Політико-правові засади функціонування засобів масової інформації в Україні: стан та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-правові засади функціонування засобів масової інформації в Україні: стан та перспективи розвитку

масовий інформація правовий влада

Пронченко О.С.

Сучасна демократична держава з розвинутими інститутами громадянського суспільства не може існувати без розвинутої системи засобів масової інформації. Так звана «четверта влада» здійснює неофіційний контроль за діяльністю державної владної машини, функцію головного інформатора населення про ситуацію в країні та світі.

Одною з головних передумов існування громадянського суспільства є наявність індивідів, що мають вільний доступ до різних джерел інформації. Тому актуальним зараз є питання формування чітких політичних та правових засад функціонування засобів масової інформації, налагодження чіткої системи взаємоконтролю між владними органами та представниками «четвертої влади». Деякі питання побудови громадянського суспільства та місця в ньому засобів масової інформації розглядали и у своїх роботах В. Горбатенко, О. Пантелеймонов, А. Костирєв, М. Михальченко та інші. Але питання формування політико-правових засад функціонування засобів масової інформації у сучасній Україні залишилось малодослідженим.

В нашій країні, у близькому і далекому зарубіжжі інформаційні відносини набувають все більшої значності і є об'єктом постійної уваги законодавців, а засоби масової інформації порівнюють за силою впливу на свідомість суспільства з четвертою владою після законодавчої, виконавчої та судової. Саме вони активно формують громадську думку, створюють той чи інший політико-правовий фон і наше уявлення про доступне та заборонене, моральне і аморальне. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою напрямів і темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень.

Тим, що ЗМІ виступають, стосовно держави, у ролі певного соціального контролера, може бути виправдане умовне найменування їх багатьма авторами «четвертою (після законодавчої, виконавчої і судової) гілкою влади» [1,14-15]. Однак це найменування є дуже умовним. Тому розумним буде вважати науково неспроможною точку зору А.Б. Венгерова про те, що засоби масової інформації реально є четвертою гілкою влади в державній системі «розподілу влад». Подібного роду твердження зазвичай ґрунтуються посиланнями на виняткове значення ЗМІ не тільки в інформуванні своїх глядачів, читачів, слухачів, але й у реальній здатності нав'язувати їм ті чи інші оцінки, ідеали, уявлення. Цю соціальну роль засобів масової інформації дуже часто виділяють у їх політико-правовому аналізі.

Обґрунтовуючи право ЗМІ іменуватися четвертою владою, посилаються на ту запеклість, з якою йде боротьба між різними політичними силами за володіння владою над засобами масової інформації. Хто володіє інформацією - той володіє і владою, саме так часто формулюється ситуація, що виникла в цій сфері. Однак це не є підставою доповнювати зміст теорії правової держави та принципу «розподілу влад», запропонованими Ш. Монтеск'є, ще й четвертою гілкою влади існуючої поряд із трьома класичними - засобів масової інформації. Насамперед, це стосується електронних ЗМІ, котрі мають найбільшу можливість керувати, маніпулювати потоками інформації в сучасній державі. Не переконує і посилання на здатність ЗМІ виконувати властиві системі поділу влади функції стримування і виступати як противаги по відношенню до законодавчої, виконавчої та судової владі, а також до влади глави держави; її здатність служити народу, а не тільки тим чи іншим політичним чи силам, гірше того, окремим лідерам.

У той же час, не можна заперечувати реальності її політичної влади, здатності впливати на суспільні відносини, на окремі гілки влади на правовій основі. Не тільки теоретичний аналіз але й історичний досвід багатьох держав показують можливість рішення при вирішальній участі і впливі ЗМІ багатьох найважливіших політичних задач, зміни політичних лідерів, режимів, урядів, досягнення компромісів між гілками єдиної державної влади.

Проте, розуміння засобів масової інформації як гілки державної влади не витримує елементарної критики. Насамперед, і це головне, ЗМІ не є частиною державної політичної влади у власному змісті цього слова. І вже, тому не можуть розглядатися, як гілка цієї влади. Тільки частина з них перебуває у державній власності, але й останні владними повноваженнями не володіють і владних рішень не приймають. Передані ЗМІ повідомлення на відміну від державних велінь не мають обов'язкового характеру і не вимагають обов'язкового виконання, у силу чого ні як не можуть розглядатися в системі гілок єдиної державної влади.

Засоби масової інформації відрізняються від державної системи відсутністю владних ієрархічних структур, взаємної підпорядкованості. Їхнє оптимальне функціонування вимагає, щоб вони були і залишалися «розділеними», не прагнули до монополізації. Будь-яка монополія (тим більше у виді владної структури) у сфері діяльності засобів масової інформації підриває їх можливість виконувати роль стримувань і противаг між різними гілками влади. Таким чином, ЗМІ, будучи могутньою ідеологічною, впливовою на державну владу силою, у той же час не мають ознак політичної державної влади, монополія на яку зосереджена в руках держави.

Важливо, щоб політики незалежно від того, яку гілку влади чи партію вони представляють, відносилися до ЗМІ позитивно, що перетворює їх інформацію у відображену різноманітність, найважливіший засіб реалізації принципу свободи інформації. Без такого відношення неможливе існування вільної преси, радіо, телебачення, діяльність яких повинна ґрунтуватися на принципі взаємної відповідальності з політичними структурами. На цій основі повинні забезпечуватися суспільна воля і плюралізм, складатися гарантії від підпорядкування ЗМІ вузькому і тимчасовому політичному інтересам [2,32-33].

Разом з тим, засоби масової інформації не можна не визнати частиною системи стримувань і противаг, що на додаток до класичної тріади галузей державної влади забезпечують стабільність громадянського суспільства [3,60-68]. Таким чином, можна зробити висновок про те, що засоби масової інформації повинні виступати як комунікації між різними гілками влади, як засіб оцінки їх роботи, контролю над ними з боку суспільства [4,24]. Дані відносини потребують законодавчого регламентування. Найважливішими складовими структури інформаційного законодавства України виступають Закон України «Про інформацію» (1992 р.) Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (1992 р.), а також Закон України «Про видавничу справу» (1997 р.), Закон України «Про телебачення і радіомовлення» (1994 р.), Закон України «Про рекламу» (1996 р.) , Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» (1997 р.) та ін. [5]

Перевагою, в процесі регулювання інформаційних суспільних відносин володіє, звичайно ж Конституція України (Ст. 34) як акт прямої дії і базовий Закон України «Про інформацію». Решта нормативних актів же видана у виконання даних законів, на їх підставі і повинні їм повністю відповідати. Тому, в загальній системі нормативно-правових актів, направлених на регулювання процесів інформатизації, мінімальна роль повинна належати відомчій нормотворчості, результатом якої повинне бути, переважно, видання актів рекомендаційного, методичного (науково-методичного) характеру.

Величезним успіхом українських політиків є відображення в Конституції України положення про те, що виключно законами України визначаються основи освіти і діяльності засобів масової інформації [6]. Вперше це положення отримало конституційне закріплення. Це виключає можливість відходу до старого адміністративно-командного методу регулювання в даній сфері. Вирішено питання і конституційного закріплення проблеми правового інформування, як найважливішого аспекту інформаційних відносин на сучасному етапі становлення демократичної держави. Так ст. 57 Конституції визначає, що закони і інші нормативні акти, які визначають права і обов'язки громадян, не доведені до зведення населення в порядку, передбаченому законом, є недійсними і одночасно закріплює право кожного знати свої права і обов'язки [7].

Проте, слід зазначити, що як і раніше не визначена колегіальна або індивідуальна відповідальність державних органів і посадовців за невчасне доведення або не доведення взагалі законодавства і інших нормативних актів до населення.

Конституцією визначаються також повноваження Президента України і Верховної Ради України відносно формування державних органів регулювання засобами масової інформації: Національної ради України з телебачення і радіомовлення і Державного комітету із телебачення і радіомовлення. Президент України призначає на пост і зміщує голову Державного комітету із телебачення і радіомовлення, а також половину складу Національної ради України по телебаченню і радіомовленню. Другу половину складу Національної ради України по телебаченню і радіомовленню призначає Верховна Рада України [7, п.20 ст.85, пп.13,14 ст.106].

Окреслені Конституцією напрями визначають склад та структурну схему законодавства України у відповідній сфері, яку на сьогодні, крім Конституції, складають спеціальні закони, підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та ін.), окремі норми інших галузей законодавства. Крім того процес законотворчості продовжується. В цілому загальна схема нормативних актів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання процесів інформатизації в республіці, представляється таким чином: Конституція України та міжнародно-правові акти (угоди) з інформаційної сфери; базовий закон «Про інформацію»; видові закони; урядові акти; відомчі акти; акти органів місцевого самоврядування [8].

Закон України «Про інформацію» визначає, що друкованими засобами масової інформації (далі ЗМІ) є періодичні друковані видання (преса) газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем [9, ст.20].

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначає пресу як періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [10, ст.1]. Як правило, друковані ЗМі забезпечують доступ до відкритої інформації. А, як відомо, обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.

Законодавець створив правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановлює державні гарантії їх свободи. Він закріпив право на одержання масової інформації через друковані засоби масової інформації. Згідно статті 9 Закону України «Про інформацію» всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об'єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Діяльність друкованих засобів масової інформації це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів [10, ст.6]. Друковані ЗМІ є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв'ю. Друкований ЗМІ може видаватися після його державної реєстрації. Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення [10, ст.11]. Наказ Міністерства юстиції України від 21.02.2006 р. № 12/5 затверджено Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні. Розповсюдження друкованої інформації без державної реєстрації видань можливе. Зокрема, державній реєстрації не підлягають законодавчі, офіційні нормативні та інші акти, бюлетені судової практики, що видаються органами законодавчої, судової та виконавчої влади; інформаційні матеріали та документація, що видаються підприємствами, організаціями, навчальними закладами і науковими установами з метою використання їх у своїй діяльності; видана за допомогою технічних засобів друкована продукція, не призначена для публічного розповсюдження, або машинописна, розмножувана на правах рукопису [10, ст.14].

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Як складова частина законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність даний Закон посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.

Порядок всебічного і об'єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію і визначається Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» [11, ст.299].

Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред'явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об'єднання журналістів. Орган, при якому акредитовано журналіста і технічного працівника, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов'язків.

Порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України і з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному працівнику засобу масової інформації і таке ж повідомлення одночасно надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють. Журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку.

Порядок фінансування засобів масової інформації по висвітленню діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, засновниками чи співзасновниками яких є ці органи, визначається в договорах між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і редакціями засобів масової інформації, а також у статутах редакцій цих засобів масової інформації.

Недержавні засоби масової інформації висвітлюють діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування на умовах, передбачених в укладеній між цими органами і редакціями засобів масової інформації угоді. Якщо така угода не укладена, то редакція недержавного засобу масової інформації має право самостійно, відповідно до законодавства України, висвітлювати діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, визначаючи у своєму статуті джерела фінансування витрат на це висвітлення [9, ст.1].

Законодавство України про телебачення і радіомовлення складається з Конституції України, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про телебачення і радіомовлення», законів України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про радіочастотний ресурс України», міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань. Телерадіоорганізації в інформаційних блоках зобов'язані подавати інформацію про офіційно оприлюднену у будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил. Дані про кожну індивідуальну програму чи передачу мають містити ім'я автора чи авторів, назву і адресу виробника програми. Відповідальність за зміст програм та передач несе керівник телерадіоорганізації або автор (автори) програми та/чи передачі. У випадках, передбачених законодавством України, відповідальність за зміст окремих передач можуть нести інші особи [12, ст.6].

Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі Національна рада) спеціальний конституційний, постійно діючий позавідомчий державний орган. Правові засади формування та діяльності, статус, компетенція, повноваження, функції Національної ради та порядок їх здійснення визначаються Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [12, ст.7]. Закон зокрема закріплює, що діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об'єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень. Національна рада не може делегувати свої повноваження третім особам, а член Національної ради не може одноосібно здійснювати функції, покладені на Національну раду [13, ст.3].

Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення, як супутникове, ефірне, кабельне, проводове, багатоканальне.

Залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі: загальнонаціональне мовлення мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України; регіональне мовлення мовлення на регіон (область, декілька суміжних областей), але менше ніж на половину областей України; місцеве мовлення мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області; закордонне мовлення мовлення на територію поза межами державного кордону України.

Цифрове мовлення з використанням радіочастотного ресурсу України ліцензується як багатоканальне мовлення. Видача ліцензій на мовлення здійснюється на конкурсних засадах (за результатами відкритих конкурсів) або без конкурсів (за заявковим принципом) у випадках, передбачених цим Законом. На конкурсних засадах здійснюється видача ліцензій на ефірне та багатоканальне мовлення з використанням радіочастотного ресурсу. Без конкурсів здійснюється видача ліцензій на супутникове мовлення, кабельне мовлення, проводове мовлення, ефірне мовлення на каналі мовлення багатоканальної ефірної телемережі. Ліцензія на мовлення, видана Національною радою, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію [14, ст.23].

Наступним найбільш поширеним після телебачення і радіомовлення засобом доступу громадян до інформації є інформаційні агентства. Закон України «Про інформаційні агентства» визначає, що інформаційне агентство це зареєстрований як юридична особа суб'єкт інформаційної діяльності, що діє з метою надання інформаційних послуг [15, ст.1]. Зазначений закон також встановлює, що забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами [15, ст.2]. Право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України. Іноземці та іноземні юридичні особи мають право бути співзасновниками інформаційних агентств України. Забороняється створення і діяльність інформаційних агентств, у статутному фонді яких сукупна частка, що належить іноземцям та/або іноземним юридичним особам, становить більш як 35 відсотків [15, ст.9]. Основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція. Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, та іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України [15, ст.26-27].

Засобами комунікації є засоби розповсюдження продукції інформаційних агентств, такі як друковані та екранні видання, радіо, телебачення, електричний та електронний зв'язок, комп'ютерні мережі, інші телекомунікації. Інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Порядок використання інформаційними агентствами засобів комунікації визначається чинним законодавством України про ці засоби. Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства [15, ст.29].

Отже, завершуючи загальний огляд проблеми стану засобів масової інформації у демократичному суспільстві, що формується в Україні, їх правового режиму діяльності та співвідношення з гілками державної влади можна сформулювати деякі основні висновки. А саме, формування таких умов громадянського суспільства як громадська політична активність й забезпечення свободи інформації, права на інформацію, подолання прихованої цензури як засади майбутньої правової держави почали стверджуватись, набувати реального змісту й втілення в Україні тільки в останній період. Право на інформацію слід розуміти у більш широкому, ніж це викладено у національному законодавстві, як право людини і громадянина на пошук і отримання, виготовлення, використання і зберігання, поширення і захист інформації у будь-який, вільно вибраний, спосіб та не залежно від державних кордонів. Засоби масової інформації не можливо у прямому розумінні називати «четвертою гілкою влади». Вони повинні розумітися і виступати як комунікації між різними гілками влади, як засіб оцінки їх роботи, контролю над ними з боку суспільства. Це форма втілення в життя ідей громадянського контролю за владою. Тому сучасна система підготовки фахівців у вищих навчальних закладах потребує удосконалення цього процесу на предмет інформаційно-правової підготовки і, особливо, підготовки юристів, журналістів, психологів, політологів, спеціалістів з public relations. Відповідні програми й практика їх викладання в Україні вже існують.

Література

1. Теория государства и права. Выпуск 2. Ответственный за выпуск А. Б. Венгеров. - М.: Юрист, 1994.

2. Югин В. Независимость от государственного вмешательства // Международная жизнь. № 10, 1993. - С. 32-33.

3. Цвик М.В. Конституционные проблемы разделения властей (некоторые общетеоретические аспекты) // Вестник Академии правовых наук Украины, №1. - 1993. - С.60 - 68.

4. Международная, жизнь, 1993. - № 10.

5. Закон України «Про інформацію» // Відомості Верховної Ради (далі - ВВРУ), 1992, № 48; Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» // ВВРУ 1993, № 1; Закон України «Про видавничу справу» / / ВВРУ, 1997, № 32; Закон України «Про телебачення і радіомовлення» // ВВРУ 1994, № 10; Закон України «Про рекламу» //Відомості Верховної Ради України (ВВР) 1996, № 39.

6. Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення, і радіомовлення» // ВВРУ, 1997, № 538/97-ВР.

7. Голос України, № 138 (1138), 27. 07. 96.

8. Письменницький А. Засоби масової інформації у демократичному суспільстві: правове регулювання діяльності та співвідношення з гілками державної влади в Україні // «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» Доповіді III міжнародної наукової конференції. Львів, 20 22 травня 2005 р. - Львів, 2005. - С. 12 - 21.

9. Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня. 1992 року // ВВРУ 1992. №48.

10. Закону України «Про друковані засоби, масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року // ВВРУ, 1993. № 1.

11. Закон України «Про порядок висвітлення, діяльності органів державної влади, та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» // ВВРУ, 1997. №49.

12. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року (в редакції Закону №3317-IVвід 12.01.2006 р.) // ВВРУ, 2006. № 18.

13. Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» від 23 вересня 1997 року // ВВРУ, 1997. № 48.

14. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року (в редакції Закону №3317-IVвід 12.01.2006 р.) // ВВРУ, 2006. № 18.

15. Закону України «Про інформаційні агентства» від 28лютого 1995року // ВВРУ, 1995. № 13.

Размещено на Allbest.ru