Актуальні проблеми пам'яткоохоронної справи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальні проблеми пам'яткоохоронної справи в Україні

Сучасна соціально-економічна та культурна ситуація в Україні стимулює науковий інтерес до проблем історичної пам'яті та культури. Матеріальна скрута, в якій перебуває більшість населення, експансія іноземної маскультури, соціокультурна напруга і т. ін. процеси, врешті решт, призводять до падіння у населення загального рівня духовності, а також формування у громадян байдужого ставлення до надбань своєї культури, пам'яток минулого, їхнього історичного значення.

У зв'язку з цим актуальним залишається широке коло питань, що впродовж багатьох десятиліть намагаються вирішити вітчизняні пам'яткоохоронці.

Серед дослідників, які ґрунтовно вивчали питання збереження, охорони, реставрації, реституції, паспортизації, дослідження та використання нерухомих пам'яток України, варто відзначити В. Вечерського [2; 3; 4; 5], В. Горбика [6; 7], С. Зарембу [11; 12], Л. Прибєгу [16], О. Манаєва [13], П. Толочка [17] та ін. Ці автори зробили величезний внесок у розбудову пам'яткоохоронних інституцій у різних регіонах України. Вони ж дали об'єктивну оцінку багатьом процесам у цій галузі культурної роботи, здійснили конструктивну критику недоліків у ході її державної регуляції, намітили низку пріоритетних тенденцій. Спираючись на здобутки історіографії цієї проблеми, у своїй розвідці спробуємо окреслити найголовніші, на наш погляд, аспекти, які нагально потребують особливої дослідницької і громадської уваги мешканців У країни, її регіонів, міст і сіл.

У цій площині варто враховувати те, що прикладів нищення пам'яток архітектури, археологічної спадщини і скульптури у незалежній Україні побільшало. Приміром, варвари-вандали обдирають сьогодні все, що схоже на бронзу, кольорові метали. Так, Ю. Доценко наводить конкретні випадки, що мали місце у Луганську (тут злодії обдерли декілька металевих літер на пам'ятнику Володимиру Далю у центрі міста), Батурині та інших містах Лівобережної України [8, с. 2].

Відсутність стабільного фінансування, розпорошеність спеціалістів, квола підтримка з боку селищних, міських і обласних рад призвели до того, що за роки незалежності в У країні значно скоротилася мережа осередків, які раніше достатньо самостійно тримали увесь актив у справі збереження та охорони нерухомих пам'яток історії та культури.

Безумовно, щоб подолати таке зневажливе ставлення українських громадян до свого культурного надбання, необхідно забезпечити пам'яткоохоронну справу ефективною юридичною базою. Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року (1 С), с. 1] явно недостатньо для того, щоб пам'ятки цілеспрямовано не руйнувалися і не нищилися у реальному житті. Треба виробити цілу систему заходів, в яких візьме участь ряд авторитетних інституцій (місцеві ради, університети, ніколи, міліція і т.д.), які, в свою чергу, становитимуть базис для систематичної і результативної роботи по збереженню та охоронні культурної спадщини своєї місцевості і країни в цілому.

Ученим і громадськості слід наполягати на вдосконаленні правового забезпечення збереження, охорони та використання нерухомих пам'яток у цивільному і земельному законодавстві. І хоча Земельний кодекс України окремо виділяє землі історико-культурного призначення, до котрих належать землі, на яких розташовуються історико-культурні заповідники, історичні або меморіальні будинки, садиби, пам'ятні місця, городища, кургани, залишки фортець, поселень тощо, архітектурні ансамблі й комплекси, історичні центри, квартали і площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, архітектурні споруди, садово-паркові комплекси і навіть фонова забудова [2, с. 58], більшість із нас знає, що діється насправді довкола об'єктів культурної спадщини сучасної України у зв'язку з посяганнями на них підприємств, організацій і окремих осіб.

У грудні 2004 року був ухвалений Закон У країни «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини». У ньому вдосконалено деякі юридичні норми стосовно збереження та охорони нерухомих пам'яток в Україні, закладених уже згадуваним законом від 8 червня 2000 року. Зокрема, було внесено зміни, що стосуються введення в юридичну термінологію таких понять, як «дослідження» та «пристосування» культурної спадщини, а також розширено видову класифікацію об'єктів культурної спадщини [9, с. 72], оскільки після виходу першого закону фахівці помітили таку необхідність. На наш погляд, українське законодавство, яке забезпечує нормативно-правові підстави пам'яткоохоронної роботи в нашій країні, не повинно зупинятися на цьому. Аналогічно вдосконаленню юридичного забезпечення збереження та охорони культурної спадщини України державним органам варто звернути увагу на розширення фінансування цієї важливої галузі. Надзвичайно слушною у цьому контексті є теза В. Горбика, який зауважує, що законодавство «не буде дієздатним без чіткої адресності, тобто зазначення того, що, де і як потрібно охороняти» [6, с.3]. Необхідно провести чітку і ґрунтовну систематизацію та паспортизацію пам'яток, при недостатності фінансування з державних програм, визначитися з пріоритетами тощо.

Треба, зрештою, завершувати роботу зі створення Зводу пам'яток історії та культури України. Для цього можна було б підключити фахівців різних галузей, причому не тільки конкретно археологів, архітекторів, мистецтвознавців, істориків і т. ін., а й спеціально адаптовані під цю роботу підрозділи державних органів. Так само на практичній основі можна було б підключити до цієї справи університети (зокрема, молодь). У разі позитивного вирішення цього питання ми мали б продуктивну роботу і декілька нових і безперечно дієвих аспектів виховання. Досвід зеленого і регіонального туризму засвідчує, що саме молодь має найбільшу цікавість до нерухомих пам'яток культури.

Я. Верменич вважає, що у тісному контакті з пам'яткознавцями свій термінологічний інструментарій шліфує історична регіоналістика. Насамперед це стосується широко вживаних понять «пам'ятка» («пам'ятник»), «культурні цінності», «культурна спадщина» та ін., навколо яких вже багато років ведуться дискусії. Ще зовсім недавно існувала стійка традиція розглядати пам'ятки містобудування як продукт суто архітектурної діяльності. В офіційних документах поняття «пам'ятка архітектури» та «пам'ятка містобудування» застосовуються зазвичай як тотожні. Проте в процесі підготовки матеріалів до Зводу пам'яток історії та культури виникла проблема розмежування цих двох понять, причому питання про підпорядкування одного іншому розв'язувалося неоднозначно. Відомий фахівець із питань охорони історичного середовища Ю. Ранінський вважає ознакою розширення поняття «пам'ятка архітектури» включення в нього понять «пам'ятка містобудування», «історичне міське середовище» тощо. Натомість Б. Колосок обґрунтовано доводить, що не архітектура як діяльність включає в себе містобудівництво, а містобудівництво, як більш складна галузь, включає в себе архітектуру. Архітектурні споруди в своїй основі статичні, а урбаністичні утворення динамічні. Tому і завдання охорони містобудівної спадщини складніші, ніж завдання охорони пам'яток архітектури. Вони передбачають не консервацію, а вдосконалення на основі врахування традицій спадкового розвитку [1, с. 379-380]. Треба думати, що пам'яткознавство буде корисним ще не одній науковій галузі.

Працівниками пам'яткоохоронних організацій проведена велика робота щодо паспортизації і вивчення пам'яток історії та культури, у підготовці матеріалів до всеукраїнського Зводу пам'яток, інвентаризації пам'яток мистецтва області, написанні «Книги Пам'яті» [11, с. 208]. Цю роботу необхідно вдосконалювати на основі теоретичних розробок, наукового обговорення.

Безумовно треба розширювати коло науково-практичних проблем. Так, наприклад, у місцевих осередках УТОПІК реформуються форми і напрями пам'яткоохоронної діяльності, долаються ідеологічні стереотипи минулого, зміщаються акценти в оцінці об'єктів культурної спадщини. Все це яскраво відображається на концепції «Вісника». У 2001 р. Товариство ухвалило продовжувати розробку актуальних проблем культурної спадщини, взяти участь у виробленні концепції використання культурної спадщини у туристичній галузі, впровадження європейського досвіду експериментальної археології у пам'яткоохоронну роботу [18, с. 22-23].

Пріоритетними залишаються нові напрями пам'яткознавчих досліджень у старому предметному полі. Зокрема, недостатньо вивченими є низка археологічних культур України, їхні окремі пам'ятки, пам'ятки архітектури і містобудівництва, окремі об'єкти скульптури та іншого монументального мистецтва. На особливу увагу заслуговують пам'ятки церковної історії, адже донедавна вони були на маргінесі не тільки наукових досліджень, але й громадської думки.

Сьогодні серед міжнародної наукової громадськості, як і серед українських кіл, викликає занепокоєння триєдина проблема збереження автентичності пам'яток, визначення припустимих меж відтворення, з'ясування небезпечності фальсифікації культурних цінностей. Свідченням цього стала регіональна конференція на тему: «Культурна спадщина: автентичність і історична реконструкція», організована ICOMOS з ініціативи ICCROM на запрошення Латвійської національної комісії UNESCO та Державної інспекції й охорони культурної спадщини Латвії у співпраці з Комітетом світової спадщини та фондом культурного надбання Латвії. Конференція відбулася в Ризі 23-24 жовтня 2000 року. У ній взяли участь делегації Естонії, Латвії, Литви, Білорусії та України, спільно з колегами з ICCROM, Канади, СІЛА й Великобританії. Результатом їх роботи стала Ризька хартія про автентичність та історичну реконструкцію культурної спадщини. У цьому документі виявлено цілком науковий, зважений підхід до проблеми: підкреслено абсолютну цінність автентичної пам'ятки і наголошено на вкрай обережному й обмеженому застосуванні копіювання культурної спадщини, яке в принципі є підміною свідчення минулого, бо кожен архітектурний витвір має відображати той час, коли він створений [3, с. 37].

Слушними нам видаються методологічні зауваги Д. Остапенка, який зазначає, що державна культурна політика української держави повинна ґрунтуватися на концепції формування в Україні громадянського суспільства, в якому всі етнічні групи та меншини, для яких У країна є історичною батьківщиною, зберігатимуть багатство своїх культур [14, с. 138]. «He можна піклуватися лише про українську національну спадщину, нехтуючи пам'ятками російської, польської, єврейської, угорської, інших національних культур, адже все це частина загальнонаціональної спадщини України» [15, с. 88], зазначає В. Попик.

Насамкінець необхідно пам'ятати, що розвиток пам'яткоохоронної справи сприятиме популяризації культурної спадщини України. При ефективному підході до цієї ділянки роботи можливими стають активізація туристично-екскурсійних рухів нашою країною. На основі туристичного бізнесу відкриваються перспективи заощадження і накопичення необхідних для охорони, реставрації та дослідження нерухомих пам'яток України кошти.

Отже, аналіз стану пам'яткоохоронної справи в українській державі засвідчує, що перед нею стоїть багато складних питань організаційного, законодавчого, науково-теоретичного та науково-практичного характеру. C потреба у синтетичній праці із законодавчого забезпечення пам'яткоохоронної справи в Україні, трансформаційних процесів у цій сфері. Всі вище окреслені проблеми можуть бути предметом окремого дослідження, але головна мета нашої розвідки актуалізувати їх, пожвавити увагу наукової та пересічної громадськості до однієї із найважливіших ділянок культурної політики нашої держави.

пам'яткоохоронний спадщина охорона збереження

Размещено на Allbest.ru