Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Реферат

з дисципліни: «Інтелектуальна власність»

на тему: Охорона прав інтелектуальної власності на позначення в Інтернеті

Виконав:

студент 5 курсу

Київ - 2012

Зміст

Вступ

1. Юридична природа мережі Інтернет

2. Інтелектуальна власність та Інтернет

3. Особливості захисту торговельної марки

4. Форми захисту прав власника торговельної марки

5. Поняття та види порушення права на торговельну марку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Десятки тисяч тих, хто зареєстрував доменне ім'я в Інтернет і вносить абонентську плату за його підтримку, сподіваються виправдати ці витрати. Для цього вкладаються додаткові засоби в дизайн й інформаційне наповнення сайту, а інвестиції завжди мають потребу в правовій охороні. Однак, як показує поки ще невелика судова практика, звичайно використовувані підходи до охорони прав на сайти малоефективні...

У юридичній літературі розглядалися різні варіанти рішення цієї проблеми. Так, у випадку виникнення спорів із приводу приналежності інформації пропонувалося проводити експертизу комп'ютера, на якому зберігається сайт (т.зв. сервера). Слід зазначити, що ця експертиза дозволить установити зміст сайту тільки на сьогоднішній момент і не покаже, що та ж інформація була на тут і раніше, у момент передбачуваного порушення прав автора.

Досить обмежені можливості надають і так звані log-файли сервера, де відзначаються операції читання й запису даних. Справа в тому, що вони фіксують тільки ім'я файлу, наприклад, розміщеного на сайті й не фіксують його змісту. Відповідно, відповідач може заявити, що раніше під цим ім'ям був файл із одним змістом, а тепер зовсім іншим. Крім того, особистість автора також не можна встановити виходячи із записів в log-файлах сервера.

Зокрема, у справі по позові про порушення авторських прав видавництвом «Пізнавальна книга-плюс» Постановою Арбітражного суду Московського округу від 15 березня 2000 р., що розглядав справу в касаційній інстанції, всі попередні судові акти в справі були скасовані й справа спрямована на новий розгляд у силу того, що позивачеві, незважаючи на подання log-файлів, не вдалося довести суду приналежність авторства на спірні тексти конкретній особі, а також наявність цих текстів на сайті до їхнього опублікування видавництвом.

1. Юридична природа мережі Інтернет

Загальна декларація прав людини 1948 р. була першим документом, в якому були закріплені основні права людини. Напевно, немає потреби пояснювати, що їх дія не залежить від державних кордонів і є універсальним. Спочатку ця декларація була рекомендаційним актом, але через її широкого застосування вона стала обов'язковим документом. У ній проголошено право людини "шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів" Це правоможе бути обмежене законом з метою забезпечення інших прав, моралі, громадського порядку і загального добробуту.

Обмеження цього права було доповнено в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. цілями "охорони державної безпеки" та "здоров'я і моральності населення". Навколо цих обмежень і розгортаються суперечки шанувальників теорії вільного потоку інформації і прихильників цензури і фільтрування інформації. Очевидно, можна сказати, що зазначене право людини існує і що будь-які обмеження його повинні бути винятком із правила в розумних межах. Це право, цей принцип, ймовірно, який повинен скласти основу нової галузі права - інформаційного права.

У Окинавськой хартії глобального інформаційного суспільства держави проголошують наступний принцип: "всі люди скрізь, без винятку, повинні мати можливість користуватися перевагами глобального інформаційного суспільства" [14].

На перший погляд, така постановка питання видається антиправовій, що сприяє беззаконню та розгулу хакерства. У дійсності ж, мова йде зовсім не про позбавлення мережі правового регулювання, про визначення правил юрисдикції, які повинні застосовуватися у відповідних суспільних відносинах. Це вкрай необхідно для вирішення таких питань як встановлення меж державного регулювання у даній галузі та відповідальності осіб, які використовують кіберпростір. Так, наприклад, чи може державазаборонити розміщення інформації е Інтернеті, яка відповідно до законів цієї держави є незаконною, в іншій державі? Чи може вона заборонити своїм громадянам доступ до такої інформації? Відповіді на численні подібні питання можуть бути дані, тільки якщо буде побудована єдина теоретична концепція Інтернет простору.

При розгляді будь-яких правових питань сучасного суспільства, пов'язаних з мережею Інтернет завжди перш за все виникає питання, як розглядати Інтернет - як суб'єкт права, що вступає у правовідносини зі своїми користувачами, або як об'єкт правовідносин, правового регулювання?

Як відомо, не існує організаційної структури, яка виступає власником або власником цієї комп'ютерної мережі. Інтернет не має власного відокремленого майна, йогоресурси належать на праві власності різним суб'єктам: канали зв'язку - телекомунікаційним компаніям; комп'ютерне обладнання - користувачам; інформація - її власникам; техніка та програмне забезпечення підтримки магістральних мереж - їх власникам.

Інтернет не може мати якісь самостійні права і нести обов'язки; за кожним виникають у процесі роботи в Інтернеті правовідносинами стоїть конкретний правоспроможний суб'єкт: при підключенні до мережі - провайдер, при покупці через мережу товару - організація-продавець, при платежі за угодою через мережу - спеціалізована фінансова фірма (віртуальний банк).

Таким чином, Інтернет не є ні зареєстрованою організацією, ні юридичною особою.

У юридичній літературі пропонується розглядати його суб'єктом права нового типу як організаційна єдність, ввівши для цього нове поняття "множинності суб'єктного складу" Інтернету, і наділяючи останній характеристикою нового суб'єкта права [5].

Представляється безпідставним таке виділення, оскільки організації, що вступають у правовідносини, самостійно здійснюють свої права і несуть обов'язки, і немає ніякої необхідності поєднувати їх у такий "множинний суб'єкт".

Таким чином, Інтернет не є учасником правовідносин, суб'єктом прав. Інтернет як комп'ютерна мережа не створює нових об'єктів і товарів, а лише надає можливості для їх створення, розміщення і доступу до них користувачів мережі. Відносини ж, що виникають у зв'язку з функціонуванням Інтернет як мережі комп'ютерів, відносяться більше до сфери технічних стандартів і практично не носять правового характеру.

Можна говорити тільки про деякі елементи управління і регулювання Інтернету, оскільки участь в Мережі добровільне і в ній немає єдиного господаря та централізованого управління. По суті йдеться про сукупність мереж, що підкоряються деяким загальним правилам, які визначаються особливостями використовуваної технології, державного регулювання та економічними факторами.

Інтернет - ієрархічна структура, кожна з мереж якої відповідає за трафік (час передачі), за передачу інформації в мережу більш високого рівня, а також за своє фінансування.

Існують наступні компоненти управління та регулювання Інтернет в світовому співтоваристві.

Внутрішні правила мереж, що входять в Інтернет. На практиці поняття регулювання з урахуванням різних джерел фінансування призвели до оформлення Правил прийнятного використання (Accepted Use Policy - AUP) для мереж, що мають бюджетну підтримку.

Громадське регулювання Інтернету. Основним органом, що здійснює регулювання Інтернету, є Internet Society (ISOC) - громадська організація, її фінансовою основою є внески учасників і пожертвування спонсорів. ISOC проводить щорічні конференції (INET), випускає інформаційні матеріали (Internet Society News), підтримує інформаційні сервера [5].

Крім того, існують технічні комітети, що підтримують системи стандартів, на яких базується вся мережа.

При підключенні користувача (клієнта) до мережі, продажу для цього програмного забезпечення, апаратних засобів, оренду каналів зв'язку застосовуються теоретично опрацьовані поняття - договір купівлі-продажу, право власності на товар,, договір оренди, виключне право на надане програмне забезпечення.

Юридична особливість відносин в Інтернеті полягає в специфічному способі реалізації прав та обов'язків користувачів мережі. З появою мережевих послуг виникає новийхарактер взаємовідносин між людьми та організаціями. Переважна більшість угод в мережі здійснюється між особами, фізично знаходяться в різних країнах, і не зрозуміло, яке право підлягає застосуванню [5].

Таким чином, можна говорити про специфічний спосіб виникнення правовідносин між фізичними та юридичними особами за допомогою комп'ютерної мережі.

Глобальний характер Всесвітньої мережі створює проблеми у визначенні того, які правозастосовні органи повинні розглядати спори щодо правовідносин. Таким чином, Інтернет, не маючи територіальних кордонів, дозволяє отримати доступ до інформації, поширення якої будь-яким іншим способом забороняється.

2. Інтелектуальна власність та Інтернет

В Інтернеті вміщено величезну кількість творів без згоди правовласників. Все частіше виникає питання про дотримання авторського права у "всесвітній павутині".

Здавалося б, що за наявності відповідних норм права проблема не повинна виникати - при розміщенні твору в Інтернеті порушується право автора дозволяти або забороняти використання шляхом передачі його для загального відома по кабелю або за допомогою аналогічних засобів.

Однак питання практичного покарання порушника, напевно, виникати завжди. Так, у пресі була інформація про відмову автору, чий твір було розміщено в Інтернеті, в позові з мотивів відсутності порушення авторського права. На противагу цьому в Мережі створюються "Дошки ганьби", які містять відомості про злісних порушників. Іноді це призводить до відключення деяких провайдерів від Інтернету.

У багатьох зарубіжних країнах йдуть шляхом збору в організаціях деякого авторської винагороди і потім його розподілу в допомогу молодим або нужденним творчим працівникам, на виплату стипендій, премій. У невеликій Норвегії такий збір сягає 20 млн. дол. на рік.

Розміщення об'єктів, що охороняються авторським правом в мережі Інтернет, не змінює існуючих положень про їх охорону, які декларовані у законах України "Проавторське право та суміжні права" [1], "Про інформацію" [2] та ін.

Інтернет надає широкі можливості для безконтрольного розповсюдження таких об'єктів інтелектуальної власності. Закон вимагає, щоб всі користувачі Мережі, розміщуючи в ній інформацію, попередньо отримували згоду офіційних власників на відтворення інформації. Але це відбувається не завжди, і кількість конфліктних ситуацій швидко збільшується, що знаходить своє пояснення в має місце підході до проблеми правового регулювання в Інтернеті, що пропагує абсолютну свободу. Такий підхід сходить до мережевої традиції вільного обміну інформацією, яка каже, що прийняте цитування чужих ідей гальмує знайомство з результатами наукової роботи.

У зв'язку з виникненням правових колізій постало питання забезпечення доказів для мережі Інтернет. Залишивши осторонь традиційні методи доказу авторських прав, а в цій області існують різні види експертиз, необхідно вказати на те, що Інтернет виробив сучасні способи захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Можна захищати авторські права в Інтернеті за допомогою запису інформації з Web-сторінок на лазерний диск і подальшому його депонування в сховище - Web-депозитарій. Для цього особа подає заяву про авторство із зазначенням твору, його опису, фіксується дата прийому, оформляється свідоцтво про прийняття об'єкта. Дата депонування буде доказом, що в зазначений час заявник володів копією об'єкта.

У деяких сегментах мережі ефективно використовується спосіб захисту у вигляді "водяних знаків" в електронних копіях фотографій і зображень. За допомогою спеціального програмного забезпечення вбудовується прихований код певного формату у файли. При візуальному розгляді не видно закодованих позначень - імені автора, року видання, знака авторства. Водяні знаки стійкі до будь-яких операцій над зображенням - стиску, зміни розміру, формату, кольоровості. При застосуванні певного програмного засобу можна довести, що файли містять додаткову інформацію, яка вказує на особу, її записали. Аналогічним чином намагаються захищати і текстову інформацію. Такі системи захисту починають поширюватися і в Україну [4].

У мережі Інтернет виникла юридична проблема у сфері авторського права, що не має аналогії в реальному світі. На сайтах в Інтернеті можна, використовуючи механізм гіперпосилань, адресуватися до інших джерел інформації в мережі. Але при постановці посилань на джерело інформації необхідно враховувати законні інтереси правовласника ресурсів, давати про них повну інформацію і коректно адресуватися.

Так, відомий суперечка між Ticketmaster і фірмою Microsoft, яка поставила посилання з підписом "продаж квитків" і адресувалася до публікації Ticketmaster, де перебувала форма замовлення на квитки. Таке посилання створювала враження у користувача про приналежність форми замовлення і послуги безпосередньо Microsoft. Після розгляду спору компанія Microsoft ліквідувала порушення.

Для організації доступу до інформації в Інтернеті використовують систему спеціальних вікон на екрані браузера (фреймів). У цих вікнах можна показувати чужі сторінки. Так вчинили Total News, відкриваючи у себе ресурси Washington Post, Reuter і т.д., що призвело до необхідності відновлення законних прав власників ресурсів [16].

Специфіка правовідносин в Інтернеті виявляється в тому, що використання особливого технологічного забезпечення (комп'ютери, засоби телекомунікацій, програмні продукти) має забезпечувати для кожного учасника правовідносин чітке фіксоване волевиявлення і авторизацію.

Додамо до сказаного, що в даний час стали застосовуватися безготівкові способи оплати через Інтернет, з'явилися поняття "електронні гроші", як умовні розрахунковіодиниці, еквівалентні "реальним" грошей на рахунку користувача в компанії - віртуальному банку, що здійснює розрахунки за угодою.

Такі способи розрахунку застосовуються тільки до операцій, які здійснюються в мережі. Поки залишаються відкритими вимоги, які повинні пред'являтися до "віртуальним банкам". Відносини з приводу розрахунків у мережі мають ту ж сутність, що й грошові, і їх специфіка проявляється у формі їх реалізації.

3. Особливості захисту торговельної марки

Суттєве оновлення всього цивільного законодавства України і, ширше: прагнення до інтеграції та гармонізації національного законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності із законодавством країн Європейського Союзу і Світової організації торгівлі (далі - СОТ) потребує розробки нових теоретичних і практичних підходів до проблеми охорони права на торговельну марку в рамках досить жорстких стандартів і норм щодо охорони і забезпечення надійного захисту прав на марки, визначених в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС. Відсутність в Україні належної законодавчої бази в галузі охорони права на торговельну марку була обумовлена насамперед тим, що в умовах адміністративної економіки торговельна марка не могла виконувати роль, що їй відводиться, її функції мали дещо викривлений характер. Як наслідок - відсутність ефективного механізму захисту прав на торговельну марку та належної законодавчої бази, де б враховувалися інтереси як тих осіб, яким належить виключне право на торговельну марку, так і третіх осіб, що діють на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів та послуг, що спричинило значну кількість порушень цих прав. З розвитком ринкових відносин в Україні почастішали прояви недобросовісної конкуренції, пов'язаної з незаконним використанням торговельних марок. І, на жаль, масштаби таких порушень зростають з року в рік.

Але сьогодні ситуація кардинальним чином змінюється. Так, перехід економіки на ринкові засади, розвиток товарно-грошових відносин, значне оновлення законодавства забезпечують торговельній марці пріоритетне місце серед інструментів ринкової торгівлі. Необхідно зауважити, що сьогодні помітний підвищений інтерес до торговельної марки з боку не тільки вчених, але й представників бізнесу та підприємців, а також засобів масової інформації, про що свідчать численні телерадіопередачі та публікації в газетах і журналах. Це обумовлюється тим, що у міру зростання економічного значення кожного з об'єктів права інтелектуальної власності виникає потреба у комплексному та послідовному дослідженні правових проблем їх охорони, аналізі правового регулювання цих питань у високорозвинених країнах світу та використання його переваг і кращого досвіду в інтересах України.

Критерії охороноздатності торговельної марки фіксуються в негативній формі, тобто за допомогою перерахування ознак, які не повинні бути притаманні торговельній марці. Торговельна марка, що характеризується розрізняльною здатністю та новизною не може бути помилковою чи оманливою та суперечити державним інтересам, міжнародним угодам, публічному порядку, принципам гуманності і моралі.[2, c. 58-59]

На підставі аналізу п.1 ч.3 ст.6 Закону України “Про охорону права на знаки для товарів та послуг” автор дійшов висновку, що при буквальному трактуванні вказаного пункту можна зробити висновок, що заявленому позначенню протиставляються усі тотожні або схожі марки, які раніше реєструвалися в якості торговельних марок або заявлені на реєстрацію для однорідних товарів незалежно від того, чи чинні права на них на цей час і чи було їм відмовлено в реєстрації. Тому, на думку дисертанта, п. 1 ч. 3 ст.6 Закону необхідно викласти в іншій редакції, а саме: заявленому позначенню можуть протиставлятися марки, раніше зареєстровані і чинні в Україні або заявлені на реєстрацію позначення, провадження щодо яких не закінчене. В протилежному випадку буде постійно накопичуватися баласт марок, які фактично не застосовуються, але які блокують використання таких чи схожих марок іншими особами.

торговельна марка повинна мати своєрідні відмітні ознаки, особливості, такі, які б дозволяли індивідуалізувати товар, тобто повинна мати розрізняльну здатність. Умова оригінальності конкретизується в ряді спеціальних вимог, що відносяться як до форми марки (допустимі види втілення марки), так і її змісту (смислові характеристики). До змісту марки пред'являються дві основні умови: торговельна марка не може бути описовою щодо товару і родовою. На думку дисертанта, зміст торговельної марки повинен мати незалежний, довільний характер по відношенню до об'єкта маркування, сприйматись як вигаданий символ, який не відображає товарної природи виробів (послуг), тобто притаманних їм якостей і властивостей. Тільки тоді марка в повному обсязі може виконувати відрізняльну функцію, виділяти товар (послугу) серед маси аналогічних товарів (послуг), яким притаманні такі самі споживчі якості.

До помилкових відносяться такі торговельні марки, що містять свідомо неправильні відомості про товар, такі, що не відповідають дійсності. Оманливими вважаються марки, що прямо чи опосередковано дають відомості, які здатні ввести споживача в оману щодо товару чи джерела його походження. Питання наявності небезпеки введення в оману може бути розцінене тільки з позиції товарів (місце виробництва, природа виробів), для яких призначається торговельна марка. Причому для вирішення питання про наявність небезпеки введення в оману вирішальним повинна бути думка середнього споживача[3, c. 42-44].

4. Форми захисту прав власника торговельної марки

Неюрисдикційна - передбачає дії юридичних і фізичних осіб щодо захисту своїх виключних прав на торговельну марку, які здійснюються ними самостійно, без звернення до державних або інших компетентних органів. При цьому маються на увазі тільки законні способи захисту, такі, як, наприклад, повідомлення порушника про існування виключних прав і пропозиція вирішити суперечку шляхом переговорів.

Юрисдикційна - передбачає діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених прав або прав, що оспорюються. Суть такої форми захисту полягає в тому, що особа, права якої порушені неправомірними діями, може звернутися за захистом своїх прав у спеціально уповноважені державні органи - суд, Антимонопольний комітет і ін.

Юрисдикційна форма захисту прав власника торговельної марки може здійснюватися з використанням таких процедур:

Цивільно-правова - найбільш поширена процедура вирішення спорів щодо виключних прав на торговельні марки. Головна мета - не покарання порушника, а відновлення прав і компенсування збитків. У зв'язку із цим законодавство України встановило досить широкий спектр способів захисту:

· визнання виключного права;

· визнання недійсним договору відносно прав на торговельну марку;

· припинення дій, що порушують право, у тому числі усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати;

· відновлення положення, що існувало до порушення права;

· компенсування збитків і інші способи компенсування матеріального збитку;

· компенсування морального (нематеріального) збитку;

· визнання незаконним рішення державного органу[1, c. 69-70].

Підставою для притягнення порушника до цивільно-правової відповідальності є звернення власника виключних прав з позовом у суд.

Кримінально-правова процедура вирішення спорів передбачає притягнення порушника до кримінальної відповідальності. Однак, щоб кваліфікувати правопорушення на торговельну марку як кримінальний злочин, необхідно, щоб йому були властиві такі ознаки злочинного діяння, як неодноразовість або нанесення матеріальних збитків у великих або особливо великих розмірах. При цьому суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом із прямою формою вини.

Кримінально-правова відповідальність передбачає такі види покарання, як штраф, виправні роботи, позбавлення волі, конфіскація майна.

Адміністративно-правова процедура зводиться, переважно, до звернення особи, права якої порушені, із заявою в Антимонопольний комітет України. Таке звернення можливо у випадку кваліфікації порушення прав на торговельну марку як акту недобросовісної конкуренції. У зв'язку із цим Антимонопольний комітет уповноважений виносити наступні рішення:

· визнання факту недобросовісної конкуренції;

· припинення недобросовісної конкуренції;

· накладення штрафів;

· конфіскація товарів з неправомірно використаним позначенням і копій виробів іншого суб'єкта господарювання (підприємця).

Рішення Антимонопольного комітету може бути оскаржене в суді[7, c. 5].

5. Поняття та види порушення права на торговельну марку

інтелектуальний власність захист інтернет

Аналізуючи порушення права на торговельну марку, зазначає, що у цій галузі порушення може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування. Контрафакція (підробка) - це точне чи майже точне відтворення чужої марки для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення марки, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і імітованою торговельними марками, здатне викликати змішування щодо джерела походження товару (послуги). Пропонується окремий вид порушення права на торговельну марку, такий, як обманне маркування, що полягає у використанні особою справжньої, оригінальної марки іншої особи для позначення нею своїх неоднорідних товарів чи послуг.

Критерії охороноздатності торговельної марки фіксуються в негативній формі, тобто за допомогою перерахування ознак, які не повинні бути притаманні торговельній марці. Торговельна марка, що характеризується розрізняльною здатністю та новизною, не може бути помилковою чи оманливою та суперечити державним інтересам, міжнародним угодам, публічному порядку, принципам гуманності і моралі.

Суб'єктивне право на торговельну марку не можна розглядати як право власності в суб'єктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Уживання ж терміна “власність” може створити неправильне уявлення про зміст права, його дію та способи захисту.

Незважаючи на детальну регламентацію в законі, вирішення питання про надання позначенню правової охорони на практиці часто залежить від фактичного складу, який характеризує його використання. Тому кожне конкретне позначення, як потенційна торговельна марка, повинно бути розглянуте не абстрактно, а як органічний елемент середовища використання. Стверджується, що детальна регламентація в законі конкретних допустимих форм зовнішнього вираження торговельної марки (видів) є зайвою.

Виключне право на торговельну марку - це не тільки пасивне право, що дозволяє ініціювати позов у випадку його порушення, але й таке, що передбачає ряд дій, спрямованих на охорону репутації, яка асоціюється з торговельною маркою і підтримкою якості маркованих товарів (послуг). Саме з цих моментів потрібно виходити при аналізі правомірності обмежувальної ділової практики.

Порушення права на торговельну марку може бути здійснене не тільки у вигляді контрафакції та обманної імітації, а і шляхом обманного маркування. Обманне маркування полягає у використанні іншою особою справжньої, оригінальної марки іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг[5, c. 81-83].

Найефективніший захист прав правоволодільця торговельної марки і його репутації у спорах про порушення права на марку забезпечують два основних види позовів: про порушення прав і про ведення справ під чужим ім'ям. Ведення справ під чужим ім'ям визначається як незаконне присвоєння ділової комерційної репутації конкурентом, що призводить до виникнення у споживача помилкового уявлення щодо джерела походження товару, яке фактично заподіює, або, ймовірно, заподіє шкоду виробнику. Далі зазначається, що хоча ці два позови ставлять та вирішують різні питання, але практично завжди позов про порушення права на торговельну марку супроводжує позов про ведення справ під чужим ім'ям. У позові про порушення права питання полягає в тому, чи є торговельні марки такими, що схожі до ступеня змішання, тоді як у позові про ведення справ під чужим ім'ям вирішується питання, чи є фактичні дії відповідача такими, що вводять в оману або є оманливими відносно товару (послуги), або джерела його походження.

Захист права на торговельну марку слід визнати самостійним суб'єктивним правом, що відображає юридично закріплену можливість використовувати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Захист права на торговельну марку - це сукупність заходів, спрямованих на визнання, відновлення права на марку та припинення порушення такого права, які застосовуються правоволодільцем торговельної марки, або компетентним органом. Зміст захисту права на торговельну марку полягає у можливості застосовування особою дозволених законом засобів власного примусового впливу на правопорушника, у можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується.

Право на захист слід розглядати в єдності його матеріально-правового змісту і процесуальної форми, яка полягає в тому, що можливість матеріально-правового характеру, надана управомоченій особі правом на захист, припускає і можливість здійснення останнього у певній, встановленій законом процесуальній формі, у визначеному законом порядку[4, c. 102-103].

Висновки

На сучасному етапі розвитку ринкового господарства торговельну марку можна визначити як один із видів товарних позначень, призначення якого полягає в ідентифікації товару залежно від конкретної ситуації чи з точки зору джерела його походження, чи з точки зору певного стандарту якості. При цьому торговельна марка виконує такі основні функції: відрізняльну, гарантію якості та рекламну. Ці функції є взаємозалежними і з практичної точки зору їх завжди слід розглядати комплексно.

Виходячи з того, що законодавство України не встановлює, яким вимогам повинен відповідати той чи інший вид торговельної марки, а лише визначає найбільш поширені з них, що можуть бути визнані як марки, можна стверджувати, що детальна регламентація в законодавстві конкретних припустимих форм зовнішнього вираження марки (видів) є зайвою. Можна на рівні законодавства вказати, що об'єктом марки може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які здатні відрізнити товари та послуги одних осіб від товарів та послуг інших осіб і які мають бути представлені графічно й сприйматись споживачами візуально.

У торговельній марці головним є її зміст (смислові характеристики), форма (припустимі види втілення марки) ж їх вираження відіграє тільки службову роль. Якщо позначення відповідає всім критеріям охороноздатності торговельної марки, але виражене у формі, не передбаченій законодавством, такому позначенню, швидше за все, буде відмовлено в реєстрації в якості марки. Таким чином, часто невиправдано звужуються можливості товаровиробників щодо створення ефективних торговельних марок.

Список використаної літератури

1. Інтелектуальна власність в Україні: Проблеми теорії і практики/ Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, Міжнародний центр правових проблем інтелектуальної власності при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького, НАН України, Ужгородсь-кий державний ін-т інформатики, економіки і права; Ред.: Ю.С. Шемшученко, Ю.Л. Бо-шицький. - К., 2002. - 422 с.

2. Інтелектуальна власність в Україні: Нормативна база/ Укл. О. М. Роїна. - 2-ге вид.. - К.: КНТ, 2005. - 396 с.

3. Інтелектуальна власність: теорія і практика інноваційної діяльності: Підручник/ М. В. Вачевський, В. Г. Кремень, В. М. Мадзігон та ін.; Мін-во освіти і науки України, Дрогобицький державний педагог. ін-т ім. Івана Франка. - К.: Професіонал, 2006. - 447 с.

4. Інтелектуальна власність : Словник-довідник : У 2 т./ Ред. О.Д. Святоцький; Державне патентне відомство України. - К.: Ін Юре. - 2000. - (Б-ка словників "Ін Юре") Т.1: Авторське право. - 2000. - 354 с.

5. Інтелектуальна власність : Словник-довідник : У 2 т./ Ред. О.Д. Святоцький; Державне патентне відомство України. - К.: Ін Юре. - 2000. - Т.2: Промислова власність. - 2000. - 354 с.

6. Підопригора О. Законодавство України про інтелектуальну власність: монографія/ Оксана Підопригора,. - Харків: Консум, 1997. - 190 с.

7. Хрустальова В. Інтелектуальна власність в системі економічних відносин перехідної економіки України: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. кандид. економ. наук: Спец. 08.01.01 - Економічна теорія/ Вікторія Хрустальова,; Київський ун-т ім. Т.Г.Шевченка. - К., 1999. - 19 с

Размещено на Allbest.ru