Система адміністративного права у наукових працях М.П. Карадже-Іскрова

Размещено на http://www.allbest.ru/

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА У НАУКОВИХ ПРАЦЯХ М.П. КАРАДЖЕ-ІСКРОВА

Р. Мельник

Останнім часом питання історії розвитку національної доктрини адміністративного права дедалі частіше привертають увагу вітчизняних вчених. Це можна пояснити різними причинами, зокрема і тим, що за радянських часів, а також у перші пореформені роки історія адміністративного права майже не досліджувалася на сторінках наукової літератури. Проте вивчення "історичного шляху" вітчизняної науки адміністративного права, а також адміністративного законодавства є надзвичайно корисною та перспективною справою, оскільки лише аналіз того або іншого правового інституту через призму його історичного розвитку, особливостей виникнення та становлення може дати відповідь на питання про його життєздатність та перспективи подальшого існування. Тільки у історичній перспективі, як справедливо наголошував свого часу В. Гессєн [1], визначається істинне значення та дійсний розмір явищ та фактів суспільного життя. Отож на всіляку підтримку заслуговують ті наукові доробки, які присвячені саме історичній адміністративно-правовій проблематиці.

Нині окремі питання становлення та розвитку вітчизняної науки адміністративного права, а також адміністративного законодавства досліджено у працях І. Гриценка, Т. Коломоєць, Є. Курінного, Ф. Фіночка та ряду інших вчених. Проте аналіз їх робот показує, що у переважній більшості випадків названі науковці зосереджували свою увагу на аналізі становлення та розвитку окремих інститутів (підгалузей) адміністративного права, у той же час залишаючи поза своєю увагою з'ясування ролі конкретних вчених у цьому процесі. З огляду на це, для багатьох наших сучасників залишаються майже невідомими прізвища А. І. Єлістратова, О.Ф. Євтихієва, В.Л. Кобалевського, М.Д. Загряцкова та інших вчених, які працювали у межах кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.ст.

У зв'язку з цим, метою даної статті є ознайомлення наукової громадськості з творчістю одного з видатних вітчизняних вчених-адміністративістів М.П. Карадже-Іскрова, який у 20-х-30-х рр. ХХ ст. досить активно досліджував вітчизняне адміністративне право. У процесі досягнення мети даної статті планується безпосередньо визначитися із підходом М.П. Карадже-Іскрова до побудови системи радянського адміністративного права.

Проте, перш ніж перейти до вирішення завдання даного дослідження, вважаємо за необхідне навести стислу бібліографічну довідку про названого вченого.

Микола Павлович Карадже-Іскров народився у 1896 р. у м. Кишиньові. Юридичну освіту здобув на юридичному факультеті Новоросійського університету, закінчивши його у 1914 р. з дипломом I-го ступеню. Після закінчення університету був залишений на юридичному факультеті для здобуття професорського звання. У якості теми наукового дослідження ним була вибрана проблема публічних речей у адміністративному праві. Проте, закінчити роботу над названою проблематикою йому завадили революційні події 1917 р., у зв'язку з чим він був змушений переїхати до м. Іркутська, де у якості доцента приступив до читання лекцій з адміністративного права [2]. Саме тут видаються його перші праці з адміністративного права, на аналізі яких ми і пропонуємо зупинитися.

Однією з таких робот у галузі адміністративного права стала його праця під назвою "Новейшая эволюция административного права" [3], видана у 1927 році. На сторінках цієї невеликої за обсягом монографії М.П. Карадже-Іскров зупинився на вивченні ряду важливих питань у сфері адміністративно-правового регулювання суспільних відносин в СРСР. Так, у першу чергу, автор вдається до порівняння буржуазного адміністративного права з адміністративним правом СРСР, роблячи за його результатами висновок про суттєві відмінності у названих правових матеріях. З цього приводу вчений писав, зокрема, наступне: ". Отличие прежде всего количественное. У нас ведь подверглись полному огосударствлению или более или менее значительной регламентации обширные отрасли экономической и культурной жизни, оставленные в буржуазных странах свободной игре сил. . Ряд принципов западного административного права у нас подвергся полному отрицанию; вместо них выдвинуты совершенно иные. На Западе до сих пор общим правом считается право частное; публичное право есть нечто исключительное, своеобразное. В наших условиях действует противоположный принцип. Основной принцип западного государственного устройства - разделение властей, в частности, противопоставление законодательной и исполнительной власти. У нас принцип отделения законодательной власти от исполнительной подвергся полному отрицанию. Индивидуальная свобода не является у нас таким основным принципом, как на Западе: наше государство проникнуто идеями коллективизма. В буржуазных странах. твердо установилось противопоставление органов "местного самоуправления" органам правительственным. Советское право этой двойственности не знает. Оно построено на началах демократического централизма. Советскому законодательству нет надобности противопоставлять правительственную и земскую власть на местах" [3, с. 24, 25].

Подібний початок розмови про радянське адміністративне право, на наш погляд, був пов'язаний не стільки з бажанням автора провести порівняльне правове дослідження, скільки з необхідністю пояснення принципово іншої, по відношенню до європейської та дореволюційної, побудови радянського адміністративного права. Невизнання керівництвом СРСР принципу розподілу влади, знищення інституту місцевого самоврядування, майже безмежне державне регулювання культурної, господарської, соціальної тощо сфер життєдіяльності суспільства, все це, як ми розуміємо, поставило на порядок денний виникнення суто радянських інститутів адміністративного права, а також руйнування тих з них, які не відповідали потребам радянського державотворення.

Типовим прикладом у цьому плані був інститут державної служби, який фактично був виведений за межі публічного права взагалі та адміністративного права зокрема. Аналізуючи правові норми, які визначали правовий статус державних службовців, М.П. Карадже-Іскров наголошував на тому, що у СРСР правовий статус державних службовців майже нічим не відрізняється від правового статусу інших осіб. "Положение всех их регулируется одним и тем же кодексом законом о труде, коллективными и трудовыми договорами" [3, с. 26]. Подібну ситуацію вчений пояснював тим, що у соціалістичній державі усі особи здійснюють яку- небудь суспільно-корисну функцію за завданням держави, у зв'язку з чим усі вони як би є посадовими особами. "Должностные лица в тесном смысле слова (чиновники) - лишь один из отрядов армии общественно полезного труда" [3, с. 28].

Подібне відношення з боку радянського законодавця до регулювання правового статусу державних службовців згодом призвело до того, що інститут державної служби почав вивчатися радянськими вченими у межах досліджень з трудового права. Відмітимо, що таке ставлення до інституту державної служби подекуди продовжує існувати навіть і у наші дні, і це не дивлячись на те, що у всіх європейських країнах останній вже давно набув статусу самостійної галузі публічного права.

Вагоме місце у своїх дослідженнях М.П. Карадже-Іскров відвів аналізу правового статусу приватної особи, аналізуючи його через порівняння з правовим статусом особистості у буржуазних державах. На підставі проведеного співставлення названих правових статусів, а також детального аналізу вітчизняного законодавства вчений прийшов до наступних висновків: "Наше государство не склонно выдвигать на первуй план личность. Наоборот, оно рассматривает отдельных лиц лиш как средство для достижения своїх целей. Тем не менее следует помнить, что у нас личность не является чем то самоценным. Она есть лиш винтик огромной машины. Поэтому и обеспечение ее прав стоит на втором плане" [3, с. 29, 30; 4, с. 185].

Подібні висловлювання щодо правового статусу особистості у радянській державі викликали різку критику з боку "офіційної радянської науки", тобто тих науковців, які обслуговували потреби радянської тоталітарної держави. Так, зокрема М.П. Карадже-Іскрова було звинувачено у тому, що він у своїх працях у фашистському дусі викладає становище радянських громадян [5].

А чи не таким насправді було правове становище громадян СРСР у 20-30-х рр. ХХ ст.? Дане майже риторичне запитання ставило багато вчених-правознавців, які працювали у ті часи в радянській державі. Так, ознайомлення з працями А.І. Єлістратова, О.Ф. Євтихі- єва, В.Л. Кобалевського свідчить, що усі вони тією або іншою мірою торкались питань взаємовідносин особистості та держави, роблячи, хай не так відкрито як М.П. Карадже-Іскров, подібні названим вище висновки. Наприклад, О.Ф. Євтихієв з цього приводу вказував, що "радянське адміністративне право, як право перехідної епохи від капіталізму до соціалізму, визначає взаємовідносини між особистістю та державою на своєрідних засадах. У ньому взаємовідносини між особистістю та державою ґрунтуються на началах законності., але законності своєрідної: революційної, пролетарської, комуністичної, яка абсолютно не визнає ні рівності прав усіх громадян, ні рівності прав особистості та колективу. Права особистості у Радянських республіках мають сугубо підпорядковане становище щодо прав колективу" [6, с. 195].

Розвиваючи думку про правове становище радянських громадян, у тому числі у сфері державного управління, необхідно відмітити, що і більш "пізні" вчені у своїх працях побічно підтверджували другорядний характер прав та обов'язків особистості у радянській державі. Надзвичайно доречними у зв'язку з викладеним виглядають слова В.І. Новосьолова, який у другій половині 70-х рр. ХХ ст. писав, що, не дивлячись на актуальність проблем правового положення громадян у державному управлінні, останні до недавнього часу, по суті, взагалі не розглядалися як суб'єкти державного управління та адміністративного права [7, c. 7].

Подібне ставлення до прав особистості в СРСР з боку влади вплинуло безпосередньо і на систему адміністративного права, у межах якої місця для інституту суб'єктивних публічних прав приватних осіб фактично не знайшлося. Принагідно відмітимо, що згаданий інститут не надто активно розвивається і у сучасних умовах. З огляду на це, доречним виглядає вивчення зарубіжного досвіду у даній сфері, оскільки, наприклад, у німецькій теорії адміністративного права суб'єктивні публічні права приватних осіб відносяться до однієї з найбільш досліджених наукових категорій у межах доктрини загального адміністративного права [8, с. 163-174].

Повертаючись до наукової спадщини М.П. Кара- дже-Іскрова вважаємо за необхідне зупинитися ще на одному інституті адміністративного права, який досліджувався ним на сторінках наукової літератури. У даному випадку мова йде про інститут публічних речей [9; 10]. Необхідність дослідження названого інституту, на думку вченого, була пов'язана із надзвичайно великою кількістю публічних речей в СРСР. "Ни в одной буржуазной стране, - писав вчений, - нет такого огромного количества публичных вечей, как у нас. Если на западе публичные вещи тонут в массе частных, то у нас положение совершенно другое. Национализация земли, недр, лесов и вод, фабрик, заводов, крупных домостроений, транспорта и проч., расширяя количество публичных вещей, вместе с тем уменьшает массу частных имуществ" [9, с. 1].

Вивчення зазначеного інституту М.П. Карадже- Іскров планував здійснити послідовно, тобто розпочати із аналізу римського права, дослідити буржуазне право та закінчити дослідження названого інституту аналізом радянського законодавства. Проте йому вдалося вивчити лише римське право. У своїй роботі М.П. Карадже-Іскров проаналізував визначення публічних речей , його окремі види , порядок виникнення та припинення публічних речей, а також способи їх захисту. Однак його доробки у цій сфері не знайшли визнання та підтримки серед інших радянських вчених- адміністративістів, у зв'язку з чим цей інститут до сьогоднішнього дня залишається недослідженим у межах вітчизняної адміністративно-правової доктрини.

Ще одним інститутом адміністративного права, на вивченні якого зупинявся М.П. Карадже-Іскров у своїх працях, був інститут матеріальної відповідальності посадових осіб та публічно-правового відшкодування завданих збитків [4; 11]. Досліджуючи відповідні правові норми, а також правову теорію вчений прийшов до наступних висновків: "Буржуазное право, в особенности же французское и германское, возлагает на государство ответственность за убытки, причиненные неправильными действиями должностных лиц (с сохранением или без сохранения за государством права регресса). Нашему праву этот принцип, как общее правило, чужд. Он применяется лишь в виде исключения. Поскольку право собственности у нас играет неизмеримо меньшую роль, вполне понятно, что и ответственность государства за акты власти не приобрела у нас такого развития как на Западе. И действительно, догматический анализ соответствующих постановлений нашего законодательства заставляет признать, что у нас публичноправовое вознаграждение не имеет общего характера. Общего обоснования публично-правового вознаграждения нельзя найти в ст. 407 Г.К. Статья эта говорит, что государство отвечает (в исключительных случаях) за неправильные действия должностного лица. Но при публично-правовом вознаграждении неправильных служебных действий должностных лиц нет. Остается ст. 403. Но применима ли она к государству публичной власти? Мы категорически против этого протестуем. Статья эта имеет в виду отношения гражданские, а не публичные" [3, с. 31, 32-33].

Отже, як випливає з викладеного, М.П. Карадже- Іскров у своїх працях доводив, що радянське законодавство не містить норм, які були б спрямовані на розвиток інституту матеріальної відповідальності посадових осіб та публічно-правового відшкодування завданих збитків. Це, поміж іншим, було пов'язане з майже безправним становищем приватної особи у її взаємовідносинах з державою. Невизнання за останніми суб'єктивних публічних прав, у тому числі і права на відшкодування завданих їм посадовими особами збитків, призвело до того, що у межах вітчизняного адміністративного права зазначений інституту не знайшов розвитку. Принагідно відмітимо, що ситуація із дослідженням названого інституту в цілому не змінилась і нині. Нажаль вітчизняна правова доктрина виходить з того, що будь-які відшкодування завданої фізичній або юридичній особі шкоди здійснюються за правилами цивільного законодавства. Проте ми особисто з такою постановкою питання погодитися не можемо і виступаємо у зв'язку з цим за реанімацію саме публічно-правового інституту матеріальної відповідальності посадових осіб та публічно-правового відшкодування завданих збитків, який має зайняти належне місце у системі Загальної частини вітчизняного адміністративного права.

Отже, підводячи загальний підсумок, відмітимо, що наукова творчість М.П. Карадже-Іскрова залишилась майже не оціненою як більшістю його сучасників, так і сьогоднішніми авторами-правознавцями. Проте, як можна було побачити із стислого аналізу його праць, вчений намагався з урахуванням передового зарубіжного досвіду, а також тих завдань, які покладалися на адміністративне право у правовій державі, визначити проблеми та сформулювати перспективи розвитку радянського адміністративного права, наповнивши його інститутами, які б, у першу чергу, захищали приватну особу від порушень її прав, свобод та законних інтересів владою. Однак його наукові концепції не вкладалися у радянське законодавство, а також не відповідали загальній політиці радянської держави, у зв'язку з чим були приперчені на знищувальну критику з боку так званої офіційної правової науки. Разом з цим, це не заважає і, навпаки, зобов'язує нас глибше зануритися до вивчення вітчизняної наукової спадщини, оскільки у її межах залишається невивченою та нез'ясованою чимала кількість наукових теорій, велика кількість з яких є життєздатними та такими, що можуть знайти належне місце у сучасній доктрині вітчизняного адміністративного права.

ЛІТЕРАТУРА

адміністративний право карадже обов'язок

1. Гессен В.М. Главные моменты юридического развития России в XIX в. / В.М. Гессен // Право. - 1901. - № 6. - С. 281-298.

2. Мельник Р. Новий погляд на стару статтю (до аналізу наукової спадщини М. Карадже-Іскрова) / Р. Мельник // Право України. - 2010. - № 2. - С. 258-266.

3. Карадже-Искров Н.П. Новейшая эволюция административного права / Н.П. Карадже-Искров. - Иркутск : Издательское бюро Иркутск. государ. университета, 1927. - 38 с.

4. Karadsche-Iskrow Das Verwaltungsrecht in der Sowjetunion (Russland) seit 1917 / Karadsche-Iskrow // Jahrbuch des offentlichen Rechts der Gegenwart. - 1936. - Band 23. - S. 136-261

5. Б.Р.С. Советское административное право в фашистском изложении / Б.Р.С. // Советское государство. - 1937. - № 3-4. - С. 126-128.

6. Евтихиев А.Ф. Основы советского административного права / А.Ф. Евтихиев. - Х.: Изд-во НКЮ, 1925. - 331 с.

7. Новоселов В.И. Правовое положение граждан в советском государственном управлении / В.И. Новоселов. - Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1976. - 216 с.

8. Карадже-Искров Н.П. Публичные вещи / Н.П. Карадже-Искров. - Вып. 1. - Иркутск : Иркутская Секция Научных Работников, 1927. - 78 с.

9. Karadge-Iskrow N.P. Die offentlichen Sachen nach Sovetrecht / N.P. Karadge-Iskrow // Zeitschrift fur Ostrecht. - 1931. - № 12. - S. 849-855.

10. Karadge-Iskrow N.P. Beamtenhaftung und offentlich-rechtliche Entschadigung nach Sovetrecht / N.P. Karadge-Iskrow // Zeitschrift fur Ostrecht. - 1932. - № 12. - S. 889-901.

Размещено на Allbest.ru