Прокуратура в українських землях у часи національної революції 1917-1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОКУРАТУРА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ЧАСИ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РР.

М. Бортун

Питання розвитку та формування правового становища прокуратури в Україні у різні періоди є актуальною науковою проблемою з огляду на аналіз досвіду національної моделі прокуратури, яка зараз формується. Вивчення характерних особливостей створення та функціонування органів прокуратури у часи визвольних змагань є прикладом невеликого досвіду української системи нагляду за дотриманням законодавства та кримінальному переслідуванні злочинів. У процесі побудови ефективної моделі прокуратури, врахування інституційних особливостей даного правоохоронного інституту є важливим з огляду на те, що спроба побудови системи прокуратури в Україні у досліджуваний період відбувалася у надзвичайно екстремальних політичних умовах з урахуванням національних особливостей суспільних відносин. Отже, на шляху гармонізації національного законодавства про становище правоохоронних органів до європейських стандартів, вивчення історичних етапів розвитку прокуратури в Україні має важливе науково-прикладне значення.

Даною проблемою займалися науковці різних періодів. Проте, у останніх дослідженнях В. Землянської, В. Клочкова, В. Сухоноса, В. Малюги, К. Яровника, О. Копиленко, Т. Подковенко та інших дослідників вивчаються окремі аспекти правового становища та розвитку органів прокуратури у часи визвольних змагань 1917 - 1920 рр. Поза увагою дослідників залишилися комплексні питання розвитку інституту прокуратури саме у досліджуваний період.

Метою даної статті є вивчення комплексу причинно-наслідних зв'язків та характеристика особливостей розвитку і правового становища органів прокуратури у період національної революції в Україні 1917 - 1920 рр.

Після лютневих подій у Петрограді у 1917 р. в українських землях, що входили до складу Російської імперії та Австро-Угорщини, почалися державотворчі процеси, наслідком яких стало утворення Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), де одночасно розпочався процес розвитку власного законодавства, у тому числі організаційно-правових основ правоохоронних органів. В Україні на той час діяли нормативні акти царської Росії, Тимчасового уряду, радянської влади в різних галузях права, що не суперечили законодавчим актам та інтересам Української суверенної держави. Як свідчить дослідження Т. Подковенко [8, с. 122 - 129], УНР вдалося розробити основи конституційного, земельного, кримінального, фінансового, родинного, кримінально- процесуального законодавства. Створивши власну систему законодавства, УНР юридично закріпила основи національного суверенітету.

Проте, щодо органів прокуратури в системі державної влади УНР, слід зазначити, що становище даних структур не набуло якісних змін по відношенню до попередніх царських інституцій, оскільки судові та правоохоронні органи Української Народної Республіки 1917 - 1918 рр. у своїй діяльності переважно керувалися кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом. Основним нормативно-правовим актом в галузі кримінального судочинства після проголошення Центральної Ради на українських землях залишався російський "Устав Уголовного Судопроизводства" (Статут Кримінального Судочинства) 1864 р., в якому було закріплено досить багато демократичних принципів кримінального процесу [1, с. 8].

25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон, в якому, зокрема, зазначалося: "До внесення змін у законодавчому порядку залишаються в силі і всі державні уряди і установи, які залишалися на території Української Народної Республіки до дня 7 листопада 1917 р., з дотеперішнім їх ділокругом, урядженням і штатами як уряди і установи Української Народної Республіки" [3, с. 178].

Так, у грудні 1917 року в УНР була заснована Прокураторія, а на початку січня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила спеціальний закон "Про уряджання прокурорського нагляду на Україні." Прокуратура запроваджувалась при Генеральному Суді. Генеральний Секретар у судових справах призначав прокурорів з покладанням на них обов'язків керівництва прокуратурою. Прокурорські посади встановлювались і в апеляційних і окружних судах. Прокураторія опинилась у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, вона була Прокураторією Генерального Суду, а з іншого - її регламент затверджувався секретаріатом судових справ, яким надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало "провід над прокураторією" [7; 6].

15 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон "Про утворення Генерального Суду". Відповідно до ст. 1 цього закону Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів - цивільного, карного та адміністративного - і виконувати на всій території України функції, які до того належали Урядовому Сенату у справах судових і справах нагляду за судовими установами і особами судового відомства. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження - до затвердження Генерального Суду на основі Конституції - визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема "Учреждением судебных установлений" [6, с. 64].

Статтею 6 Закону "Про утворення Генерального Суду" при Генеральному Суді утворювалась прокураторія, офіційною назвою якої була "Прокураторія Генерального Суду". Прокураторія фактично була в подвійному підпорядкуванні: з одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого - її регламент затверджувався Генеральним Секретарем справ судових. Воно ж надавало одному із прокураторів звання старшого і доручало йому "провід над прокураторією" [9, с. 127].

І, нарешті, 23 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон "Про урядження прокураторського нагляду на Україні", відповідно до якого прокураторії утворювалися при апеляційних і окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії старші прокуратори. Прокуратори призначалися Генеральним секретарем справ судових, водночас посади прокурорів і товаришів прокурора окружних судів скасовувались [10, с. 64].

Першим старшим прокуратором Генерального Суду наказом Генерального секретаря справ судових від 18 січня 1918 р. № 7 було призначено Д.В. Марковича [9].

Проте, військові і політичні події та неефективна внутрішня політика Центральної Ради щодо розбудови державних органів влади та правоохоронної системи і збройних сил звели нанівець інституаналізацію органів прокуратури в Україні.

Крім того, уряд УНР не зміг налагодити тісну взаємодію між місцевою адміністрацією та самоврядуванням, завершити створення державних правоохоронних структур. Внаслідок цього у деяких регіонах фактично існувало кілька претендентів на владу. В цілому ж, за часів ЦР уряду не вдалося створити дієву систему органів місцевої влади та галузевого управління, що призвело до втрати політичного й економічного контролю над провінцією, без якого система державного управління виявилася малоефективною. Слабкість однієї з основних структурних ланок виконавчої вертикалі - системи місцевих органів - була однією з причин падіння ЦР [10, с. 14].

Під час падіння влади Центральної Ради, остання встигла прийняти Основний закон - Конституцію, у якій визначався судоустрій в УНР, але про прокуратуру у цьому документі не йшлося.

Класифікувавши опозицію до Центральної Ради, можна виділити три основних сили, діяльність яких привела до її падіння: хліборобський рух (основу якого складали дві течії - ліберальна та консервативна), організація партійного типу (Українська Народна Громада) та німецькі окупаційні війська. О. І. Яременко розкриває підготовчу стадію перевороту, контакти П. Скоропадського з представниками хліборобського руху та командуванням німецьких військ. Автор аналізує хід державного перевороту 29 квітня 1918 року і конкретну участь в ньому представників Союзу земельних власників, Української Народної Громади та німецьких окупаційних військ [11, с. 13]. Спільні дії цих сил призвели до примусового розпуску Центральної Ради та скликання хліборобського з'їзду, на якому делегати (за різними джерелами від трьох до шести тисяч) обрали Павла Скоропадського Гетьманом.

У "Грамоті до всього Українського народу від 29 квітня 1918 р. Скоропадський наголошував на рішучій відмові від політики Центральної Ради та її розпуску разом з урядом. Цього ж дня був прийнятий закон "Про гетьманську владу", ст. 42 якого передбачала утворення Генерального Суду Української Держави як охоронця і захисника закону та як вищого суду України в справах судових і адміністративних [11, с. 66]. Важливим є те, що П. Скоропадський наглядові прокурорські функції поклав на Генеральний Суд, зазначивши в ст. 43, що останній наглядає за законністю видання законів і наказів [11]. 8 липня 1918 р. Гетьманом України був затверджений ухвалений Радою Міністрів України Закон "Про утворення державного Сенату", яким регулювалися питання організації та діяльності прокуратури [2, с. 29]. Державний Сенат створювався як вища інстанція в судових і адміністративних справах. Згідно з п. 43 ч. II цього Закону "при кожнім Генеральнім Суді, а також при Загальному Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції як Генерального прокурора" [3, с. 196]. Слід зазначити, що суттєвих змін, які стосувалися б прокуратури, він не запровадив.

На посаду Генерального судді (одночасно і міністра юстиції) було призначено прокурора М.П. Чубинського [9]. Менш ніж за місяць М. Чубинський не встиг належним чином розбудувати систему органів прокуратури в Українській Державі.

Внутрішній курс гетьмана Павла Скоропадського, що прийшов до влади внаслідок державного перевороту в Україні 29 квітня 1918 р., головним своїм завданням вбачав стабілізацію розбурханих революцією соціально-економічних відносин в Україні.

Повстання очолила Директорія УНР - колективний революційний орган з усією повнотою влади під час повстання. Директорія була утворена 14 листопада 1917 р. Українським національним союзом (УНС) - організацією, яка репрезентувала опозиційні уряду політичні сили. Безпосередньою причиною створення Директорії та початку повстання стала різка зміна політичного курсу УД внаслідок появи грамоти П.Скоропадського від того ж 14 листопада про входження України на федеративних засадах до складу небільшовицької Росії. Пізніше до повстання приєдналися, не сприймаючи політичної програми Директорії, більшовицькі частини й анархічні селянські загони.

У першій декаді січня 1919 р. Рада Міністрів Української Народної Республіки затвердила штати прокураторії, яку включили до складу Найвищого Суду. Відповідним рішенням Рада Народних Міністрів поставила перед міністром юстиції завдання призначити осіб прокурорського нагляду.

Проте повністю здійснює задумане - відновити в країні діяльність судової системи та прокурорського нагляду - не вдалося. Причиною тому було надзвичайно складне становище, в яке потрапила Директорія в лютому 1919 р. (це, зокрема, наступ військ більшовицької Росії, рейди дивізій А. Денікіна на півдні України тощо).

13 лютого 1919 р. Директорія УНР призначила новий склад Ради Народних Міністрів. Посаду керуючого справами Міністерства юстиції почав обіймати Д. Маркович [9, с. 137].

В Українській Народній Республіці часів Директорії паралельно діяли закони і УНР, і Гетьманату, і Російської імперії. Що стосується прокурорського нагляду, то революційних змін у ньому Директорія не зробила. У цілому Директорія фактично відновила судову систему, створену Центральною Радою, у тому числі прокуратуру [2, с. 31]. Але вони не діяли, тому що Директорія постійно вела бойові дії з своїми ворогами - більшовиками, білогвардійцями, Антантою, поляками [9, с. 140].

Розгорнути діяльність прокуратори, як і інші посадові особи, не змогли, оскільки фактично на території України вже діяв радянський уряд. Поступово радянська влада була встановлена на всій території України, за винятком земель, окупованих Польщею, Чехословаччиною та Румунією.

У цей час у західноукраїнських землях, що входили до Австро-Угорщини, досить активно проходили державотворчі процеси. Роблячи спробу врятувати монархію імператор Карл I видав 16 жовтня 1918 року Маніфест про перетворення Австро-Угорщини у федеративну державу. В умовах глибокої державної кризи Українська парламентська репрезентація, яка стала правонаступницею Головної Української Ради, скликала збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галицького та буковинського крайових сеймів, єпископату та представників українських політичних партій.

Під час проголошення незалежності ЗУНР, одразу розпочався процес утворення та законодавча діяльність державного апарату ЗУНР, створення збройних сил та правоохоронних органів. 13 листопада 1918 року УН Рада прийняла "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії" [5, с. 45 - 46], який визначав конституційні основи новоутвореної держави. Було визначено назву держави - Західноукраїнська Народна Республіка, основи державного та суспільного устрою, територію, державні символи [5, с. 11].

Функції звинувачення виконували органи державної прокуратури. Розпорядженням Державного Секретаріату від 18 грудня 1918 року було створено структуру органів прокуратури ЗУНР, яку мав очолити Генеральний державний прокурор.

За розпорядженням Державного Секретаріату від 18 грудня 1918 р. було створено структуру органів прокуратури ЗУНР, яку мав очолити Генеральний державний прокурор. Посади прокурорів передбачались і у військовій юстиції. Перше розпорядження щодо її створення було прийнято Державним Секретаріатом 16 листопада 1918 р. [9, с. 139 - 140] До складу військової юстиції входили окружний військовий суд, обласний військовий суд та Найвищий військовий трибунал. Функції звинувачення в окружних судах виконував судовий офіцер, а вже при обласних судах це робив військовий прокурор. Що стосується Найвищого військового трибуналу, то там обвинувачення підтримував Генеральний військовий прокурор або його заступник.

Проте слід зазначити, що в ЗУНР як Генерального військового прокурора, так і Генерального державного прокурора призначено не було. Заслуговує на увагу демократизм у формуванні судових та інших правоохоронних органів. Юристи після закінчення вищого навчального закладу обов'язково повинні були пройти дворічне стажування і лише тоді мали шанс отримати посаду судді. Але до цього вони складали іспит перед спеціальною екзаменаційною комісією, до складу якої входили професори права, судді та адвокати. Основне полягало в тому, що призначення на посади відбувалося на конкурсній основі, який оголошувався в засобах масової інформації. Що стосується прокурорських працівників, то вони також повинні були мати вищу юридичну освіту, але їх функції не виходили за межі підтримання обвинувачення [9].

В цілому державний механізм та правоохоронні органи ЗУНР, незважаючи на тяжке військове та соціально-економічне становище держави, забезпечував її нормальну життєдіяльність. Отже, не існувало серйозних внутрішніх причин втрати незалежності. Основною причиною втрати державності ЗУНР стала зовнішня агресія набагато сильніших ворогів - Польщі і Румунії.

Таким чином, досліджуючи розвиток і становище органів прокуратури в українських землях у часи визвольних змагань 1917 - 1920 рр., слід зазначити, що прокуратура в українських землях за досліджуваний період пройшла розвиток у рамках чотирьох моделей відповідно державних утворень: у рамках УНР 1917 - 1918 рр.; у рамках Української Держави П. Скоропадського 1917 р; Директорії УНР 1918 - 1920 рр.; ЗУНР 1918 - 1920 рр. За цей час прокуратура в українських землях не знайшла свого інституційного і функціонального удосконалення з причин нетривалості політичних режимів. Характерною особливістю становища органів прокуратури було те, що вона, не втрачаючи значення правоохоронного органу, виконувала функцію нагляду за додержанням законодавства та підтримання обвинувачення в суді. З причин військової окупації українських земель сусідніми державами прокуратура почала розвиватися у рамках судових і правоохоронних систем іноземних держав, а на більшій території України у рамках партійно-більшовицької моделі УСРР/УРСР.

правовий прокуратура національний революція

Література

1. Землянська В.В. Кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, гетьманату Скоропадського та Директорії: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. - Х., 2002. - С. 8.

2. Клочков В.Г. Історія прокуратури України. - К., 2002. - С. 29.

3. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917-1920: Навч. посіб. - К., 1997. - С. 178.

4. Лебедєва І.М. Створення уряду Української Народної Республіки і формування системи виконавчої влади (червень 1917 р. - квітень 1918 р.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01; Запоріз. держ. ун-т. - Запоріжжя, 2003. - С. 14.

5. Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920. - Нью-Йорк., 1970. - С. 45-46.

6. Малюга В.І. Принципи організації та діяльності прокуратури України: Дисертація канд. юрид. наук: 12.00.10; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 2002. - С. 30.

7. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія. -Київ. 1999. - С.403-407.

8. Подковенко Т. Законодавча діяльність Центральної Ради. // Актуальні проблеми правознавства: Науковий збірник ЮІ ТАНГ. - Тернопіль, 2001 - Вип. 3. - С.122 - 129.

9. Прокуратура України. / В. В. Сухонос, В.П. Лакизюк, Л. Р. Грицаєнко, В. М. Руденко. - Суми: ВТД "Університетська книга", 2005. - С. 127.

10. Українська Центральна Рада (Документи і матеріали: В 2 т.). - Т. 2. - С. 64.

11. Яременко О.І. Державне управління в Україні в період гетьманату (квітень-грудень 1918 р.): Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.01; Укр. акад. держ. упр. при Президентові України. - К., 1999. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru