Історичні форми прояву екстремізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні форми прояву екстремізму

Рева Т.С

Сучасний світовий процес вимагає переосмислення сприйняття політичного простору. На міжнародну арену виходять нові актори «турист та терорист», які не керуються у своїй діяльності традиційними методами минулого, а шукають нових шляхів впливу. Це призводить до відмови від традиційного розуміння ідеологічного протиборства лівих та правих і веде до активізації екстремістських тенденцій у демократичних суспільствах.

Багато різних науковців розглядали проблему екстремізму, наприклад американські дослідники А. Бартолі та П. Колеман у своїй роботі «Adressing extremism» здійснили ґрунтовний аналіз різних підходів до тлумачення цього поняття. Російські політичні психологи розглядають явище екстремізму у співвідношенні зі спорідненими поняттями радикалізмом та фанатизмом. Англійський дослідник Р.Вінтроб у своїй роботі «Rational extremism: the political economy of radicalism» виокремлює основні риси різних форм прояву екстремізму та характеризує їх ненасильницький аспект. Дж. Apac у праці «Терроризм вчера, сегодня и навеки» аналізує екстремізм як ідеологічну базу тероризму, думку якого розвиває у своїх роботах інший російський дослідник М.Гельман.

Таким чином, до цього часу дослідження екстремізму обмежується лише аналізом його окремих проявів, в той час, як саме явище потребує ґрунтовного аналізу.

Мета даної роботи розкрити підходи до тлумачення екстремізму та його історичні форми прояву.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати основні підходи до тлумачення екстремізму;

- охарактеризувати історичні форми прояву екстремізму протягом історії людства.

Український дослідник В. Ігнатов визначає екстремізм як прихильність, відданість крайнім поглядам, заходам (як правило виявляється в політиці). Він наголошує, що екстремізм проявляється в різних областях людської життєдіяльності: в політиці, міжнаціональних та міжетнічних відносинах, в релігійному житті, екологічній сфері, в мистецтві, музиці, літературі та іншому [2, с.427].

Екстремізм (від. лат. extremus крайній, граничний, критичний, неймовірний) прихильність в ідеології й політиці до крайніх поглядів і засобів у досягненні певних цілей. Екстремізм виступає проти існуючих громад, структур та інституцій, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати та ліквідувати їх заради своїх цілей (переважно силовими методами)[7, с,212].

Екстремізм це визнання можливості й бажаності застосування насилля або здійснення інших суспільно небезпечних дій з метою досягнення політичної влади, порушення прав і свобод людини та громадянина, незаконна зміна конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності.

Екстремізм це напрям або точка зору, яка демонізує всіх з протилежними поглядами, характеризуючи людей абсолютно позитивно чи негативно. Екстремісти ідентифікують людей, які не входять до їх групи нижчим класом людства.

Екстремізм дії та ідеології окремих осіб або груп, які виходять за межі загальноприйнятого у суспільстві політичного центру, або іншими словами закликають до руйнування загальних моральних стандартів. У демократичному суспільстві екстремістами називають осіб або угрупування, що виступають за повалення демократичного й встановлення авторитарного режиму, а у авторитарному тих, хто підтримує ідею демократичного відкритого суспільства.

У 2003 році Парламентська асамблея Ради Європи визначила екстремізм як таку форму політичної діяльності, яка прямо чи опосередковано заперечує принципи парламентської демократії.

В українській радянській енциклопедії екстремізм визначають як схильність до крайніх поглядів і дій, переважно в ідеології та політиці [6, с.545].

В сучасній німецькій мові під екстремізмом розуміють найрадикальнішу позицію. Екстремістом є вкрай радикально налаштована людина, в залежності від політичних переконань це може бути лівий або правий екстреміст. В англійській мові під екстремізмом також розуміють пропаганду радикальних політичних заходів. Для позначення екстреміста в англійській мові використовують такі прикметники як exreme, far, high, radical, ultra та інші.

Співвідношення понять радикалізм та екстремізм оцінюють по різному. Одні дослідники розділяють ці поняття, інші ототожнюють, але вони взаємопов'язані й розмежовуються лише за суб'єктом. Пересічні громадяни називають їх екстремістами, а екстремісти себе радикалами, адже ми ніколи не зустрічали, щоб політична партія визнавала свою належність до правого чи лівого екстремізму.

Термін екстремізм широко вживають для опису груп та індивідів, які стали радикальними певним чином, хоча з самого початку поняття радикалізм означало «йти до кореню соціальної проблеми». Вживання слова екстреміст часто асоціюється з особою, яка використовує й захищає насилля на противагу загальноприйнятим нормам суспільства. Іноді так називають людей, які намагаються нав'язати свою волю соціуму за допомогою насилля, так як уряд або конституційна більшість. Екстремізм і радикалізм має ціннісне забарвлення.

Існує й інша думка, коли екстремізм не ототожнюється з насильницьким фактором, наприклад англійський дослідник Р. Вінтроб у своїй роботі «Rational extremism: the political economy of radicalism» зауважує, що політика ненасильницької боротьби (сатьяграха) Махатма Ганді у Індії є прикладом нового типу екстремізму[10].

У конфліктології екстремізм розглядають як важку форму протікання конфлікту.

За спрямованістю виділяють такі напрямки екстремізму: економічний, політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний, духовний та інші.

За масштабністю екстремізм може бути внутрішньо або міждержавний.

За чисельністю та організованістю учасників:

- екстремістські дії громад та груп(сект, організацій);

- організованих або спонтанних груп, одинаків (особи з психічними відхиленнями й аномаліями).

По відношенню до владних структур державний та опозиційний. Державний екстремізм здійснюється за допомогою демагогії та репресій. Опозиційний екстремізм завдяки терористичних актів.

Екстремізм це складне й суперечливе поняття. Найпростіше його визначення: екстремізм це діяльність (вірування, відношення, почуття, стратегії, дії), які не відповідають загальноприйнятому суспільному стандарту «нормальному». Хоча проблема визначення «нормального» та екстремізму залишається дискусійною. Таким чином виділяють такі особливості екстремізму:

1. Типово, що одна й та ж екстремістська дія може сприйматися одними як моральна та справедлива (наприклад «борці за визволення»), так, і як аморальна і несправедлива іншими (наприклад антисоціальна діяльність терористів). Все залежить з якої ціннісної, політичної точки зору, аналізувати дії екстремістів. Варто додати, що моральний чи аморальний зміст екстремізму може змінитися на протилежний за умови зміни зовнішніх обставин. Яскравим зразком може бути тактика партизанської війни Нельсона Мандели проти політики апартеїду. В результаті, саме завдяки стійкості характеру та таланту політичного лідера, Нельсон Мандела перетворив ПАР на демократичну державу і став її президентом. Таким чином, сучасність та історичний контекст екстремізму визначає характер нашої оцінки цього явища.

2. Фактор влади також відіграє важливу роль при визначенні екстремізму. Під час конфліктів, дії представників політичних сил, що не знаходяться при владі, оцінюються як радикальніші, ніж такі самі дії політичної групи, що підтримує існуючий політичний лад (статус-кво). При цьому, до екстремістських дій вдаються як маргінальні верстви населення та і владні групи. Для перших відкритий конфлікт це єдиний вихід вираження їх інтересів, в той час як останні вдаються до санкціонування урядом воєнізованих груп та їх акції щодо цивільного населення з метою підтримки певного устрою у державі.

3. Екстремісти застосовують насильство. Існують різні точки зору, щодо вживання ненасильницьких або насильницьких методів. Наприклад, рівень насильницьких преференцій варіюється під час визначення основних цілей екстремістських акцій. Менш організовані та дрібніші організації застосовують спрямовані епізодичні одноразові акції (наприклад, терорист-самогубець). В свою чергу більші екстремістські угрупування намагаються бути організовано оформленими і мати свою структуру.

4. Екстремістським організаціям притаманні внутрішні суперечності, що інколи, призводить до їх розколу (Наприклад, Хамас або Ісламський джихат).

5. Головною проблемою екстремізму є нетерпима та радикальна природа та його очевидне несприйняття змін і відсутність соціальної гнучкості[9].

Звісно, не всі перелічені рухи відповідають цим ознакам. Незважаючи на це, визначення екстремізму так як й визначення радикалізму не входить до Оксфордського політологічного словника. Звичайно, такі поняття як комунізм, антисемітизм, фашизм в ньому містяться. Це пояснює існування багатьох робіт про певні екстремістські рухи, й дуже мало про екстремізм загалом. Коли ми слухаємо або читаємо про екстремістів, які дотримуються протилежних поглядів, ми сприймаємо їх однаково. Наприклад, Іудейські фундаменталісти в Ізраїлі та екстремісти Хамас не мають нічого спільного, окрім:

• Вони обидва не йдуть на компроміси з іншими;

• Вони обидва прагнуть до цілковитого панування їх організації у всій Палестині;

• Вони цілковито вірять у свої ідеї;

• Вони обидва захищають, а іноді вдаються до застосування насилля для досягнення свої цілей.

• Вони обидва націоналістичні рухи;

• Вони обидва нетерпимі до будь-якого інакомислення в межах групи;

• Вони обидва демонізують своїх ворогів. Так наприклад, Ізраїльські фундаменталісти вбачають членів Хамасу демонами, як й члени Хамасу фундаменталістів [10].

Отже виділяють такі основні риси екстремізму, що притаманні всім його формам:

1. Загроза збройного насилля.

2. Одновимірність, однобокість сприйняття соціальних проблем.

3. Пошук шляхів швидкого вирішення проблем.

4. Одержимість в прагненні нав'язати свої принципи та погляди опонентам.

5. Бездумне виконання всіх наказів, інструкцій.

6. Опора на почуття та інстинкти, забобони, а не на розум.

7. Нетерпимість та ігнорування будь-яких компромісів.

Проблема джерел екстремізму розглядається у багатьох концепціях, які у різному обсязі представлені в літературі. Американські дослідники П. Колеман та А. Бартолі аналізують та узагальнюють деякі з основних поглядів на природу екстремізму:

1. Екстремізм породжується складними соціальними умовами, заперечення основних людських прав та свобод, безкінечна практика приниження, і постійно зростаюча прірва між тим, у що люди вірять, чого заслуговують та тим, що можна досягнути. Блокування нормативних каналів, які мають гарантувати реалізацію всіх перерахованих прав спричиняє виникнення екстремістських тенденцій у поведінці різних соціальних груп, а особливо серед молоді.

2. Екстремізм структурований. Він проявляється у двох формах. Перша це стимуляція політичними лідерами екстремістської діяльності (матеріальна та інформаційна підтримка). Друга це діяльність домінуючих груп суспільства, з метою збереження влади і протистояння змінам.

3. Екстремізм це емоційний викид важких почуттів. Постійне гноблення, невпевненість, приниження, образи, втрати й гнів примушують окремих індивідів та окремі груп приймати участь у розробці стратегій конфлікту. Під час розробки яких особи відчувають свою належність до певного колективу. Таким чином, екстремісти використовуватимуть насильницькі та деструктивні стратегії, не тому, що вони виступають інструментом у досягненні їх цілей, але тому, що вони відчувають правоту й справедливість своїх дій. Дійсно, коли екстреміст морально виправданий представниками своєї групи, він активніше приймає участь у екстремістських діях.

4. Екстремізм це раціональна стратегія у боротьбі за владу. Екстремістські дії являють собою ефективну стратегію завоювання та утримання влади в ієрархічному середовищі. Саме в ньому ресурси мають обмежений характер й боротьба за владу це першорядне забезпечення чиїхось потреб. Іншими словами, екстремізм працює. Він може привернути увагу до чиєїсь проблеми, становити небезпеку для опонентів та об'єднувати групи проти загального ворога. Це найпопулярніший підхід до розповсюдження екстремізму.

5. Екстремізм виникає з апокаліптичних та есхатологічних ідеологій. В основі екстремістських дій лежать певні міфи та системи значень. Деякі з цих ідеологій спрямовані на катастрофічне знищення влади зла та піднесення і прославлення внутрішньої групи. Tакі системи включають віру у протистояння добра і зла, як орієнтири у ціннісному світі, потребу у самоочищенні, мучеництво як форма катарсису, виправдання насилля.

6. Екстремізм це патологічна хвороба. Цей напрям трактує екстремізм як хворобу й життєвий шлях, де люди звертаються до насилля для самореалізації. Це люди яким характерні психічні розлади, саморуйнування, що викликає знищення людяності у інших[9].

Екстремізм існував від появи організованого суспільства. У різні періоди він проявлявся у різних формах. Зокрема, в Античній Греції екстремізм був представлений у формі нетерпимості до інших народів. Так у творах відомих давньогрецьких філософів Аристотеля і Платона спостерігається вживання назви «барбари»( barbarus) або варвари стосовно сусідських народів. Цим вони проявляли до них неповагу. Римляни вживали цю назву до всіх народів негрецького або неримського походження, але наприкінці існування Римської імперії слово варвар почало вживатися у контексті різних германських племен.

Така ж тенденція спостерігалася і у древньому Китаї, коли сусіди Піднебесної сприймалися як дикі та жорстокі племена іноземців. Останні називалися «їді» (карлики і собаки) або «Сії» (четвірка варварів).

В першому столітті на території Палестини починає діяти екстремістський рух Сікарії, з латинської мови перекладаються як кинджальщики (sica кинджал). Багато дослідників тероризму, таких як Дж. Арас, М.Гельман, К.-Е. Саймонсен, Дж.-Р.Спідлав визнають сікаріїв першим терористичним угрупуванням у світі. Сікарії представляли собою радикальне крило релігійно-політичної течії зелотів (іудейські націоналісти) в Римській провінції Іудеї. Вони виступали проти панування римської влади на теренах Іудеї та захищали права найнижчих класів. Основними цілями сікаріїв було знищення архівів, зерносховищ, напади на палаци династії Іродів та первосвященика Ананьї. Давньоєврейський історик Йосиф Флавій у своїй роботі «Іудейська війна», характеризуючи сікаріїв, описує їх незвичайну тактику: «вони нападали вдень у натовпі, щоб їх важко було вирахувати й вбивали жертву своїми маленькими кинжалами, що легко можна було сховати під одягом»[ 1].

Яскравими прикладами екстремізму на рівні державної політики у Античні часи були диктаторські режими Нерона, Калігули та Сулли.

У Середньовіччі екстремізм представлений у Європі активізацією жорстокої політики католицької церкви, а саме діяльністю інквізиції. Наприклад, період панування Великого інквізитора Томаса Торквемади у Іспанії, під час якого було страчено багато людей під завісою ритуалу очищення «аутодафе». Жорстока політика церкви щодо різних єретичних рухів привела до їх активізації та радикалізації. Наприклад, на початку XI століття у Європі з'являються катари західна течія релігійного руху богомолів, який заснував у X столітті сільський священник Богоміл «Мілий Богу». Катари набули великої розповсюдженості у Франції, Німеччині, та Італії у XII столітті й виступали з критикою основних постулатів церкви. Це був один з найросповсюдженіших східних культів у Європі. Основними ідеями їх релігійного вчення були:

- відмова від всіх християнських таїнств;

- віра, що Сатана створив цей світ і заполонив дух у матерії;

- плоть гріховна (культ самогубства);

- відсутність віри в пекло, адже земне життя і є пекло[5].

На Сході у XI столітті з'являється радикальна група шиїтів-ісмаілістів, або як їх називали нізаріти, тобто прихильники Нізара. У Західній традиції їх називають асасіни (assin вбивця), саме це слово походить від hashshashin гашиш, тобто вбивці які насолоджуються гашишем. Вони використовували у своїх диверсіях воїнів-смертників. Загалом асасіни здійснювали вбивства високоповажних осіб. Так вони вбили Конрада Монфератського, який правив у Єрусалимському королівстві. їх лідер та ідеолог Хасан ібн Саббах вперше запропонував тактику підпільної війни, створивши організацію професійних вбивць. Асасіни вбивали лише кинджалом, а у своїх діях керувались гаслом «мета виправдовує засоби».

Новий час характеризується проявом екстремізму на рівні державної політики, традиція якого продовжилася і у новітню добу, а саме до другої половини XX століття. Яскравим прикладом екстремістської політики була диктатура якобінців під час Великої французької буржуазної революції. Хвиля вбивств прокотилася по всій території Франції й закінчилася поваленням цього режиму та стратою його лідера М. Робесп'єра. Двадцяте століття представлене тоталітарними режимами Радянського Союзу в період перебування при владі Й. Сталіна, нацистської Німеччини за А.Гітлера та фашистської Італії за часів Б. Муссоліні.

У XXI столітті ситуація змінюється з початком кризи ідеологій. «Старые формы идеологической политики утратили свою значимость. Скорее это означает их перестройку, развитие и переход в новые формы именно то что мы подразумеваем под термином обновление идеологий» [4,с.250]. Саме криза політичної ідеології призвела до утворення руху протесту. Він мобілізує різноманітні структури, а саме «minorities agissantes» активної меншості, метою якої є привернення уваги громадськості до певних ідеї та соціальних проблем. Тут провідну роль відіграє протест, а не контр-ідеологія. Радикальні рухи протесту спрямовані на зміну свідомості людини. Отже, нині виділяють три основних види таких рухів: антиглобалісти, неоанархісти та енвайроменталісти.

Антиглобалісти сепаратиський рух за національне визволення та збереження національної унікальності.

Неоанархісти виступають за спротив централізованій державі «знизу вверх» та домінування суспільства над державою, де остання виступає морально-руйнуючою силою.

Енвайроменталісти «рух спрямований на вирішення однієї з проблем виживання» зазначає англійський дослідник політичних ідеологій Джон Шварцмантель. Цей рух спрямований на критику Просвітництва та антропоцентризму, що набув найвищого рівня розвитку у індустріальному суспільстві, де людина постулюється як найвища істота у природі. Він може виступати у двох формах як суперідеологія майбутнього або вузько спрямований екологічний рух. Tаким чином, екстремізм це складне суспільно-політичне явище, яке означає прихильність, відданість крайнім поглядам, заходам. Основними його рисами виступають:

- нетерпимість до інших поглядів, переконань, вірувань тощо;

- застосування дій насильницького характеру;

- ірраціональність та емоційність діяльності;

- поляризація світосприйняття добро зло.

Екстремізм представлений багатьма напрямками: економічний, політичний, релігійний, екологічний та інші. В залежності від масштабу, він може бути загальнодержавними або міждержавним. Це явище пережило багато етапів розвитку та еволюціонувало від простих проявів нетерпимості до інших народів до загальносвітових рухів протесту.

екстремізм історичний радикалізм демократичний

Список використаних джерел

1. Apac Дж. Терроризм вчера, сегодня и навеки [Електрон, ресурс]. Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotekBuks/Polit/Aras/index.php

2. Ігнатов В. Екстремізм / Етно-національний розвиток України Київ 1993. 807 с.

3. Пиджаков А. Борьба с политическим экстремизм и терроризм: проблемы изучения / Правоведение. 2003. № 3. с. 234-244

4. Шварцмантель Д. Идеология и политика. X.: «Гуманитарный центр», 312с.

5. Элиаде М. История веры и религиозных идей: От Магомета до Реформации. В 3-х томах,-- М.: Критерион, 2002. -- Т.З. 464 с.

6. Українська радянська енциклопедія: В 12-ти томах. К., 1980. Т.З. 551 с.

7. Філософія політики. Короткий енциклопедичний словник. К.: Знання України, 2002. 669 с.

8. Clifford Е. Simonsen₁Jeremy R.Spindlove Terrorism: the past, the players, and the future. New Jersey: Pearson «Prentice Hall», 2004. 446 p.

9. Peter Т. Coleman, Andrea Bartoli Addressing extremism. [Електрон, ресурс]. Режим доступу: http://www.tc.columbia.edu/icccr/index.asp

10. Wintrobe R. Rational extremism: the political economy of radicalism. Cambridge University Press, 2006. 298 p.

Размещено на Allbest.ru