Привілей проти самообвинувачення – в пошуках принципу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Привілей проти самообвинувачення - в пошуках принципу

А. Юдківська

Принцип захисту проти самообвинувачення закріплено у ст. 63 Конституції України: "Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом". Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, а саме пар. 3 пункт g) встановлює, що "кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення як мінімум на такі гарантії:... не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним".

Принцип, що особу не має бути примушено діяти всупереч її інтересам, особливо що стосується викриття її участі у злочині, на думку деяких авторів бере свій виток у Талмудичному праві [5, 39]. Але видається, що відслідкувати розвиток сучасної процесуальної гарантії починаючи із такого джерела вкрай важко, загальноприйнятим вважається те, що народження цього права сталося у 1641 р., коли і Зіркова Палата (англійський особливий трибунал, створений у 1487 р. для боротьби із бунтарями із числа знаті, пізніше виконував задачу розправи із супротивниками абсолютистського режиму), і Вища Комісія були скасовані та процедура ex officio клятви (запроваджена інквізиційною системою клятва ex officio полягала у вимозі до звинуваченої особи поклястися говорити правду до того, як їй буде повідомлено у чому саме її звинувачують) була заборонена. Характеризуючи привілей проти самообвинувачення у справі Рейд проти Говарда (Reid v Howard (1995) 184 CLR1, пар. 11-12) англійський суд зазначив:

"Привілей, який був описаний як "фундаментальний. захист свободи", не просто правило доказування, але основне та суттєве право в системі англосаксонського права. Воно виникло після скасування Зіркової палати у 1641 р. та вже у 1737 р. було зазначено, що "немає правила більш усталеного у праві справедливості". обвинувачений захист кримінальний

Хочеться згадати в цьому аспекті розвиток прецедентного права Верховного Суду США, який бере свій початок із справи Браун проти Міссісіпі [18]. В цій справі вперше було встановлено, що принцип процесуальної справедливості забороняє вимагання зізнань. Розвинення цього принципу досягло апогею у широковідомій справі Міранда проти Арізони [21], де були сформульовані гарантії, які й досі звуться "попередження Міранди" ("Miranda warnings"). Ці гарантії зобов'язують роз'яснювати особі перед її допитом, що вона має право на мовчання, будь-які її показання можуть бути використані проти неї, при допиті може бути присутнім захисник, а також цей захисник може бути призначений судом, якщо особа не має коштів, щоб наняти його самостійно. В не менш відомій справі Гріфін проти Каліфорнії [20]Верховний суд США відмовився, наприклад, дозволяти суддям чи прокурорам давати коментарі присяжним щодо відмови обвинуваченого давати показання, оскільки такі коментарі були "покаранням, накладеним судом за реалізацію конституційного привілею". Тут, однак, треба зазначити, що якщо правило Гріфіна стосується випадків, коли прокурор за власною ініціативою звертає увагу присяжних на мовчання обвинуваченого, воно не застосовується до відповіді, яку має дати прокурор на припущення захисника щодо того, що держава не дала можливості його клієнту пояснити обставини справи [22]. Так само не може прокурор оспорювати показання підсудного, посилаючись на те, що після арешту та попереджень Міранди він зберігав мовчання та не пояснив поліції обставини справи, які він викладає в суді.

Походження привілею проти самообвинувачення саме в системі англосаксонського (змагального) права пояснюється такими причинами. Обвинувачений (або підозрюваний чи підсудний) має двояке становище у процесі - він одночасно є і стороною і його показання є джерелом доказів. І якщо слідчий (інквізиційний) процес бачить у ньому лише другу сторону, тобто об'єкт дослідження, з якого необхідно добути певні свідчення, то для змагального процесу він залишається стороною спору, а отже дача показань для нього має бути правом, а не обов'язком.

Процесуальна реалізація привілею проти самообвинувачення в країнах загального права відрізняється від її реалізації у кримінальному процесі континентальних країн. В кримінальному процесі, наприклад, України обвинувачений не попереджається про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань чи за відмову від дачі показань. Що стосується країн англосаксонського права, то за умови згоди обвинуваченого давати показання до нього застосовується процедура допиту свідка, включаючи відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову відповідати на питання суду. Тобто англосаксонський кримінальний процес не виділяє показання обвинуваченого як самостійне джерело доказів, його показання відносяться до показань свідків [3, 22].

Звернімося до прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Привілей проти самообвинувачення не сформульований у Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у вигляді самостійного права, але Суд неодноразово заявляв, що право на справедливий судовий розгляд у кримінальних справах включає в себе "право кожного, кому пред'явлено кримінальне обвинувачення,... зберігати мовчання та не давати показання у підтвердження своєї винуватості" [7, § 44]. Порушення цього права поширюється і на випадки, коли уповноважена особа не роз'яснила зміст цього права підозрюваному чи обвинуваченому [1, 93].

У справі Саундерс проти Сполученого Королівства [15] Суд заявив, що "право на мовчання та його складова частина - право не давати показань проти себе в ст. 6 Конвенції спеціально не згадані, але, тим не менш, вони є загальновизнаними міжнародними нормами, які лежать в основі поняття справедливої процедури, про яку йде мова у ст. 6 Конвенції". Його зміст - у захисті обвинуваченого від примусу з боку влади, що допомагає запобігти судовим помилкам та досягти мети, встановленій ст. 6 Конвенції. Зокрема це право сприяє тому, щоб обвинувачення не використовувало докази, отримані всупереч волі обвинуваченого, за допомогою примусу чи насильства.

Справа Саундерс стосувалася переслідування директора компанії, що здійснювала "захоплення" іншої компанії шляхом штучного завищення біржового курсу акцій своєї компанії, завдяки чому обмін акціями виглядав більш привабливо, ніж це було насправді. За дорученням Міністерства торгівлі та промисловості було проведено адміністративне розслідування. За законом заявник мав відповідати на запитання інспекторів міністерства, невиконання цієї вимоги могло призвести до пред'явлення йому обвинувачення у неповазі до суду, за чим могло йти покарання у вигляді штрафу або позбавлення волі строком до двох років. Оскільки розслідування не носило кримінального характеру, оскаржувати встановлення кримінальної відповідальності за відмову відповідати на запитання за даних обставин було неможливо. Однак потім протоколи опитувань були пред'явлені як докази вини директора під час розгляду справи в суді, що закінчилася обвинувальним вироком. В ході розгляду справи в суді заявник заперечував свою участь у скоєнні протиправних діянь. Обвинувачення доводило його винуватість, використовуючи його показання інспекторам. Уряд підкреслював у Суді, що жодне із того, що стверджував заявник в ході опитувань, не мало характеру самообвинувачення, навпаки, він давав пояснення на свою користь. Суд не прийняв цей аргумент, зазначивши, що "в будь-якому разі... право не свідчити проти себе не може бути розумно обмежене лише зізнанням у скоєнні правопорушення, або показаннями, які прямо носять інкримінуючий характер. Показання свідка, отримані за допомогою примусу, які зовні не виглядають інкримінуючими - такі як виправдовувальні зауваження або просто інформація щодо фактів - можуть бути у подальшому розгорнуті в ході кримінального процесу на підтримку обвинувачення, наприклад, щоб протиставити їх іншим заявам обвинуваченого або поставити під сумнів показання свідка в судовому розгляді, або іншим чином підірвати довіру до нього". Суд вирішив, що у даній справі було порушення статті 6.

Але, захищаючи право не свідчити проти себе, Суд погодився, у всякому разі за певних обставин, робити висновки із неспроможності підозрюваного як під час допитів протягом слідства, так і в ході судового розгляду, пояснювати певні обставини. Так, у справі Джон Муррей проти Сполученого Королівства [11] заявника було попереджено, що відмову відповідати на запитання або давати показання може бути витлумачено як підтвердження доказів його вини. Дійсно, виносячи обвинувальний висновок, національний суд виходив із висновків, що були зроблені з його відмови давати показання (зокрема відмови пояснити своє перебування у будинку, де насильно утримувався співробітник поліції-такого пояснення вимагав здоровий глузд). Хоча Суд знов підкреслив важливість права не свідчити проти себе та осудив відмову затриманому у доступі до адвоката, він не вважав неприпустимим підхід національного суду, що зробив свій висновок із відмови підозрюваного давати пояснення в тій ситуації, коли проти нього існували певні докази. Суд заявив, що "право на мовчання" не є абсолютним. Незважаючи на його несумісність із спробою будувати обвинувачення виключно або головним чином на підставі мовчання обвинуваченого або його відмови відповідати на запитання, очевидним є те, що вказаний привілей не може запобігти тому, що факт мовчання буде братися до уваги в ситуаціях, які однозначно потребують роз'яснення. Суд в цій справі зауважив, що використання логічних висновків було проявом здорового глузду в умовах, коли заявник відмовився надати обґрунтоване пояснення своїх дій або поведінки.

Це, однак, не означає, що проста відмова співпрацювати із органами слідства на стадії розслідування може бути доказом проти підозрюваного - у згаданій справі вирішальним був той факт, що було дещо, що явно потребувало пояснення, а за відсутності пояснення само по собі було доказом проти обвинуваченого [4, 6].

В рішенні у справі Телфнер проти Австрії [16] Суд встановив, що висновок суду про винуватить підсудного у ДТП, який було зроблено виключно на базі нічим не підтверджених доказів, наданих поліцією (машина була зареєстрована на матір підсудного, якого на момент пригоди не було вдома, потерпіла не впізнала водія, а лише надала номер машини), і мовчання підсудного (його небажання давати показання), є рівнозначним перекладанню тягаря доказування на обвинуваченого і становить, таким чином, порушення принципу презумпції невинуватості.

Тягар доказування, як зазначалося, має бути покладено на обвинувача, і суд був готовий допустити перекладання цього тягаря на захист лише в тому разі, якщо без жодних пояснень, що підтверджували б невинність, факти очевидно свідчили проти обвинуваченого. Дуже важливо, що в справі Джон Муррей каралося не мовчання як таке, та мовчання само по собі не розглядалося як доказ вини. Суд ставив задачу не тільки дотримання права не свідчити проти себе, але й презумпції невинуватості.

Необхідно відмітити, що, як було зазначено у справі Саундрес, право не свідчити проти себе не поширюється на використання в кримінальному процесі інших доказів, які можуть бути отримані від обвинуваченого всупереч його бажанню шляхом примусу (наприклад, вилучення документів, отримання зразків крові, сечі та шкіряного покрову для проведення аналізу ДНК) [12], однак залишається контроль Суду щодо того, чи були такі дії здійснені згідно закону, переслідували вони правомірну мету та чи пропорційні вони необхідності її досягнення. Це зовсім не означає, що привілей проти самообвинувачення обмежений тільки усними свідченнями, а, як вже зазначалося, він є ширшим за право зберігати мовчання. Як було встановлено Судом у справах Функе проти Франції та Дж. Б. проти Швейцарії, він може стосуватися і обов'язку надання певних документів фіскальним органам.

У справі Функе проти Франції [7] заявник, громадянин Німеччини, працював торговим представником та мешкав у Франції. Під час розслідування порушень законодавства у зовнішньоекономічних відносинах представники митниці разом із поліцією вимагали в нього надати документи стосовно його іноземних банківських рахунків. Через його відмову, митниця звернулася до поліцейського суду та суд наклав на заявника штраф і постановив надати запитані документи під загрозою штрафу за кожний день невиконання вимоги. Заявник скаржився, що призначення йому кримінального покарання за відмову надати митниці документи є порушенням його права не свідчити проти себе. Влада почала проти нього кримінальне переслідування, і він був змушений сприяти пред'явленню йому обвинувачення. Суд визнав, що "митні органи спровокували пред'явлення пану Функе обвинувачення з метою отримання деяких документів, щодо існування яких вони мали певні припущення, але не були повністю впевнені. Не маючи можливості або не бажаючи отримати їх будь-яким іншим шляхом, вони спробувати примусити заявника надати докази правопорушення, яке він, напевно, скоїв. Особливості митного права не можуть виправдати порушення права будь-якого обвинуваченого зберігати мовчання та не свідчити проти себе". Суд визнав порушення статті 6 Конвенції.

Дещо схожа ситуація спостерігалася і у справі Дж. Б. проти Швейцарії [9], де податкові органи вимагали від заявника надання документів стосовно джерел його прибутку. Суд зазначив, що "матеріали, які вимагалися, відрізнялися від матеріалів, що мають незалежне від волі особи існування (про які мова йшла у справі Саундерс), та виправдовують застосування примусу з боку влади". Тим не менш хочеться відмітити, що Суд все ж таки не надав у цих рішеннях достатньо чіткого розмежування між цими ситуаціями та використанням примусу для отримання матеріалів, яке в рішенні по справі Саундерс було зазначено як законне.

Так, зовсім недавня справа Яллох проти Німеччини [10] стосувалася провокування блювання підозрюваного у незаконному переміщенні наркотиків з метою вилучити пластиковий пакет з наркотиками, який він ковтнув. Суд зазначив, що докази, здобуті в цій справі, а саме наркотики заховані у тілі заявника та добуті із примусовим застосуванням блювотних засобів, можуть підпадати під категорію матеріалів, що мають незалежне від волі особи існування, використання яких за загальним правилом не заборонено в кримінальному процесі. Однак існують декілька елементів, які відрізняють цю справу від прикладів, перелічених у справі Саундерс. Останні стосувалися тілесних матеріалів, що мають бути подані на судову експертизу (наприклад, для виявлення рівню алкоголю у крові). В цій справі, по-перше, матеріали, що було вилучено, слугували безпосереднім доказом проти заявника. По-друге, заявник у цій справі зазнав серйозне втручання у своє тіло, не без ризику для здоров'я. Та, наостаннє, це втручання було визнано судом таким, що досягло мінімального рівня жорстокості, щоб кваліфікувати його як нелюдське та таке, що принижує гідність, всупереч вимогам ст. 3 Конвенції. Отже, Суд вирішив, що принцип привілею проти самообвинувачення застосовується в цій справі та, зваживши на рівень примусу, відсутність достатніх процесуальних гарантій, а також те, що здобуті таким чином докази лягли в основу обвинувального вироку, дійшов до висновку щодо порушення права не свідчити проти себе відповідно статті 6 Конвенції.

Суд відхилив скаргу на порушення принципу презумпції невинуватості і права не свідчити проти себе у справі Ален проти Сполученого Королівства [6], де заявника було засуджено за надання фіскальним органам фальшивої інформації щодо своїх прибутків. Суд встановив, що на відміну від справ Функе та Дж. Б. заявника було піддано покаранню не за відмову надати інформацію, яка може бути використана проти нього у можливому або вже порушеному кримінальному процесі. Його було засуджено за надання фальшивої інформації, іншими словами за обман. Це не був приклад примусового самообвинувачення щодо правопорушення яке він попереднє здійснив, а було окреме самостійне правопорушення. Суд зазначив, що привілей проти самообвинувачення не може бути інтерпретований як такий, що дає загальний імунітет щодо дій, спрямованих на уникнення фіскального контролю.

Аналогічний підхід було застосовано і у двох відносно недавніх справах проти Австрії - Вех [17] та Ріг [14]. Заявники в обох справах були власниками автомобілів, щодо яких було зафіксовано перевищення швидкості. На вимогу владних органів, у відповідності до внутрішнього законодавства щодо безпеки руху, обидва заявники надали інформацію про осіб, що керували транспортним засобом на момент перевищення швидкості. Але інформація була неповною та неточною, через це обох заявників було піддано покаранню. Вони скаржилися на порушення їх права не свідчити проти себе. Суд зазначив, що переслідування за перевищення швидкості велося проти невстановлених осіб, і не було жодної підстави стверджувати, що таке переслідування взагалі могло бути порушене проти заявників, оскільки проти них не було жодної підозри. Покарання заявників відбулося саме через надання неточної інформації - окреме правопорушення, не пов'язане з перевищенням швидкості, а отже жодного зв'язку із привілеєм проти самообвинувачення та права не свідчити проти себе Суд не встановив. З цим, однак, не погодились судді Хаджієв (Hajiyev) та Джебенс (Jebens), які у своїй окремій думці у справі Ріг зазначили, що заявника було де-факто поставлено під загрозу кримінального обвинувачення - якщо б він зізнався, що він сам був за кермом автомобіля, справу було б порушено проти нього. За такого підходу можливо говорити про те, що рівень примусу в цих справах був таким, що порушив суть привілею проти самообвинувачення.

У двох справах проти Ірландії - Хіней та Маргінес [8] і Квін [13] Суд визнав порушення принципу презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд. Усіх трьох заявників було заарештовано за підозрою в серйозних терористичних злочинах. Після того, як поліція попередила їх про право не відповідати на запитання, від них зажадали, відповідно до положення національного законодавства про злочини проти держави, докладно розповісти про своє місцеперебування на час вчинення відповідних злочинів. Пан Хіней і пан МакГінес відмовилися відповідати на будь-які запитання. їх було обвинувачено у членстві в нелегальній організації і в ненаданні пояснень про своє місцеперебування; пізніше їх було виправдано стосовно першого злочину, але визнано винними у другому злочині й ув'язнено строком на шість місяців. Пан Квін заперечував будь-яку причетність до подій, про які його запитували, і відмовився повідомити, де він перебував у час, коли вони відбувалися. Його було обвинувачено у зв'язку з відмовою розповісти про своє місцеперебування й ув'язнено строком на шість місяців. Суд визнав, що ступінь примусу у цих справах (у зв'язку із існуванням відповідної норми внутрішнього законодавства про злочини проти держави) перешкодила здійсненню прав, про які йдеться, оскільки заявники залишалися перед вибором: або надати інформацію, або дістати строк ув'язнення. Необхідність підтримання безпеки і громадського порядку, на що посилався уряд, не могли служити виправданням такого примусу, а отже, відбулося порушення права заявників на мовчання та права не свідчити проти себе.

Таким чином, інтерпретація привілею проти самообвинувачення Європейським судом відносно нова та достатньо складна. Але певні висновки для відповіді на питання щодо того, наскільки повно право особи зберігати мовчання реалізується в українському кримінальному процесі можна зробити.

Як вже було згадано, право не свідчити проти себе закріплене в ст. 63 Конституції України, і в силу її безпосередньої дії одразу ж почало застосовуватися в судовій та слідчій практиці. За загальним правилом, судді сьогодні не визнають як докази показання підозрюваних і обвинувачених, якщо їм не роз'яснено право не свідчити проти себе. Але чи означає це, що на практиці більше не існує порушень вказаного права? Навпаки - існує безліч способів, як обійти його. Автор цієї статті у власній адвокатській практиці неодноразово зустрічалася із тим, що під час першого допиту (зрозуміло, без адвоката) підозрюваному роз'яснюється, що ст. 63 Конституції передбачає кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань або дачу завідомо неправдивих показань. Переляканий підозрюваний пише у протоколі: "значення ст. 63 Конституції мені роз'яснено". Видається, що це формулювання треба змінити на "право не свідчити проти себе мені роз'яснено". Інший найпоширеніший спосіб обійти закон - це допит де-факто підозрюваного як свідка під загрозою кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань чи дачу завідомо неправдивих показань. Як було показано вище, така боротьба за встановлення істини у кримінальному процесі навряд чи отримає підтримку з боку Європейського суду з прав людини. Видається, що для запобігання цій хибній практиці суди не повинні приймати як докази показання осіб, допитаних як свідків на досудовому слідстві, якщо їх в подальшому було залучено як обвинувачених. Про це ж, до речі, говорить і п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р.: "Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд має одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції. Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування".

Не можна не відмітити здивування, яке викликає п. 5 статті 50 одного з проектів КПК, де вказано, що захисник зобов'язаний не перешкоджати встановленню обставин справи шляхом здійснення дій, направлених на те, щоб схилити підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного до відмови від дачі показань. В цій нормі відображена хибна класична позиція, що "визнання - цариця доказів", а отже відмова від дачі показань становитиме "перешкоджання встановленню обставин справи" [2].

На жаль, в цьому ж проекті КПК не знайшло відображення положення, яке має слугувати важливою гарантією проти самообвинувачення та визнання вини під впливом фізичного чи психічного насильства: показання підозрюваного чи обвинуваченого, що були дані ним на досудовому слідстві без адвоката та не підтверджені ним у суді мають бути віднесені до недопустимих доказів. До речі, така норма міститься у Російському КПК (п. 1 ч. 2 ст. 75). Важливо також, щоб умова відсутності захисника включала і випадки добровільної відмови обвинуваченого від юридичної допомоги - щоб запобігти несумлінним слідчим схилити підозрюваного чи обвинуваченого до вимушеної відмови від захисника, зробленої, зазвичай, "в обмін" на обіцяння слідчого звільнити з-під варти або іншим чином сприяти у позитивному вирішенні справи. Відповідне положення поклало б кінець катуванню у міліції - в ньому тоді б не було жодного сенсу.

Інша норма КПК, яка входить у протиріччя із привілеєм не свідчити проти себе - це пункт 2 ст. 301, за яким дозволяється оголошення в суді показань підсудного, даних під час дізнання та досудового слідства, у разі його відмови давати показання у суді. Цю ж норму успадкував і проект КПК - п. 2 ст. 381.

Хочеться сподіватися, що принцип привілею проти самообвинувачення знайде своє відображення у кримінальному процесі України та українські суди почнуть застосовувати практику Європейського суду з прав людини з цього приводу. Реалізація саме цього принципу могла б запобігти застосуванню тортур з метою "вибивання" зізнань, послабити обвинувачувальні тенденції радянського судочинства і виправдовувальні вироки не розцінювались, як зараз, провалами в роботі правоохоронних органів і судів.

Література

1. Банчук О.А., Куйбіда P.O. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод до процедури здійснення судочинства - К.: ІКЦ "Леста", 2005.

2. Зейкан Я. Досудове слідство чи інквізиція // Дзеркало тижня, № 22 (497) 5 - 11 червня 2004 р.

3. Николайчик В.М. Уголовный процесс США. - М., 1981.

4. Naismith S. "Self-incrimination: the case-law of the European Court of Human Rights" - Human rights & UK practice, vol. 2, issue 4 (2001).

5. Schlauri R., Das Verbot des Selbstbelastungszwangs im Strafverbahren: Konkretisierung eines Grundrechts durch Rechtsvergleichung (Zurich: Schulthess, 2003).

Рішення Європейського суду з прав людини:

6. Allen V. the United Kingdom, No. 76574/01, рішення від 10 вересня 2002 р.

7. Funke V. France, No. 10828/84, рішення від 25 лютого 1993 р., Серія A256-A.

8. Heaney and McGuinness v. Ireland, No. 34720/97, рішення від 21 грудня 2000 р.

9. J.B.V. Switzerland, No. 31827/96, рішення від 3 травня 2001 р., eChR 2001-III.

10. Jalloh v. Germany, No 54810/00, рішення Великої палати від 11 липня 2006 р.

11. John Murray v. the United Kingdom, No. 18731/91, рішення від 8 лютого 1996 р.

12. P.G. and J.H. v. the United Kingdom, No. 44787/98, рішення від 25 вересня 2001 р.

13. Quinn v. Ireland, No. 36887/97, рішення від 21 грудня 2000 р.

14. Rieg V. Austria, No. 63207/00, рішення від 25 березня 2005 р.

15. Saunders v. the United Kingdom, No. 19187/91, рішення від 17 грудня 1996 р.

16. Telfner v. Austria, No. 33501/96, рішення від 20 березня 2001 р.

17. Weh v. Austria, No. 38544/97, рішення від 8 липня 2004 р. Рішення Верховного суду США.

18. Brown V. Mississippi, 297 U.S. 278 (1936).

19. Doyle v. Ohio, 426 U.S. 610 (1976).

20. Griffin v. California, 380 U.S. 609, 614 (1965).

21. Miranda v. Arizona, 384 U.S. 436 (1966).

22. United States v. Robinson, 485 U.S. 25, 32 (1988).

Размещено на Allbest.ru