Принцип свободи преси в міжнародному праві та національних законодавствах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принцип свободи преси в міжнародному праві та національних законодавствах

законодавство міжнародний право

В сучасному світі тематика дотримання прав людини набула надзвичайну актуальність, навіть стаючи часом приводом для збройних конфліктів. Одним з невід'ємних прав людини вважається свобода слова, а свобода преси тісно з ним пов'язана.

Існує чимало публікацій, присвячених аналізу закріплення принципу свободи преси в національному законодавстві різних країн. Наприклад, законодавче закріплення та судова практика стосовно питання свободи преси в США докладно розглядаються в монографії А.Г. Ріхтера «Современное право средств массовой информации в США»[1], правове регулювання преси в Німеччині розглядає Георг Хеллок в свої монографії «Печать, радио и телевидение в Федеративной Республике Германия»[2]. Узагальнює вимоги національних законодавств та докладно розповідає про саморегулювання засобів масової інформації довідник «Стандарты международной журналистики. Опыт IWPR»виданий Інститутом війни та миру (Велика Британія)[3].

Однак, оскільки свобода преси порушується постійно навіть демократичними країнами, про що свідчать щорічні доповіді організацій «Freedom House» та «Репортери без кордонів»[4], є очевидною необхідність комплексного аналізу міжнародних угод, конвенцій, національного законодавства окремих країн та журналістських кодексів, щоб з'ясувати причини подібних порушень.

Свобода преси на міжнародному рівні закріплена у великій кількості документів: Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжамериканській конвенції про права людини, Декларації про свободу висловлення думки та інформації Ради Європи і декотрих інших. Зокрема, в статті 19 Загальної декларації прав людини зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і вільне висловлювання їх, це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів»[5]. В Міжнародному пакті про громадянські та політичні права це висловлювання дублюється, але є застереження щодо того, що ці права можуть бути обмежені у двох випадках:

для поваги прав чи репутації інших;

для захисту національної безпеки і суспільного ладу чи суспільного добробуту та моралі [6].

Ці два застереження в більшій чи меншій мірі присутні в національних законодавствах різних країн, а питання про те, де межа між репутацієюприватних осіб чи захистом національних інтересів з одного боку і свободою преси з іншого, став приводом не для одного судового розгляду.

Розглянемо, яким чином принцип свободи преси віддзеркалюється в національних законодавствах. В якості прикладів розглянемо законодавство декотрих країн Євросоюзу -- Німеччину з континентальним правом і Велику Британію з прецедентним -- а також таку впливову на міжнародній арені державу як США. Ці країни також обрані тому, що саме Євросоюз, Рада Європи та Сполучені Штати Америки найчастіше піднімають питання розвитку демократії в світі (а свобода преси саме є одним з китів, на які демократія спирається).

В Німеччині принцип свободи преси закріплений насамперед в Конституції, що стверджує: «Кожна людина має право на висловлювання та розповсюдження власної думки в усній, писемній та наочній формі, а також безперешкодне отримання інформації з усіх загальнодоступних джерел. Гарантується свобода преси, а також радіоі телевізійних повідомлень. Цензура відсутня»[7].

Конституція однозначно забороняє цензуру, тобто відомчий контроль за змістом видань перед їх опублікуванням. Але на засіб масової інформації, що порушив Конституцію, Громадянський чи Кримінальний кодекс, може бути в судовому порядку накладений арешт [7].

Також кожна федеральна земля має власний закон про пресу, але всі вони побудовані за єдиним зразком. Зокрема, земельні закони містять положення про право на доступ до інформації уряду. Федеральні та земельні уряди можуть відмовити ЗМІ у наданні доступу до інформації тільки якщо її оприлюднення може завадити судочинству, якщо порушуються норми секретності, або в тому випадку, якщо який-небудь суспільний або приватний інтерес буде порушений, а також в разі надмірного обсягу інформації, що потрібна. Згідно зі статтею 93 Карного кодексу ФРН, державною таємницею є факти, об'єкти та інформація, доступні лише вузькому колу осіб, які повинні зберігатися в секреті від іноземних держав, щоб не допустити нанесення шкоди зовнішній безпеці Федеративної Республіки.

У Великій Британії свобода висловлення думки не закріплена письмово в конституції, оскільки немає самої конституції. Не існує також загального закону про ЗМІ, бо вважається, що свобода висловлення є одним з природних прав людини і автоматично розповсюджується на публічне висловлення поглядів та думок. В той самий час вважається припустимим накладати декотрі обмеження свободи слова шляхом введення окремих нормативних актів. Ці обмеження диктуються або вищими державними інтересами, або необхідністю обмеження втручання журналістів в приватне життя і таке інше.

Свобода слова в США ґрунтується на відомій Першій поправці до Конституції, в якій говориться, що «Конгрес не має права приймати закони, що обмежують свободу слова та преси, а також право народу на мирні зібрання і право подавати петиції урядові у відношенні задоволення скарг»[8] .Закон про свободу інформації був прийнятий Конгресом США у 1966 році. Сутність його полягає у повній відкритості для громадян всіх документів органів федерального уряду, за виключенням тих випадків, які обумовлені в цьому законі.

З Першої поправки також виводять незаконність попередньої заборони на публікацію тих чи інших матеріалів. Винятки допускаються тільки у самих крайніх випадках. Так, у 1971 році газета»New York Times» почала публікацію секретної доповіді Міністерства оборони про в'єтнамську війну. Коли уряд забажав заборонити появу цієї доповіді у наступних випусках газети, Верховний суд виніс постанову, що для цього немає достатніх підстав [8].

Юридичного визначення поняття «національна безпека» в США не існує, тому результат у будь-якій справі залежить в першу чергу від того, як його тлумачитиме суд.

З питанням свободи преси тісно пов'язана проблема конфіденційності джерел інформації. Саме можливість збереження конфіденційності джерел інформації дозволяє журналістам отримати найбільш цікаву, часто сенсаційну інформацію. Іноді це відомості, що стосуються незаконних дій органів державної влади. Тобто право на конфіденційність джерел інформації також сприяє демократії. Подивимося, як це питання регулюється в законодавстві великої Британії, Німеччини та США.

Згідно зі статтею 53 Кримінального кодексу ФРН кореспонденти друкованих ЗМІ і радіожурналісти можуть відмовитися від надання відомостей про джерела інформації. Право джерел на конфіденційність підкреслюється і в Етичному кодексі преси, складеному Німецькою радою преси разом із журналістськими організаціями. У статті 5 цього документу говориться, що «коли інформатор погоджується надати інформацію тільки на умовах анонімності, цю умову слід поважати.Зобов'язання конфіденційності може бути порушене тільки в тому разі, якщо інформація стосується питань планування злочину -- в цьому випадку журналіст зобов'язаний сповістити владу»[9].

Також конфіденційність може бути порушена з важливих державних міркувань -- наприклад, коли мова йде про збереження конституційного ладу держави. У відповідності з цим кодексом, публікація секретних матеріалів також може мати місце в тому випадку, коли необхідність інформувати публіку переважає міркування секретності [9].

Особливістю національних законодавств Німеччини та Великої Британії порівняно з США є також те, що над ними мають пріоритет міжнародні договори, зокрема, укладені в рамках ЄС та Ради Європи. Відносно захисту джерел інформації існують загальноєвропейські норми, які носять рекомендаційний характер. Наприклад, на підставі статті 10 про свободу слова Європейської Декларації про права людини спеціальним рішенням комітету міністрів Ради Європи країнам членам РЄ рекомендується визнати право журналістів не розкривати джерела інформації [10]. Кодекс Британського національного союзу журналістів (NUJ) також стверджує: «Журналісту слід захищати конфіденційність джерел інформації»[11].

У США не існує федерального закону про захист конфіденційності джерела, але в двадцяти дев'яти штатах та окрузі Колумбія прийняті законодавчі акти, що надають такого роду захист в тому чи іншому ступені. Декотрі закони гарантують збереження імені конфіденційного джерела в таємниці, інші закони до того ж захищають ненадруковані матеріали. Галузь застосування закону і ступень захисту, що надається, можуть бути різними, в залежності від виду судового процесу (кримінального чи громадянського) чи ролі самого журналіста(третьої особи чи сторони в цьому процесі).

Однак нещодавні події в США, коли журналіст «New York Times» Джудит Міллер опинилась за гратами, оскільки відмовилась назвати джерело інформації[12], нанесли значну шкоду репутації Сполучених Штатів в тому, що стосується дотримання свободи преси. Показовим є падіння США в 2005 році в рейтингу свободи преси, що складає організація «Репортери без кордонів», на 20 пунктів порівняно з попереднім роком [13].

До того ж, це далеко не єдиний факт не на користь Сполучених Штатів. Окрім документів, що регулюють діяльність засобів масової інформації та гарантують свободу преси, в цій країні існують також окремі нормативні акти, які цю свободу обмежують. До їх числа можна впевнено віднести «Ground Rules Agreement» правила, що складені американською адміністрацією для журналістів, що бажають отримати акредитацію при коаліційних військах для освітлення військових дій під час операції в Іраці. В документ і прописувалося, що саме можна висвітлювати, а чого неможна. Наприклад, в пункті 6 зазначено, що на будь-яку інформацію може бути накладена заборона з міркувань безпеки. Критерії відсутні. Тобто визначаються для кожного конкретного випадку представниками коаліційних сил. Пункти 40, 42, 43 забороняють публікувати фотографії чи зображення військовополонених, а також вбитих і поранених. Існують також жорсткі обмеження на інтерв'ю з пораненими (пункти 44 -- 50) [14]. Подібні правила були складені для ЗМІ ще під час війни у Перській затоці і вдосконалені для операції в Афганістані, і більша частина сучасних обмежень з'явилась вже тоді.

Публікація зображень вбитих, поранених та військовополонених складає одну з серйозних проблем. В багатьох журналістських кодексах існують застереження з цього приводу. Наприклад, у статті 8 та статті 11 Кодексу Ради преси Німеччини говориться, що при публікації такого роду в першу чергу слід враховувати інтереси постраждалих та їх родичів, а вже потім право суспільства на інформацію [15]. Але журналістські етичні кодекси є тільки рекомендаційними. А заборона публікувати подібні матеріали морже бути використана владою для того, щоб приховати від суспільства реальну кількість втрат серед власних військ або іншої маніпуляції інформацією.

Думка, що тільки самі журналісти можуть визначати, що слід, а що не слід публікувати, знайшла своє відображення в документах Ради Європи. Наприклад, в Рекомендації №R(97)20 Комітету міністрів Ради Європи підкреслюється, що «повага журналістських свобод також припускає, що суди та органи державної влади не повинні нав'язувати засобам масової інформації свої погляди відносно прийнятних для журналістів методів ведення професійної діяльності»[16].

Європейський суд з прав людини, що діє у відповідності з Європейською Конвенцією про захист прав та основоположних свобод людини, використовував наступні аргументи: «У відповідності прецедентним правом, що твердо встановилося, свобода слова є однією з основних складових демократичного суспільства і необхідною умовою для його розвитку, а також реалізації здібностей особистості. У відповідності з параграфом 2 статті 10 це стосується не тільки «інформації» або «ідей», які приймаються доброзичливо або розцінюються як такі, що не ображають чиєїсь гідності, але й тих, які зачіпають, шокують або турбують суспільну свідомість. Без таких вимог як плюралізм, терплячість та відкритість, неможна казати про демократичне суспільство»[17].

Все викладене вище дозволяє зробити висновок, що є суттєві розбіжності між заявами, що мають загальний характер, деклараціями і конвенціями, що гарантують свободу преси, і конкретними законами та нормативними актами окремих країн, що звужують та обмежують ці права. В більш вигідному стані знаходяться країни лени Євросоюзу та Ради Європи, чиє законодавство все більш уніфікується, а конвенції та рекомендації наповнюються все більшим практичним змістом. Побічним свідоцтвом того є велика кількість судових позивів, виграних громадянами в Європейському суді з прав людини. Значно складніше запроваджуються в життя документи, прийняті під егідою ООН, оскільки механізм контролю за їх виконанням і відповідністю національного законодавства підписаним міжнародним конвенціям є практично відсутнім.

Література

1.Рихтер А.Г. Современное право средств массовой информации в США // http://www.internews.ru/books/modern/index.htmlf13.05.2004)

2.Хеллок Георг. Печать, радио и телевидение в Федеративной Республике Германия // http://www.deutschebotschaft-moskau.ru/ru/bibliothek/ inter-nationes/medien/index p.html(13.10.2005)

3.Стандарты международной журналистики. Опыт IWPR // http:// www.cjes.ru/lib/content.php?content id = 408&category id = 3(13.05.2004)

4.Worldwide Press Freedom. Index 2006 // http://www.rsf.org/ rubrique.php3?id rubrique = 639

5.Загальна декларація, прав людини // http://www.un.org/russian/ documen/centre(31.01.2006)

6.International Covenant on Civil and Political Rights // http:// www.damocles.org/article.php3?id article = 7869(02.06.2005)

7.Основной закон Федеративной. Республики Германия // http:// www.ipolitics.ru/lnk/185.htm(31.01.2006)

8.Ріхтер А.Г. Современное право средств массовой информации США // http://www.internews.ru/books/modern/index.html(13.05.2004)

9.Code Of Ethics: German Press Council // http://www.ijnet.org/

FE Article/codeethics.asp?UILang=1&CId = 8302&CIdLang=1 (12.10.2005)

10.Стандарты, международной журналистики. Опыт IWPR // http:// www.cjes.ru/lib/content.php?content id = 408&category id = 3 (13.05.2004)

11.Code Of Ethics: British. National Union of Journalists // http:// www.ijnet.org/FE Article/

codeethics.asp?UILang=1&CId = 8365&CIdLang=1 (12.10.2005)

12.В США осудили журналистку // http://www.day.az/news/world/ 27616html(08.08.2005)

13.Worldwide Press Freedom. Index 2005 //http://www.rsf.org/ article.php3?id article=15333 (31.01.2006)

14.CFLCC Ground. Rules Agreement // http://www.rsf.org/ article.php3?id article = 5334(25.04.2004)

15.Code Of Ethics: German Press Council // http://www.ijnet.org/

FE Artide/codeethics.asp?UILang=1&CId = 8302&CIdLang=1^12.10.2005?

16.Рекомендация N R (97) 20 Комитета министров [Совета Европы] государствам-участникам по вопросам, «разжигания ненависти» (Принята Комитетом. Министров 30 октября. 1997 года на 607-м заседании заместителей министров) // http://www.medialaw.ru/laws/other laws/ european/r97^20?.htm^31.01.2006?

17.Дело «Нильсен и Йонсен против Норвегии», 25 ноября 1999 г., иск № 23118/93, абзац 43.

Размещено на Allbest.ru