Територіальний адміністративний поділ

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ВСТУП

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову змінена відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України - на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70-80-ті роки XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника - сусідньої Пруссії.

Відповідно до порад прусського короля Фрідріха і керівника російської зовнішньої політики графа Паніна австрійський канцлер А. Кауниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії. Це завдання виконали придворний радник Розенталь, чеський архіваріус Коллар й угорський історик Бенчур.

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772 році було складено й опубліковано обґрунтування окупації. Юридично її «підставою» став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія II. Коли у війні з Польщею в битві під Завихостом над Віслою в 1205 році загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславович, його союзник Андрій II взяв опіку над вдовою і дітьми - Данилом і Васильком. Скориставшись правом опіки, Андрій II заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини. Цей титул вживали в офіційних документах і його спадкоємці.

Однак австрійські або угорські (Угорщина разом із Закарпаттям з 1526 року перебувала у складі Австрії) претензії були звичайною фікцією, а складений документ мав створити вигляд правомірності несправедливого акту поділу Польщі й участі у ньому Австрії. Австрійський уряд штучно об'єднав українські і польські землі в один адміністративний край, установив офіційну назву - Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815 року між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.

РОЗДІЛ 1. ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ

Галичина опинилася під владою Австрійської імперії у 1772 році внаслідок першого поділу Польщі. Тоді Руське (без «холмської» землі), Волзьке і західна частина Волинського та Подільського воєводств площею 56,2 тис. км2 були штучно об'єднані з південною частиною польських (Краківського, Сандомирського та Люблінського) воєводств у так зване Королівство Галичини і Лодомерії з Великим герцогством Краківським.

Під час російсько-турецької війни (1768-1772 pp.) територія Буковини була звільнена російськими військами, однак у 1774 p. ці землі окупували австрійські війська і Буковину було включено до складу Габсбурзької імперії (за винятком Кремінецького повіту, який 1793 p. увійшов до складу Росії).

Північна частина Буковини була заселена українцями, а південна - українсько-румунською людністю. Спочатку управління цим краєм здійснювали військові власті Австрії. А у 1786 році Буковина була приєднана до Галичини, у складі якої вона перебувала до 1849 році, коли стала окремою провінцією.

Кордони Галичини неодноразово змінювались. Так, у 1786-1809 роках до її складу входила велика територія між річками Піліца і Західний Буг - так звана Нова (або Західна) Галичина.

Здійснюючи наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях реформи, уряд Австрії прагнув насамперед до централізації управління у приєднаних до неї провінціях. Одним з перших правових документів, що стосувався Галичина, був цісарський патент від 15 серпня 1772 року, згідно з яким було проведено демаркацію кордонів по лінії Броди, Збараж, Тернопіль, річках Серет, Збруч, Смотрич аж до Дністра. Визначивши конкретні кордони між Австрійською і Російською імперіями на території Східної Галичини, уряд Відня почав створювати прикордонні зони, визначати митні торговельні шляхи. Тим же правовим актом було заявлено про утворення Галицької губернії. Актом від 17 вересня 1772 року вона була створена офіційно з усіма атрибутами і центром у Львові.

Після захоплення Галичини Австрією скасовувався колишній адміністративний поділ на воєводства і повіти і вводився новий, дещо відмінний від інших австрійських провінцій, поділ на циркули та дистрикти. Спочатку Галичина поділялася на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств (Белзький, Краківський, Люблінський, Подільський, Сандомерський і Червоно-Руський), які, у свою чергу, розпадалися на 18 дистриктів. У 1782 році поділ на дистрикти скасували, залишивши поділ на 18 циркулів, які називалися також округами (Бережанський, Бохенський, Вадовицький, Жешувський, Жовківський, Злочівський, Коломийський, Львівський, Перемишлянський, Самбірський, Сандецький, Станіславський, Стрийський, Сяноцький, Тарновський, Тернопільський, Чортківський і Ясловський). У 1786 році 19-м циркулом стала Буковина, і лише у 1849 році на вимогу буковинської буржуазії вона відокремилася від Галичини в окремий край. Циркули очолювали призначені імператором окружні старости. До їхньої компетенції належали усі адміністративні й поліцейські справи, нагляд за торгівлею і промисловістю, призов на військову службу тощо.

Для формування адміністрації у Східній Галичині розпорядженням імператриці Марії Терезії від 12 листопада 1773 року було організовано галицький крайовий уряд, а 10 грудня того ж року - галицьку надвірну канцелярію у Львові. Спеціальним урядовим циркуляром надано широкі можливості дія розвитку торгівлі, ухвалено нову митну політику, налагоджено поштовий зв'язок. У 1774 році у Відні створено спеціальну канцелярію, яка мала розробляти перспективні плани економічного розвитку Галичини на основі австрійського конституційного права, вдосконалення адміністративного поділу цього краю та формування галицьких владних структур. Наслідком цього стало подолання адміністративної роздрібненості Галичини, яку було поділено на 19 округів.

Патентом 1785 року було передбачено завершення територіального поділу Східної Галичини утворенням у містах-округах окружних управлінь, а також інституту міського самоврядування У зв'язку з цим 1 січня 1786 року у Львові було створено дирекцію поліції. Відбувся поділ міст і містечок на королівські (державні) та приватновласницькі. Великі та середні міста поділялися на обводи (мікрорайони). Найнижчою ланкою цього поділу були домінїї. Останні та їх відділення здійснювали найширший спектр місцевого самоврядування.

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат. Існувало чотири жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська та Ужанська, на чолі яких стояли чиновники - жупани, котрі призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підпорядковувалися наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи підрозділялися на комітати управління, до яких входило 30-40 осіб (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирач податків та ін.). Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом. Після реформи 1764-1772 р.р. старости обиралися на один рік.

Крім адміністративно-територіального поділу, в Закарпатті існував і територіально-економічний - домінії. Останні об'єднували землі з містами і селами, які належали феодалу, церкві та державі. До складу домінії входила система «ключів», які складалися з кількох фільварків. Відомими були такі домінії, як Ужгородська, Великобичківсько-Мармарошська (державна), Мукачево-Чинадіївська домінія графа Шенборна та ін.

У 1846 році було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, згідно з яким усю територію Галичини розділили на 74 повіти (місцями вони називалися староствами) на чолі зі старостами і начальниками повітів.

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Австрійська монархія була багатонаціональною державою, в якій у XVIII ст. - першій половині XIX ст. спадковий монарх зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, військової і судової влади. Польські, румунські й угорські поміщики ввійшли в тісний контакт з австрійськими правлячими колами, використовуючи австрійський державний апарат для збереження свого панування.

Більша частина західноукраїнських земель була об'єднана в адміністративно-територіальну одиницю, яка мала назву «Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським».

У зв'язку з воєнними і політичними подіями австрійські власті встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини з 1774 року до 1785 року управлялася військовою владою. Воєнний стан вводився на окремих територіях і в першій третині XIX ст.

Для ведення галицьких справ у Відні в 1774 році була створена Галицька надвірна канцелярія. Її очолював канцлер, який, по суті, виконував функції голови уряду. Останній керувався двома принципами: по-перше, кожну з націй, підлеглих австрійському пануванню, тримати в шорах за допомогою решти націй, що перебували в такому самому становищі; по-друге, - і це взагалі є головним принципом усіх абсолютистських монархій - спиратися на два класи: феодальних землевласників і на могутніх грошових ділків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного з цих класів впливом і силою іншого. Об'єднання в межах однієї провінції польських і українських земель сприяло посиленню гноблення обох слов'янських народів австрійським урядом.

Австрійський абсолютизм зберігав деякі зовнішні форми станової організації. У 1775 році у Галичині був заснований провінційний становий, так званий постулатовий сейм, в якому засідали «обрані представники» трьох станів: магнатів, лицарів і представників найбільших королівських міст (фактично право посилати своїх двох представників було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Компетенція і діяльність сейму переконують, що ця установа була тільки показною формою станової монархії, зовнішньою поступкою, що аж ніяк не обмежувала абсолютизм.

Сесії сейму скликалися щорічно. Головував у сеймі губернатор Галичини або один із членів сейму, призначений імператором. Виконавчим органом сейму був постійний комітет у складі семи депутатів, обраних сеймом зі свого складу на шість років. Депутати приступали до виконання своїх обов'язків тільки після затвердження їхніх кандидатур імператором. Отже, галицький становий сейм був покликаний слугувати тільки декорацією абсолютистських порядків.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були так звані представництва, але наприкінці XVIII ст. вони практично перестали існувати. Замість них створювалося комітатське зібрання як дорадчий орган при жупані. Воно складалося переважно із представників заможних прошарків населення.

Регулювання міського самоврядування було головним засобом піднесення міст. Декрет від 13 травня 1784 року надавав великого значення насамперед королівським містам. Жителі цих міст звільнилися від панщинних повинностей, а їх адміністративний устрій підганявся під устрій австрійських міст. Регулярно проводився опис маєтностей, облік прибутків їх власників, частина з яких виділялася на розвиток самих міст. Цим містам надавалися значні привілеї.

Складнішим було становище приватновласницьких міст і містечок, де найбідніше населення прирівнювалося до кріпаків. Адже до складу магістратів, які здійснювали там управління, входили представники патриціату та середнього міщанства. Вибори проводилися з дозволу старост і в їх присутності. Плебеї не мали права участі у виборах. Порядок виборів та судочинства визначати власники міст. Вони на свій розсуд роздавали посади особам з їх оточення,

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 році було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб'язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися «юридики» - ділянки, виключені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпорядковувалися окремим світським або духовним феодалам.

У Галичині існувало губернське управління на чолі з губернатором, наділеним досить широкими повноваженнями. Губернатора призначав і зміщував імператор. Губернатор був керівником краю. Його діяльність суворо контролювалася австрійським урядом. Він був незалежним від станового сейму і його виконавчого органу - станового комітету (акти сейму в обов'язковому порядку вимагали санкції імператора). До 1848 року губернаторами Галичини призначалися виключно австрійці. Таким чином, губернське управління являло собою основний орган, що проводив австрійську поміщицько-буржуазну політику в Галичині.

Політичний лад західноукраїнських земель повністю відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди «потяглися, - писав великий український мислитель Іван Франко, - довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали край для служби, для хліба і кар'єри». У першій половині XIX ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичини, чисельність якого у 1846 році становила 2438 тис. осіб.

На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до заможних класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в архівах Відня, Кракова, Львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Страсольдо вкрав величезну суму державних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці обвинувачувався у 1808 році навіть голова Львівського апеляційного суду Фервандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею феодально-абсолютистської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.

Характерною особливістю було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов'язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.

Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично - службовцями домінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер - вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися «всесильними сатрапами», і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об'єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найнеприємніші наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 році.

Урядовий декрет 1805 року змінив форму управління у містах і містечках. Воно почало називатися камеральним, тобто господарсько-обліковим. Ним займалися бургомістри, асесори, касири, контролери, синдики. У невеликих містечках призначався лише один асесор, який одночасно виконував контрольні функції. На основі вироблених у 1807 році магістратами інструкцій міста, які мали великі прибутки, проводили обов'язкові інвентаризаційні ревізії своїх маєтностей. Усі фінансові та громадські справи контролювалися поліцейськими властями.

Наприкінці першої половини XIX ст. відповідно до австрійської конституції 1849 року і нового адміністративно-територіального поділу для управління окремими провінціями (вони дістали назву коронних країв), імператор призначав наділених широкими повноваженнями намісників (до цього вони називалися губернаторами). У вересні 1850 році для Галичини та інших австрійських провінцій було видано крайовий статут, який передбачав поділ краю на три округи (Краківський, Львівський, Станіславський) і створення трьох окружних сеймів, а також центрального і крайового комітетів. Діяльність цих органів ставилася під суворий контроль призначеного імператором намісника. Поділ Галичини на три округи передбачав поділ її населення на три групи за національностями: Краківський округ - з польським населенням, Львівський - з польським і українським населенням і Станіславський - з українським населенням. Це була невдала спроба стерти національні суперечності в Галичині, де поляки становили 45,9% населення, українці - 45,4%, євреї 7,1%, інші - 1,6%.

РОЗДІЛ 3. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

Під час правління Марії Терезії у розвитку міст Східної Галичини сталися значні зрушення. Патентом від 15 липня 1775 року дозволялося розвивати промисли і торгівлю, надавалися пільги купцям, ремісникам незалежно від їх віросповідання, були ліквідовані приватні митні збори у містах, запроваджено закон про податкові пільги для власників землі, котрі видобували руду і виробляли метал тощо.

Спираючись на правову основу, започатковану Марією Терезією, Йосиф II продовжував реформувати Австрійську імперію в цілому і Східну Галичину зокрема. Його економічна політика була спрямована на широкий розвиток промислів, мануфактур, фабрик, залучення на них висококваліфікованих спеціалістів. Найважливіше значення для піднесення економіки Східної Галичини мав його декрет від 13 травня 1784 року про залучення ремісників з-за кордону для поселення їх у містах і містечках цього краю. Зазначеним особам надавались великі пільги. У першому параграфі декрету зазначалося, що ремісники, які прибули до міст і містечок Східної Галичини, звільняються на десять років від сплати усіляких податків, отримують безкоштовно матеріали для будівництва власних будинків, а їх сини звільняються від військової повинності.

Декрет уряду від 13 травня 1784 року передбачав побудову адміністративно-правових відносин у містах на принципах Магдебурзького права, основу якого становило юридичне визнання економічної значущості та суспільної ролі міщан. Це право узаконювало стан міського населення як самостійного прошарку, визначало норми самоврядування тощо.

Наприкінці третьої чверті XVIII ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70% усього селянства. У 70-80-х рр. XVIII ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентарю 1772 р. патент 1775 р. увів русти кальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування - 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям.

На початку XІХ ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентарю 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83% усіх феодальних повинностей, натуральна данина - близько 11%, а чинш - 6%; повинності поглинали майже 85% чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.

Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія здійснила урбаріальну реформу - було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні - 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику 1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.

У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.

Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня у Галичині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво - ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше Ѕ його земельних угідь, тож більшість селян залишились малоземельними і економічно неспроможними, а значну частину їх - халупників, які володіли лише хатами-халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах-коморах, - було звільнено від кріпацької залежності зовсім без землі, і вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі “добровільної” угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.

Правове становище міського населення Галичини наприкінці XVIII ст. - на початку XІХ ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку. Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У XІХ ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.

У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до “холопів” по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян.

Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.

На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.

РОЗДІЛ 4. ПРАВО

Українські землі Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині ХVШ - першій половині XIX ст. входили до складу Австрії, а Закарпаття - до складу Угорщини. Це й відбилося на правовій системі, що склалася в Галичині, Буковині й на Закарпатті. Зразу ж після загарбання цих земель австрійським і угорським урядами було вжито заходів до уніфікації права. Вже в I753 році в Австрії була створена комісія, яка мала ліквідувати партикуляризм у праві і виробній єдині кодекси. Характерно, що за тих часів австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо. В епоху ж, що передувала розробці й затвердженню нових австрійських кодексів на території Галичини і Буковини, діяли джерела польського права.

Над підготовкою нових кодексів комісії працювали більше 30 років. Перший проект цивільного кодексу, який навивався Терезіанським (за ім'ям імператриці Марії Терезії) був готовий у 1766 pоці, але не дістав затвердження.

Пізніше імператор Йосиф II висунув вимогу доповнити кодекс новими розділами. На її виконання законодавча комісія доповнила перший розділ кодексу положеннями про права подружжя, взаємні права та обов'язки батьків і дітей тощо. Цісарські доповнення, які мали надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства і держави в цілому, дістали назву патентів. Після переробки у 1772-1786 pp. частина перша цивільного кодексу була затверджена у 1786 pоці, а друга і третя - у 1787 році. З 1 січня 1787 р. патенти набрали чинності в австрійських провінціях, а з 5 травня того ж року - в Галичині. Це була так звана Йосифінська книга законів.

Наступник Йосифа II Леопольд II створив комісію, якій доручив розробити новий кодекс цивільних законів з урахуванням його поправок. Першу частину кодексу було укладено в 1794 p., другу - в 1795 р. і третю - в 1796 р.

Оскільки кодекс не зміг дати вичерпної відповіді на всі аспекти правового розвитку, комісія надвірної канцелярії розробила проект нового кодексу, що, зокрема, враховував особливості Галичини, і в 1808 р подала його імператору для підписання. Цісар, внісши до проекту свої поправки. 6 липня 1810 р. затвердив його. Однак остаточний варіант кодексу цивільних законів було затверджено патентом лише 1 червня 1811 р. А з 1 січня 1812 року він набрав чинності в усіх провінціях, в тому числі й у Східній Галичині.

Цивільний кодекс 1811 року складався із вступу і трьох частин, що містили в собі 1502 статті. Вступ присвячувався загальним положенням, частина перша - особистим правам підданих, сімейному і опікунському праву, друга - майновим правам, третя - містила спільні постанови, що стосувалися особистих та майнових прав. Цей кодекс був складений на підставі норм пандектного права, Прусського земського уложення 1794 року і дещо перероблених норм провінціального права. Як і кодекси кінця ХVIII - початку XIX ст. в інших країнах кодекс 1811 року був результатом компромісу феодального й буржуазного права, причому деяка перевага віддавалась першому. З доповненнями і змінами він діяв після включення Галичини до складу Польщі, аж до 1933 р.

Перший кримінальний кодекс затверджений у 1768 році. Він містив в собі норми матеріального та процесуального права і утверджував систему жорстоких покарань та інквізиційного судового процесу. На території Галичини діяла лише його друга частина, що містила норми процесуального права. За своїм змістом кодекс 1768 року був типовим збірником феодально-кріпосницьких норм кримінального і процесуального права.

Таким же феодально-кріпосницьким, але вже з окремими положеннями буржуазного права, був кримінальний кодекс 1784 року, який через 10 років ввели в дію в Східній Галичині, а в 1803 р. з незначними змінами - в усій Австрії.

На рубежі ХVIII і XIX ст. в Австрії посилюється класова боротьба і національно-визвольний рух, які відбилися на кримінальному кодексі 1803 року. Панівна верхівка використала кодекс 1803 року в боротьбі проти нових сил для збереження підвалин феодального ладу. Кримінальний кодекс 1803 року передбачав широке застосування смертної кари та інших жорстоких мір покарання. За державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал встановлювалася смертна кара через повішання. Інквізиційний характер кримінального процесу значно посилювався. Кодекс виключав участь захисників у кримінальному процесі та передавав звинуваченого у цілковите всевладдя суду. Кримінальний процес був таємний, письмовий з формальною оцінкою доказів. В інтересах швидкої розправи з особливо небезпечними для кріпосників особами кодекс передбачав скорочене судочинство. Для цього буди введені так звані наглі суди. Ці суди не дотримувались звичайних вимог процесуальних норм, вироки вважалися остаточними і виконувалися не пізніше як через 24 години після моменту їх винесення. Смертна кара - єдине покарання, яке застосовувалося наглими судами.

Революція 1848 року привела до перегляду кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Але хоч пізніше видавалися нові кодекси, та вони зберігали жорстокість першого кодексу 1768 року. Введення принципів буржуазного права увесь час зустрічало опір панівного класу феодалів - кріпосників, які, використовуючи імперську владу, прагнули зберегти не тільки економічні, але й політичні та правові підвалини свого привілейованого становища.

На території Закарпаття, крім названих кодексів, діяло також поточне королівське законодавство, "Урбаріум" 1741 року, нормами якого визначались обов'язки кріпосних селян, а у міських судах ще й "Трипартитум" («Троекнижие») С. Вебевція. Ці джерела також містили норми феодально-кріпосницького права.

Норми звичаєвого права в судовій практиці Східної Галичини, Буковини й Закарпаття застосовувалися рідко.

Однак соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток імперії в цілому і Східної Галичини зокрема потребував нового законодавчого поля. Воно формувалося законами та постановами, які вміщувалися у збірниках. Виходили збірники судових законів, обов'язкових до виконання в усіх провінціях; політичних законів; крайових законів. З 1848 року замість них почали видаватися «Вісник державних законів» та «Вісник крайових законів». Право поділялося на законне і звичаєве.

Відповідно до патенту від 4 березня 1849 р. закони мали оприлюднюватися «Вісником державних законів», а згідно з патентом від 1 жовтня 1849 р. - і «Вісником крайових законів» Законодавчі акти публікувалися десятьма мовами, «Вісник крайових законів» видавався у кожній провінції тією мовою, якою розмовляла більшість її населення.

Закони поділялися на універсальні та партикулярні, правильні й виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові - на засади необхідності або слушності

Родинні, майнові, облігаційні, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим у 1867 р.

У законодавстві Східної Галичини діставали вияв сильні впливи суспільної свідомості у поглядах на віросповідання. Католицизм було поставлено у значно кращі умови, ніж інші релігії. Наприклад, обряд укладання шлюбу між католиком і не католичкою міг здійснювати лише католицький священик. Зазначене обмеження було ліквідоване 31 грудня 1868 р. Проте ще протягом тривалого часу діяв декрет надвірної канцелярії від 19 лютого 1846 p., згідно з яким усі підписи євреїв на будь-якому документі вважалися не підписами, а ручними знаками, хоч декрет надвірної канцелярії від 5 червня 1826 р. встановлював, що євреям при переході у християнство вже саме завдяки цьому дозволялося змінювати своє прізвище.

Права спілок, товариств, корпорацій регламентувалися державним і адміністративним правом, зокрема законами про організацію повітів, громад, університетів; про зовнішні правові відносини церкви; адвокатським і нотаріальним статутами; промисловим статутом і законом про організацію банків та торговельних палат.

Право поділялося також на службове, право застави та канонічне Було закріплено положення про те, що предмет власності знаходиться під охороною не суду, а адміністративної влади. Так, декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776 р. про сплавні ріки зараховував їх до предмета права корони, спрямованого на охорону інтересів суспільства. Згідно з відповідним законом усі ріки вважалися власністю держави. Відповідно до законодавства острови на сплавних ріках були власністю держави, а острови на несплавних ріках мали належати власникам землі.

Під час реформування адміністративного устрою та формування самоврядування Східна Галичина одержала дуже важливий чинник права - першу Конституцію, автором якої був Станіслав Старжинський. Розробляючи в 1790 році її проект, він взяв до уваги усі реформи, які за 18 років від початку входження Східної Галичини до складу Австрійської імперії були проведені, їх результати та вплив на формування галицького суспільства, відродження української нації тощо.

Сконцентрувавши всю увагу на основних принципах демократизму, С. Старжинський розробив дев'ять найважливіших розділів Конституції, де були чітко зафіксовані права міського населення, організація і права станів, громадських організацій, провінційної адміністрації та органів самоврядування, методи і засоби реалізації Конституції, положення, пов'язані з захистом селян, розвитком національної культури, освіти, віросповіданнями, спектр яких був широкий, оскільки відбувалися міграційні та імміграційні процеси, розвитком міжнаціональних відносин, тощо.

Проект було схвалено урядом Австрії 19 серпня 1791 р. Згідно з Конституцією у Бродах, наприклад, крім міської ради (магістрату) була створена майнова окружна дирекція, організовані поштове і митне управління, російське торговельно-промислове консульство, а також політичний уряд, сфера дії якого поширювалась на міста: Броди, Бережани, Борщів, Гусятин, Залішики, Збараж, Золочінь, Кам'янку Струмилову, Козову, Підгайці, Перемишляни, Рогатин, Скалат, Тернопіль, Теребоалю, Коломию, Станіслав. Другий такий політичний уряд знаходився у Самборі. Його контрольні функції поширювались на прикордонну західну територію.

ВИСНОВОК

галичина поділ абсолютизм устрій

Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним, цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським пануванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772-1780) та її сина Йосифа II (1780-1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі реформи. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запровадження замість нього панщини.

Характерним для розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - в першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі: «вперед - стоп - назад». Реформи Марії Терезії та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати в дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини.

Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням, сутністю якого були спроби денаціоналізувати західних українців, позбавити їх рідної мови і культури, витруїти з їхньої свідомості все, що нагадувало б про спільність походження й історичної долі зі східноукраїнським народом. У Галичині переважними правами користувалися польські поміщики, на Буковині - румунські, на Закарпатті - угорські.

Смерть цісаря-реформатора, події Великої французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848- 1849 pp., започаткувала новий етап модернізації імперії - було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ - поч. ХХ ст.). - Л., 1996.

2. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного права України. - К., 1968.

3. Тацій В.Я., Рогожин А.Й., Гончаренко В.Д. Історія держави і права України. - К., 2000.

4. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України. - К.: МАУП, 2001.

5. Петрів Р. Право Австрії та Східної Галичини (70-ті роки ХVІІІ ст. - 70-ті роки ХІХ ст.). // Право України, 2000, № 6, с. 117.

6. Петрів Р. Адміністративно-територіальний поділ та місцеві органи управління Східної Галичини (70-ті роки ХVІІІ ст. - 70-ті роки ХІХ ст.). // Право України, 2000, № 9, с. 114.

Размещено на Allbest.ru