Правова природа та розвиток інституту реквізиції в праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ РЕКВІЗИЦІЇ В ПРАВІ УКРАЇНИ

О. Клименко

Постановка проблеми. Проблема розвитку в праві України інституту реквізиції пов'язана з недостатнім рівнем наукової розробки не лише цього правового інституту, а всіх питань примусового відчуження об'єктів права приватної власності з мотивів суспільної необхідності, передбаченого частиною п'ятою статті 41 Конституції України. Для її розв'язання важливе значення має з'ясування правової природи реквізиції, що дає можливість визначити правовий формат для теоретичної розробки цього правового інституту та забезпечення його належного законодавчого регулювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасних наукових роботах питання реквізиції зазвичай розглядають у контексті цивільно-правової тематики щодо вивчення спеціальних способів припинення та набуття права власності [1, с. 452; 2, с. 5, 10; 3, с. 174; 4]. Однак спеціальних правових досліджень в Україні з цих питань не проводилося. Тому малодослідженими залишаються публічно-правові аспекти інституту реквізиції та проекції його розвитку з погляду конституційного права. Останнім часом стали з'являтися публікації, в яких із тих чи інших позицій звертається увага саме на ці аспекти проблеми. Прикладом тому є аналітичні праці О. Дзери [5, с. 124], А. Іванова [6, с. 19], Р. Майданика [7] та ін. Наведене свідчить про актуальність порушених у цій статті питань.

Постановка завдання. У цій статті пропонується дослідити правову природу реквізиції на підставі теоретичних узагальнень щодо визначення її змісту та юридичної кваліфікації, практику правового регулювання відносин реквізиції, що склалася у попередній період, а також проблеми розвитку законодавства України з цих питань.

Основний виклад матеріалу. У праві реквізицію зазвичай характеризують як спосіб примусового відчуження об'єктів права приватної власності в інтересах суспільства, що застосовується у разі надзвичайних подій з метою усунення негативних наслідків або загроз їх настання, як правило, на умовах компенсації.

Енциклопедичне визначення поняття "реквізиція" (від піздньолатинського "requisitio" - вимога, дослідження) включає: 1) примусове вилучення державою майна у власника в суспільних інтересах із попередньою або наступною виплатою йому вартості цього майна (при цьому вказують, що у Радянському Союзі після Жовтневої революції 1917 р. вона практикувалася у вигляді експропріації, а згодом - конфіскації майна); 2) у міжнародному праві - примусове оплатне вилучення різних видів майна для використання його у військових цілях [8, с. 280].

Міжнародно-правові аспекти мають важливе значення для аналізу правового явища реквізиції та подекуди є окремим предметом уваги вчених [9, с. 492; 10, с. 3]. За результатами вивчення цих питань встановлено, що в міжнародному праві розрізняють воєнну реквізицію та реквізицію у мирний час. За міжнародними конвенціями про закони та звичаї війни до заходів із реквізиції може вдатися будь-яка воююча сторона, додержуючись основних принципів: обґрунтованості таких дій крайньою необхідністю, врахування потреб цивільного населення, компенсаційності. Водночас міжнародними правовими актами встановлено заборону реквізиції у мирний час, із застереженням щодо окремих винятків. Для них вироблено єдиний підхід, котрий полягає в установленні зобов'язань держави, на території якої склалися виняткові обставини, у зв'язку з якими було застосовано заходи примусового відчуження, забезпечити власнику у питаннях компенсації відповідний правовий режим (національний або найбільшого сприяння), що відповідає загальним принципам міжнародного права щодо юридичної рівності та недискримінації [11].

В юридичних словниках значення поняття "реквізиція" тлумачать як вилучення відповідними державними органами майна у власника в інтересах держави і суспільства з виплатою його вартості, що провадиться у виняткових випадках [12, с. 703], у порядку, передбаченому законом. Вилучення майна відбувається внаслідок надзвичайних обставин, таких як: воєнні дії, стихійне лихо, аварія, епідемія та ін. Вартість реквізованого майна відшкодовується грошима або в натурі. Розмір відшкодування може бути оспорено в суді [13, с. 238].

В юридичній літературі є різні підходи щодо характеристики реквізиції. Її визначають як одну з форм вилучення права власності, що являє собою захід, котрий застосовується державою у разі надзвичайних ситуацій [14, с. 123]; як особливу підставу припинення права власності [15, с. 118-120], а також як підставу для виникнення права державної власності [1, с. 452]. З наведених визначень вбачається, що правова природа реквізиції апелює як до публічного, так і цивільного права.

При цьому більшість науковців вказують на наявність публічної складової в кваліфікації реквізиції. Так, Н. Макарчук вважає, що реквізиція в сучасному розумінні - це право держави, що випливає зі стану крайньої необхідності. Вилучення майна зумовлене настанням надзвичайних обставин, коли для попередження або припинення загрожуючої небезпеки немає інших засобів. У цих випадках державна влада в інтересах суспільства має право істотно обмежувати право власності приватних осіб. Від інших випадків примусового відчуження майна для державних потреб реквізиція відрізняється саме тим, що проводиться вона за умов виникнення надзвичайних обставин, для усунення яких потрібне негайне вилучення у власника певного майна, тобто вилучення зумовлене "суспільною необхідністю" [16].

І. Спасибо вважає, що визначальною у таких випадках є суспільна потреба розв'язання нагальних проблем, що виникли внаслідок неординарних подій, які характеризуються небезпечністю та раптовістю; ця суспільна потреба домінує в механізмі правонабуття [3, с. 174].

На екстраординарний характер обставин, з якими пов'язують реквізицію як засіб боротьби з надзвичайними подіями і подоланням їх шкідливих наслідків, вказує А. Іванов [6, с. 19].

Про застосування реквізиції для оптимального поєднання ідеї загального блага зі справедливим ставленням до суб'єктів права приватної власності говорить Л. Щеннікова. Вона також звертає увагу на необхідності врегулювання питань реквізиції спеціальним законом [17, с. 8, 12].

За прийняття спеціального закону про порядок та умови реквізиції висловлюються й інші вчені, наголошуючи на тому, що такий закон, з одного боку, має забезпечити можливість ефективного вилучення майна в екстремальних умовах, а з іншого - максимальною мірою гарантувати права й інтереси власників, виключаючи ухвалення необґрунтованих рішень про реквізицію органами державної влади [18, с. 38-40; 6, с. 21].

На підставі узагальнення наведених теоретичних визначень можна виділити такі кваліфікаційні ознаки реквізиції:

зумовленість надзвичайними обставинами (що свідчить про винятковість ситуації, а відповідно, і заходів реагування);

суспільна необхідність відвернення чи усунення негативних наслідків, у тому числі шляхом застосування певних заходів;

відшкодування власнику збитків;

законність таких заходів, що зокрема передбачає їх проведення на законних підставах і в порядку, встановленому законом;

гарантії судового захисту прав власника.

Про характеристику реквізиції як законного способу вилучення державою майна приватних осіб для забезпечення суспільних потреб у надзвичайних умовах свідчить законодавча практика радянської доби.

Так, питання реквізиції регулювалися Адміністративним кодексом Української Соціалістичної Радянської Республіки від 12 жовтня 1927 р. [19, с. 1273-1274], що діяв до прийняття Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. Адміністративним кодексом УСРР було визначено реквізицію як застосовуване в силу державної потреби примусове платне вивласнення або тимчасове вилучення державою майна приватних осіб (фізичних та юридичних), а також майна громадських і кооперативних організацій (п. 164). Реквізиція проводилася лише у виняткових випадках і не інакше, як за постановами Української Економічної Наради.

Згідно з Цивільним кодексом УРСР 1963 р. реквізиція - це примусове вилучення державою майна у власника в державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна, що допускалася лише у випадках і порядку, встановлених законодавством СРСР і УРСР (ст. 141). Реквізиція провадилася лише у виняткових випадках і не інакше, як за постановами Ради Міністрів СРСР і Ради Міністрів УРСР. При реквізиції майно переходило у власність держави, а особі, в якої вилучалося майно, виплачувалася його вартість. Порядок проведення реквізиції, а також оцінки майна, що вилучалося, визначалися статтями 164-172 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р. [20, с. 141]. При цьому в ст. 179 Адміністративного кодексу УРСР встановлювалися гарантії від незаконної реквізиції, що полягали у праві особи, якій заподіяні матеріальні збитки такими незаконними діями, вимагати повернення їй неправильно відчуженого майна або виплати його вартості. Аналогічні вимоги і правила були встановлені радянськими декретами, що приймалися з цих питань, зокрема Декретом Ради Народних Комісарів від 17 жовтня 1921 р. про порядок реквізиції та конфіскації майна приватних осіб і товариств [21, с. 228-229].

Сформована за часів СРСР практика законодавчого регулювання питань реквізиції свідчить про віднесення цього інституту до галузі адміністративного права. У рамках же цивільного законодавства положення про реквізицію були включені в загальні правила щодо регулювання питань виникнення і припинення права власності.

Утім слід зазначити, що механізми реквізиції, які були встановлені радянським законодавством, почасти не ґрунтувалися на принципі справедливого співвідношення публічних і приватних інтересів. Приміром, є передбачена ст. 143 ЦК УРСР реквізиція дорогоцінних металів і алмазів. Відповідно до цієї статті власникам, у яких було вилучено за постановами слідчих або судових органів дорогоцінні метали і коштовні камені, у разі їхнього засудження без конфіскації майна, або винесення виправдувального вироку, або закриття справи, сплачувалася вартість вилучених цінностей, а самі цінності здавалися до державного фонду СРСР. При цьому відшкодування визначалося за цінами, встановленими для установ Держбанку СРСР при купівлі їх у населення, згідно з діючою на той час Інструкцією Міністерства фінансів СРСР від 10 серпня 1955 р. [20, с. 143-144]. Беручи до уваги умови застосування такої реквізиції та спосіб визначення відшкодування, навряд чи можна вважати ці заходи такими, що здійснювалися в суспільних інтересах за надзвичайних обставин і на засадах забезпечення справедливої компенсації. Лише внесеними згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 травня 1985 р. № 278-11 [22] до цієї статті змінами було передбачено як альтернативний захід щодо такого відшкодування повернення вилучених цінностей у натурі.

Варто зазначити, що в Російській Федерації до цього часу відносини реквізиції регулюються Звідним законом РРФСР "Про реквізицію і конфіскацію майна" (зі змінами), затвердженим Постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 28 березня 1927 р. [23], що діє у частині, яка не суперечить Цивільному кодексу РФ від 30 листопада 1994 р. [24]. Водночас уже на рівні визначення умов, за яких може бути застосована реквізиція, ці документи містять розбіжності. Так, Цивільний кодекс РФ регламентує такі підстави реквізиції, як стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії й інші обставини надзвичайного характеру (ст. 242). Згідно ж зі згаданим Законом реквізиція застосовується в міру державної необхідності.

Розуміючи проблеми правового регулювання у цій сфері, деякі російські науковці зазначають, що таке правове явище, як реквізиція, являє собою складну систему правових зв'язків, які включають в себе конституційні, адміністративні, цивільні та процесуальні відносини. У зв'язку з цим не вважають можливим назвати норми ст. 242 ЦК РФ повноцінним правовим інститутом і вказують, що це всього лише один з елементів системи норм, що входять до інституту права власності [25, с. 221]. Такий висновок можна вважати правильним із цивілістичних позицій юридичної кваліфікації реквізиції в системі відносин власності. Однак, якщо розглядати реквізицію як засіб державного управління, що здійснюється в інтересах суспільства задля протидії або усунення негативних наслідків надзвичайних подій, відносини, які його опосередковують, вибудовуються в упорядковану систему. Правове регулювання таких відносин має ґрунтуватися на комплексному підході, враховувати принципи і норми конституційного, цивільного, а також адміністративного та процесуального законодавства. При цьому останні забезпечують комплексність і системну завершеність правового регулювання таких відносин з позицій необхідності вирішення в суспільних інтересах основних завдань, пов'язаних із надзвичайними обставинами. У цьому сенсі інститут реквізиції слід кваліфікувати як комплексний правовий інститут, що зумовлює необхідність його правового регулювання спеціальним законом.

Зауважимо, що чимало російських учених висловлюється за прийняття спеціального закону про реквізицію, який відповідав би сучасним умовам [17, с. 9; 18, с. 37; 14, с. 126; 15, с. 122].

У чинному законодавстві України термін "реквізиція" визначений у ч. 1 ст. 353 Цивільного кодексу України. Згідно з нею у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція). Можливість застосування реквізиції передбачена також Господарським кодексом України стосовно іноземних інвестицій (ч. 4 ст. 397). Закони України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 р. та "Про правовий режим воєнного стану" від 6 квітня 2000 р., якими визначені обставини, що можуть бути кваліфіковані як надзвичайні, не регулюють питань реквізиції. Тож необхідність спеціального закону про реквізицію випливає з конституційних приписів (ч. 5 ст. 41 Конституції України) і законодавчих підходів щодо регулювання цих питань.

За відсутності такого закону яскравим прикладом недосконалостей у правовому регулюванні реквізиції в Україні стало вилучення та знищення свійської птиці у зв'язку з її захворюванням на високопатогенний грип і введенням надзвичайного стану на території Автономної Республіки Крим відповідно до Указу Президента України від 3 грудня 2005 р. № 1692 "Про введення надзвичайного стану в населених пунктах Автономної Республіки Крим". Зазначений Указ було ухвалено з посиланням на Закон України "Про правовий режим надзвичайного стану". Однак цим Законом не передбачено можливостей для застосування заходів із примусового відчуження (вилучення) об'єктів права приватної власності, тому формально-юридично він не є правовою підставою для запровадження таких заходів. Оскільки такі заходи були об'єктивно необхідним для локалізації епідемії та ліквідації джерел поширення хвороби, прийняття Президентом України такого рішення цілком узгоджується з його конституційними повноваженнями як гаранта Конституції України, прав і свобод людини.

У світлі такої ситуації необхідність спеціального закону є цілком очевидною. Тому обґрунтованими видаються наміри щодо законодавчого врегулювання цих питань, зокрема прийняття Верховною Радою 23 лютого цього року Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" [26].

Підтримуючи у цілому позицію стосовно необхідності розвитку в законодавчих актах конституційних принципів примусового відчуження об'єктів права приватної власності в суспільних інтересах, встановлених ч. 5 ст. 41 Конституції України, водночас вважаємо за доцільне висловити щодо цього Закону деякі міркування концептуального змісту.

Згідно зі ст. 353 ЦК України примусове відчуження об'єктів права приватної власності, зумовлене суспільною необхідністю у зв'язку з надзвичайними подіями, визначено терміном "реквізиція". Нею врегульовано також загальні питання реквізиції, що мають бути враховані в спеціальному законі з цих питань. Натомість за концепцією Закону пропонується врегулювати механізми примусового відчуження об'єктів права приватної власності в умовах особливого правового режиму (воєнного чи надзвичайного стану). Відтак поза межами його правового регулювання залишаються випадки, коли за рахунок таких заходів можна усунути чи зменшити певні негативні наслідки або запобігти їх настанню без введення спеціального правового режиму, наприклад, коли використання певного майна може становити небезпеку для людей, загрозу погіршення екологічної ситуації тощо.

На наш погляд, більш слушним було б надати перевагу спеціальному закону про реквізицію, яким були б комплексно врегульовані питання примусового відчуження об'єктів права приватної власності, зумовленого суспільною необхідністю, з метою запобігання виникненню особливих (надзвичайних) обставин чи ліквідації їх негативних наслідків. Такий закон забезпечив би також законодавче оформлення інституту реквізиції в Україні.

Слід зазначити, що загальна концепція Закону виходить за межі правового регулювання, встановлені ч. 5 ст. 41 Конституції України, оскільки його механізми спрямовані на майнові об'єкти не лише права приватної власності, а й комунальної та державної власності. Не відповідає конституційним приписам і кваліфікація у преамбулі Закону цих механізмів як таких, що здійснюються "для потреб держави", що у правовому сенсі не є тотожним критерію "суспільна необхідність".

Вирішуючи в Законі питання про відшкодування за примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, на наш погляд, було б слушним виходити із загальної концепції встановлення гарантій такого відшкодування. Тому було б правильним визначити механізми попереднього повного відшкодування.

Істотно звужують зміст конституційних гарантій судового захисту прав власника, а також сферу судової юрисдикції в Україні (ч. 1 ст. 55, ч. 2 ст. 124 Конституції України) положення Закону, за якими конкретизується предмет спору, щодо якого гарантується судовий розгляд. Таким є його припис ст. 13, яким визначено, що спори, пов'язані з відшкодуванням вартості примусово відчуженого майна, вирішуються в судовому порядку. У даному разі слушно закріпити загальне правило про те, що спори, які виникають із правовідносин, урегульованих Законом, вирішуються в судовому порядку.

Наведені зауваження не є вичерпними, відтак - Закон відкритий для поліпшення. Однак вірогідно, що процес удосконалення законодавства у цій сфері потребує ґрунтовної наукової підтримки.

Узагальнюючи викладене, слід звернути увагу на характерну властивість, що притаманна інституту реквізиції, - примусове припинення права приватної власності в таких випадках здійснюється безпосередньо на підставі адміністративного акта. В усіх інших випадках примусове відчуження приватної власності в суспільних інтересах відбувається на підставі рішення суду. Це вказує як на адміністративно-правову природу, так і на певну автономність інституту реквізиції.

Наразі в юридичній науці висловлюються і критичні зауваження щодо включення до цивільних кодексів положень про реквізицію. Так, Л. Чантурія вважає великим методологічним і системним непорозумінням багатьох цивільних кодексів СНД те, що вони передбачають і намагаються регулювати такі інститути публічного, адміністративного права, як реквізиція і націоналізація. На його думку, ці механізми мають бути вилучені з цивільних кодексів [27]. Із таким твердженням можна погодитися частково, зокрема стосовно кваліфікації реквізиції як інституту адміністративного права. Натомість враховуючи його комплексний характер, закріплення загальних положень про реквізицію в базовому акті цивільного законодавства вважаємо слушним. Адже, на наш погляд, це сприяє розвитку гарантій прав власника у відносинах з приводу реквізиції в системі загальних засад цивільного права щодо захисту права власності.

На завершення зазначимо, що сучасний стан розвитку інституту реквізиції в праві України свідчить про значний потенціал для наукових і законотворчих пошуків у цьому напрямку.

Список літератури

реквізиція юридичний законодавство

1. Цивільне право України : у 2-х кн. / [Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгерт та ін.] ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - К. : Юрінком Інтер, 1999. Кн. 1. - 1999. - 864 с.

2. Аврамова О.Є. Позбавлення суб'єктивного права на житло: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О.Є. Аврамова. - Х., 2008. - 20 с. - С.5, 10.

3. Спасибо І. А. Набуття права власності особою при його припиненні в іншої особи: окремі проблеми волі та правонаступництва / І. А. Спасибо // Університетські наукові записки: Часопис Хмельницького університету управління та права. - 2008. - № 4 (28). - С. 171-174.

4. Горяйнов А. М. Примусове припинення права власності / А. М. Горяйнов // Судова апеляція. - № 3(16). - 2009. - С. 67-72.

5. Дзера О. В. Непорушність - визначальний принцип інституту права власності [Електронний ресурс] / О. В. Дзера // Право та управління. - 2011. - № 1. - С. 122-132. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/prtup/2011_1/pdf/ 11dovipv.pdf

6. Іванов А. Умови застосування реквізиції в Україні / А. Іванов // Підприємництво господарство і право. - 2009. - № 1. - С. 18-21.

7. Майданник Р. Судовий захист прав іноземних інвесторів на нерухомість: державна реєстрація, експропріація, гарантії іноземних інвестицій, оспорювання правових актів органів державної влади / Р. А. Майданник // Право України. - 2009. - № 9. - С. 40-45.

8. Кузьменко О. В., Нагребельний В. П. Реквізиція// Юридична енциклопедія: в 6 т. / [редкол. : Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. - К. : Українська енциклопедія, 1998. Т. 5 (П-С).- 2003. - 736 с.

9. Семенов В.С. Закони та звичаї війни // Юридична енциклопедія: в 6 т. / [редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін.]. - К.: Українська енциклопедія, 1998. Т. 2 (Д-Й). - 1999. - 744 с.

10. Денисенко В. Д. Международно-правовые вопросы национализации иностранных инвестиций: автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук: 12.00.10 / В. Д. Денисенко. - М., 2005. - 24 с.

11. Клименко О. М. Міжнародно-правові аспекти розвитку інституту примусового відчуження приватної власності з мотивів суспільної необхідності / Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України - 2010. - № 3. - С. 113-119.

12. Юридичний словник / [За ред. Б. М. Бабія, Ф. Г. Бурчака, М. Корецького, В. В. Цвєткова.]. - Вид. 2-е, перероб. і доп. - К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1983. - 871 с.

13. Юридичні терміни. Тлумачний словник / [В.Г. Гончаренко, П. П. Андрушко, Т. П. Базова та ін.]; за ред. В. Г. Гончаренка. - К.: Либідь, 2003. - 230 с.

14. Ширипов Д. В. Защита права собственности при национализации / Д. В. Ширипов // Юридический вестник. - Вып. 12. - Пенза, 2003. - С. 122-135.

15. Малеина М. Н. Реквизиция: Комментарий к статье 242 Гражданского кодекса РФ / М. Н. Малеина // Журнал российского права. - 2006. - № 8. - С. 117-122.

16. Макарчук Н. В. Формы принудительного отчуждения имущества для государственных нужд и их место в системе оснований принудительного прекращения права собственности / Н. В. Макарчук // Право и жизнь. - 2006 - № 115 (10). - С. 4-27. [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.law-n-life.ru/arch/115_Makarchuk.doc

17. Щенникова Л. В. О реквизиции в гражданском праве : Гимн или реквием / Л. В. Щенникова // Законодательство. - M., 2006. - № 6. - С. 8-12.

18. Таскин Н. И. Реквизиция как один из случаев принудительного прекращения права собственности на земельные участки / Н. И. Таскин // Юрист : Научнопрактическое и информационное издание. - 2003. - № 3. - 64 с. - 36-40.

19. Адміністративний Кодекс Української Соціалістичної Радянської Республіки від 12 жовтня 1927 р. : зб. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1927 рік. Офіційне видання Народного Комісаріату юстиції. - Х.: Юридичне видавництво НКЮ, 1927. - 12403 с. (Архівні ресурси Бібліотеки Верховної Ради України).

20. Цивільний кодекс Української РСР : науково-практичний коментарій / [під ред. О. Н. Якименка, М. Й. Бару, М. В. Гордона]. - К. : Вид-во політичної літератури України, 1971. - 542 с.

21. О порядке реквизиции и конфискации имущества частных лиц и обществ: С. У. 1921 г., № 23, ст. 687 // Весь Киев на 1926 год : Справочная Книга. - К.: Издательство киевского ОКРКОМА К.П.(б).У, 1926. - 376 с.

22. Про внесення змін і доповнень до Цивільного кодексу Української РСР та деяких інших законодавчих актів Української РСР : Указ Президії Верховної Ради УРСР від 20 травня 1985 р. № 278-XI (втратив чинність) // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1985. - № 23. - С. 542 [Електронний ресурс] / Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

23. О реквизиции и конфискации имущества: Сводный закон РСФСР от 28 марта 1927 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1964. - № 51. - С. 892 [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.zaki.ru/pagesnew.php?id=1940

24. Гражданский кодекс Российской Федерации от 30 ноября 1994 г. № 51-ФЗ (по состоянию на 31 декабря 2009 г.) [Электронный ресурс] // Официальный веб-сайт Государственной Думы РФ. - Режим доступа: http://ntc.duma.gov.ru

25. Афанасьєва Е. Н. Правовая природа реквизиции / Е. Н. Афанасьєва // Вестник Томського университета. - 2009. - № 324. - С. 221-222.

26. Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану: Закон України від 23 лютого 2012 р. (на момент підготовки статті Закон Президентом не підписаний і не опублікований). Відповідний законопроект : реєстр. № 7378 від 18 листопада 2010 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. - Режим доступу: http://w1 .c1. rada.gov. ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=39043

27. Чантурия Л. О необходимости реформы гражданських кодексов в государствах СНГ [Электронный ресурс]/ Л.Чантурия // Научный вестник пермского университета. - Режим доступа: http://www.jurvestnik.psu.ru/ru/component/content/article/193-o- neobxodimosti-reformy-grazhdanskix-kodeksov-v-gosudarstvax-sng.html

Размещено на Allbest.ru