не завжди відповідає вимогам сьогодення. Одним із показників якості отриманих доказів є кількість кримінальних справ, повернутих на додаткове розслідування. Вона зростає з року в рік. Так, усього в 2003 році суди повернули для проведення додаткового розслідування 18692 кримінальні справи, що на 7,3 % більше ніж в 2002 році. А в 2004 році цей показник підвищився до 8,2 % порівняно з 2002 роком.[3, с.28] Основні причини такого стану - це односторонність і неповнота проведеного розслідування, суттєві порушення кримінально-процесуального закону, серед яких односторонність і неповнота проведеного розслідування безпосередньо пов'язані з проблемами визначення належності та допустимості доказів.

Зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, практики доказування в кримінальних справах. Саме цим й обумовлена актуальність даної проблеми та необхідність її розробки в рамках наукового дослідження.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконано згідно з пріоритетними напрямами фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005рр. (Наказ МВС України від 30 червня 2002 р. № 635), Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2000-2005 рр. (рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. за № 9 КМ/1. Робота включена до планів науково-дослідних робіт Київського національного університету внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу цього закладу.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є розробка та обгрунтування теоретичних основ кримінально-процесуальної діяльності по забезпеченню належності та допустимості доказів органами досудового слідства та дізнання і на цих підставах внесення науково обгрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства України і практики його застосування.

Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:

- розкрити та проаналізувати поняття доказів на підставі загальних теоретичних положень, чинного законодавства України, законодавства інших держав світу;

- проаналізувати поняття “належність доказів” і дати його визначення;

- розробити класифікацію належних і неналежних доказів;

- вивчити й узагальнити слідчу практику щодо встановлення належності та допустимості доказів і виявити типові помилки органів досудового розслідування та суду;

- визначити поняття і систематизувати умови допустимості, а також недопустимості доказів в кримінальному процесі України;

- сформулювати пропозиції до чинного КПК та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального доказування в обсязі досліджуваних питань.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні відносини, що виникають в процесі доказування.

Предметом дослідження є закономірності процесу встановлення належності та допустимості доказів на різних етапах доказування, а також правові норми, які регулюють цей процес

Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об'єкта і предмета дослідження, їхню основу складає загальний діалектичний метод наукового пізнання реально існуючих явищ, а також їх зв'язок з практичною діяльністю правоохоронних органів. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані: метод системного аналізу, який дав можливість проаналізувати фундаментальні положення сучасної теорії кримінального процесу, основоположні законодавчі та нормативні акти України - Конституцію та закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а також наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань використання доказів в кримінальному процесі; порівняльно-правовий - для аналізу та порівняння національного та іноземного кримінально-процесуального законодавства; формально-логічний - для визначення понятійного апарату за темою дослідження; статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження; соціологічні методи (анкетування, інтерв'ювання) використовувались при вивченні і узагальненні правозастосовчої практики правоохоронних органів та суду, при опитуванні працівників органів дізнання та слідчих МВС України. Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв'язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об'єктивність дослідження, істинність отриманих наукових результатів.

Теоретичною основою дисертації є роботи як вітчизняних, так і іноземних вчених юристів з загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально-процесуального та міжнародного права, а також інших галузей наук.

Нормативною базою дослідження є Конституція України, Закони України, Кримінально-процесуальний та інші кодекси України; Європейські конвенції, відомчі накази, інструкції, інформативні листи Міністерства внутрішніх справ та Генеральної прокуратури України стосовно теми дослідження, а також кримінально-процесуальні кодекси та відповідні закони іноземних країн, зокрема, Азербайджанської Республіки, Великої Британії, Канади, Республіки Бєларусь, Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Сполучених Штатів Америки, Федеративної Республіки Німеччини, Франції; Модельний проект КПК для держав-учасниць СНД.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення 120 кримінальних справ в архівах Апеляційного суду м. Києва і районних судів за 2001-2004 роки; матеріали анкетування працівників прокуратури, органів дізнання та слідчих МВС України (всього опитано 247 працівників правоохоронних органів); аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України, статистичні дані МВС України. Використовувався також особистий досвід дисертанта, набутий за час роботи у підрозділі дізнання системи МВС.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації автором на основі використання доробку вітчизняних та зарубіжних учених, вивчення матеріалів кримінальних справ, узагальнення даних проведеного анкетування практичних працівників з урахуванням положень чинного КПК України, його проекту та міжнародно-правових документів сформульовано ряд положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики. До найістотніших, що містять наукову новизну, слід віднести такі положення:

вперше:

- запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65 чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

“Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

На наш погляд, таке визначення точніше відображає зміст поняття і більш зрозуміло правозастосовувачу.

- запропоновано в проекті КПК України дати авторське визначення поняття належності доказів;

- обгрунтовано положення про те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство України;

- обгрунтовано, що КПК України слід доповнити новим джерелом фактичних даних - показаннями експерта, змістом яких можуть бути лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи;

- на підставі отриманих під час дослідження наукових результатів сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнення чинного КПК (ст.ст.65, 69), а також пропозицій до проекту КПК України (реєстр. № 3456-д), що стосуються недопустимості доказів; визначення особи понятого.

дістало подальшого розвитку:

- положення стосовно критеріїв допустимості доказів і процедури визнання їх недопустимими.

- положення щодо визначення підстав недопустимості доказів у кримінальному процесі;

- висновок про необхідність вилучення з переліку джерел “фактичних даних” ( ч.2 ст.65 КПК України) протоколів з відповідними додатками, які складені уповноваженими органами за результатами оперативно - розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати процесуальним джерелом фактичних даних, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело фактичних даних.

- положення про необхідність закріпити в КПК можливість проведення експертизи до порушення кримінальної справи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані: а) у законотворчій роботі - при внесенні змін і доповнень до чинного Кримінально-процесуального кодексу України, при доопрацюванні проекту нового КПК України (Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності - акт впровадження № 06-19/65-345 від 16 жовтня 2006р; б) у практичній діяльності органів дізнання, слідства, прокуратури, та суду; в) у навчальному процесі - при написанні окремих розділів підручників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти курсу “Кримінальний процес України”.

Матеріали дисертаційного дослідження також впроваджені в навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ України (акт впровадження від 16.04.2004р) та Національного університету “Києво-Могилянська академія” (довідка від 11.02.2004р.)

Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана дисертантом самостійно, а використані в дисертації роботи подаються з обов'язковим посиланням на них. Всі викладені в ній висновки та положення розроблені та сформульовані на базі особистих досліджень дисертанта.

Основна частина опублікованих праць є одноосібними. Щодо публікації, яку підготовлено у співавторстві зі Смітієнко З.Д (“Докази у кримінальному процесі України“ // Зовнішня торгівля: Право та економіка” Збірник наукових праць. Випуск 2, частина-2, Київ - 2002., с.93-99.) - участь дисертанта становить 50 %.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Київського національного університету внутрішніх справ України наукових конференціях та науково-практичних семінарах: “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах” (Київ, 2002р.), “Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві” (Київ, 2002р), “Актуальні проблеми права 2003” (Київ, 2003р.), “Проблеми кодифікації кримінально-процесуального законодавства України”(Київ, 2003р.), “Проблеми доказів і доказування в процесуальному законодавстві”(Київ, 2004р.), “Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м.Київ, 22-23 квітня 2005 року), а також на міжнародному семінарі “Правові засади ведення слідства “( м.Київ, 12-13 квітня 2005 року).

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура дисертації визначена предметом та зумовлена метою і завданням дисертаційного дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам Вищої атестаційної комісії України. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок, з них основний текст становить 170 сторінок, список використаних джерел на 24 сторінках (273 найменування), додатки на 12 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, визначаються мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, його наукова новизна, методологічні та теоретичні основи, формулюються положення, що виносяться на захист, розкривається науково-прикладна цінність отриманих результатів, зазначено види апробацій дисертації.

Перший розділ - “Поняття доказів і їх оцінка в кримінальному процесі”складається з трьох підрозділів, в яких розкривається сутність поняття доказу, проводиться його порівняльний аналіз, опираючись на КПК України та кримінально-процесуальне законодавство інших країн, а також розглядаються питання належності, допустимості та недопустимості доказів.

Розділ відкриває підрозділ 1.1 “Поняття доказів”, в якому висвітлюються та аналізуються точки зору та визначення поняття доказу таких вчених, як В.Ф. Асмус, А.Р. Бєлкін, Ю.М. Грошевой, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.Д. Спасович, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, а також чинного національного законодавства та проекту КПК України (Реєстр.№ 3456-д).

Розглянуто поняття та джерела доказів із зазначенням певних особливостей кримінального процесу таких країн, як Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Федеративна Республіка Німеччина, Франція.

Проаналізувавши ряд нормативних актів різних країн світу, робиться висновок про те, що фактичні дані, які збираються в процесі доказування, формуються з різноманітних джерел різними способами. Найбільш повний перелік джерел доказів існує в КПК України, РФ, Республіки Білорусь та інших країн СНД. Що ж стосується країн з іншою правовою системою, наприклад, США, Великобританія, Франція, то коло джерел отримання доказів в них досить вузьке (найчастіше це - показання свідка, речові докази, висновок експерта).

Запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65 чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці відомості повинні бути встановлені не інакше, як показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, показаннями експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами.

Таке визначення, на наш погляд, точніше відображає зміст поняття доказів і більш зрозуміло правозастосовувачу.

В підрозділі 1.2 “Належність як критерій оцінки доказів у кримінальному судочинстві” в якому проаналізовано різні точки зору, щодо самого поняття “Належність доказів”. Автором зроблено висновок про те, що для визначення належності доказів не має значення той факт, який може вказувати на позитивні і негативні обставини (належним може бути як обвинувальний, так і виправдувальний доказ). Обмеження кола досліджуваних доказів тільки належними до справи запобігає невиправданому розширенню цього кола, що може ускладнити хід розслідування, спричинити витрати державних коштів, зайву витрату часу, захаращення справи непотрібною інформацією. У той же час невиправдане відкидання, невикористання необхідних доказів може привести до неповноти, однобічності доказування - і, в кінцевому результаті, до помилковості висновків, винесення неправосудного вироку.

Належність відповідає, з одного боку, на питання про наявність зв'язку між змістом доказу і фактом який підлягає встановленню; з іншого боку - визначає, наскільки точно встановлено шуканий факт. Іншими словами, належний доказ має визначену доказову силу; не належний - не має її зовсім.

Таким чином, в проекті КПК України, на нашу думку, треба дати визначення поняття належності доказів. Ми пропонуємо його в такій редакції: належність доказів - це один із критеріїв оцінки доказів, що виражає об'єктивний зв'язок будь яких відомостей, що пов'язані з обставинами конкретної кримінальної справи, а точніше - з обставинами, що входять до предмету доказування.

Практичне значення розкриття змісту поняття належності доказів полягає в тому, що створюється очевидна можливість забезпечити досить повне і всебічне встановлення обставин і фактів, що мають істотне значення у справі. З урахуванням критеріїв належності створюється можливість не захаращувати матеріали справи даними, що не мають відношення до предмету доказування, і тим самим не ускладнювати розслідування і розгляд в суді кримінальної справи.

В підрозділі 1.3 “Поняття допустимості та недопустимості доказів”- розглядаються різні точки зору щодо самого поняття допустимості доказів та пропонується включити до чинного КПК, а також проекту КПК критерії, що визначають допустимість доказів

Такими критеріями, пропонуються наступні:

- докази повинні бути отримані в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством України;

- докази мають бути отримані компетентною посадовою особою, правомочною проводити щодо даної справи процесуальні дії;

- докази у справі повинні бути отримані з джерел, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК;

- при фіксації проведення і результатів слідчої дії мають бути дотримані всі умови закону;

вказана інформація повинна містити не здогади і припущення, а фактичні дані: відомості про факти й обставини справи, що підлягають доказуванню у конкретній кримінальній справі.

Також розглядаються випадки недопустимості використання доказів в кримінальному судочинстві з врахуванням конкретного виду джерела доказів. Детально проаналізовано таке джерело доказів, як показання свідків, яке є найпоширенішим в кримінальному судочинстві. Розглянувши імунітети та привілеї свідка, які закріплені в Конституції України, законах та КПК України, автор дійшов до висновку щодо існування прогалин в чинному кримінально-процесуальному законодавстві та запропонував шляхи їх усунення.

Дисертантом проаналізовані основні види порушень закону, які ведуть до недопустимості доказів. Ним проведено порівняльний аналіз інституту недопустимості доказів, імунітетів та привілеїв свідка, судових прецедентів в таких країнах як Велика Британія, США, ФРН, Франція, Республіка Казахстан, Російська Федерація, Республіка Азербайджан, Республіка Молдова, Республіка Білорусь.

З огляду на викладене, висловлено кілька пропозицій щодо доповнень та змін до діючого кримінально-процесуального законодавства (ст. 69, 118) та проекту КПК України (реєстр. №3456-д). (Акт впровадження до Верховної Ради України № 06-19/65-345 від 16 жовтня 2006р)

Другий розділ - “Належність доказів при прийнятті проміжних та підсумкових рішень на етапах порушення кримінальної справи та досудовому слідстві.”.

У підрозділі 2.1 “Види належних доказів” - розглядається класифікація належних доказів. Ми їх поділяємо на три групи: до першої групи належних доказів входять ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що входять до предмету доказування. В зв'язку з цим зазначимо, що їх належність ніким не заперечується.

До другої групи належних доказів - відносяться такі, за допомогою яких встановлюються обставини, що необхідні при винесенні проміжних рішень у справі (обрання запобіжного заходу, зупинення провадження у кримінальній справі і т.д.).

До третьої групи належних доказів входять ті, які можна назвати “допоміжними”. У свою чергу, вони можуть бути поділені на дві підгрупи: орієнтуючі та контрольні.

До доказів, що орієнтують, ми відносимо ті, котрі містять відомості про те, де можуть бути виявлені шукані докази (про місце перебування викраденого майна; про місце, де переховується особа, що скоїла злочин; про те, хто був очевидцем злочину і, відповідно, може бути допитаний як свідок і т.д.).

Докази, що орієнтують, відіграють особливо важливу роль на початковому етапі розслідування, але не втрачають свого значення і згодом, тому що сприяють формуванню такої властивості системи доказів, як повнота.

До контрольних доказів ми відносимо ті, зміст яких складають відомості, що використовуються для перевірки допустимості і достовірності предметних доказів і в процесі досудового слідства, і в судовому розгляді, і на стадіях апеляційного, касаційного провадження. Цими доказами перевіряється надійність джерел предметних доказів - компетентність експерта, незацікавленість свідка в результаті справи (чи, навпаки, його зацікавленість). У даному випадку слідчий за допомогою контрольних доказів встановлює належність (неналежність) інших доказів.

У підрозділі 2.2 “Належність доказів на етапі порушення кримінальної справи, притягнення особи в якості обвинуваченого і застосування запобіжних заходів.” розглянуто та обгрунтовано положення про те, що на етапі порушення кримінальної справи, на основі первинної інформації про скоєне суспільно небезпечне діяння, робиться можливий висновок про належність до справи фактичних даних. На другому етапі цей висновок перевіряється шляхом проведення слідчих дій, тобто збирання нових належних доказів, чи зіставлення з уже наявними фактичними даними.

Імовірність висновку обумовлюється тим, що на цьому етапі аналізуються одиничні зв'язки доказів з обставинами, що підлягають доказуванню. Остаточний і достовірний висновок про належність доказів може бути зроблений лише на основі аналізу взаємозв'язків доказів. Поза контекстом системи доказів остаточний і достовірний висновок про властивості доказів зробити не можна.

Також у цьому підрозділі розглянуті та проаналізовані типові слідчі помилки або недоліки щодо визначення належності доказів при розслідуванні кримінальних справ.

Третій розділ - “Критерії допустимості доказів, отриманих на досудовому слідстві”

У підрозділі 3.1 “Дотримання процесуальної форми як критерій допустимості доказів” розглядаються та аналізуються думки вчених-процесуалістів щодо визначення процесуальної форми. Пропонується власне визначення поняття процесуальної форми. Говориться про те, що фактичні дані про обставини злочину залишаються такими до моменту їх одержання процесуальним шляхом. Процесуальний порядок їх одержання за допомогою використання передбаченого законом джерела і відображення, фіксації в цьому джерелі перетворює їх у докази.

Пропонується законодавчо вирішити питання про проведення як мінімум експертизи до порушення кримінальної справи. При цьому також зазначається, що проведення експертизи до порушення кримінальної справи можливо, якщо це не порушує права людини; якщо сам об'єкт експертного дослідження протягом порівняно короткого проміжку часу може втратити свої властивості або якщо вони можуть істотно змінитися.

У підрозділі 3.2 “Використання слідчим в процесі доказування інформації, отриманої в результаті оперативно-розшукової діяльності” аналізується питання щодо співвідношення оперативно-розшукової інформації та доказів. Говориться про те, що будь-який вид непроцесуальної діяльності щодо виявлення доказів (без фіксації результатів виявлення за допомогою процесуальної форми) можливо розглядати як складову частину саме виявлення доказів. У сукупності з можливістю представлення доказів у порядку ст. 66 КПК України непроцесуальні (в тому числі негласні) методи утворюють один із способів збирання доказів. Також говориться про те, що, протоколи складені за результатами ОРЗ не повинні застосовуватись як джерело фактичних даних. Оперативно-розшукова природа даних протоколів не може змінитися від наміру використання їх в доказуванні у кримінальних справах. Це не протоколи слідчих і судових дій. Правовий режим формування і використання вказаних протоколів зовсім різний.

Інформація, одержана в ході проведення оперативно-розшукових заходів є непроцесуальною і щодо процесу доказування носить допоміжний або орієнтовний характер. Робиться підсумок про те, що результати ОРД можуть бути використані для визначення напрямку розслідування та висунення версій, черговості чи виду слідчих дій, обґрунтованості рішень про проведення окремих слідчих дій та тактики їх проведення, обрання чи зміни запобіжного заходу. Дисертант пропонує виключити з числа джерел фактичних даних протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, оскільки це не відповідає принципу законності і має негативний вплив на об'єктивність прийняття процесуальних рішень.

У підрозділі 3.3 “Актуальні питання оцінки доказів, одержаних органами адміністративної юрисдикції з точки зору допустимості” робиться висновок про те, що в кримінальному процесі можуть бути використані відомості, одержані в результаті адміністративної діяльності правоохоронних органів, але тільки тоді, коли вони містяться в таких процесуальних джерелах фактичних даних, як речові докази і документи.

Також обгрунтовано положення про те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство України.

ВИСНОВКИ

В дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в розв'язанні низки концептуальних питань відносно теоретичного та нормативного забезпечення використання належних та допустимих доказів у кримінальному судочинстві України. Основними науковими і практичними результатами цього дослідження є такі висновки.

1. Запропоновано внести зміни до ч.1 ст. 65 чинного КПК України, а також до ч.1 ст.147 проекту КПК України шляхом заміни словосполучення “фактичні дані” на словосполучення “будь - які відомості” і сформулювати ч 1 ст.65 КПК України в такій редакції:

“Доказами в кримінальній справі є будь - які відомості, на підставі яких у визначеному законом порядку дізнавач, слідчий, прокурор, суддя і суд встановлюють наявність і відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

На наш погляд, таке визначення точніше відображає зміст поняття і більш зрозуміло правозастосовувачу.

2. Запропоновано в проекті КПК України дати визначення поняття належності доказів. Належність доказів - це один із критеріїв оцінки доказів, що виражає об'єктивний зв'язок будь яких відомостей, що пов'язані з обставинами конкретної кримінальної справи, а точніше - з обставинами, що входять до предмету доказування.

3. Запропоновано внести до проекту КПК України зміни стосовно особи понятого. Особа понятого повинна відповідати наступним вимогам: незацікавленість в результаті справи, повноліття, відсутність фізичних і психічних вад, що заважають цій особі правильно сприймати процесуальні дії, відсутність службових, родинних чи інших близьких стосунків із суб'єктами кримінального провадження, кількість осіб - не менше двох. Порушення будь-якої з перерахованих вимог робить отримані докази недопустимими.

4. Обгрунтовано положення про те, що допустимими в кримінальному процесі можуть бути документи адміністративної юрисдикції лише тоді, коли вони з самого початку були оформлені у відповідності з кодексом про адміністративні правопорушення та кодексом про адміністративне судочинство.

5. Обгрунтовано висновок про необхідність вилучення з переліку джерел “фактичних даних” (будь-яких) протоколів з відповідними додатками, які складені уповноваженими органами за результатами оперативно - розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати процесуальним джерелом фактичних даних, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело фактичних даних.

6. Запропоновано авторську редакцію визначення підстав недопустимості доказів у кримінальних справах.

7. Обгрунтовано, що КПК України слід доповнити новим джерелом фактичних даних - показаннями експерта, змістом яких можуть бути лише висновки, зроблені на підставі досліджень, проведених при виконанні експертизи.

8. У тих випадках, коли скоєння злочину пов'язане з невиконанням чи неналежним виконанням розпоряджень закону, посадових інструкцій, належними до справи будуть відомості, що містяться в таких правових актах, оскільки вони відображають модель діяльності (належну поведінку) суб'єкта в тій чи іншій ситуації. У цьому випадку необхідно робити виписки з документів чи залучати їх до справи в оригіналі.

9. На підставі отриманих під час дослідження наукових результатів сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнення чинного КПК (ст.ст.65, 69), а також пропозицій до проекту КПК України (реєстр. № 3456-д), що стосуються недопустимості доказів; визначення особи понятого.

(Комітет Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності - акт впровадження № 06-19/65-345 від 16 жовтня 2006р).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Степанов О.С “Допустимість доказів за кримінально-процесуальним законодавством України“ // Право України.- 2002.- № 11.- с.61-65.

Степанов О.С “Належність як один із критеріїв доказів” // Підприємництво, господарство та право.- 2003.- № 5.- с.110-113.

Степанов О.С “Умови використання слідчим оперативно - розшукової інформації під час доказування” // Міліція України” № 8, 2004 рік.(Додаток- с.35-39)

Степанов О.С., Смітієнко З.Д “Докази у кримінальному процесі України“ // Зовнішня торгівля: Право та економіка” Збірник наукових праць. Випуск 2, частина-2, Київ - 2002., с.93-99. (участь дисертанта становить - 50 %).

АНОТАЦІЯ

Степанов О.С. Належність та допустимість доказів в кримінальному процесі України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09. - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. - Київський національний університет внутрішніх справ. - Київ, 2007.

Дисертація є дослідженням, в якому на монографічному рівні вивчені актуальні правові, теоретичні і практичні проблеми використання в процесі доказування в кримінальному судочинстві належних та допустимих доказів.

Обґрунтовано нові положення, які стосуються самого поняття доказів, а також належності та допустимості, як критеріїв оцінки доказів в кримінальному судочинстві України. Конкретизовано підстави визнання фактичних даних недопустимими в якості доказів у процесі доказування, а також запропоновано процесуальний порядок вирішення цього питання.

Внесено пропозиції, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства і розробку нового КПК України.

Ключові слова: докази, належність доказів, допустимість доказів, недопустимість доказів.

АННОТАЦИЯ

Степанов О.С. Относимость и допустимость доказательств в уголовном процессе Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09. - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. - Киевский национальный университет внутренних дел, Киев, 2007.

Диссертация является исследованием, в котором на монографическом уровне изучены актуальные правовые, теоретические и практические проблемы использования в процессе доказывания относимых и допустимых доказательств.

Основной целью диссертации является разработка и обоснование механизма использования в уголовном процессе Украины относимых и допустимых доказательств, а также формулирование предложений по совершенствованию действующего законодательства Украины и разработки соответствующих норм нового УПК, касающихся этого процессуального института.

Структурно диссертация состоит из вступления, трех разделов, которые содержат девять подразделов, выводов, списка использованных источников и приложений. Во вступлении обосновывается актуальность темы диссертации, степень научной разработки проблемы исследования, связь диссертационной работы с научными программами, планами, темами, определяется объект, предмет, цель и задачи диссертационного исследования, его основные нормативно-правовые источники, информационная, эмпирическая база, методологическая основа, сформулирована научная новизна, указана практическая значимость и апробация полученных результатов.

Первый раздел “Понятие доказательств и их оценка в уголовном процессе” состоит из трех подразделов, в которых рассматривается сущность понятия доказательства, и процесса доказывания, проводится его сравнительный анализ с законодательством таких стран как Великобритания, США, ФРГ, Франция, Республика Казахстан, Российская Федерация, Республика Азербайджан, Республика Молдова, Республика Беларусь, а также рассматриваются вопросы, связанные с допустимостью и относимостью доказательств.

Второй раздел работы “Взаимосвязь относимости доказательств с обстоятельствами, которые входят в предмет доказывания” состоит из двух подразделов в которых рассматриваются особенности использования в уголовном судопроизводстве Украины относимых доказательств по общему предмету доказывания, а также особенности определения относимости доказательств при расследовании уголовных дел о преступлениях, совершенных несовершеннолетними, а также невменяемыми лицами.

Третий раздел “Критерии допустимости доказательств, полученых на досудебном следствии” состоит из четырех подразделов и посвящен проблемам соблюдения процессуальной формы доказательств, процессуальному порядку принятия решения о недопустимости доказательств, использования следователем оперативно-розыскной информации при доказывании, а также вопросу допустимости доказательств по материалам органов административной юрисдикции.

В результате исследования автором предложены и обоснованы следующие положения:

Предложено внести изменения в ч.1 ст. 65 действующего УПК Украины, а также к ч.1 ст.147 проекта УПК Украины путем замены словосочетания “фактические данные” на словосочетание “любые - сведения” и сформулировать ч 1 ст.65 КПК Украины в такой редакции:

Доказательствами в уголовном деле любые сведения, на основании которых в определенному законом порядке дознаватель, следователь, прокурор, судья и суд устанавливают наличие и отсутствие общественно опасного деяния, виновность лица, которое совершило это деяние, и прочие обстоятельства, которые имеют значение для правильного решения дела.

- Предложено в проекте УПК Украины дать определение понятия относимости доказательств. Мы предлагаем его в такой редакции: относимость доказательств - это один из критериев оценки доказательств, который выражает объективную связь любых сведений, которые связанные с обстоятельствами конкретного уголовного дела, а точнее - с обстоятельствами, которые входят в предмет доказывания;

- Обосновано положение о том, что допустимыми в уголовном процессе могут быть документы административной юрисдикции лишь тогда, когда они с самого начала были оформлены в соответствии с кодексом об административных правонарушениях и кодексе об административном судопроизводстве.

- Обосновано вывод о необходимости изъятия из перечня источников фактических данных (ч.2ст.65 УПК Украины) протоколов с соответствующими приложениями, которые составлены уполномоченными органами по результатам оперативно - розыскных мероприятий, потому, что оперативная информация не может выступать процессуальным источником фактических данных, а указанный протокол не может выступать в роли процессуального источника фактических данных.

- Определение критериев недопустимости доказательств влечет признание их недопустимыми и они подлежат исключению из процесса доказывания в уголовном судопроизводстве Украины.

- Внесены обоснованные предложения по усовершенствованию действующего законодательства и разработке нового УПК Украины, касающиеся недопустимости доказательств, относимости доказательств.

Ключевые слова: доказательства, относимость доказательств, допустимость доказательств, недопустимость доказательств.

SUMMARY

Stepanov O.S. Pertinence and an admissibility of evidence in criminal procedure of Ukraine. - Manuscript.

Ph. D. thesis for obtaining a science degree of jurisprudence candidate in speciality 12.00.09. - criminal procedure and criminalistics; judicial expertise. - The Kyiv national university of internal affairs, Kyiv, 2007.

The dissertation is research in which at a monographic level actual legal, theoretical and practical problems of proof procedure categorized and allowable proofs are investigated The author is trying to proove the new conclusions and statements as well as the specificated and supplemented ones, concerning the evidence estimation, kinds and mechanism of legal assistance, specific features when investigating the evidentiary information obtained abroad and its use as evidence. There is a theoratical and practical research of problems and examples in regard to getting the evidentiary information abroad, acknowleging the proof inadmissibility, engaging the obtained evidence into the averment process in criminal case etc.

The author gives his suggestions and recommendations concerning law enforcement improvement, inroduces his proposals to the legislator regarding the development of procedural criminal law, which regulates international affairs of Ukraine in the field of criminal justice and probative law.

Key words: proof, pertinence of evidence, the use of identification evidence, proof inadmissibility.

Размещено на Allbest.ru

...