Амбівалентне відношення до права як до цінності

Як відомо, усі предмети, явища, які супроводжують існування людини у природі, суспільстві, та її діяльність можуть виступати як цінності, тобто оцінюватися з точки зору добра і зла, істини або неістини, краси або потворності, допустимого або забороненого, справедливого або несправедливого тощо. Статус цінностей в праві можуть придбати різні факти і явища матеріального та ідеального характеру: матеріальні предмети і блага, суспільні стосунки, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеали, цілі, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, оскільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обґрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, складають мету права і його інститутів.

Завдяки цінностям право як деякий «механізм» отримує свій вміст, оскільки свідомість суб'єкта права направлена на цінності як на свій об'єкт. Завдяки ним знімається момент байдужості в поведінці правового суб'єкта і формуються дозволи, заборони й зобов'язання.

Правові цінності й оцінки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми набувають значення цінностей і стають об'єктом оцінювання. Цінності, на відміну від знання, не підлягають логічній, емпіричній перевірці й обґрунтуванню. Вони є деякими нерозкладними (початковими) інтелектуально й емоційно сприйманими даностями, які спонукали суб'єктів до їх збереження, до володіння ними й діяльності на їх основі, оскільки сприймаються як всілякі блага. їм не можна дати точне й повне пояснення, не вдаючись до аксіологічної проблематики.

Як філософська категорія цінність це те, що відчуття й розум людей диктують визнати особливо значущим зі всього і в ім'я чого проживається життя, те, чого людина хоче заради себе самої, а не ради чогось або когось іншого.

Хоча проблема цінностей цікавила мислителів, передусім філософів, ще з давніх часів, вважається що аксіологія, як галузь теорії та філософії права, сформувалася лише наприкінці XIX на початку XX століття. Так наприклад, важливі студії, присвячені природі цінностей права у першій третині XX століття вийшли з-під пера відомого західноукраїнського правника В. Старосольського. Так, його стаття «Про цінність права», що побачила світ у 1928 році, була чи не першою на українських теренах спробою узагальнити досвід вітчизняної й західноєвропейської аксіології права [9].

У радянську добу з появою праць В. Тугаринова, отримала розвиток марксистська аксіологія, яка незабаром набула поширення і в юридичній науці. Найкращим зразком марксистського підходу до аксіології права стала монографія болгарського вченого-юриста Н. Неновскі «Право й цінності» [5], в якій він приділив значну увагу проблемам оцінок, які у взаємодії з цінностями утворюють ціннісне відношення.

Після здобуття Україною незалежності аксіологічні аспекти права, переважно у контексті загальних проблем теорії держави та права й філософії права досліджували М. Антонович, О. Бандура, О. Данильян, А. Заєць, А. Козловський, М. Козюбра, М. Костецький, С. Максимов, В. Нечипоренко, Ю. Римаренко, О. Скакун, В. Шкода, Ю. Шемшученко та інші українські вчені.

На теперішній час, юридично-аксіологічним проблемам присвячені праці С. Алексеева, Н. Козлової, С. Корольова, О. Лукашкової, Л. Мамута, В. Матузова, В. Нерсесянц, І. Петрухіна, та інші, в яких розглядалась роль цінностей у праві взагалі та використовувався аксіологічний підхід при дослідженні конкретних юридичних проблем [8].

Огляд та аналіз наукового доробку вітчизняних і зарубіжних дослідників аксіології права дозволяє зробити висновок, що у сучасній українській науці проблема права як ціннісної категорії залишається ще малодослідженою.

Тому, ми вважаємо, що саме питання про цінність права в амбівалентному значенні потребує наукового осмислення і аналізу, спроба якого і наведена в даній статті.

Отже, на всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права.

Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значущість у житті людини і суспільства [7].

Право, як і будь-яке інше явище, створене людиною, пов'язане з її існуванням і розвитком, підлягає аналізу з точки зору ціннісного підходу. Визначити цінність права означає з'ясувати ідею права, його основне цільове призначення, позитивну роль у життєдіяльності соціуму або окремих індивідів. Право є цінним, оскільки здатне внаслідок своїх змістовних і формальних властивостей задовольняти потреби, бути інструментом реалізації й узгодження інтересів тощо.

Цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей. Право закріплює й охороняє численні цінності суспільного життя: свободу, справедливість, життя, здоров'я, гідність, матеріальний добробут, здорове довкілля, працю, сім'ю тощо. Ці цінності не тільки становлять зміст і сутність права, а й служать його метою, цілями окремих правових норм та інститутів.

У теорії держави і права прийнято виділяти декілька аспектів цінності права. По-перше, це соціальна цінність права, яка полягає у тому, що воно, втілюючи загальну, групову та індивідуальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. У суспільстві немає іншої системи соціальних норм, яка змогла б забезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних, організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні та моральні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкованої свободи й активності, право служить чинником соціального прогресу. Його роль особливо зростає в умовах краху тоталітарних режимів, розвитку демократії.

По-друге, це інструментальна цінність права, один із проявів його загальносоціальної цінності, яка полягає у тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для виконання різних завдань, у тому числі для забезпечення функціонування інших соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ. Як інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами. У цивілізованому суспільстві саме право є одним із головних інструментів, здатних забезпечити організованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, злагоду, зняття соціальної напруженості.

По-третє, власна цінність права полягає у тому, що право виступає як міра свободи та справедливості. У цій якості право може надавати людині, соціальним структурам простір для свободи, активної діяльності й у той же час виключати свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного та безпечного життя. Соціальна свобода, не пов'язана правом, поза права вона може переростати у свавілля, несправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню [10, с. 264].

Отже, в цивілізованому суспільстві саме право є одним з головних інструментів, здатних забезпечити організованість суспільного життя, виконання вимог правових приписів, нормальне функціонування всього суспільного організму, дієвість соціального управління.

У зв'язку з розвитком напряму філософської думки, що носить назву аксіологія, стало можливим охарактеризувати місце й роль права в житті суспільства більш чітко і грунтовно. Використання поняття цінність у спеціальному правовому сенсі належить Канту. Цінність у його розумінні те, що має значення відповідності та свободи. Цей апріорний світ належного конструюється Кантом у відриві й протистоянні до світу сущого (до емпіричного «буття», до сфери фактичних явищ, відносин тощо) де панують причинно-наслідкові зв'язки й необхідність. Отже, мова йде про нормативне та регулятивне значення цінностей, які являють собою за Кантом апріорний імператив розуму цілі, вимоги, формули. З цим пов'язаний категоричний імператив, який сформував Кант і використовував щодо моралі та права.

Послідовники Канта (Р. Лотце, В.Віндельбанд та ін.) пішли далі й розвинули уявлення про нормативно-регулятивну значущість цінностей у сфері не тільки моралі, але й науки, мистецтва і культури в цілому. Так, неокантіанець Віндельбанд тлумачив цінності, як норми культури та окрім цінностей істини, добра та краси, визнавав такі цінності (блага людської культури), як мистецтво, релігія, наука і право.

Інший підхід до проблеми цінностей характерний для філософії Платона і Гегеля та їх сучасних послідовників, згідно з якою буття це благо (цінність).

Але при цьому під буттям мається на увазі не емпірична дійсність, а істинне буття, тобто об'єктивний розум, ідея, сенс буття.

Предметна галузь та основна тематика правової аксіології це проблеми сприйняття та тлумачення права як цінності та відповідні ціннісні судження про правове значення фактично даного закону (позитивного права) і держави.

У силу заперечення об'єктивних, незалежних від законодавця і закону, властивостей і характеристик права легізм у аксіологічному плані відкидає правові цінності і визнає лише цінність закону (позитивного права). Причому, визнана легістами (позитивістами та неопозитивістами) «цінність» закону (позитивного права) насправді позбавлена правового ціннісного сенсу. Легістська цінність закону це його офіційна загальнообов'язковість, власна імперативність, а не його загальнозначущість за якоюсь об'єктивно-правовою підставою.

Показником у цьому відношенні є радикальний підхід неопозитивіста Г. Кельзена, згідно з яким право має цінність лише як настанова, як норма. У такому сенсі право характеризується як форма відповідності. «He можна сказати, як це часто робиться, стверджує Кельзен, що право не тільки являє собою норму (наказ), але що воно складає або відображає деяку цінність (таке твердження має сенс тільки при допущенні абсолютної божественної цінності). Проте право складає цінність тому, що воно є нормою…» [11].

При цьому важливо підкреслити, що «норма» у Кельзена це настанова, а не норма рівності, не норма свободи, не норма справедливості. Вона нічого не містить із формально-правових характеристик права. Кельзенівська норма це «чиста» і порожня форма відповідності, придатна для додання імперативно-наказового статусу й характеру для будь-якого позитивно-правового змісту.

Природне право втілює в собі об'єктивні властивості та цінності «справжнього» права і тому виступає у вигляді відповідного зразка, мети та критерія для ціннісної оцінки позитивного права та відповідної правовстановлюючої влади (законодавця, держави в цілому). При цьому, природне право розуміється за своєю природою як моральне (релігійне тощо) явище наділяється відповідною абсолютною цінністю.

У поняття природного права, поряд з тими чи іншими об'єктивними властивостями права (принципом рівності людей, їх свободи тощо), включаються різноманітні моральні, релігійні характеристики. Як наслідок такого поєднання права і моралі (релігії) природне право являє собою симбіоз різноманітних соціальних норм, як якийсь морально-правовий (релігійно-правовий) комплекс, з позицій якого виноситься те чи інше ціннісне судження про позитивне право і законодавця.

При такому підході позитивне право і держава оцінюються не стільки з точки зору власне правового критерію (тих об'єктивних правових якостей, які присутні у відповідній концепції природного права), скільки з урахування етичних позицій, з точки зору уявлень автора даної концепції про моральну (релігійну) природу і моральний зміст даного права. Сукупність подібних морально-правових якостей і змістовних характеристик природного права в узагальненому вигляді тлумачиться при цьому, як вираження загальної й абсолютної справедливості природного права, якій повинні відповідати позитивне право і діяльність держави в цілому.

Справедливість при цьому тлумачиться не у формально-юридичному сенсі, а як моральне чи змішане морально-правове явище й поняття з особливим для кожної природно-правової концепції обмеженим і конкретним моральним змістом. Тому, різні природно-правові концепції справедливості, всупереч їх претензіям на моральну загальність та абсолютну цінність, насправді мають відносну цінність і виражають релятивістські уявлення про моральність взагалі і моральних цінностях права зокрема.

Зазначені твердження (концепції) властиві не тільки філософським вченням минулого, але й сучасності. До безперечних заслуг представників природно-правового підходу можемо віднести постановку й розробку проблем цінності права, ідей свободи і рівності усіх людей, справедливості, вроджених та невід'ємних прав людини, правового обмеження влади, правової держави, тощо.

Цінність права, відповідно до лібертарно-юридичної аксіології, полягає в тому, що право являє собою всезагальну, необхідну і загальнообов'язкову форму вираження таких фундаментальних цінностей людини як рівність, свобода та справедливість. При цьому, право як форму, правову форму фактичних відносин (а разом з тим і формальні компоненти цієї правової форми рівність, свобода, справедливість) не можна змішувати з самими фактичними відносинами, з фактичним змістом суспільних відносин, опосередкованих та врегульованих правовою формою. Отже, рівність, свобода та справедливість, згідно з нашою інтерпретацією це правові формальності, формально-змістовні (а не матеріально-змістовні, не емпіричні) компоненти, властивості та характеристики права і правової форми.

В аксіологічному плані така юридико-формалізована концепція права дозволяє стверджувати, що мова йде саме про правові цінності, а не про моральні, релігійні та інші неправові цінності, причому правові цінності в силу абстрактної загальності права і правової форми носять загальний та загальнозначущий характер. Право тим самим у своєму аксіологічному вимірі виступає не просто як неформалізований носій моральних цінностей, що є характерним для природно-правового підходу, а як жорстко визначена форма саме правових цінностей. Таке розуміння відрізняється не тільки від природно-правового, але й від позитивістського підходу до даної проблеми. На противагу позитивістському знеціненню права як наказу влади, з будь-яким довільним змістом у лібертарній концепції права правова форма, як форма рівності, свободи та справедливості є якісно визнаною й змістовною у правовому сенсі, а не в сенсі того чи іншого фактичного змісту, як це характерно для природно-правового підходу [4].

Отже, ми бачимо, що в правовій аксіології мова йде про оцінку з позиції права, правового сенсу і значення закону (позитивного права), держави, поведінки суб'єктів права, про їх правові якості, відповідності чи невідповідності цілям, вимогам, імперативам права як цінностям. Право при цьому виступає як мета для закону, держави як соціального інституту, поведінки людей. Це означає, що закон, держава, правова поведінка людини повинна бути орієнтована на здійснення вимог права, оскільки в такий спосіб реалізуються їх цілі, сенс та значення. Також слід підкреслити, що цінність права полягає і в тому, що воно виступає могутнім чинником прогресу, джерелом оновлення суспільства. Право в суспільстві в умовах цивілізації з аксіологічної точки зору це не тільки необхідність, засіб соціального регулювання, але й соціальна цінність, соціальне благо. Все це чітко окреслює ціннісний статус права.

Таким чином, ми бачимо, що право у різні історичні епохи набуває специфічного змістовного навантаження. Один і той самий об'єкт породжує у людини одночасно два протилежних почуття, тобто неоднозначність у ставленні людини до навколишнього середовища і визначені системи цінностей, що в подальшому викликало у суспільства амбівалентне відношення до права.

справедливість рівність право свобода

Размещено на Allbest.ru