Проблеми призначення покарання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми призначення покарання

1. Поняття і мета покарання

Як відомо, у нині діючому кримінальному законодавстві України відсутнє законодавче визначення загального поняття покарання. Таке поняття прийнято формулювати виходячи з загальної теорії кримінального права і з урахуванням змістовної суті ст. 50 Кримінального кодексу України, де наданий конкретний перелік мети покарань.

Ця правова норма містить наступні керівні ідеї:

- покарання є не тільки карою за скоєний злочин, але і має на меті виправлення і перевиховання засуджених, а також попередження скоєння нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами; покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності.

Отже, законодавчо визначено, що покарання за скоєний злочин є, з одного боку - карою, а з іншого боку - кара розглядається з обов'язковим урахуванням максимально прийнятних для суспільства гуманістичних початків, а також з обов'язковим завданням попередження злочинності і виправлення злочинця. Покарання за скоєні злочини є одночасно і карою, і попередженням, і специфічною формою правового виховання.

Історія кримінального права переконливо навчає, що поняття кари у своєму сутнісному змісті перетерпіло безліч змін і завжди за рахунок завдань покарання. Тому виховна спрямованість кари в Україні є саме в її якісно-сутнісній властивості, а тому і складно-складеною ознакою покарання в цілому.

Відповідно до теорії кримінального права України, покарання - самий гострий примусовий захід, що є специфічним правовим самозахистом держави від суспільно небезпечних зазіхань, передбачених карним законодавством.

Правомірність покарання і його законність складаються, насамперед, у тім, що покарання застосовується тільки по вироку суду і від імені держави.

У той же час, покарання, встановлене законом, повинне бути пропорційним тяжкості суспільної небезпеки скоєного злочину.

Пропорційність покарання ступеню суспільної небезпеки злочину - обов'язкова, елементарна вимога ефективності кримінального законодавства. «Чим вище суспільна небезпека скоєного злочину й особистості злочинця, тим суворіше застосовується судом покарання».

У ст. 50 Кримінального кодексу України законодавець сформулював конкретні цілі покарання, що і повинні у своїй сукупності сприйматися як обов'язкові елементи поняття покарання. Мова йде про наступні складені елементи:

а) покарання як примусовий захід з метою кари, що не має на меті заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності;

б) покарання має на меті виправлення і перевиховання засуджених;

в) покарання ставить своєю метою попередження злочинності.

2. Система і види покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему.

Система покарань, встановлена ст. 51 КК України.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташований у певному порядку за ступенем їх суворості:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Отже, Кримінальний кодекс України передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за ст. ст. 389, 390 і 393 КК України.

Усі покарання, що входять в систему, можуть бути кваліфікованими за певними ознаками, закріпленими в кримінальному законі. Така кваліфікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому, що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовуються покарання; за можливістю строку покарання та ін.

За порядком призначення покарань ст. 52 КК України підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові.

Основні покарання - це покарання, що призначаються у вироку лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене лише одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить:

Громадські роботи (ст. 56 КК України) - полягають у виконанні засудженим у вільний час від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т. п.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби.

Виправні роботи (ст. 57 КК України) застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи - це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпеки і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднання з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних обмежень: він втрачає певну частину заробітку, щорічна чергова відпустка не зараховується до строку відбування покарання. Час відбування виправних робіт включається тільки у трудовий стаж, а не у стаж, що дає право на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього покарання.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподаткованих мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт (ст. 389 КК України).

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК України) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням в доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції КК України (наприклад, ч. 2 ст. 407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК України).

Арешт (ст. 60 КК України) виражається у триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК України).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та жінок, які мають дітей віком до восьми років.

Обмеження волі (ст. 61 КК України) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину - дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними строкової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби.

Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК України такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках прямо передбачених у санкції статті КК України, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1, ст. 404). Крім того це покарання призначається тоді, коли суд враховуючи обставини у справі та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же час. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засуджені військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК України) - це покарання, що полягає в ізоляції засудженого на поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотним обмеженням для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т. ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності - до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того, щоб він став корисним членом суспільства, а також для попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так і інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК України) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК України і за умови, якщо суд визнає неможливим застосувати до засудженого позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК України довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (наприклад ч. 2 ст. 115 КК України).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності на час вчинення злочину чи на мить постановлення вироку.

Конституційний суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачали можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ст. 87 КК України).

Додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироку. До них ст. 52 КК України відносить: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскацію майна.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) призначається лише при засуджені особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний вчинив засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання ранги, чини і класи. Так, у Збройних силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.). в органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). спеціальні звання передбачені в Податковій Службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 року «Про державну службу» встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1 ранг, а, наприклад, до сьомої категорії - 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються фахівцям господарських судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям господарських судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені: він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

Конфіскація майна (ст. 59 КК України) полягає у примусовому безоплатному вилучені у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого.

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним застосування конфіскації майна при засуджені за злочин, за який конфіскація передбачена як обов'язкове додаткове покарання, у вироку повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання (ч. 2 ст. 69 КК України).

Закон розрізняє два види конфіскації майна: а) повну конфіскацію, яка виражається у вилучені всього майна, що належить засудженому, і б) часткову конфіскацію, яка полягає у вилучені зазначеної у вироку суду частини майна.

У вироку суд обов'язково має вказати, чи все майно засудженого конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т. ін.) або перелічити предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого воно обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють майном разом із засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його родини та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддям злочину. В загальній формі вона передбачена ст. 81 КПК України, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація передбачена в деяких санкціях статей КК України. Так, за ст. 201 обов'язковою є конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 - конфіскація незаконно зрубаних дерев і т. ін.

У справах про незаконне полювання, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу, знаряддя злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КК України.

У випадках, коли законом передбачено обов'язкове застосування конфіскації майна, суд може не застосовувати його лише на підставі умов, передбачених ст. 69 КК України з обов'язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення з посиланням на дану статтю.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Це такі покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадку і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного ч. 3 за ст. 368 КК України (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання.

Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від двох до п'яти років. Вийти за межи цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК України, коли призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

Штраф (ст. 53 КК України) відповідно до закону є грошовим стягненням, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України.

Штраф може призначатися і як основне і як додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 КК України передбачає межи штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу. За вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, розмір штрафу, що призначається судом, не може бути меншим за розмір майнової шкоди, завданої злочином, або отриманого внаслідок вчинення злочину доходу, незалежно від граничного розміру штрафу, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Суд, встановивши, що такий злочин вчинено у співучасті і роль виконавця (співвиконавця), підбурювача або пособника у його вчиненні є незначною, може призначити таким особам покарання у виді штрафу в розмірі, передбаченому санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, без урахування розміру майнової шкоди, завданої злочином, бо отриманого внаслідок вчинення злочину доходу.

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку одна година громадських робіт за один установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за двадцять встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф, як покарання, відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф, як покарання, призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК України).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК України) може призначатися на строк від двох до п'яти років як основне і на строк від одного до трьох років - як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися певною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов'язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). через відносно тривалий строк цього покарання воно може призвести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові інтереси.

В п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначено, про необхідність роз'яснення судам, що відповідно до ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадою підсудного або із заняттям ним певною діяльністю.

Це покарання призначається в межах, установлених санкцією статті (частини статті) КК, за якою підсудний визнаний винним, а якщо воно нею не передбачене, - в межах, установлених ст. 55 КК. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, з якими було пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього покарання.

Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних сумнівів під час виконання останнього (приймаючи рішення про позбавлення права займати певні посади, суд повинен сформулювати це так, щоб засуджений не мав права займати зазначені посади в любій галузі, а також посади, подібні по характеру з тією, використовуючи яку, він скоїв злочин (наприклад, головних бухгалтерів необхідно позбавляти права займати посади, пов'язані з веденням обліку товарно-матеріальних цінностей)). Якщо в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК зазначено характер посад або вид діяльності (наприклад, статті 286, 287), рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, повинне відповідати змісту цієї санкції.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно передбачено в санкції відповідної статті КК України, за якою кваліфіковано злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м'якого покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі (ст. 69 КК України).

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад, ст. ст. 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено. У цих випадках суд керується положенням ст. 55 КК України, що дає йому право застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за засудженим права обіймати ті чи інші посади, або займатися певною діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть призначатися судом лише за умови, якщо вони передбачені в санкції статті КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не пов'язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом на підставі ст. 55 КК України.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання призначене як додаткове до іншого покарання (наприклад, до виправних робіт), то строк обчислюється з миті набрання вироком законної сили.

Засуджений до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашається з миті закінчення строку цього покарання (п. 3 ст. 89 КК України).

Призначення покарання складає найважливішу функцію суду. Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише коли в ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний у інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана правильна кваліфікація, створюється законна підстава для призначення кримінального покарання. Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: законності покарання: визначеності покарання в судовому вироку; обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у вироку; гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчинені злочину; покарання може призначатися лише за вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і в межах, встановлених законом.

Визначеність покарання в судовому порядку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип дістав своє закріплення ще в 1922 р. Так відповідно до ст. 339 КПК 1922 р. покарання у вироку повинно бути визначене таким чином, щоб не виникало ніяких сумнівів щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в ст. 309 КПК 1927 р. і міститься в чинному праві. Кримінальний закон не знає винятків з цього правила. Більш того, ст. 73 КК встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.

Обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивування у вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями передбаченими ст. ст. 74, 75 КК України.

З обґрунтованістю покарання пов'язана обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності злочину і покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання може бути призначене лише в обвинувальному вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент передбачає і мотивування покарання, що застосовується до засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним покарання.

Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов'язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції (ст. 69 КК України). Без мотивування, при призначені особі конкретного покарання, неможливе урахування обставин, які пом'якшують чи обтяжують.

Гуманність покарання, як принцип його призначення виявляється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК України). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватись тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені КК для відповідальності неповнолітніх, - це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповнолітніх може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов'язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п'ятнадцяти років позбавлення волі.

Принцип гуманності, виражений в ст. 69 КК України, що надає суду право призначити покарання більш м'яке ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі і при опису переліку обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК України), то перелік обставин, які обтяжують, даний у ст. 67 КК України, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність покарання полягає в тому, що при його призначені широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом'якшення призначеного йому покарання.

Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах закону. Вона полягає в обов'язковому урахуванні при призначені покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином особи засудженого. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.

При призначені покарання слід розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізації. Законодавством встановлені норми, що регулюють застосування покарань, врахована вся різноманітність життєвих ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі у загальній формі сформульовані відправні положення, які індивідуалізують призначення покарання. Так, у самій системі покарань, що існує в кримінальному законі, вже містяться елементи законодавчої індивідуалізації. Адже встановлення «сходинки» покарань за ступенем суворості і за іншими ознаками є свідченням того, що вони різняться між собою і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Визначаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, даючи суду можливість призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом, законодавець уже прагне індивідуалізувати можливості і призначення покарання. Проте цих загальних положень закону ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Для усунення такого розриву і існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості конкретного злочину, особи засудженого, обставин, які пом'якшують і обтяжують, встановлених в справі.

Література

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30.

2. Міжнародний пакт про громадські та політичні права // Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. - К., 1996. - С. 12.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією проф. М. І. Мельника, доцента М. І. Хавронюка. - К.: Юридична думка, 2007. - С. 1184

4. Постанови Пленуму Верховного суду України по цивільних і кримінальних справах. - К., 1993. - с. 30,31

5. Постанови Пленуму Верховного суду України в цивільних та кримінальних справах. К., 2003.

6. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003 р.

7. Ратинов А.Ф., Ефремова Г.Х. Правосознание и преступное поведение // Правосознание и правовое воспитание осужденных. - М., 1982. - С. 27.

8. Носкова Н.А. Некоторые проблемы реформы уголовного законодательства // Преступность и законодательство. - С. 179.

9. Каневский Л.Л. Проблемы правового обеспечения профилактики преступлений и иных правонарушений, несовершеннолетних // Преступность и законодательство. - С. 308.

10. Астемиров Э.А. О соотношении социальной системы борьбы с преступностью и уголовного законодательства // Преступность и законодательство. - С. 149.

11. Гуськов Н.М. Правосознание рецидивистов молодого возраста // Правосознание и правовое воспитание осужденных. - М., 1982. - С. 56

12. Трубніков В.М. Механізм соціальної адаптації звільнених від відбування покарання. - К., 1990. - С. 11.

13. Бажанов М.І. Кримінальне право України. Загальна частина. Дніпропетровськ, 1992. - С. 130

14. Анденес И. Наказание и предупреждение преступлений. Пер. с англ. - М., 1979. - С. 21.

покарання воля конфіскація гуманність

Размещено на Allbest.ru

...