Міжнародно-правова концепція міжнародного злочину

У підрозділах с 3.3 по 3.7. містяться науковий аналіз та узагальнення міжнародних стандартів криміналізації деяких найбільш серйозних видів правопорушень, що мають тенденцію до транснаціоналізації, а саме: торгівлі людьми (підрозділ 3.3.); відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом (підрозділ 3.4.); корупційних правопорушень (підрозділ 3.5); незаконного ввозу мігрантів (підрозділ 3.6.); незаконного виготовлення й обігу вогнепальної зброї (підрозділ 3.7.). Зазначається, що у кримінальному праві різних країн існують відмінності, які мають чи можуть мати негативний вплив на розвиток міжнародної взаємодії у реагуванні на злочинність. Багато антикримінальних конвенцій містять положення, що формулюють стандарти кримінально-правової заборони стосовно діянь, які викликають особливу занепокоєність з точки зору їх потенційної транснаціоналізації. Ці положення є наслідком компромісу, неминучого для досягнення консенсусу. Вони встановлюють мінімальні стандарти, яких держави повинні дотримуватися з інтересів узгодженості і, як правило, містять в собі мінімум ознак, стосовно включення яких як елементів складу злочину домовилися держави. Держави-учасниці можуть перевищувати ці стандарти, оскільки кожна держава зберігає за собою право не обмежуватися ними.

Четвертий розділ «Тероризм і транснаціональні терористичні злочини», якій складається з трьох підрозділів, містить аналіз та узагальнення існуючих міжнародно-правових дефініцій тероризму і терористичних злочинів та основних сучасних тенденцій міжнародної протидії тероризму.

В підрозділі 4.1. «Розвиток міжнародно-правової концепції тероризму» досліджено пошук міжнародно-правового визначення тероризму в теорії та практиці антитерористичного співробітництва держав. Зазначається, що гострота дискусій навколо дефініції тероризму здебільшого зумовлена тим, що досліджуються різні версії цього поняття. Існує, як мінімум, три цілі визначення поняття «тероризм» у міжнародному праві: 1) досягнення необхідного і достатнього ступеня згоди стосовно сутності тероризму як соціально-політичного феномена, що дозволяє розробляти загальну стратегію його стримування; 2) узгодження предметної сфери міжнародного співробітництва для припинення терористичних злочинів і кримінального переслідування осіб, підозрюваних у їх скоєнні; 3) напрацювання міжнародно-правового стандарту криміналізації терористичних правопорушень, тобто моделювання кримінально-правової заборони з метою гармонізації і оптимізації заходів кримінальної репресії.

Незважаючи на певні досягнення, в існуючій міжнародно-правовій системі протидії тероризму існують істотні прогалини. З метою ліквідації цих прогалин світовим співтовариством приймаються заходи для прийняття ефективного, всеохоплюючого і прийнятного для всіх держав документа щодо співпраці та скоординованої антитерористичної діяльності. З урахуванням складності узгодження концептуальної дефініції тероризму, у дисертації висловлюється думка на користь включення до конвенції так званого «робочого» визначення, яке не претендує на більше, ніж визначення сфери її дії. Його доцільно сформулювати за допомогою апробованого «синтетичного» методу, який полягає в перерахуванні проявів тероризму і його загальній характеристиці, що заповнює неминучі прогалини такого перерахування. Прийняття всеохоплюючої конвенції про тероризм, включаючи його консенсусне визначення, дозволить створити чіткі нормативні рамки міжнародного антитерористичного співробітництва і закласти основу для дійсно глобальних заходів реагування на терористичну загрозу.

У підрозділі 4.2. «Міжнародно-правові стандарти криміналізації терористичних злочинів» здійснено аналіз і систематизацію дефініцій терористичних злочинів, які містяться в універсальних секторальних антитерористичних конвенціях і протоколах, що складають основу існуючої правової бази міжнародного режиму протидії тероризму. Ці угоди охоплюють п'ять груп терористичних злочинів: 1) злочини, що стосуються цивільної авіації; 2) злочини, що кваліфікуються в залежності від статусу потерпілих; 3) злочини, що стосуються небезпечних матеріалів; 4) злочини, що стосуються морських суден і стаціонарних платформ; 5) злочини, що стосуються фінансування тероризму. Лише у двох з тринадцяти універсальних антитерористичних міжнародно-правових угод не міститься визначення складів злочинів. Крім універсальних, у системі міжнародної протидії тероризму вагому роль відіграють регіональні та субрегіональні антитерористичні механізми, у зв'язку з чим дисертант приділяє значну увагу дослідженню стандартів криміналізації терористичних злочинів, які містяться в документах Ради Європи та Європейського Союзу.

У підрозділі 4.3. «Фінансування тероризму як транснаціональний злочин і роль ООН у формуванні міжнародного превентивного антитерористичного фінансового режиму» аналізується фінансування тероризму як транснаціональний злочин і розглядаються міжнародно-правові аспекти створення глобальної системи протидії цьому явищу. Зазначається, що у даний час більше тридцяти міжнародних організацій працюють над узгодженням стратегій по боротьбі з фінансуванням тероризму. Система Організації Об'єднаних Націй відіграє особливу роль у цих зусиллях. Аналіз універсального і спеціального фінансового антитерористичного режиму, встановлених ООН, свідчить про те, що вжиті заходи дають позитивні результати, які в довгостроковій перспективі обіцяють закріпити здатність країн захищати міжнародну фінансову систему від зловживань, що вчиняються терористичними групами та їх прихильниками. Особливого значення набуває імплементація стандартів протидії тероризму на державному рівні із врахуванням національних правових традицій.

Розділ п'ятий «Міжнародний злочин як підстава кримінальної відповідальності індивіда з міжнародного права» складається з трьох підрозділів. В ньому здійснюється науковий аналіз становлення і сучасного стану концепції міжнародно-правового злочину як підстави кримінальної відповідальності індивіда згідно з міжнародним правом. Здобувач відзначає, що поняття міжнародного злочину як підстави міжнародно-правової відповідальності індивіда є неоднорідним. Виникнувши під впливом нюрнберзького прецеденту, протягом півстоліття свого існування воно зазнало значної трансформації. Сьогодні можна виокремити декілька модифікацій міжнародно-правового злочину, що істотно відрізняються одна від одної: 1) «нюрнберзька», сконструйована нюрнберзьким і токійським прецедентами; 2) «постнюрнберзька», що сформувалася у постнюрнберзький період під впливом національної судової практики і розвитку міжнародного права; 3) «гаазька», формування якої пов'язано з установою й діяльністю міжнародних трибуналів у Гаазі й Аруші; 4) «римська», закладена в Римському статуті Міжнародного кримінального суду.

У підрозділі 5.1. «Нюрнберзька концепція міжнародного злочину» увагу зосереджено на специфічний моделі міжнародно-правового злочину, яка склалася під впливом нюрнберзького і токійського прецедентів. Міжнародно-правові злочини безпосередньо порушують норми міжнародного права: це положення було вперше відображено у Статуті Міжнародного військового трибуналу, заснованого у відповідності до Лондонської угоди «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі» від 8 серпня 1945 р. Статут виділяв три види злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Через рік таку класифікацію було повторено у Статуті Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу. Юрисдикція трибуналів поширювалася на дії, що існували в минулому, і це вимагало концептуального узгодження з принципами «nullum crimen sine lege» і «ex post facto». У процесі судового розгляду підсудні та їхні захисники стверджували, що застосуванням до раніше вчинених злочинів установлених пізніше правових санкцій порушуються ці принципи. Для спростування цього твердження Нюрнберзький трибунал використовував теорію злочинів «із загального міжнародного права», відповідно до якої всі злочини, що інкримінувалися обвинувачуваним, були злочинами із загального міжнародного права, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Ця теза стала основним постулатом нюрнберзької концепції. «Нюрнберзький» міжнародний злочин - це поведінка індивідів, із дій яких складається міжнародне правопорушення держави, свого роду персоніфікований «злочин держави». Агресія як правопорушення держави, трансформоване у злочин його лідерів, є стрижнем усієї правової конструкції «нюрнберзької» моделі. Час показав, що Нюрнберзький і Токійський трибунали стали не тільки новим, але й унікальним явищем в історії.

У підрозділі 5.2. «Постнюрнберзький розвиток концепції міжнародного злочину» автор досліджує трансформацію концепції міжнародно-правового злочину в умовах відсутності органів міжнародної кримінальної юстиції. Констатується, що після завершення діяльності Нюрнберзького і Токійського трибуналів кримінальне переслідування індивідів, обвинувачуваних у злочинах проти людства, здійснювалося у рамках національних правових систем, тому конструкція міжнародно-правового злочину стала спиратися на національну юрисдикцію, але концепція «злочину із загального міжнародного права» залишалася незмінною. Із середини минулого століття в рамках ООН відбувалася робота з кодификації злочинів проти миру, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Вже перший проект Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства (1954), який було представлено Комісією міжнародного права, містив формулювання «злочини з міжнародного права» (crimes under international law). Діяльність Комісії міжнародного права суттєво сприяла становленню цілісної концепції міжнародно-правового злочину.

У підрозділі 5.3. «Гаазька» і «римська» модифікації міжнародного злочину» розглядається комплекс питань, пов'язаних з ідентифікацією поняття «міжнародний злочин» в умовах існування сучасних органів міжнародної кримінальної юстиції. Заснування на початку 90-х років ХХ ст. міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc по колишній Югославії і по Руанді ознаменувало новий етап у розвитку концепції міжнародного злочину: було сформовано так звану «гаазьку» модифікацію, юрисдикційна складова якої виражена у пріоритетній міжнародній юрисдикції створених рішенням Ради Безпеки ООН кримінальних трибуналів ad hoc. Автор підкреслює, що незважаючи на те, що трибунали зіткнулися із серйозними концептуальними проблемами (зокрема, питаннями легітимності їхнього заснування, вибірковості застосування права), не викликає сумніву значимість їх внеску в розвиток концепції міжнародно-правових злочинів. «Гаазька» модифікація суттєво відступає від «нюрнберзької» конструкції міжнародно-правового злочину, побудованої на його обов'язковому зв'язку з міжнародним збройним конфліктом. Значно розширено коло суб'єктів міжнародно-правових злочинів: до нього належать не тільки представники державної влади, але й всі інші особи, що діють у рамках певної політики як державних, так і опозиційних сил. Ця модифікація не може розглядатися як персоніфікований злочин держави. Підкреслюється, що злочини проти миру, які були головною ланкою «нюрнберзької» моделі, до «гаазької» не включені.

У ході дослідження виявлено основні ознаки, що характеризують злочини, які підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Статут Міжнародного кримінального суду, прийнятий 17 липня 1998 р. на Дипломатичній конференції в Римі, формує нову (умовно - «римську») модифікацію міжнародно-правового злочину. Вона включає в себе найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства в цілому, що підпадають під юрисдикцію постійного Міжнародного кримінального суду і прямо зазначені в його Статуті. У цьому формулюванні відображено три ознаки: 1) міжнародна небезпека злочину, яка полягає в тому, що він викликає «стурбованість міжнародного співтовариства в цілому» - матеріальна ознака; 2) злочин повинен бути прямо зазначений у Статуті - формальна ознака; 3) злочин повинний повинен бути «найсерйознішим» - тест тяжкості. Як видно, «римська модифікація» міжнародно-правового злочину не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони. Вона має переважно договірно-правову основу. Разом з тим, ця конструкція не підмінює собою вже існуючі модифікації міжнародно-правового злочину. Формулювання, що містяться у Статуті й «Елементах злочинів», є матеріально-правовим фундаментом міжнародної кримінальної юстиції, а також універсальним стандартом криміналізації злочинів проти людства і підлягають імплементації у національне право. Законодавство України повинне бути гармонізоване з положеннями Статуту.

Висновки

У роботі наведено теоретичне узагальнення й нове розв'язання наукової проблеми, що полягає в створенні цілісної міжнародно-правової концепції міжнародних злочинів і виявляється в наступних висновках:

1. Міжнародне право здавна встановлювало певні межі поняття «міжнародний злочин». Не все, що заборонено національним кримінальним правом, є злочинним з позиції міжнародного права, і не все, що не заборонено національним кримінальним правом, є незлочинним. Цей підхід формує міжнародно-правове розуміння міжнародного злочину як діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню держав або світового співтовариства у цілому. Таке його розуміння, з одного боку, виключає зі сфери солідарного кримінального переслідування держав малозначні правопорушення і злочини, які не наділені так званою «абсолютною злочинністю»; з іншого - розширює цю сферу за рахунок міжнародно-правової криміналізації діянь, які викликають стурбованість усього світового співтовариства. Формальний поріг поняття «злочин» відсувається за межі національного права, з огляду на що значення суб'єктивного фактору - розсуду законодавця - понижується; водночас підвищується значимість міжнародно-правових критеріїв кримінально-караної поведінки.

2. Міжнародний злочин як заборонене національним і/чи міжнародним кримінальним правом соціально небезпечне діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню в рамках міжнародної і/чи національної кримінальної юрисдикції, є основною категорією міжнародного кримінального права. Якщо виходити з широкої інтерпретації поняття «міжнародне кримінальне право», що охоплює всі сторони міжнародно-правового співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, слід визнати, що підгалузі, які складають цю галузь міжнародного права, мають значну специфіку. Ця специфіка обумовлюється особливостями міжнародних злочинів. Поняттям «міжнародний злочин» охоплюються дві різні за характером криміналізації групи протиправних діянь: по-перше, діяння, що криміналізовані національним кримінальним правом (у разі, якщо вони підпадають під юрисдикцію не менш як двох держав); по-друге, діяння, що криміналізовані безпосередньо міжнародним правом. Відповідно, перша підгалузь міжнародного кримінального права може бути названа «транснаціональним кримінальним правом»; друга підгалузь розглядається як «міжнародне кримінальне право stricto sensu».

3. Категорію міжнародно-правових злочинів, чи «злочинів з міжнародного права» (crimes under international law), складають діяння, що криміналізовані міжнародним правом і потенційно підпадають під міжнародну кримінальну юрисдикцію. Правова цінність Нюрнберзького прецеденту полягає в тому, що він реалізував ідею кримінальної відповідальності згідно з міжнародним правом за злочини, міжнародні як з точки зору юрисдикції, так і за характером матеріального права, що застосовується. Нюрнберзький трибунал у своєму вироку спирався на теорію, відповідно до якої злочини, які належать до його юрисдикції, розглядалися як злочини із загального міжнародного права, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Теза, відповідно до якої всі злочини, що інкримінувалися обвинувачуваним, були злочинами із загального міжнародного права, стала основним постулатом нюрнберзької концепції міжнародного злочину. Вона знайшла свій розвиток у постнюрнберзький період і стала основою «гаазької» концепції міжнародного злочину, створеної заснуванням і діяльністю Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території колишньої Югославії з 1991 р., а також Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за геноцид та інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за геноцид та інші подібні порушення, вчинені на території сусідніх держав. 17 липня 1998 р. на Дипломатичній конференції в Римі відбулася важлива подія - прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду. Міжнародно-правовими злочинами «римської» модифікації є найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства в цілому, підпадають під юрисдикцію постійного Міжнародного кримінального суду і прямо зазначені в його Статуті. Таким чином, «римська модифікація» міжнародно-правового злочину не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони, хоча і не виключає його існування.

4. Транснаціональний злочин є «національним» за характером кримінальної заборони і міжнаціональним за своєю поширеністю. Міжнародний характер таких злочинів визначається об'єктивними характеристиками самих діянь, що підпадають під юрисдикцію двох і більше держав. Транснаціональне кримінальне право як підгалузь міжнародного кримінального права складається з норм, які регламентують взаємодію держав у сфері протидії злочинності, а саме: 1) транснаціональне матеріальне право, яке являє собою систему міжнародно-правових норм, спрямованих на регламентацію матеріально-правових питань національної кримінальної юрисдикції та екстрадиції, а також на гармонізацію криміналізації найбільш важливих у міжнародному плані правопорушень і встановлення співрозмірних та ефективних кримінальних санкцій; 2) транснаціональне процесуальне кримінальне право, яке складається, як мінімум, із двох частин: а) міжнародно-правових норм, які регламентують взаємодію національних правоохоронних і судових органів з метою притягнення до відповідальності винних осіб («право взаємної допомоги держав з кримінальних справ», включаючи процесуальні аспекти екстрадиції); б) міжнародно-правових норм, спрямованих на оптимізацію функціонування національних правоохоронних і судових систем та забезпечення гарантій прав людини у кримінальному судочинстві; 3) транснаціональне кримінально-превентивне право, що регламентує взаємодію держав у попередженні злочинності.

5. Основним джерелом транснаціонального кримінального права є міжнародно-правові угоди, спрямовані на гармонізацію кримінально-правової заборони, оптимізацію систем кримінального правосуддя, міжнародну кооперацію у застосуванні заходів кримінальної репресії та координацію організаційно-правових заходів попередження злочинності і припинення злочину. Міжнародні угоди охоплюють певні види транснаціональної злочинності, які викликали найбільшу занепокоєність міжнародного співтовариства. Визначення злочинів, які містяться у конвенціях, можуть переслідувати, як мінімум, дві відносно самостійні цілі: 1) визначення сфери застосування конвенції для цілей міждержавної співпраці у попередженні і припиненні злочинів; 2) створення моделі кримінально-правової заборони, тобто зазначення основних елементів злочинів, що підлягають криміналізації національним правом держав-учасниць конвенції. Якщо для цілей криміналізації є необхідним значний ступінь конкретизації елементів злочину, то для цілей міждержавної кооперації у кримінальному переслідуванні та попередженні злочинів спостерігається прагнення до створення широких правових рамок. Таким чином, тенденція до гармонізації кримінально-правової заборони вимагає деталізації міжнародно-правових норм, тоді як тенденція до розширення заходів міжнародної співпраці обумовлює використання «всеохоплюючих» понять.

6. Міжнародно-правове поняття транснаціонального організованого злочину має чіткі параметри і дає можливість створення єдиного комплексного підходу та єдиної ефективної стратегії співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Таке поняття міститься в Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) і протоколах, що її доповнюють. Для виконання зобов'язань, передбачених Конвенцією і протоколами, багатьом державам необхідно прийняти нові закони чи внести зміни до діючого законодавства, а також зміцнити свої правоохоронні структури та системи кримінального правосуддя. Слід зазначити, що Конвенцію було розроблено для загальних цілей, внаслідок чого рівень абстракції Конвенції є вищим, ніж це необхідно для внутрішнього законодавства.

7. Внутрішньодержавне право багатьох держав, у цілому, має значний ступінь подібності до більшості традиційних видів транснаціональних злочинів. Разом із тим у кримінальному праві різних країн існують відмінності, які мають чи можуть мати негативний вплив на розвиток міжнародної взаємодії. Конвенції як джерела транснаціонального кримінального права не містять кримінально-правової норми, яка би прямо встановлювала злочинність і караність поведінки індивіда. Однак вони включають в себе зобов'язання держав щодо встановлення кримінально-правової заборони, що може бути названо опосередкованою транснаціональною криміналізацією. Вона пов'язана з адаптацією договірних стандартів до національного кримінального права. Узгодження національного законодавства з міжнародно-правовими нормами є обов'язком країн-учасниць конвенцій. Відповідно, посилання на специфіку кримінально-правової системи не можуть бути підставою для відмови держав від прийнятих на себе зобов'язань. Національний закон може і повинен зазнавати узгоджених на міжнародному рівні змін. Разом з тим очевидно, що опис складів злочинів, що міститься у договорах, не може бути дослівно перенесено до національного права всіх держав-учасниць договору. Імплементація не обмежується простим перекладом тексту угоди чи включенням його verbatim до нових законів. Не застосовуючи дослівне відтворення формулювань міжнародної угоди, необхідно виходити зі змісту і призначення тієї міжнародно-правової норми, яка підлягає імплементації, і не допускати їх викривлення. Це є складним завданням, виконання якого вимагає врахування специфіки кримінально-правової системи країни.

8. Прийняття договірних зобов'язань щодо криміналізації правопорушень базується на спільності розуміння мети кримінальної політики. Однак держави не завжди проявляють готовність і здатність гармонізувати свої кримінально-правові системи з міжнародно-правовими стандартами. Ратифікації договорів повинні передувати адаптація договірних стандартів криміналізації до національного права і підготовка внесення відповідних змін до кримінального закону. Держави-учасниці договорів зобов'язані забезпечити відповідність нових норм національній правовій традиції. Окремі зміни положень національного права, що стосуються конвенційних злочинів, без коригування і гармонізації всієї його системи, залишають нові норми у правовому вакуумі.

9. Міжнародний тероризм є реальною загрозою внутрішній і зовнішній безпеці держав, мирним взаєминам між ними, розвиткові та функціонуванню демократичних інститутів і принципів. До початку ХХІ ст. сформувалася система міжнародної протидії тероризму, яка включає в себе співробітництво на глобальному та регіональному рівнях, а також на двосторонній основі. Універсальні антитерористичні конвенції заклали міцні нормативні основи координації протидії тероризму і гармонізації національного законодавства у цій сфері. Передумовою для створення ефективного міжнародно-правового та національного режиму протидії тероризму є приведення національного законодавства у повну відповідність до положень цих документів.

10. Нейтралізація загрози тероризму диктує необхідність всеохоплюючого підходу. Це вимагає негайного прийняття всеохоплюючої антитерористичної конвенції і загострює питання про міжнародно-правове визначення тероризму, відсутність якого підриває правові позиції у боротьбі з цим явищем. Робоча дефініція тероризму не претендує на більше, ніж визначення «сфери охоплення конвенції». Її доцільно сформулювати за допомогою апробованого «синтетичного» методу, який полягає в перерахуванні проявів тероризму і його загальній характеристиці, що заповнює неминучі прогалини такого перерахування, і включити такі елементи: 1) підтвердження того, що акти, які підпадають під дію попередніх антитерористичних конвенцій, є тероризмом; 2) загальний опис тероризму як «будь-якого діяння, пов'язаного з насильством чи загрозою насильства, спрямованого проти будь-якої цивільної особи чи будь-якої іншої особи, яка не бере активної участі у військових діях в ситуації збройного конфлікту, коли мета такого діяння з огляду на його характер чи контекст полягає в тому, щоб залякати населення чи примусити уряд чи міжнародну організацію здійснити будь-яку дію чи утриматися від її здійснення». Прийняття всеохоплюючої конвенції про тероризм, включаючи його консенсусне визначення, дозволить створити чіткі нормативні рамки міжнародного антитерористичного співробітництва і закласти основу для дійсно глобальних заходів реагування на терористичну загрозу.

11. Повноцінна стратегія боротьби з тероризмом охоплює широкомасштабну протидію фінансовим аспектам терористичної діяльності. Формування антитерористичного фінансового режиму має на меті підрив фінансової інфраструктури терористичних груп з використанням законодавчих, правоохоронних, розвідувальних, економічних сил і створення системи захисту міжнародної і національної фінансової системи від використання терористичними групами та їх прихильниками. Встановлення такого режиму є важливим елементом глобальних зусиль у боротьбі з тероризмом.

12. Істотне обмеження принципу невидачі політичних злочинців є нагальною необхідністю. Політичний характер терористичних злочинів і політична мотивація дій терористів не мають бути підставою для застосування до них правила про відмову у видачі політичних правопорушників. Разом з тим, актуалізація проблеми тероризму не повинна давати привід для обмеження прав людини. Незалежно від характеру діяння, що інкримінується, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча держава має вагомі підстави вважати, що прохання про екстрадицію є завуальованою формою політичного переслідування. Необхідно вжити заходів, що виключають екстрадицію за відсутності гарантій справедливого судового розгляду в запитуючій державі. Солідарність у придушенні злочинності не повинна переростати у сприяння політичним репресіям. Сучасна концепція міжнародного кримінального права повинна забезпечити, з одного боку, потреби у міжнародній кооперації держав у кримінальному переслідуванні осіб, які скоїли тяжкі злочини, та з іншого - надати захист особам, які піддаються політичним переслідуванням.

13. Перед Україною стоїть невідкладне завдання приведення своєї кримінально-правової системи у повну відповідність до міжнародного права. Україна прагне до активної співпраці у сфері протидії злочинності. Затягування прийняття і ратифікації договорів з питань протидії злочинності є невиправданим. У той же час без поглибленої та системної роботи, що передує ратифікації, участь держави у міжнародно-правових угодах у сфері міжнародного кримінального права є неефективною і не більше ніж декларативною. Доцільно здійснити комплексний і детальний моніторинг кримінального законодавства України з точки зору його відповідності до міжнародних стандартів криміналізації. Кожен законопроект про внесення змін до кримінального законодавства повинен проходити наукову експертизу на його відповідність міжнародним кримінально-правовим стандартам.

14. Важливою умовою ефективності сумісних зусиль держав у протидії злочинності є адекватна сучасним умовам законодавча регламентація екстрадиції та інших видів міждержавної співпраці у сфері кримінальної юстиції. Поряд з удосконаленням кримінального та кримінально-правового законодавства у цій сфері, необхідно прийняти Закон про організаційно-правові основи міжнародної співпраці України у сфері протидії злочинності. Цей закон повинен відповідати меті здійснення співпраці в якомога більш широкому масштабі: для виконання цього завдання до нього слід включити положення, відповідно до якого «міжнародне співробітництво здійснюється на підставах і в порядку, передбаченому законодавством України, у відповідності до багатосторонніх і двосторонніх договорів чи інших домовленостей про взаємну правову допомогу. За відсутності таких домовленостей Україна може здійснювати співробітництво відповідно до її законодавства і на підставі принципу взаємності. У Законі повинно бути відображено положення про неприпустимість видачі підозрюваного правопорушника, якщо є вагомі підстави вважати, що прохання про видачу було направлене з метою переслідування чи покарання особи з причини його раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження чи політичних переконань чи, що задоволення цього прохання завдало б шкоди становищу цієї особи з будь-якої із цих причин.

15. Характер і масштаби сучасної злочинності вимагають глобального реагування на неї на основі широкого міжнародного співробітництва за умови дотримання прав людини. Не викликає сумнівів необхідність функціонування дієвої системи міжнародної кримінальної юстиції, яка забезпечує судове переслідування міжнародних злочинців у відповідності до фундаментальних принципів міжнародного права і неухильного дотримання прав людини. У зв'язку з цим ратифікація Верховною Радою України статуту Міжнародного кримінального суду є не тільки доцільною, але й абсолютно необхідною. Загроза, яку несе в собі міжнародна злочинність, настійливо вимагає прояву політичної волі і готовності до міжнародної взаємодії. Правове забезпечення ефективності міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності, імплементація міжнародних стандартів кримінального права і правосуддя є одним із пріоритетних завдань законотворчої діяльності та юридичної науки.

Размещено на Allbest.ru