Форми і структура держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Зміст і сенс поняття „форма держави” в суспільній думці змінювалися неодноразово -- від Аристотеля і до наших днів. Але як Арістотель, так і сучасні батьки юридичної науки вважають категорію форми держави базовою щодо уявлення державної влади. Форма держави складається з окремих компонентів, які характеризують державну владу в країні та рівень її розвитку.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально - суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати основні риси форм держави та її структуру.

Відповідно до поставленої мети, завданнями цієї роботи будуть наступні:

1. характеристика поняття, структури та значення категорії форми держави;

2. визначення форми державного правління: поняття та її різновиди;

3. аналіз форми державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм;

4. характеристика поняття державно-політичний (правовий) режим, аналіз існуючих правових режимів, в рамках цього питання подано співвідношення між державним та політичним правовими режимами.

Об'єктом дослідження є основи та загальні риси форм держави.

Предметом дослідження виступає поняття і структура форми держави.

В цілому, форма держави -- це така категорія, яка характеризує єдність структури і територіальної організації, а також методів здійснення державної влади.

Глава 1. Поняття, структура та значення форми держави

Поняття форми держави є однією із найважливіших змістових характеристик державознавства.

Свого часу з легкої руки прибічників історичного матеріалізму все прогресивне було віднесено до змісту. Однак історія людства показала, що в часи найжорстокіших суспільно-політичних криз, чреватих національними катастрофами, врятувати державу від загибелі могла лише її форма, її внутрішня організація, якщо в ній ще залишалися живі сили.

Усе, що в державі є стійкого, стабільного, належить головним чином, до її форми. Прояв поняття «форма» відповідно до держави може бути різноманітним - від уніформи державного службовця, представника влади до структури держави, її внутрішньої організації. Таким чином, можна дійти висновку, що форма держави є нічим іншим, як зовнішнім проявом його сутності.

Уже за давніх часів -- на Древньому Сході і в Стародавніх Греції та Римі -- у дослідників державно-правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо ємним і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким широким поняттям стала категорія "форма держави", але в нього в різні часи різними дослідниками вкладався неоднаковий зміст.

З давніх часів найбільш відомою класифікацією форм держави була та, яку дав Аристотель. Він поділяв форми держави відповідно до двох ознак:

а) кількість тих, хто править (один, декілька, багато);

б) у чиїх інтересах (кого, скількох) здійснюється правління.

Остання ознака була критерієм розподілу форм держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править). Правильними формами у нього були: монархія, аристократія і поліття; неправильними -- тиранія, олігархія, демократія.

Слід зупинитися на вимірах держави та значенні слова «форма». Загалом під формою розуміють зовнішній прояв сутності того чи іншого явища або предмету. Так, планета Земля має форму кулі, трохи сплюснутої з боків. Щодо держави, то вона розуміється як публічна, політико-територіальна організація суспільства.

Публічність, політичність та територіальна організація суспільства є основними вимірами держави, що утворюють її сутність.

Форма держави - це сукупність способів організації, устрою та реалізації державної влади, що виражають сутність держави.

Виходячи із зазначеного, слід наголосити на тому, що основними елементами форми держави є:

1)форма (державного) правління, що відображає публічний вимір держави;

2)форма (державного, територіального) устрою, що відображає територіальний вимір держави;

3)форма (державного, політичного, державно-правового та політико-правового) режиму, що відображає політичний вимір держави [3, c. 59-60].

У новий час питання про форму держави пов'язане насамперед з ім'ям Ш. Монтеск'є, який під формою держави розумів ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади. На цій основі він визначав такі конкретні форми держави:

1) республіка як форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність;

2) монархія (основа влади -- честь);

3) деспотія (основа влади -- страх). Отже, під формою держави Монтеск'є фактично розумів лише те, що у сучасній науці називається державним (політичним) режимом).

Ж.-Ж. Руссо розумів форму держави як структурну організацію вищих державних органів і на цій основі виділяв:

1) монархію -- форму держави, в якій владу здійснює одна особа;

2) аристократію -- в якій владу здійснює невелика група осіб;

3) демократію -- в якій владу здійснюють всі члени суспільства.

Як видно, беручи за основу визначення форм держави ознаку організації вищих органів держави, Ж.-Ж. Руссо як форму держави розглядав ту категорію, яка в сучасному правознавстві називається формою правління.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації:

- юридичне визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни;

- правове закріплення устрою державної влади, її територіальної організації;

- легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, вибори застосовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо.

Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади.

Держава -- складно організована система, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольовано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави вони характеризуються взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяльності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особливості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих факторів держава має робити вибір способів здійснення державної влади -- різних за змістом видів політичного режиму.

Категорія "форма держави" є однією з найважливіших ієн інших понять державознавства. Вона має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв'язків, що характеризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держав, які в своїй сукупності розкривають найважливіші характеристики форм держави, об'єднуються в такі групи:

Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління,

Цікаво, що дослідники часів царської Росії і перших років післяжовтневого періоду визначали форму держави виключно за ознакою форми правління, на основі чого вони називали кілька можливих державних форм:

а) деспотія -- форма, при якій формально не існує державних органів, що сприяли б монархові у здійсненні його суверенної влади;

б) самодержавство -- юридичне існує орган, який сприяє монархові у здійсненні його суверенної влади (наприклад, Державна Рада, Рада Міністрів);

в) дуалістична монархія -- політику уряду визначає монарх (так звана конституційна монархія у вузькому значенні слова);

г) парламентська монархія -- політику уряду визначає парламент;

д) парламентська республіка -- політику уряду визначає парламент;

е) президентська» (або дуалістична) республіка -- політику уряду визначає президент;

є) представницько-безпосередня республіка -- здійсненню суверенної влади народу сприяє парламент з остаточною законодавчою владою;

ж) чисто безпосередня республіка -- здійсненню суверенної влади народу сприяє урядова Рада з законодавчими функціями.

1. При всій складності і заплутаності такої класифікації не виключались ще й перехідні, змішані і навіть "замасковані" державні форми¹. За такого підходу, що зосереджує увагу тільки на питаннях організації і діяльності вищих органів державної влади, не враховуються інші важливі характеристики держави, як-от: державний устрій і державний режим. Тому викладена точка зору не може бути визнана основою щодо визначення форми держави, але, певною мірою, корисна при вивченні особливостей різних підходів щодо визначення форми державного правління.

2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади.

Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-правовий режим.

Отже, форма держави -- поняття складне. Воно характеризує державу з погляду існуючих у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову основу -- вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин.

Як уже зазначалося, в юридичній літературі існують й інші думки щодо змісту категорії "форма держави". Згідно з одними зміст форми держави зводиться лише до характеристики форми правління (так звана форма держави у вузькому значенні слова). Інші під формою держави розуміють сукупність форми правління та територіальної організації держави без урахування державного режиму. Але ці думки не знаходили широкої підтримки у дослідників. Слід зазначити, що поняття форми держави як певної структури не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об'єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.[3, 76-79]

Глава 2. Форма державного правління: поняття та її різновиди

державний правління республіканський монархічний

Форма правління будь-якої держави вказує:

- на структуру і повноваження вищих органів державної влади;

- порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними;

- ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади;

- відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень;

- тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади;

- способи легітимації державної влади та її підстави.

В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана) та монархічні (абсолютна, обмежена).

2.1 Республіка

Республіка - така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями.

Ознаки республіки:

1). Виборність вищих органів державної влади, у тому числі глави держави;

2). Строковість владних повноважень: органи вищої влади обираються на певний термін;

3). Належність влади народу, від імені і за дорученням якого діють створені органи державної влади.

В умовах сучасної республіки існує три владні структури: президент, парламент та уряд.

Президент - глава держави, парламент - представницький орган, що виконує функції законодавчої влади, а уряд - орган виконавчої влади. Саме тому сучасна класифікація поділяє всі республіки на президентські, парламентські і змішані залежно від того, у кого з цих владних структур більше повноважень та хто формує уряд.

Проте існує й інша класифікація. Так, за публічним виміром республіка може бути поліархічною, олігархічною та автархічною. Оскільки автархія може існувати лише в умовах монокра-тії, то й республіка такого типу називається монократичною (див. рис. 1).

В умовах поліархічних республік народ формує еліту, яка, у свою чергу, є частиною народу. Залежно від наявності або відсутності відносної самостійності держави від суспільства поліархічні республіки можуть бути полікратичними (органи держави формуються народом, але є відносно незалежними від останнього) чи охлократичними (органи держави формуються народом і повністю залежать від останнього). Прикладами полікратичних республік є сучасні США, Франція, ФРН. Прикладом охлократичних республік є Стародавні Афіни.

В умовах олігархічних республік діє елітарне правління, і еліта є практично незалежною від народу. Залежно від типу еліти олігархічні республіки можуть бути мілітократичними (військові хунти Латинської Америки, козацькі держави України), партократичними (СРСР 1953-1991 pp.), аристократичними (Річ Посполита, доімперський Рим, Спарта, Венеціанська, Генуезька чи Новгородська республіки)[4, c. 108-110].

Монократична республіка передбачає необмеженість влади особи, що формально обирається. За типом легітимності монократична республіка може бути вождістською (вождя підтримує майже все населення країни) чи автократичною (автократа підтримує певна частина населення, хоча формально може підтримувати все населення країни). Прикладами вождістських республік був СРСР за часів Й.В. Сталіна, нацистська Німеччина чи фашистська Італія. Прикладом автократичної республіки є кауділізм в Іспанії (Франко), Португалії (Салазар), Парагваї (Стресснер) тощо.

Рис. 1. Класифікація республік

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка (США, ряд країн Латинської Америки та ін.).

Головні ознаки президентської республіки:

1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

2) обрання президента на загальних виборах;

3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом

6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади - президента і парламенту. Виконавча влада має невеликі можливості для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади залишаються незалежними одна від одної.

Проте для президентської республіки характерні й певні недоліки:

1. Створюється ситуація подвійної легітимності (адже глава виконавчої влади обирається голосуванням), що, як правило, не має конституційного способу вирішення у випадку виникнення тупика.

2. Дестабілізуються вибори, тому що встановлений термін перебування на посаді призводить до боротьби за посаду президента за принципом «переможець отримує все»; створюється ідеологічна поляризація між політичними групами та фракціями.

3. Перешкоджання створенню коаліцій.

4. Суспільство спонукається до авторитаризму.

У зв'язку з тим що в умовах президентської республіки глава уряду і глава держави є єдиною особою, президентська посада є за своєю природою двозначною і певним чином невизначеною.

Парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними в тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках - шляхом виборів.

Ознаки парламентарних форм правління:

1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами;

2) обмеженість владних повноважень глави держави і віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

3) формування уряду парламентом за участю глави держави;

4) формальна політична відповідальність уряду перед парламентом;

5) право глави держави розпустити парламент контролює уряд;

6) контрасигнування актів глави держави главою уряду або відповідним міністром.

Глава держави в парламентарно-республіканській державі (президент) обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних країнах виступає уряд. Парламент виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії або партій офіційно оформляється.

Парламентарно-монархічна форма правління - Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія.

Парламентарно-республіканська форма державного правління - Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, ФРН, Югославія.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є змішана республіканська форма.

Змішана республіка є об'єднанням окремих елементів президентської та парламентської республік. При цьому як президент, так і прем'єр-міністр виконують окремі ролі: президент є главою держави, а прем'єр-міністр - главою уряду.

В умовах змішаної республіки як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користуватися довірою парламенту.

Основними ознаками змішаної республіки є:

1)всенародні вибори президента;

2)президент призначає і розпускає кабінет міністрів;

3)уряд повинен користуватися довірою парламенту;

4)президент має право розпустити парламент (або, принаймні, його нижню палату) чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.

Прикладами змішаних республік є сучасна Російська Федерація, Україна, Австрія, Болгарія, Ірландія, Македонія, Польща, Румунія, Фінляндія, Франція, Хорватія, Словенія, а також більшість країн колишнього СРСР.

Залежно від того, хто призначає главу уряду, існує два різновиди змішаних республік - президентсько-парламентська (прем'єра призначає президент) та парламентсько-президентська (прем'єра призначає парламент). Існують і інші відмінності [6, c. 56-59].

2.2 Монархія

Монархія -- це форма державного правління, при якій систему вищих органів влади очолює одна особа -- монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи -- монарха і передається у спадок представникам правлячої династії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного правління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отримання її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представництво;

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі монархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія -- така форма правління, де влада монарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя, її різновидом є деспотична монархія -- історичний попередник розвиненої необмеженої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Монархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях -- обожнювання харизматичного лідера-монарха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непорушний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і економічна централізація влади, яка концентрується в руках, монарха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а станово-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія -- форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії). Такі монархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: дуалістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характеризується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконавчої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Дуалістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржуазної державності в європейських державах (Англія XVII століття). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише формально зберігає функції глави держави і має виключно представницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча -- урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійснювати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох держав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Глава 3. Форма державного (територіального) устрою: поняття, її різновиди та її співвідношення з територіальним устроєм

Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини.

У сучасній юридичній і політичній літературі зазвичай вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну державу і федеративну державу (федерацію). Особливою формою державного устрою в наш час є конфедерація.

Форма державного устрою - це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.

Форма державного устрою знаходить свій вияв в особливостях політико-територіальної організації держави та її адміністративно-територіального устрою.

3.1 Проста держава

Унітарна держава. Унітарна держава є домінуючою у всьому світі. До унітарних держав належать країни Європи - Франція, Швеція, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Греція, Польща, Україна, Білорусія та ін.; країни Азії - Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія та ін.; деякі країни Латинської Америки та Африки.

Унітарна держава - це проста держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Ознаками унітарної держави є:

1) єдина конституція, норми якої поширюються на всю територію держави;

2) єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), юрисдикція яких поширюється також на територію всієї країни; функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих і центральних органів влади ані юридично, ані фактично не обмежується повноваженнями будь-яких регіональних і місцевих органів;

3) єдине громадянство; населення унітарних держав має єдину політичну належність;

4) єдина система права;

5) єдина судова система;

6) територія унітарної держави звичайно поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Існує два варіанти унітарних держав - проста і складна.

В умовах простої унітарної держави існує регіональний поділ виключно на адміністративно-територіальні одиниці. Так, Франція складається з 96 департаментів, Туреччина - з 67 ілів, Таїланд має у своєму складі 73 чангвати, Філіппіни - 74 провінції.

Складна унітарна держава має у своєму складі автономні утворення.

Автономія - це порівняно самостійні в здійсненні державної влади чи місцевого самоврядування територіальні утворення в межах певної держави.

Так, Україна має у своєму складі Автономну Республіку Крим.

Регіоналістична держава. Регіоналістична держава - це проста держава, уся територія якої складається з автономних утворень.

До регіоналістичних держав належать Іспанія, Італія та Шрі-Ланка.

Зазначені автономії можуть бути:

1) територіальними (більшість з областей Італії);

2) побутово-географічними (окремі області Італії, наприклад, Сицилія);

3) етнічними (країна Басків, Андалузія в Іспанії);

4) змішаними (Шрі-Ланка складається з етнічної провінції, що населена тамілами та дев'ятьма сингальськими провінціями).

У регіоналістичних державах автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження, для реалізації яких автономії можуть приймати певні нормативно-правові акти. Самі автономії діють на підставі певних статутів, які затверджуються загальнодержавним парламентом.

Поряд з місцевими органами представницької та виконавчої влади, на території автономій діють представники центру - комісари, губернатори тощо [7, c. 115-119].

3.2 Складна держава і державоподібні об'єднання

Федерація. Звичайно під федерацією розуміється така складна союзна держава, частини якої (суб'єкти федерації) є державними утвореннями, права яких розширені аж до права суверенітету. Для федерації характерними є такі ознаки:

1) наявність єдиної території, яка складається із членів - суб'єктів федерації, кожен з яких має власний адміністративно-територіальний устрій;

2) наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів;

3) наявність системи законодавство як федерації, так і її суб'єктів;

4) наявність двопалатного федерального парламенту, де в одній із палат обов'язково представлені інтереси суб'єктів федерації та парламентів самих суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів виконавчої влади суб'єктів федерації;

5)наявність громадянства як федерації, так і її суб'єктів, тобто можливим є подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6)можливість суб'єктів федерації мати власну судову та правову системи (США);

7)наявність загально-федеральної податкової та грошової системи;

8)вертикальний розподіл влади між федеральним центром та суб'єктами федерації;

9)федеральний центр має виключні повноваження у контролі над проведенням зовнішньої політики;

10)федеральний центр може використовувати свою владу незалежно від схвалення суб'єктів федерації;

11)наявність певних суверенних прав у суб'єктів федерації;

12)суб'єкти федерації не мають права в односторонньому порядку припиняти зв'язки з федеральним центром;

13)жодна з поправок до конституції не може діяти без схвалення суб'єктів федерації;

14)конституційний суд тлумачить конституцію і вирішує супе-речки між федеральним центром та суб'єктами федерації;

15)верховенство федерального законодавства над правом суб'єктів.

Федерація ґрунтується на трьох принципах - національному, територіальному та змішаному.

Національний принцип передбачає утворення федерації шляхом об'єднання національних держав. Прикладом такої федерації був СРСР. На сучасному етапі до національних федерацій належать Югославія (яка об'єднує дві національні держави: Сербію та Чорногорію), Індія, Бельгія.

Територіальний принцип передбачає об'єднання певних територій. Класичними прикладами територіальних федерації є СІЛА і латиноамериканські федерації (Мексика, Венесуела, Бразилія тощо), де об'єднуються території. Так, США (Сполучені Штати Америки) є об'єднанням територій - Штатів (у назві United States of America - Сполучені Штати Америки - слово states позначає як «штат», так і «державу-територію», а тому United States of America можна перекласти і як «Сполучені Держави Америки»). Змішаний тип передбачає своєрідне змішане об'єднання: частина федерації об'єднується за національною ознакою, а інша - за територіальною. Цей тип змішаної федерації можна назвати національно-територіальним. Прикладами таких федерацій є Канада і Російська Федерація. Однак може існувати і територіально-національна федерація. В її умовах об'єднуються території, але може існувати певний національний (як правило, мовний) елемент. Прикладом такої федерації є Федеративна Республіка Німеччини, яка об'єднує землі: Саксонію, Баварію, Пру-сію тощо, жителі яких говорять на різних діалектах, однак існує спільна німецька мова [8, c. 141-143].

Щодо класифікації федерацій, то поділ держав залежно від права виходу з союзу на жорсткі, що передбачають право виходу (наприклад, СРСР) і м'які (не передбачають такого права) вже не є актуальним. З ліквідацією СРСР право націй на самовизначення було суттєво обмежене діючими на території колишнього Радянського Союзу конституціями.

Інша класифікація поділяє всі федерації на симетричні та асиметричні. До перших належать США, ФРН, Канада та ін., до других - Росія. Симетричними визнаються федерації, суб'єкти яких мають однаковий правовий статус. Так, кожен штат у СІНА, кожна провінція в Канаді, кожна земля в ФРН мають однаковий комплекс повноважень стосовно вирішення певних питань регіонального рівня.

В умовах же асиметричної федерації правовий статус її суб'єктів дещо відрізняється. Так, у Росії «повноцінними» суб'єктами федерації можна вважати лише республіки, в яких існує своя «державна» мова. Краї ж, області, Москва та Санкт-Петербург з цієї точки зору не є повноцінними суб'єктами федерації.

Імперія. На відміну від федерацій імперії звичайно утворювались як насильницьке об'єднання держав, що здійснювалось або шляхом завоювання, або шляхом створення іншого виду тиску (економічного, політичного тощо). Однак можливим було і добровільне приєднання.

Імперія - це складна держава, утворена шляхом примусового об'єднання декількох народів навколо одного центру.

Існує декілька класифікацій імперії.

Так, залежно від центру утворення імперії можуть існувати у вигляді імперій-метрополій (Британська, Голландська, Іспанська), імперій-столиць (Римська, Вавилонська), імперій-держав (Єгипетська, Ассірійська, Перська) чи «імперій вождя» (імперії Олександра Македонського, Карла Великого, Наполеона).

Залежно від виду збройних сил, що дозволили утворити ім-перію, остання може існувати як сухопутна (утворилася за допомогою армії - сухопутних сил) або морська (утворилася за допомогою флоту). Прикладами сухопутних імперій була Римська, а морської - Британська.

Залежно від наявності сухопутних кордонів між частина-ми імперії останні можуть бути єдиними (між центром та провінціями існують сухопутні кордони) або колоніальними (між метрополією та колоніями немає сухопутних кордонів). Прикладом сухопутної імперії була Російська, що, хоча й мала заморські території (Аляска, Каліфорнія), проте не могла їх освоювати. Прикладом колоніальної імперії була Британська.

Як тип політичної системи імперія характеризується асиметричними відносинами: центр - периферія (провінція) або метрополія - колонії.

Ознаки імперії:

1.Це надзвичайно стійка і одночасно мінлива форма життєдіяльності суспільства, що однаково пристосовується до різних способів виробництва і суспільно-економічних формацій. Імперії існували і в умовах рабовласництва (Вавилон, Персія, Рим), і в умовах феодалізму (Російська або Іспанська імперії), і при буржуазному устрої (Голландська або Британська колоніальні імперії), і при соціалістичному (радянська).

2.Агресивність та експансіонізм імперій. Це обумовлено тим, що імперії існують за рахунок зовнішніх чинників розвитку, а не за рахунок внутрішніх. Головний принцип їх життєдіяльності - захоплення територій, людей та матеріальних багатств інших країн за допомогою сили.

3.Імперія заснована на тотальній монополії, на всеохоплюючому, навіть фізичному, знищенні інакомислення.

4.В основі імперії лежить державний сектор та державна власність. Надзвичайно великою була роль держави, що панувала над усіма сферами життя суспільства.

5.Усі імперії прагнуть до розвитку військового та карно-поліцейського апарату. При цьому військовий механізм використовується для зовнішньої експансії та захоплення чужих земель і ресурсів, а карно-поліцейський - для внутрішніх політичних і національних чисток[6, c. 69-72].

Державоподібні та міждержавні об'єднання. Деякі правознавці до форми державно-територіального устрою відносять конфедерацію і унію.

Конфедерація - це союз суверенних держав, утворених для досягнення певних цілей.

Для конфедерації характерними є такі ознаки:

1)наявність наднаціональних органів управління, що створюються для реалізації узгодженої політики держав - членів конфедерації;

2)рішення цих загальних органів не мають прямої дії, а набувають юридичної сили лише після затвердження їх центральними органами влади відповідних держав - членів конфедерації;

3)відсутність єдиного вищого законодавчого органу;

4)відсутність єдиного громадянства;

5)країни - члени конфедерації у повному обсязі самостійно здійснюють міжнародну діяльність;

6)верховенство національного законодавства над законодавством конфедерації;

7)право членів конфедерації на вільний вихід з неї та розірвання конфедеративного договору.

Як бачимо, конфедерація - це союз суверенних держав. Держава передбачає власний державно-територіальний устрій. Саме тому конфедерація, як правило, не є формою державно-територіального устрою, адже члени конфедерації мають право суверенітету. Проте з цього правила є винятки. Так, сучасна Швейцарія має назву Швейцарська конфедерація. Це дозволяє нам виділяти, принаймні, два різновиди конфедерацій.

Залежно від реального суверенітету всі конфедерації можна поділити на юридичні і фактичні.

В умовах юридичної конфедерації держава вважається конфедерацією лише формально, але по суті це - федерація чи імперія. Прикладом саме юридичної конфедерації можна вважати сучасну Швейцарію, яка формально називається конфедерацією, але по суті є федерацією.

Другим варіантом державоподібного об'єднання є унія.

За способом утворення унія може бути особистою чи реальною.

Особиста унія між державами утворюється, коли монарх має право на трон у двох чи більше державах. Так, у 1580-1598 pp. король Іспанії Філіп II одночасно стає королем Португалії (як Філіп І). Проте об'єднання Іспанії і Португалії в одну країну не відбулося. Між ними була утворена особиста унія. Щодо реальної унії, то найвідомішим прикладом є унія між королівством Польським і Великим князівством Литовським, у результаті якої була утворена Річ Посполита, або унія між Англією та Шотландією в 1706 році, результатом якої була поява Великобританії. Таким чином, коли між державами укладається договір про утворення унії, то така унія вважається реальною. Аналіз конфедерацій та уній свідчить, що в деяких випадках конфедерації та унії є складними державами, а в інших - міждержавними об'єднаннями.

До останніх належать співдружності держав та їх спілки.

Співдружність держав - це аморфне, організаційно оформлене об'єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Співтовариство держав - це союз держав, що утворений на основі міждержавного договору з метою інтеграції ресурсів учасників для вирішення актуальних завдань.

Прикладом співтовариства може служити ЄС, НАТО та ін. Прикладами співдружності - СНД, Британська співдружність тощо.

Якщо проаналізувати конфедерації та унії з погляду їх належності як до складних держав, так і до міждержавних об'єднань, то ми дійдемо висновку, що до складних держав слід віднести виключно юридичні конфедерації та реальні унії, тоді як фактичні конфедерації та особисті унії належать до міждержавних об'єднань разом із спілками та співдружностями держав.

Саме внаслідок того що унії і конфедерації можуть належати до різних форм територіальної інтеграції, їх слід визначати як державоподібні об'єднання[9, c. 71-73].

Глава 4. Державно-політичний (правовий) режим: поняття, його різновиди та співвідношення з політичним режимом

Визначення політичного режиму дає його поняття набагато ширше ніж поняття режиму в державі, тобто державного режиму.

Політичний режим - це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Таким чином, спробуємо розібратись у змісті поняття державного режиму для глибшого розуміння категорії режиму політичного.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного керування, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного панування. Проте можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення керівництва державою.

У відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Тімократія й олігархія були історією поборені (перша - повністю, друга - частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися нині в пануючу форму. Тому далі розглянемо саме ці два найрозповсюдженіші типи політичного режиму.

Політичний режим демократичного типу має своєю соціально - економічною передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та домовленості.

Політичними передумовами цього режиму є:

· відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно - історичного розвитку, а іноді і політичні засоби її досягнення;

· наявність вільно формуючих позадержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

· обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають із розробленою виборчою програмою, що відображає інтереси групи громадянського суспільства, яка представляється партією;

· функціонування політичної системи, що допускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості;

· існування меншини, що не визначає державну політику, і тому не несе за неї відповідальність, в функцію якої входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку та ін.;

· наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличні демонстрації, мітинги і т.п.), за допомогою яких суверенні суб'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.

Реалізація названих передумов і робить політичний режим демократичним. Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади. Інакше кажучи, демократичний режим робить можливим послідовно - визначаючий зв'язок населення з партіями, партій через періодичні збори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Вважається, що такий порядок - і в цьому ми бачимо головну перевагу демократичного політичного режиму - забезпечує систематичну зміну правителів мирним шляхом.

Політичний режим тоталітарного типу такої переваги не має. Для нього характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків, моделі яких розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається посередністю монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою. Ідеологічна та організаційна єдність досягається політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона підкоряє собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. В методах управління переважає політичне й фізичне насилля, політичний і жандармський терор.

Такі властивості, здавалося б, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід Чехословаччини, Венгрії, Польщі і, можливо СРСР, тоталітарний політичний режим здатний до самозмінювання з поступовим і відносно мирним переходом до посттоталітарного, а потім, мабуть, і до демократичного. Такий перехід успішно здійснений в Іспанії, Греції, Чілі, які відмовились від фашистських режимів і вибрали демократичний шлях розвитку. Можна виділити також політичний режим авторитарного типу - проміжний між тоталітарним і демократичним, перехідний від одного до другого.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає “розмитість”, нечіткість багатьох його властивостей. В ньому можна спостерігати риси й тоталітаризму, і демократизму. Основна його особливість у тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і культурного життя. В ньому немає єдиної державної обов'язкової для всіх ідеології, яка заміняється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється не такими жорсткими, як при тоталітарному режимі, засобами.

Авторитарні політичні режими з'являються тоді, коли влада готова приступити до корінних реформ суспільного устрою і здійснювати “революцію зверху” (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського ладу до демократичного, перебудова в СРСР в 1985 р. проходили в умовах авторитарних режимів.

Висновок

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів організації державної влади.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридичне визначений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни (форма державного правління); правове закріплення устрою державної влади, легітимність прийнятих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, вибори стовуваних нею ресурсів (форма державного режиму), її територіальної організації (форма державного устрою).

Під час написання курсової роботи були висвітлені основні ознаки всіх форм держави.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави.

В загальному випадку форми державного правління можна поділити на республіканські (парламентська, президентська та змішана)та монархічні (абсолютна, обмежена).

Форма державного устрою являє собою внутрішній поділ держави на складові елементи - адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні утворення чи суверенні держави. Вона відображає також характер співвідношення держави в цілому та окремі її частини.

За формою державного устрою країни можна розділити на прості (унітарні) та складні (федерація, конфедерація, союз, імперія тощо).

Політичний режим - це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму. Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму

Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади.

Список використаної літератури

1. Бур'ян М.С., Грицьких І.В.Держава та демократія: зовнішньоекономічні аспекти становлення держави //Вісник ЛІВС МВС України ,спец. випуск 2001

2. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. - Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. - Х.: Право, 2002. - 427 с.

5. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

6. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. - К.: Кондор, 2006. - 475 с.

7. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 367 с.

8. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. - К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. - 355 с.

9. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". - Львів: Фонд "Право для України", 1997. - 198 с.

10. Загальна Теорія Держави і права /Под. ред. Цвік М.В -Харьків 2002.

11. Кельман М.С. Теорія держави. -Тернополь,1997

12. Книгін К. Правове визначення референдуму як форми народовладдя (проблеми теорії і практики) //Право України. - 2001. - № 11.

13. Корнієнко В. Реалізація ідеалу соціально-правової держави в українському суспільстві. //Право України - 2001- № 2.

14. Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави: теоретико-методологічні засади дослідження. //Право України - 2001 - № 8.

15. Скакун О.Ф. Теорія держави та права. - Харків: Консум, 2001.

16. Скрипник О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму. // Право України - 2001 - № 5

17. Супруненко В.І Форма державного устрою//Вісник академії правових наук №2 2005

Размещено на Allbest.ru

...