Поняття, зміст та властивості парламенту

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА ВЛАСТИВОСТІ ПАРЛАМЕНТУ

І. Словська

Еволюція парламенту є наочним свідченням динамічного розвитку держави і суспільства, оскільки відображає тенденції постійної "боротьби інтересів" різних соціальних сил за можливість прийняття владних рішень у таких стратегічних сферах як політика, дипломатія, оборона і безпека, економіка. Нині напрацьована значна теоретична база з питань парламентського права. Але юридична наука і практика державного будівництва лише збагатяться новими знаннями про важливість представницької установи в системі державного апарату, механізм її функціонування, юридичну силу прийнятих нею рішень. Це, у свою чергу, сприятиме науковій розробці перспективних шляхів удосконалення конституційного законодавства з питань парламентської діяльності, оптимізації взаємодії усіх гілок влади на принципах верховенства права, узгодження інтересів окремих політичних сил із пріоритетними загальнонаціональними, визнання людини найвищою соціальною цінністю тощо.

Наукове дослідження парламенту як складного державно-правового інституту неодмінно передбачає з'ясування дефініції шляхом аналізу її юридичних трактувань. Інший шлях є нелогічним і невірним.

Аналіз публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. Питання тлумачення терміну "парламент" в контексті дослідження правового статусу органу законодавчої влади розробляли такі наковці як: Л. В. Бориславський, Г. С. Журавльова, А. М. Колодій,

Н. С. Крилова, В. В. Маклаков, В. Ф. Погорілко, І. В. Спі- ридонов, Б. М. Топорнін, В. Є. Чиркін, В. М. Шаповал, Ю. С. Шемшученко та ін.

Формулювання цілей статті. Метою запропонованого дослідження є з'ясування дефініції парламенту, що дозволить охарактеризувати зміст та основні властивості представницької установи.

В теорії конституційного права можна зустріти чимало трактувань терміну "парламент". Чітке визначення цього конституційного поняття ускладнене в наслідок прагнення окремих науковців надати тлумаченню політичного характеру. До прикладу, відомий французький соціолог та юрист Л. Дюгі писав: "Сьогодні слово "парламент" остаточно вкорінилося у політичній мові для позначення нарадчих зборів, головним завданням яких є прийняття законів і бюджету". З XIX ст. досліджуваний термін почали використовувати як назву політичних зборів [7, с. 458].

Радянські державознавці аналізували парламент як загальнонаціональну представницьку установу буржуазної держави, що здійснює законодавчі функції [30, с. 241]; як соціально-класовий феномен буржуазної демократії [21, с. 13]; як дорадчий орган при керованому главою держави чи прем'єр-міністром апараті урядової влади, що позбавлений права приймати рішення з основних питань внутрішньої і зовнішньої політики; як орган державної влади, що виконує низку важливих функцій: 1) є джерелом формування пробуржуазної автократії, 2) засобом легітимації влади панівного угрупування, освячуючи її "волею народу", 3) надає зовнішньої респектабельності авторитарному режиму, утверджує ідею єдності різних соціальних і етнічних прошарків у свідомості народу (реалізує ідеологічну функцію). "Пробуржуазний парламент, як правило, змодельований за західними зразками, і тому для нього є характерними усі негативні риси організації й діяльності представницьких установ періоду кризи буржуазного парламентаризму. Але в країнах капіталістичної орієнтації антидемократизм цих рис виражений значно сильніше і проявляється у більш грубих формах" [6, с. 179-180].

Натомість, конституції соціалістичних держав регламентували пріоритетне становище народних зборів в системі державного апарату. Жодних інших органів держави, вищестоящих чи рівних їм за статусом, не існувало. Основним повноваженням такого верховного представницького органу вважали прийняття рішень з усіх найважливіших питань державної політики [5, с. 170].

Нині науковці-конституціоналісти та фахівці з теорії держави і права, трактуючи термін "парламент", не виділяють в якості його обов'язкової ознаки буржуазний характер. Згідно із сучасними дефініціями досліджувана інституція є вищим представницьким і законодавчим органом демократичної держави [20, с. 215; 10, с. 213]; виборним колегіальним вищим органом державної влади, що функціонує в умовах демократичного правління і головним повноваженням якого є законотворчість [28, с. 4]; загальнонаціональним представницьким органом влади, що здійснює свою діяльність на постійній основі й має за "титульну" функцію законотворення; функціонування якого є належним лише за умов демократичного політичного режиму [26, с. 52].

В. Ф. Погорілко характеризує парламент як єдиний загальнонаціональний представницький колегіальний постійно діючий орган законодавчої влади [18, с. 5].

Майже ідентичні тлумачення наводять В. В. Сухонос та В. В. Лазарєв. Відповідно, парламент - це загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє постійно і головним призначенням якого є здійснення законотворчості [23, с. 204]; загальнодержавний представницький орган, головна функція якого полягає у здійсненні законодавчої влади [11, с. 308].

С. А. Авак'ян вважає, що парламент - це представницька установа, депутати якої обираються народом і представляють його інтереси. Парламент реалізує законодавчу владу, тобто наділений виключним правом приймати закони держави [12, с. 417].

На думку Н. М. Крестовської, парламент - це найвищий представницький та законодавчий орган влади, що представляє суверенітет народу і є єдиним уповноваженим суб'єктом приймати закони від імені народу; це найважливіший інститут легітимної державної влади, форма забезпечення політичної гласності та відкритої політичної полеміки [13, с. 825].

Л. В. Бориславський доводить, що парламент - це державно-правовий інститут; виборний орган народного представництва, наділений законодавчими повноваженнями з метою вирішення загальних державних і громадських завдань [2, с. 388].

В. Є. Чиркін подає дещо розширене тлумачення терміна: "Парламент - це вищий орган народного представництва, що виражає суверенну волю народу і покликаний регулювати найважливіші суспільні відносини, головним чином, шляхом прийняття законів, здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади й вищих посадових осіб. Парламент володіє багатьма іншими повноваженнями: формує вищі органи держави, ратифікує міжнародні договори тощо" [25, с. 236].

В. В. Маклаков наголошує на двоякому значенні парламенту, що є: 1) виборною колегіальною представницькою установою, яка наділена законодавчими, фінансовими, контрольними і судовими повноваженнями та юрисдикція якої поширюється на всю територію держави; 2) назвою виборної установи (Великобританія, ФРН, Італія, Франція) [15, с. 570]. А. З. Георгіца та Н. С. Крилова додають, що у державах англосаксонського права термін "парламент" означає: 1) палати парламенту; 2) палати парламенту і монарха; 3) нижню палату парламенту [3, с. 250; 14, с. 64]. У деяких державах до складу парламенту, крім безпосередньо колективного законодавчого органу влади, належить глава держави - президент (Танзанія, Індія) [3, с. 250-251].

У колективній монографії "Український парламентаризм: минуле і сучасне" дефініція парламенту подана через характеристику його змісту і форми. Зокрема, за змістом діяльності він є, насамперед, органом законодавчої влади. За формою - це всенародні збори або збори представників народу (депутатів); постійно діючі зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні і державні справи [24, с. 11].

Термін "парламент" є родовим поняттям органу законодавчої влади. Як власна назва відповідних органів він офіційно вживається і нормативно закріплений лише у деяких державах (Великобританія, Канада, Греція, Грузія, Казахстан, Молдова та ін.). Найбільш поширеною практикою є дефініції "національні збори", "державні збори", "федеральні (союзні) збори" (якщо за формою устрою держава розташування парламенту є федерацією чи конфедерацією - Російська Федерація, Швейцарія). Нарешті, є держави, представницькі органи яких називаються законодавчими зборами (асамблеєю) або палатою представників (депутатів), конгресом.

Деякі парламенти історично отримали суто індивідуальні назви. До прикладу, фолькетінг (Данія), альтінг (Ісландія), стортінг (Норвегія), рікстаг (Швеція), сейм (Латвія, Литва), кортес (Іспанія), кнесет (Ізраїль), сабор (Хорватія), меджліс (окремі країни Азії) [27, с. 13]. Проте, такі найменування, наголошує А. З. Георгіца, є лише транскрипцією національних державно-правових термінів, що у перекладі українською мовою означають "народні збори". Усі вони є офіційними дефініціями вищого представницького органу держави, що утворюється шляхом проведення виборів, діє на колегіальних засадах і головним призначенням якого є законодавча діяльність, тобто парламенту [3, с. 254].

У юридичній літературі також вживаним є термін "легіслатура" (від лат. lex - закон) для позначення:

1) парламенту як органу законодавчої влади, 2) строку його функціонування (скликання) [17, с. 248; 22, с. 505]. Проте, цією дефініцією послуговуються нечасто.

У конституціях переважної більшості держав розгорнуті трактування парламентів зазвичай відсутні. Як наголошує Г. С. Журавльова, "констатується сам факт наявності такого важливого елемента державного механізму, яким є парламент, ... визначається чисельний склад і засади його формування. Нерідко конституції обмежуються згадкою про основне призначення парламентів - здійснювати законодавчу владу. Іноді . міститься загальне посилання на представницький характер." [8, с. 54].

Нерідко термін "парламент" є складовою власної назви органу законодавчої влади. Наприклад, Конституція України (ст. 75) визнає єдиним органом законодавчої влади парламент - Верховну Раду України. Тобто, досліджуваний нами термін є елементом конституційної дефініції. Як зазначають В. М. Шаповал та Г. С. Журавльова, наявність достатньо розгорнутого визначення парламенту, особливо в Основному Законі держави, що перебуває на початковому етапі становлення, є позитивною рисою конституційного регулювання суспільних відносин [29, с. 13-14; 8, с. 52, 54]. Це сприяє визнанню за Верховною Радою України соціального призначення - виражати суверенну волю народу шляхом законотворення, контролю за діяльністю вищих посадових осіб та органів виконавчої влади на найвищому конституційному рівні.

Науковці наголошують, що конституційна дефініція українського парламенту є досить вдалою, чіткою і юридично коректною. Вона визначає титульну функцію представницької установи і, таким чином, підкреслює її унікальність серед інших елементів державного апарату, сформована згідно з вимогами техніки викладання саме конституційного тексту [29, с. 14].

Незважаючи на різні модифікації поняття парламенту, майже усі вони містять перелік основних властивостей цього органу державної влади: 1) виборний орган - весь склад (одна з палат) обирається народом шляхом проведення прямих таємних загальних рівних виборів; орган народного представництва - представляє інтереси різних соціальних прошарків населення, які реалізує при колективному обговоренні і прийнятті значимих для більшості населення держави рішень; 3) виконує, в першу чергу, законодавчу функцію, хоча наділений також контрольною [16, с. 30-31], установчою, представницькою, фінансово-бюджетною та ін.; 4) загальнодержавний (загальнонаціональний) орган, повноваження якого поширюються на територію усієї держави; 5) постійно діючий орган, члени якого працюють на професійній основі і обираються на посади з певною періодичністю; 6) характеризується специфічними структурою (одно-двопалатність, фракції чи позафракційні групи, комітети і комісії, коаліція - парламентська більшість, опозиція, органи спеціальної компетенції, наприклад, омбудсмани), методами і формами діяльності [1, с. 26], що закріплені, в основному, в регламенті - процесуальному нормативно-правовому акті з питань формування парламентських органів і здійснення парламентських процедур.

Як вірно зазначає М. М. Пригон, парламентом можна вважати лише той державний інститут, який, хоча би формально-юридично, представляє увесь народ, обирається населенням із дотримання демократичних процедур, функціонує у колегіальному складі згідно з усталеною практикою парламентських методів і стилю діяльності, на постійній оплачуваній основі, володіє особливим соціальним статусом і повноваженнями [19, с. 20-21].

парламент правовий законодавчий влада

Висновки

На думку Б. О. Кістяківського, "престиж державної влади полягає не в її недосяжності або височині, а в тім, що вона дістає підтримку і підпір в народу". Через народне представництво населення має можливість реалізувати свої інтереси і цілі [9, с. 247-248]. Саме в діяльності парламенту як загальнодержавного представницького постійно діючого колегіального органу державної влади, пріоритетним повноваженням якого є законотворення, проявляється домінування "законодавчої влади як влади верховної - відмінна ознака правової держави" [4, с. 12]. Такі властивості представницької установи, які умовно можна виділити за підставами: суб'єкт формування, перелік повноважень, територія і процедура діяльності, підкріплені її ефективним функціонування на благо суспільства, повинні стати запорукою авторитету та довіри з боку населення.

ЛІТЕРАТУРА

Авакьян С. А. Федеральное Собрание - парламент России / С. А. Авакьян. - М. : Российский Юридический Издательский Дом, - 432 с.

Бориславський Л. В. Парламент - Верховна Рада України (правові аспекти становлення) / Л. В. Бориславський // Парламентаризм в Україні : теорія і практика : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. К. : Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. - С. 388-391.

Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм : проблеми теорії та практики / А. З. Георгіца. - Чернівці : Рута, 1998. - 484 с.

Гессен В. М. О правовом государстве / В. М. Гессен. - Спб. : Вестник Права, 1906. - 62 с.

Государственное право зарубежных социалистических стран. Учебник / Под ред. В. Е. Чиркина, Б. Н. Топорнина. - М. : Высш. школа, 1976. - 270 с.

Государство в странах капиталистической ориентации / Отв. ред. и авт. предисл. Р. А. Ульяновский. - М. : Наука, 1982. - 304 с.

Дюги Леон. Конституционное право : Общая теория государства / Дюги Леон. - Репринт / Предисловие Ю. Н. Оборотова. - О. : Юрид. лит., 2005. - 1008 с.

Журавльова Г. С. Актуальні теоретичні питання формування дефініції парламенту / Г. С. Журавльова // Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. - 2009. - № 1. - С. 51-56.

Кістяківський Б. О. Вибране / Б. О. Кістяківський ; упоряд. Л. П. Депенчук ; ред. В. Ф. Жмир [та ін.]. - К. : Абрис, 1996. - 512 с.

Колодій А. М. Парламент України : місце в системі розподілу влад та перспективи його удосконалення / А. М. Колодій // Парламентаризм в Україні : теорія і практика : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - К. : Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2001. - С. 213-217.

Конституционное право. Учебник / Отв. ред. А. Е. Козлов. - М. : БЕК, 1996. - 464 с.

Конституционное право : Энциклопедический словарь / Отв. ред. и рук. авт. коллектива С. А. Авакьян. - М. : НОРМА, 2000. - 688 с.

Крестовська Н. М. Теорія держави і права : Елементарний курс / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. - X. : ТОВ "Одіссей", 2008. - 432 с.

Крылова Н. С. Парламент Великобритании / Н. С. Крылова // Парламенты мира : [Сборник] / Сов.-амер. фонд "Культ. инициатива". М. : Высшая школа. Интерпракс, 1991. - С. 63-122.

Маклаков В. В. Конституционное право зарубежных стран. Общая часть : [учеб. для студентов юрид вузов и фак.] / В. В. Маклаков. - М. : Волтерс Клувер

16. Органи державної влади України: Монографія / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, - 592 с.

Парламенты зарубежных стран. Справочник / Под общ. ред. И. В. Спиридонова. - М. : Политиздат, 1968. - 384 с.

Погорілко В. Державотворчий процес в Україні і "парад факторів" / В. Погорілко // Віче. - 1999. - № 10 (91). - С. 3-10.

Пригон М. Н. Конституционно-правовой статус Парламента России : теория, практика, перспективы : дис. .канд. юрид. наук : 12.00.02. / Максим Николаевич Пригон. - Спб., 2004. - 180 с.

Румянцев О. Г. Юридический энциклопедический словарь / О. Г. Румянцев, В. Н. Додонов. - М. : ИНФРА-М, 1997. - 384 с.

Савельев В. А. Капитолий США : прошлое и настоящее / В. А. Савельев. - М. : Мысль, 1989. - 300 с.

Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. - М. : Манускрипт, 1996. - 580 с.

Сухонос В. В. Теорія держави і права : Навч. посібник / В. В. Сухонос. - Суми : ВТД "Університетська книга", 2005. - 536 с.

Размещено на Allbest.ru