Взаємодія держави і політичних партій в умовах несталої демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємодія держави і політичних партій в умовах несталої демократії

Шкуренко К.О.

Не викликає сумнівів, що наука про політику, втім, як і будь-яка наука, потребує чіткого і несуперечливого понятійного апарату. У цьому плані будь-яка дефініція повинна фіксувати в собі в узагальненому вигляді реально існуючі політичні об'єкти, процеси або явища. Порушення цього принципу веде до термінологічної плутанини, змішування і підміни понять, які відкривають шлях до далеко не нешкідливої політичної риторики і практики.

Прикладом вищесказаного послужить прагнення окремих дослідників в сфері політики розглядати ту або іншу дефініцію одночасно в декількох значеннях (у широкому, вузькому та ін.). Іноді такий підхід пов'язаний з обмеженням яких-небудь характеристик об'єкту, який ця дефініція означає. Але суттєве значення її не змінюється. Неприйняття викликає інший підхід, який пов'язаний з прагненням використовувати одну і ту ж дефініцію для позначення принципово різних за своєю суттю об'єктів політики. На наш погляд, найяскравішим зразком останнього підходу є трактування такого базового елементу політичної системи суспільства, як держава.

Відомо, що в XVI в. Н. Маккіавеллі вперше використовував термін stato для позначення особливої, структури влади, яка відрізняється від суспільства, що і дало початок появі терміну “держава”. Через це, держава -- це організація публічної політичної влади, орган управління суспільством, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні примусові органи. Таке визначення дозволяє чітко і несуперечливо співвідносити поняття “країна”, “суспільство” і “держава” не плутаючи їх і не підміняючи їх різні змістовні значення.

Тому досить дивно звучать думки окремих політологів, які намагаються дати трояке розуміння поняття “держава”: а) як організацію великої соціальної групи. При цьому синонімами поняття “держава” сприймаються такі слова як “країна”, “народ”, “суспільство”, “батьківщина”; б) як відносини політичної влади -- сукупність зв'язків між громадянами і органами держави, між органами держави (наприклад, між урядом і парламентом), між ними і політичними партіями та ін. Таке розуміння зводиться до поняття “влада”; в) у вузькому розумінні -- держава ідентифікується виключно з його адміністративними (виконавчо-розпорядчими) органами і з системою правових норм, що визначають їх функціонування [1, 262].

Безкінечні переходи від широкого до середнього і вузького розуміння поняття “держава” і назад яскраво демонструє Українська Конституція, прийнята в 1997 році. Так, стаття 1 Конституції стверджує, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою [2, 4]. Тут змішення і ототожнення понять “країна” і “держава”. В той же час в науковій літературі поняття “правова держава” і “соціальна держава” вживаються виключно для характеристики держави лише як органу, апарату управління суспільством. Тому словосполучення правова і соціальна країна, правове і соціальне суспільство за своєю суттю є безглуздими.

Стаття 2 Конституції стверджує, що Україна є унітарною державою [2, 4]. Тут знову простежується ототожнення вказаних вище понять. Але унітарність -- це не характеристика країни, а форма організації в ній влади, яка зновутаки, свідчить про устрій держави як органу, апарату управління суспільством, країною, як специфічного політичного інституту.

А ось в розділі Конституції “Місцеве самоврядування” в статті 142 мовиться, що держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування [2, 68]. Тепер під державою розуміється не Україна, як країна, а держава як орган управління суспільством, як політичний інститут.

Смислова плутанина в розумінні такої важливої дефініції політичної науки як “держава” має за своєю суттю глибоко антидемократичний характер. Ототожнення держави з країною, народом, суспільством, батьківщиною дає цілющу основу тоталітарно-авторитарним тенденціям, що досить небезпечно для багатоскладних суспільств, які знаходяться в стані перехідного періоду [3]. Пригадаємо Людовика XIV, названого королем-сонцем, який ототожнював свою персону і Францію в гаслі “Держава -- це я”, пригадаємо і недавні гасла радянського періоду “Народ і партія (читай “владу”) -- єдині” та ін.

Ототожнення держави і суспільства не витримує ніякої критики з погляду класичних принципів демократії, які закономірно припускають її існування тільки за наявності розвиненого громадянського суспільства. Останнє характеризує всю сукупність різноманітних форм соціальної активності населення, не обумовлену діяльністю органів держави і яка втілює реальний рівень самоорганізації соціуму [4, 278]. У недемократичних системах держава встановлює повний контроль над будь-якими видами громадянської активності людей і фактично поглинає суспільство як суб'єкт соціальної активності, відчужувавши у нього функції самоорганізації і самоврядування своєї життєдіяльності. При демократії громадянське суспільство встановлює рівень політичних обмежень, який не дозволяє державі втручатися в те коло питань, які громадяни можуть вирішувати самостійно, без держави. Одночасно, цивільне суспільство визначає функції держави у вирішенні соціальних завдань. Це створює оптимальне поєднання, гармонію управління і самоврядування, яке створює передумови суспільної стабільності. Все це дозволяє усвідомлювати державу не як інститут всевладдя панування, а як інститут управління, що має обмежені повноваження, який керується законом і підтримує конструктивні ідеї громадян. Більшість мислителів, розглядаючи взаємостосунки між громадянським суспільством і державою, вважає що в умовах демократії не державою обумовлюється і визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством обумовлюється і визначається держава. Чим розвиненішим є громадянське суспільство, тим більше широкою стає основа для демократичних форм держави. Філософія пріоритету людської свободи, її самоцінності, пріоритету цінності громадян над цінністю держави -- це філософія громадянського суспільства. Як підкреслював Дж.-З. Мілль, цінність держави визначається цінністю його громадян.

Держава і політичні партії є найважливішими елементами політичної системи суспільства, що функціонує на принципах демократії [5]. Основні особливості демократичного устрою влади допускають присутність в ній універсальних засобів і прийомів організації політичного порядку в країні. Така політична система повинна забезпечувати: 1) рівні права громадян на участь в управлінні справами держави і суспільства; 2) контроль суспільства за діяльністю держави і ухваленням політичних рішень; 3) професіоналізм правлячих еліт; 4)вільну і періодичну виборність основних органів влади, правовий характер їх функціонування і усунення; 5) конкуренцію думок і ідейний плюралізм.

Демократія допускає приєднання до процесу демократизації всіх політичних інститутів суспільства, особливо це стосується держави і політичних партій як головних суб'єктів демократичного творення в поставторитарних системах.

Що ж означає процес демократизації держави? Перш за все, цей процес виявляється у тому, що держава повинна втратити своє минуле становище ледве не єдиного інструменту політики і носія владних повноважень. Воно повинне бути як би обплутане складною системою інститутів і відносин, які з'єднали б його з громадянським суспільством і забезпечили б демократичний характер публічної влади. Це означає не що інше, як розосередження ресурсів влади. Це дає реальну можливість громадянам, їх об'єднанням і структурам громадянського суспільства впливати на структури та інститути держави [6].

Цілком зрозуміло, що розосередження влади повинне початися з утвердження в практиці реального життя принципу розподілу властей, коли кожна гілка влади є достатньо самостійною і може, при необхідності, виступати противагою іншої. При цьому по відношенню до кожної з гілок влади громадяни і суспільство повинні вибудовувати свою лінію поведінки і мати свої механізми дії на неї [7, 82-83].

Відомо, що в авторитарних державах принцип розділення влади є за своєю суттю фікцією і виконавча влада, в особі керівників країни, фактично перетворює законодавчу і, тим більше, судову владу в свої несамостійні придатки. Будемо відверті в тому, що пострадянські зміни за роки незалежної України мало що змінили в цьому плані. Гігантські повноваження, закріплені за Президентом Конституцією 1996 року, фактично можна назвати диктаторськими. Вони перетворили посаду Президента в реального главу виконавчої влади в країні разом з його адміністрацією, хоча формально ця функція конституційно була закріплена за Кабміном. Відбулося практичне блокування законодавчої і судової влади в країні, яка дозволила “кишеньково” управляти як Верховною Радою, так і всією судовою системою, включаючи і Конституційний суд.

Наслідки функціонування такої відверто авторитарної форми правління, соромливо названої президентсько-парламентською, всім добре відомі. На наш погляд, в умовах перехідного періоду України до демократії, коли відсутня повноцінна можливість контролю громадянського суспільства за державою, зважаючи на відсутність такого суспільства, необхідно створення нових, закріплених Конституцій, контрольних органів за діяльністю державної влади. Такою могла, наприклад, стати Конституційна палата України, як дійсний гарант Конституції, безповоротності демократичного руху країни, гарант демократичних прав і свобод особи. Це був би своєрідний антимонопольний комітет у сфері державної влади.

Головним чинником становлення нового типу відносин між державою і суспільством, між гілками державної влади, безсумнівно, є зміна природи самої держави, тобто, перетворення її в правову державу.

Проблема правової держави одержала достатнє висвітлення у ряді вітчизняних робіт. Спільним тут є переконання, що правова держава виступає найважливішою ознакою демократії. Це держава, де Конституція і закон обмежують його всевладдя, задають певні суворі рамки його компетенції, ставлять державні структури на службу суспільству і громадянам. Така держава не тільки визнає права особи, але і гарантує їх захист. Основою правової держави є абсолютне верховенство закону і Конституції, перш за все, відносно всіх структур влади -- від верху до низу. У цьому плані інститути влади повинні чітко керуватися правилом “дозволено тільки те, на що вони уповноважені законом”.

Такий принцип встановлює залежність структур влади від суспільства і запобігає свавіллю влади, спонтанності виконання владних повноважень, підсилює формальні, а значить і контрольовані дії органів влади. Відносно громадян в правовій державі повинно діяти правило “дозволено все, що не заборонене законом”. Воно розкріпачує і заохочує ініціативу, формує принцип вільної і одночасно відповідальної поведінки.

Демократизація держави створює можливість оптимально і зважено підходити до процесів вироблення його цілей, погоджувати різні інтереси, уточнювати і коректувати державні позиції. Таким чином, створюється спільний технологічний механізм, який дає можливість оптимізувати процес ухвалення політичних рішень в державі.

Правова держава і принцип розподілу влади дають можливість урівноважити інтереси і сили впливу на владу з боку різних елітарних груп, клонів, фінансово -- промислових угрупувань, які можуть контролювати законодавчі, виконавчі, судові та інші органи. Не дивлячись на те, що всі вони належать до економічно і політично пануючого класу, їх корпоративні інтереси можуть приводити до дестабілізації держави як органу, апарату управління.

Політична реформа в Україні, за яку проголосувала переважна більшість депутатів Верховної Ради, повинна стати тим механізмом, який дасть могутній поштовх руху країни шляхом її демократизації. Перерозподіл повноважень між Президентом і парламентом повинні перетворити уряд в дійсно вищий, а не формальний, орган в системі органів виконавчої влади. Парламент одержує повноваження затверджувати Прем'єр-міністра і більшу частину складу уряду. Партії, що перемогли на виборах, формують парламентську більшість самостійно, а не під натиском Президента, формують уряд і несуть за його роботу повну політичну відповідальність.

Політична реформа недосконала в тому плані, що політично правляча більшість не застрахована від авторитарних методів правління. Наприклад, незрозуміло, що заважає правлячій партійній коаліції разом з урядом жорстко пригнічувати опозицію, прагнучу до влади і використовувати під час виборів безконтрольно все той же горезвісний адміністративний ресурс? Хто простежуватиме і контролюватиме цю ситуацію? Гарант Конституції? Знову -- таки, досить сумнівно, що без відповідних контролюючих структур громадянського суспільства в даній ситуації може бути досягнутий позитивний результат.

Тому вирішальним моментом в проведенні політреформи є не її форма, а зміст. Останнє полягає у тому, що суть реформи -- це не еквілібристика повноважень тієї чи іншої гілки влади, а правове позбавлення повноважень будь-якої гілки влади на її узурпацію. Ніхто не може керувати судовою владою, тому вона повинна не призначатися, а обиратися. Вибраний парламентарій або партія повинні мати імперативний мандат, що відповідає волевиявленню виборців. Президент повинен бути не майстром політичних інтриг, а гарантом Конституції і демократії. Виконавча влада повинна виконувати Конституцію і закони, не виходячи за їх межі. Будь-яке свавілля в політичній і громадянській сфері гілок державної влади недопустиме тяжким злочином проти свого народу і принципів демократії, що народжується, в Україні. Тотальна демократизація держави повинна бути справою не тільки виконавчої гілки влади, але і всіх інших її гілок. Якщо цього не спостерігається, то можлива поява різних гібридів і сумішей “авторитарної” демократії у вигляді латиноамериканських варіантів.

Формування і розвиток демократичних політичних систем вимагає глибокого вивчення передумов і механізмів побудови політичних порядків демократичного типу. В той же час практично ні в кого не викликає сумнівів, що в цьому процесі значна роль належить політичним партіям. Можна сказати, що в результаті свого історичного розвитку партія сформувалася як спеціалізована, організаційно-впорядкована група, яка об'єднує найактивніших прихильників якихось цілей (ідеологій, лідерів) і яка служить для боротьби за завоювання і використовування вищої політичної влади на користь підтримуючої її групи населення. Партія є виразом права людей на політичну асоціацію з іншими людьми і відображає класові, загальногрупові цілі і інтереси різних (соціальних, національних, конфесійних і ін.) верств населення, їх цінності, ідеали, ідеології, утопії, міфи. За допомогою цього інституту люди висувають і формують свої групові вимоги до держави і одночасно одержують від неї підтримку при вирішенні політичних питань, що цікавлять їх. Таким чином, через партію розвиваються прямі і зворотні зв'язки держави з населенням.

Більшість сучасних західних політологів вважає, що наявність сильних і ефективно діючих політичних партій є найважливішою ознакою функціонування демократії, головною її суттю. Без таких партій демократична природа влади неможлива [8]. І головне призначення політичних партій вони, в умовах демократії, бачать саме в боротьбі за владу, за встановлення контролю над урядом [9]. Це щось зовсім інше, ніж та роль, яку політичним партіям визначає Конституція України. Так, в статті 36 основного закону країни затверджується, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і виявленню політичної волі громадян, беруть участь у виборах [2, 15]. Варте уваги те, що у вказаній статті конституюються права, місце і роль не тільки політичних партій, але і профспілок, інших суспільних організацій. Складається враження, що укладачі даної статті не бачили між цими організаціями чітких відмінностей або свідомо не хотіли їх помічати.

Останнє, на наш погляд, здається вірнішим, оскільки це заклало норму, яка фактично відкинула партії на периферію політичного життя країни. Дійсно, право партій виражати політичну волю громадян і брати участь у виборах дуже нагадує відомий афоризм: “Головне в спорті не рекорди, а участь”. Така постановка питання визначила незавидну роль партій в політичному житті України, поставивши їх в кабальну залежність від політичних примх і авторитарних амбіцій так званого “адмінресурсу” на чолі з Президентом.

Ні для кого не є секретом, що більшість політичних партій України створювалася далеко не демократичним шляхом. У цьому процесі “четверта влада” на чолі з Президентом і його адміністрацією штучно створювали партії для обслуговування своїх інтересів в політиці. Ми не можемо згодитися з думкою А. Білоуса, що дефініція “партія влади” -- не дуже вдалий журналістсько-політичний штамп [10, 18]. На наш погляд, вказана дефініція якраз досить чітко і глибоко описує справжній характер функціонування політичних партій в Україні, що не має нічого спільного з демократією.

Проблема взаємостосунків влади з політичними партіями, за винятком їх зовнішніх, видимих проявів, є досить закритою і пікантною. У вітчизняній політичній науці існує значна кількість досліджень, присвячених партійній проблематиці [11]. Тут досліджуються різні аспекти будівництва і функціонування політичних партій в Україні, тенденції їх розвитку, взаємозв'язки всередині вітчизняної партійної системи, партійна класифікація та ін. Але про те як “четверта влада” (Президент та його адміністрація) створювала українську партійну систему і управляла нею в цих дослідженнях практично не згадується. Мабуть, рівень демократичного права на свободу вислову наукової думки у нас ще не став достатнім для такого аналізу.

Проте, можна з достатнім ступенем упевненості стверджувати, що більшість існуючих в Україні політичних партій була створена колишньою владою “зверху” під конкретну “особу”, яку насилу можна було назвати “лідером”. Це була, як правило, особа, яка або що знаходиться в структурі самої влади, або якимось чином наближена до неї. У будьякому випадку добро почерговому розширенню партійного плюралізму давала саме влада, що ставило чергове партійне засідання в повну залежність від неї. Особливо яскраво це виявилося в процесі створення центристських партійних “клонів”, що перетворилися на яскраво виражені “кишенькові” партії влади.

Не можна не відзначити той факт, що практично всі політичні партії України, а не тільки “партії влади”, були цією владою свого часу “приголублені” і дістали в тій або іншій формі доступ до владних важелів і ресурсів. Природно, що зміна політичної кон'юнктури примушувала владу постійно займатися еквілібристикою у сфері партійної конфігурації. Одні партії наближалися до влади, інші -- віддалялися. Коли виборна система в країні в 1998 році була змінена і затверджена змішана мажоритарно-пропорційна система, партії діставали можливість боротися безпосередньо за половину місць депутатів в українському парламенті і утворювати в ньому партійні фракції. Слід зазначити, що виборча новизна ні в якій мірі не послабила можливість “четвертої влади” управляти політичними партіями і тримати їх на, так званому, “короткому повідку”. За своєю суттю змішана виборна система не надавала партіям реальної влади в законодавчому органі країни. Цьому сприяла відсутність так званого імперативного мандата, який забороняє партійним депутатам перехід з однієї партійної фракції в іншу. Відомо, також, що у влади існує завжди для того або іншого народного депутата достатня кількість як цікавих і спокусливих пропозицій, так і досить широкий арсенал легальних, правових методів тиску. Останнє пов'язане з тим, що, починаючи з виборів 1998 року, у Верховну Раду України почало обиратися все зростаюче число, м'яко скажемо, спроможних осіб (тільки 2002 рік заборонив цю тенденцію). Наявність власного бізнесу за плечима у практично кожного народного депутата робить його вразливим з боку влади в плані визначення власної політичної позиції. Все це і дозволяло владі вести успішну роботу для створення різних коаліцій більшості, природно, знову-таки під керівництвом самої влади. Те, що законодавчий орган країни був всі роки правління колишнього Президента залежним від нього, є незаперечним фактом. І всі спроби колишньої “опозиції” змінити цю ситуацію не могли привести до якого-небудь позитивного результату.

Політична реформа в країні, мабуть, повинна заново визначити місце і роль партій в політичній системі України, додати їм статус організацій, які, кінець кінцем, повинні мати головну мету -- стати суб'єктом правління в українській демократичній системі. Але це, так би мовити, в перспективі. Питання в іншому. Чи мають існуючі політичні партії України потенціал для вирішення цих важливих завдань? На наш погляд, наявність псевдопартійного плюралізму і авторитарних традицій управління партіями впродовж тривалого періоду привели до того, що в країні функціонують в дійсності, за рідкісним виключенням так званих “стагнаційних” партійних структур. Вони значною мірою відрізняються від так званого демократичного партійного стандарту. За поглядом західної політичної думки, партія -- це соціальний інститут, який повинен успішно виконувати свою виборчу функцію, тобто ефективно організовувати виборчу кампанію і перемагати на виборах. При цьому, під перемогою розуміється не подолання процентного перехідного бар'єру, а отримання вагомого і значущого відсотка голосів виборців. Таких партій в Україні налічуються одиниці. Малоефективні партії через це вибрали тактику блокування, яка дозволяє їм потрапляти до парламенту.

Про що все це говорить? Та про те, що більшість політичних партій в країні за своєю суттю є фактично партійними клубами. Вони не мають ідей, які могли б привернути до себе значні сегменти електорату. Ці ідеї безликі, схожі одна на одну у різних партій. Така ситуація, природно, штовхає безликі партії на шлях загальнонародного представництва. І це в той час, коли суспільство соціально і політично розколене, коли в країні відсутній скільки-небудь значущий середній клас, здатний виконувати роль соціальної амортизації.

Реальне партійне життя в Україні здійснюється виключно в межах столиці, тут же знаходиться і партійна система країни. Партійна боротьба здійснюється у вигляді різних токшоу, на яких керівництво партій веде політичні дискусії, винятково з тих або інших питань внутрішньої і зовнішньої політики влади. Власні ідеологічні цінності, як правило, не висловлюються, вважається, напевно, що електорат і так досить добре знайомий з їх палітрою. Спроби партій нав'язливо вписувати себе в політичну школу “ліві-центр-праві” виборців практично не цікавлять, хоча партійні ідеологи витрачають величезні зусилля і засоби на цю нікому не потрібну роботу.

В цілому, населення України, дуже мало довіряє політичним партіям, не знаходячи в них справжніх своїх інтересів. Спроби більшості партій на загальнонародний уряд говорять ствердно про те, що у них практично немає власної соціальної бази, інтереси якої вони могли б виразити. Невміння привабливим чином висловлювати свої ідеологічні цінності, природно, як наслідок, породжує нездатність до генерації нових ідей в нових умовах. Для багатьох партій це завдання виявляється непосильним.

Багато партій формально мають досить розвинену регіональну мережу, яка реально практично не діє. Виключенням є період передвиборних кампаній, та і те партійне “воскресіння” відбувається тільки в тому випадку, якщо партія має на це достатні фінансові кошти. Відсутність бойових регіональних структур згубно позначається на професіоналізмі партійних функціонерів, нездібних грамотно організовувати і проводити виборчу кампанію. Внаслідок цього спостерігається залучення професіоналів-найманців для виконання аналогічних функцій. Всі ці проблеми породжують прагнення, як ми вказували вище, до партійного блокування, до використання чисто рекламних методів агітації електорату, причому у всеукраїнському масштабі з використанням ЗМІ, без жодного обліку регіональної специфіки. Це можна порівняти з відомим “килимовим” бомбометанням за майданах. Зрозуміло, що в цих умовах будь-яка партійна робота за схемою “від дверей до дверей” виявляється такою, яку не можна підняти, хоча саме така робота, як правило, дає виборчий ефект.

У зв'язку з вищесказаним, виникає питання: чи може партійна реформа автоматично усунути ті негативні процеси, які, в умовах авторитарного управління партіями, досить згубно позначилися на виконанні ними своїх функцій: виборчої, політичної соціалізації, соціальної інтеграції, що агрегує, артикуляції, відбору і рекрутування політичних лідерів і еліт та ін. На наш погляд, відповідь на це питання не може бути позитивною. По-перше, політична реформа залишає достатню кількість лазівок, для продовження владного маніпулювання партіями. По-друге, партійна бюрократія, що склалася, навряд захоче змінювати ті традиції, до яких вона вже звикла. Існуючі партії -- це за своєю суттю театр “одного або декількох акторів”, роль яких виконують партійні керівники. Вони фактично підміняють собою партії, а свої регіональні структури розглядаються ними виключно як своєрідні конячки, які повинні їх привезти до виконання намічених цілей і амбіцій. І по-третє, те ж стагнаційне партійне керівництво може спокійно сприйняти нову пропорційну виборну систему як свою нероздільну батьківщину, де партійні виборчі списки складатимуться за критеріями, відомими тільки самим партійним керівникам. Роль регіональних партійних структур в цьому процесі може опинитися зовсім нікчемною. Словом, ситуація може виявитися відповідною тій, про яку говорить відомий афоризм -- “Хотіли як краще, а вийшло як завжди”.

На наш погляд, існує тільки один вихід з цієї порочної ситуації. Політична еліта України повинна знайти в собі силу і мужність для ухвалення кардинального рішення. Суть його полягає у введенні заборони на здійснення політичних союзів, коаліцій і блоків в процесі проведення виборчих кампаній. Це відразу відрізнить ефемерні псевдопартії, а ті партії, які мають життєздатний політичний потенціал, ця норма примусить стати тим, що повинно бути адекватним новим політичним умовам.

держава політичний демократія суспільство

Література

1. Політологія / За ред. проф. О.І.Семківа. -- Львів: Вид-во “Світ”, 1994. -- 420 с.

2. Конституція України. -- К.: Преса України, 1997. -- 80 с.

3. Див.: Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади // Політична думка. -- 1996. -- № 1;

4. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю., Федоров Ю.Е. Демократия и демократизация (раздел учебного пособия) // Полис. -- 1996. -- № 5; Семиволос В. Україна посттоталитарна: шляхи розвитку // Сучасність. -- 1993. -- № 6;

5. Фадеев Д.А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного периода // Полис. -- 1992. -- № 1, 2.

6. Соловьев А.И Политология: Политическая теория, политические технологии. -- М.: Аспект Пресс, 2003. -- 559 с.

7. Див.: Політична система сучасної України. Особливості розвитку /І.Ф.Курас, Ф.М.Рудич, Р.В.Балабан. -- К.: Парламент. вид-во, 1998. -- 349 с.; Рудич Ф.М.Чи багато влади треба владі? Україна в контексті трансформації політичних структур в країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи. -- К.: Довіра, 1988. 213 с.

8. Див.: Зеленцов А.Б. Контроль за деятельностью исполнительной власти в зарубежных странах. -- М.: Изд-во РУДИ, 2002. -- 190 с.;

9. Зотова З.М. Власть и общество: Проблемы взаимодействия. М.: ИКФ “Омега -- Л”, 2001. -- 347 с.;

10. Ліпецький С. Ідея правової держави в Сучасній Україні // Нова політика, 1996. -- № 5.

11. Связи с общественностью в политике и государственном управлении / Под общ. ред д-ра филос. наук, проф. В.С.Комаровского. М.6 Изд-во РАГС, 2001. -- 520 с.

12. Див.: Finer H. Theory and Practice of Modern Government. Chicago, 1988, p.362; Renney A. Governing of Men. Manchester Univ. Press. 1989. p. 312.

13. Див.: Friedrich C. Constitutional Government and Democracy. States Univ. Press. N.Y. 1983, p.419; Renney A. Op. cit., p.313.

14. Білоус А.О. Політико-правові системи: Світ і Україна. -- К.: АМУПП, 1997. -- 200 с.

15. Див.: Бабій С.І. Політичні партії: минуле, сучасність, проблеми правового статусу // Трибуна, 1997. -- № 1, 2; Базовкін T., Кремінь В. Партії та громадські об'єднання в Україні. -- Київ, 1994. 220 с.;

16. Білоус А.О. Політико-правові системи: Світ і Україна. К.: АМУПП, 1997. -- 200 с.;

17. Голобуцький О.П, Криворучко Т.Г., Кулик В.О., Якушик В.М. Політичні партії України. -- К.: Кобза, 1996. -- 192 с.;

18. Кулик А. Посттоталитарные партии в политическом процессе // МЭМО, 1994. -- № 2, 3;

19. Лукаш С. Політичний плюралізм // Віче, 1997. -- № 7; Міражі і реалії багатопартійності // Демократична Україна, 1997. -- 9 вересня;

20. Хімченко О.Г. Політичні партії і пропорційна виборча система // Актуальні проблеми внутрішньої політики, 2005. -- № 1.

Размещено на Allbest.ru