Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном та зовнішні контакти української громадськості у 1924-1928 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Всесоюзне товариство культурних зв'язків із закордоном та зовнішні контакти української громадськості у 1924-1928 роках

Свистович С.М.

Зовнішньополітичне життя української держави та українського суспільства на сучасному етапі його розвитку проходить не лише на рівні міждержавних, але й на рівні громадських зв'язків і взаємин. Багатовекторність зовнішньої політики та відкритість України для економічної, політичної та культурної співпраці з іншими народами й державами створює умови для розвитку громадської активності та діяльності в певних сферах суспільного життя. Присутність в Україні представників та представництв багатьох іноземних і міжнародних громадських об'єднань спонукає українські громадські організації та українську громадськість до створення відповідних представництв в інших державах та до участі у міжнародних громадських організаціях та рухах. На заваді швидкому й ефективному втіленню в життя цих можливостей стоять пережитки соціалістично-радянської суспільно-політичної та громадської системи. Радянські громадські організації повинні були відігравати роль ретрансляторів політики партії, на них покладалося завдання контролю за поширенням, засвоєнням та ступенем підтримки серед населення партійної ідеології. У цьому річищі відбувалось і використання потенціалу громадських організацій у контексті реалізації політики провокування світової революції, нав'язування радянському та зарубіжного суспільства стереотипного бачення реалій.

Оскільки після громадянської війни радянська держава опинилася в міжнародній ізоляції, а на Заході громадська думка стосовно неї та режиму, що в ній панував, формувалася еміграцією та урядами окупованих держав в екзилі, питання формування позитивного іміджу та налагодження культурних контактів із значно розвиненішим у цьому сенсі зовнішнім світом набувало особливої актуальності. Особливо це стосувалося УСРР, адже її взагалі відмовлялися сприймати як державу, окреслюючи здебільшого як частину модифікованої Російської більшовицької імперії. Попри актуальність дослідження міжнародних контактів української наукової та культурної громадськості міжвоєнної доби, означена проблема до останнього часу залишалася малодослідженоюв українській історіографії. Винятком є спеціальна розвідка О.Крамара, присвячена проблемам створення та діяльності Всеукраїнського товариства культурного зв'язку із закордоном [18]. Проте у ній автор не приділяє уваги міжнародним зв'язкам української наукової та культурної громадськості у період до створення ВУТКЗ, коли вона здійснювалася за посередництва Всесоюзного товариства культурних зв'язків із закордоном (ВТКЗ). Відтак метою нижче поданої статті є заповнення відповідної прогалини у вітчизняній історіографії.

В перші роки після завершення громадянської війни, не особливо покладаючись на лояльність наукової та творчої інтелігенції, керівництво радянської держави воліло покладатися в налагодженні таких контактів на підпорядковані йому державні установи, зокрема на Народний комісаріат закордонних справ РСФРР (пізніше НКЗС СРСР) та тісно пов'язаний з ним український комісаріат (проіснував до 1923р.) було покладене завдання з проведення активної роботи в тих колах західних країн, які симпатизували комуністам або ж були зацікавлені в налагодженні взаємовигідної співпраці з радянськими республіками. У такий спосіб часто на основі довоєнних «Товариств зближення» в першій половині 20-х років виникла ціла низка нових. Вони мали різні офіційні назви, а в Росії та Україні стали відомими під збірною назвою «Товариства друзів Радянської Росії». Відсутність згадки про Україну була даниною часу, коли їй все ще не вдалося ознайомити світову громадськість зі своїм існуванням.

Ці товариства, що були за формою і за змістом організовані на громадських засадах, були особливо зацікавлені в налагодженні зв'язків насамперед з недержавними структурами в Радянському Союзі. «Усі іноземці, що приїжджали сюди з метою ознайомлення з культурним життям СРСР, визнавала одна із засновників Всесоюзного товариства культурних зв'язків (ВТКЗ) О.Д. Каменєва, прагнули по можливості уникати звертання до офіційних радянських органів» [17,с.8]. Відтак за орієнтир було обрано створення спеціалізованої на міжнародних культурних та наукових зв'язках організації, достатньо громадської за формою, аби її сприймали за кордоном, і достатньо контрольованою компартійно-державними структурами за змістом, аби вона діяла виключно в річищі зовнішнього курсу Кремля. З огляду на це в лютому 1925 року президія Всесоюзного центрального виконавчого комітету вирішила визнати за доцільне створення Товариства для культурного зв'язку із закордоном «як громадсько-правової організації» [15, арк. 26]. Однак його справжню сутність визначало коло першочергових членів: ЦК РКП(б), ЦВК СРСР, Рада народних комісарів. Народний комісаріат освіти. Народний комісаріат закордонних справ. Вища рада народного господарства, Комінтерн, Держплан [16,арк. 1-2]. Головою стала О. Д.Каменєва. У серпні 1925р. декретом Раднаркому СРСР організація у вигляді Всесоюзного Товариства Культурного зв'язку (ВТКЗ) була затверджена [9,с.З-4].

На початок 1927р. до ВТКЗ входили 5 бюро (відділів): зв'язку, книгообміну, друку, прийому іноземців та Рус-Фото. До завдань бюро зв'язку належало обслуговування тих країн, де або вже були товариства культурного зближення з СРСР, або ж тих, де окремі організації і групи бажали мати постійні контакти з товариством. На початок 1927р. постійні зв'язки бюро зв'язку мало з Німеччиною (де з 1923р. існувало «Товариство друзів нової Росії»), Англією (таке ж товариство виникло в 1924р.), Чехословаччиною (де існувало «Товариство Культурно-Економічного зближення з новою Росією»), Францією (де діяв «Французький комітет наукових зв'язків з Росією»), Італією (Товариство зближення між італійськими і російськими діячами російського мистецтва та Італо-російський інститут); Австрією (Товариство інтелектуальних бельгійсько-російських відносин); Швейцарією (Товариство вивчення сучасної Росії); Данією (Російсько-датська співдружність); Швецією (Стокгольмське, Ґетеборзьке та Упсальське товариство російсько-шведського зближення); Аргентиною (Товариство друзів Росії); Японією (Радянськояпонське товариство); Фінляндією, Польщею, США, Канадою, Китаєм, Туреччиною, Персією, Зовнішньою Монголією, Тувимською Республікою та Афганістаном [9,с.З-4]

Бюро книгообміну мало завданням залучити до книгообміну всі наукові, культурницькі заклади СРСР та встановити постійні зв'язки із закордонними установами, що мали бажання надсилати книги. Кореспондентський зв'язок на початок 1927 р. існував майже з тисячею активних партнерів, які надсилали й отримували науковий матеріал через товариство, зокрема і в досить екзотичних країн, як то Мадагаскар, Південно-Африканський Союз, Сіам, Перу, Філіппіни, Єгипет та інші. Окрім того, бюро книгообміну намагалося забезпечувати своїх кореспондентів бібліографічними матеріалами, концентруючи в собі іноземні та радянські каталоги для взаємного ознайомлення. Його завданням було й ознайомлення широкої закордонної громадськості за допомогою щотижневого «Бюлетеня ВОКС», що виходив російською, французькою, німецькою та англійською мовами, з науковим на культурним життя СРСР. Між іншим, на його шпальтах друкувалося чимало матеріалів присвячених Україні. Ознайомлення ж радянської громадськості з культурним життям за кордоном здійснювалося за допомогою окремого «Бюлетеня» для радянського друку, що виходив тричі на тиждень. Іноземців, що відвідували СРСР, відділ друку забезпечував «підібраними» статтями і матеріалами з тих чи інших питань культури, науки й економіки. Окрім того, до завдань відділу належало й керівництво та сприяння перекладу [9,с.4-5]. Звісно, останні три функції якраз і використовувалися для здійснення ідеологічної цензури та відбору інформації.

Пізніше при ВТКЗ був створений Виставковий відділ, за допомогою якого організовувалися виставки за кордоном. До кінця 1926 р. вони відбулися в Японії, Греції, Нідерландах, Норвегії, Німеччині, Франції з активним залученням українського матеріалу. У кінці 1926 р. було створено відділ «Взаємообміну інформацією щодо побуту і культурного будівництва в окремих республіках і областях СРСР», до якого увійшли представники всіх союзних республік, зокрема й України, а також представники Асоціації сходознавства, Комітету північних народів, Етно-світу та Відділу Східного Мистецтва Державної академії художніх наук. Цей відділ випускав бюлетень, присвячений опису кожної республіки, та мав підготувати матеріали до Міжнародної пересувної виставки, приуроченої до 10-ої річниці ,,Жовтневої революції». За прикладом організовуваних ВТКЗом міжнародних «вечорів зближення», відділ мав влаштовувати відповідні міжреспубліканські вечори [9,с.7].

Окрім Бюро (відділів), при ВТКЗ діяли секції. Літературна секція мала на меті просування творів радянських письменників за кордон та захист там їх авторських прав. Її функції зводилися до посередництва між іноземними видавництвами та радянськими авторами. Музична ставила собі за мету обмін інформацією щодо музичного життя, постачання статей про радянську музику іноземним журналам, обмін нотними виданнями із закордоном і та ін. Серед заходів, до яких вона активно залучалася, була участь у Міжнародному Шопенівському Конкурсі молодих піаністів у Варшаві. Кіносекція здійснювала відбір матеріалів про художні та технічні досягнення зарубіжної кінематографії, а також відповідне інформування іноземців про досягнення радянської. Фотосекція мала на меті встановити зв'язок між радянськими та закордонними гуртками любителів фото. Архітектурна секція була створена для сприяння залученню іноземного досвіду раціонального та дешевого житлобудівництва, організації обміну інформацією. Секція художньої промисловості мала на меті вивчення зарубіжного промислового ринку художніх виробів, ознайомлення зарубіжжя з радянськими, а СРСР із зарубіжними досягненнями у цій галузі [9,с.6-7].

Як уже зазначалося, українські громадські організації мали брати участь у зовнішніх культурних зв'язках виключно через Всесоюзне товариство, до правління якого входив представник УСРР. ВТКЗ намагалося підтримувати тісні контакти з установами та громадськими організаціями республіки. Щоб полегшити з ними взаємозв'язок, при ВТКЗ у грудні 1926 р. було створено Бюро зв'язку з республіками, що мало гарантувати зміцнення опосередкованих центром зв'язків української громадськості із зовнішнім світом [9,с.7].

Саме воно контролювало процес інформування зарубіжної громадськості щодо досягнень української культури та науки на сторінках «Бюлетня ВОКС», залучало місцевих кореспондентів до книгообміну, участі у виставках, організовувало відвідини України іноземними науковцями та діячами культури, сприяло відрядженням українських науковців за кордон. Ідеологічна відповідність книгообміну забезпечувалася при бюро книгообміну науковоекспертною комісією, завданням якої був огляд літератури, що проходила через нього, та визначення її подальшої долі. Інша редакційна комісія підбирала та редагувала статті для іноземних видань. «Перегляд» спеціалізованими комісіями літератури вилився в те, що лише до початку 1926 р. з 49960 книг, що надійшли до них із-за кордону, було розповсюджено лише 46916, тобто на 3044 менше, а з книг, що надійшли з республік, відправили за кордон лише 19517 із 21216, тобто на 1699 менше [2,с.13].

Варто зазначити, що на підвладній більшовикам Україні справа налагодження зовнішніх контактів, особливо ж після ліквідації окремого комісаріату Закордонних справ, майже повністю здійснювалася у структурі наркомату освіти Головнауки (або Укрнауки). У 1921 році з цією метою було створено у Берліні Закордонну редакційну комісію, трансформовану у травні 1923 р. у представництво народного комісаріату. Останнє проіснувало до 1927 р. [1,с.87] Значну роль у налагодженні зв'язків між працівниками освіти УСРР і їх зарубіжними колегами відіграла редакція журналу «Шлях освіти» орган Наркомату освіти республіки, що встановила контакти з педагогами Франції, Англії, Німеччини, Голландії, Іспанії, Болгарії та інших країн. Навесні 1923 р. у Берліні почав діяти гурток «прогресивної» громадськості «Друзі справи виховання й освіти у Радянській Україні». Він видавав спеціальний бюлетень «Пролетарська школа», в якому передруковувалися матеріали з журналу «Шлях освіти», присвячені освітнім закладам УСРР. У 1924 р. діяльність берлінського гуртка розширилася. Він навіть спробував випускати видання «Пролетарської школи» німецькою, французькою, чеською мовами й есперанто. Хоч наприкінці того ж року його функціонування припинилося, але зв'язки педагогів радянської України з педагогічною громадськістю Західної Європи продовжували розвиватися. Педагоги Франції, Англії, Бельгії надсилали до ,,Шляху освіти» статті та кореспонденції, потік яких у 1926 р. збільшився кількісно втричі порівняно з 1925 p., а за обсягом відповідно у 8 разів. На сторінках цього видання були надруковані матеріали про переслідування вчителів у Латвії, підготовку вчительських кадрів у Чехословаччині, Франції та Німеччини, робітничу та професійну освіту у Голландії, Англії та США тощо Після припинення випуску бюлетеня «Пролетарська школа» редакція «Шляху освіти» до кожного номера свого журналу почала безплатно видавати французькою, німецькою мовами, а також есперанто, листки-резюме для розсилання їх зарубіжним організаціям. У середині 20-х рр. вона підтримувала зв'язки зі 113 особами, організаціями та установами 22 країн світу [І.с.88].

Аби працівники освіти зарубіжних країн «на власні очі побачили», як УСРР за короткий час після революції розв'язувала питання ліквідації неписьменності, для них організовували візити. У 1922 р. до Харкова прибув посол Туреччини в СРСР Реза Hyp-бей, який зустрівся з народним комісаром освіти Г.Ф.Гриньком. Останній просив поважного гостя передати урядові Туреччини зацікавлення бачити молодь цієї країни серед студентів вищих навчальних закладів України. У середині 1923 р. в УСРР побували німецькі педагоги-комуністи Гейне та Ланге, які відвідали кілька міст республіки, де докладно ознайомилися з роботою шкіл та інших культурних закладів. На початку 1925 р. американський комуніст професор С.Ніврінг, який побував у Харкові, відвідав станцію вдосконалення виховання дітей. Заступник наркома Я.П.Ряппо ознайомив його з принципами трудового виховання та навчання дітей у республіці.

Важливим засобом популяризації досягнень освіти радянської України в зарубіжних країнах було відвідання Харкова, Києва й інших міст республіки делегаціями учителів з Німеччини, Франції та Бельгії. Формальною метою приїзду делегації було, зазвичай, вивчення системи народної освіти. Вони зустрічалися з викладачами та студентами, оглядали наукові кабінети, бібліотеки та музеї, ознайомилися з інститутами, кабінетами ліквідації неписьменності, соціальним складом студентів, умовами плати за навчання, отримували інформацію про досягнення Академії наук Української CPP та інших культурно-освітніми установ і закладів [І.с.89].

Відвідування зарубіжними працівниками освіти України мали сприяти поширенню «правдивої», тобто, такої, що підтверджувала б міф про переваги комунізму інформації за кордоном. Е.Воутерс, що відвідав Україну в 1925 p., писав своєму колезі, що він став «пропагандистом усього передового, що бачив у СРСР». Турецький щотижневик «Хайям» два своїх номери цілком присвятив Україні. Автором більшості статей був Ридван Нафіс-бей, у яких він із захопленням розповідав про показані йому досягнення культурного будівництва. Крім того, він звернувся з проханням до науковців УСРР надсилати на його адресу статті з питань українознавства. У серпні 1926 р. у Харкові побував англійський педагог Марк Стар. На спільному засіданні центральних правлінь профспілок України він зробив доповідь про стан освіти робітників в Англії. «У жодній країні Європи, підкреслив Стар, немає такої системи народної освіти... Лише у СРСР приділяється належна увага всебічному інтелектуальному розвитку учнів, зокрема робітників» [1,с.90].

За умов підвищеного інтересу міжнародної громадськості до України, наприкінці 1924 р. надійшло офіційне запрошення від Міжнародного товариства культурних зв'язків (МТКЗ) у Лондоні стати членом цієї організації. Однак підтримка ідеї з боку Укрнауки, президія якої призначила координатором цієї роботи С.Семковського, наштовхнулася на протидію з боку центральних владних установ НКЗС і PHK СРСР. Справа полягала у тому, що участь у роботі Міжнародного товариства передбачала регулярний зв'язокукраїнської інтелігенції з його друкованими органами. З огляду на те, що такі контакти важко піддавалися б контролю та могли негативно позначитись як на міжнародному іміджі СРСР, так і на лояльності української інтелігенції, під тиском союзного PHK український уряд зупинив роботу Семковського [19,арк.7-8].

Компартійне керівництво прагнуло до концентрації всіх міжнародних контактів своїх громадян у річищі контрольованого ним Всесоюзного товариства культурних зв'язків. Навіть створене за аналогією Всеукраїнське товариство зв'язку із закордоном (ВУТКЗ), статут якого був затверджений Радою народних комісарів України 10 червня 1926 p., внаслідок недовіри до місцевої інтелігенції наштовхнулося на протидію союзного наркомату закордонних справ та змогло розпочати свою роботу лише наприкінці 1938 р. У зв'язку з цим, у другій половині 20-х рр. міжнародні контакти українських науковців і культурних діячів здійснювалися за безпосереднього узгодження з ,,Всесоюзним» товариством переважно за посередництва державних установ й організаційних [I.e.90].

He отримуючи дозволу на створення республіканського Товариства, українські установи й організації намагалися, підлаштовуючись до існуючих умов, розширювати міжнародні контакти. Так, восени 1925 р. до Німеччини й Чехословаччини виїздив одеський професор А.ГоталовГотліб. У Берліні він був присутній на з'їзді Спілки радикальної шкільної реформи, потім відвідав Дрезден, Хемніц, Лейпциг, Гамбург і селище Гюберсдорф поблизу Нюрнберга, де ознайомився з роботою шкіл й училищ, виступив із низкою доповідей, присвячених радянській системі народної освіти. У 1926 р. у журналі «Шлях освіти» цей науковець опублікував кілька статей, серед яких -»Нові педагогічні інститути в Саксонії», «Оновлена саксонська народна школа», «Дослідні школи в Саксонії» [I.e.92].

У січні 1926 р. у Харкові був проведений перший Всеукраїнський терапевтичний з'їзд, на який запросили не лише представників інших союзних республік, але і двох відомих німецьких професорів: Е.Вольгемутта й А.Залле, які виявили неабияку зацікавленість у подальшому зміцненні зв'язків між науковцями двох країн. За дорученням Головнауки, у Німеччині побував директор хімічного заводу інженер А.Рабінович, який відвідав там низку наукових установ [3,с. 14--17]. Наприкінці 1926 р. з Харкова за кордон виїхав завідувач наукової секції Укрнауки Баланін, який налагодив там зв'язки з низкою наукових закладів, університетів і бібліотек. Зокрема, у Львові було досягнуто домовленості з Українським технічним товариством про спільне видання в УСРР технічної літератури українською мовою [8,с.З].

У 1927 р. Женеву та Париж відвідав відомий етнограф Ф.Вовк, який презентував збірник, підготовлений історичною секцією ВУАН, присвячений питанням історії, фізіології та соціології Чернігівщини. У квітні 1927 р. з метою читання лекцій до Коїмбрського університету (Португалія) виїхав член ВУАН математик Н.Крилов. Навесні 1927 р. українські вчені отримали запрошення на міжнародну конференцію з питань раціоналізації праці, що організовувалася Празькою академією (ПАП). Берлінське наукове товариство, що об'єднувало 25 науково-дослідних інститутів запрошувало наукових працівників з України, надаючи їм можливість працювати у будь-якому з них. На пропозицію турецького уряду у Стамбулі чотири місяці викладав студентам турецьких вузів курс тюркології Середньої Азії та працював із фондами місцевих бібліотек й архівосховищ академік А.Бартольд. В архівосховищах він виявив й опрацював низку старовинних рукописів. У цілому, упродовж 1926 р. Укрнаукою було направлено до країн Європи 125 українських вчених, більшість із яких становили лікарі (55). У 1927 році цієї установою було організовано відрядження ще 70 науковців. Усього ж з УСРР у 1927 р. виїжджали за кордон 108 осіб: 38 медиків, 11 технічних науковців, 13 фахівців із соціально-економічних наук, 10 науковців мистецтва. Серед них були такі відомі діячі вітчизняної культури, як артист Гнат Юра та режисер Лесь Курбас [7,с. 11].

У червні 1926 р. за посередництвом Всесоюзного товариства культурних зв'язків, ВУАН домовилася про обмін виданнями з Асоціацією Бібліотек Чехословаччини (АБЧ). Успішність зв'язків із науковцями цієї країни знайшла свій вияв у символічному кроці Братиславського університету імені Я.Коменського, який через ВТКЗ надіслав до України 3 (з 12 для всього СРСР) ювілейних медалі, випущених на пошану науковця і вони призначалися для ВУШ, Інститутів народної освіти в Києві та Харкові [6,с.9;5,с.11].

Свідченням зростання міжнародного авторитету української науки стала низка знакових кроків зарубіжних діячів. Так у січні 1927 р. ВУАН отримала повідомлення про те, що відомі вчені: англієць Александер Корк Воссер, який зібрав об'ємну бібліотеку з соціології та француз П'єр Деконтель) передають свої бібліотеки ВУАН. Тоді ж голова ВТКЗ О.Д.Каменєва повідомила ВУАН про прохання професора Страсбурзького університету А.Теньєра щодо налагодження систематичного обміну праць із літератури, історії літератури, культури, мистецтва й історії України на видання Університету [10,с.4].

Здійснюючи міжнародні контакти за посередництва Всесоюзного товариства культурних зв'язків, українські наука та мистецтво були успішно репрезентовані на виставках, організованих за кордоном. На міжнародній музичній виставці у Франкфурті-на-Майні (Німеччина) у липні серпні 1927 р. Україна продемонструвала не лише підбір маловідомих на Заході народних інструментів, але й виступи українських виконавців: ОЛитвиненка з Харкова, К.Малиновської з Києва та ін. Українським експонатам був виділений окремий підвідділу відділі СРСР площею 172 м2. Там були презентовані кобзи, бандури, тарбан, сопілка та інші народні інструменти, фотознімки та діаграми, що засвідчували успіхи розвитку українського музичного мистецтва 113.С.9:14,с. 13 141. '

Особливий інтерес до України виявляли наукові кола Франції. Так, французький художник Гранжуан, який відвідав її за дорученням «Юманіте» 1925 p., у наступному році видав фотоальбом «Жива Росія», де значну увагу було приділено Україні [П.с.16]. У вересні 1926 р. за посередництва ВТКЗ французький славіст А.Мазон секретар Франко-радянського товариства культурного зв'язку від імені Інституту слов'янознавства при Паризькому університеті звернувся до ВУАН із пропозицією встановити науковий обмін виданнями, зазначивши, що ще у вересні 1925 р. секретар французького посольства передав ВУАН від Інституту чимало цінних видань. У березні 1927 р. делегація Франко-радянського товариства зближення на чолі з А.Мазоном відвідала Україну. Західноєвропейська комісія при ВУАН затвердила його своїм почесним членом. Візит був плідно використаний науковцем для налагодження зв'язків із місцевими науковими товариствами. У своєму публічному виступі голова французької делегації зазначив, що інтерес на Заході до України з кожним роком зростає й оголосив про свій намір після повернення створити Відділ українознавства при бібліотеці Інституту слов'янознавства у Парижі [14,с. 19].

У вересні 1927 р. Україну відвідав ще один представник Франко-радянського товариства професор P Мартель. Він, побувавши у наукових установах Києва, а також у Лаврі, визнав, що його вразила захопленість і самовідданість у своїй праці, яку виявляють місцеві науковці. Позитивні відгуки відвідувачів використовувалися комуністичним режимом і його прихильниками для нейтралізації обгрунтованої критики радянської дійсності на Заході. Приміром, позитивний відгук доктора Ф.Лакасаня після його візиту до Харкова було використано для написання пропагандистської статті «Як працюють в СРСР» опублікованої у мадридській газеті «Ель соль» [12,с.17].

Із Німеччиною та Швецією успішніше розвивалися науково-технічні зв'язки та ділові контакти. У червні 1926 р. Харків відвідав професор Берлінської Гірничої Академії Медлер і хімік доктор Мітке, які запропонували низку винайдених ними вдосконалень. Зокрема, доктор Мітке пропонував спосіб добування рідкого цинку з цинкових відходів і цинкової руди [4,с. 10]. У липні того самого року медичний факультет Харківського університету для ознайомлення з останніми розробками кафедри нормальної анатомії відвідали німецькі медики [5,с.11].

Проте відсутність окремого спеціалізованого Товариства з культурних зв'язків в Україні, перешкоджала повноцінному налагодженню контактів українських наукових, технічних і культурних працівників зі своїми закордонними колегами, проте не могло завадити їх розширенню, адже від їхньої успішності значною мірою залежав подальший розвиток країни і не в останню чергу реалізації амбіційних планів компартійної еліти [10,с.7]. Тому наприкінці 1920-х років компартійне керівництво республіки змушене було знову повернутись до ідеї його створення.

Як бачимо, перебуваючи під потужним ідеологічним пресингом компартійного режиму, що прагнув до утилітарного використання потенціалу будь-якої громадської ініціативи у контексті реалізації власних внутрішніх та міжнародних завдань, українські наукові та культурні кола намагалися налагоджувати та зберігати взаємовигідні зовнішні контакти. Варто відзначити, що загальносоюзні органи державної влади не лише не підтримували прагнень української інтелігенції, але нерідко й перешкоджали їм, сподіваючись утримати останні в річищі контрольованому та фільтрованому загальносоюзними спеціалізованими псевдогромадськими товариствами на кшталт ВТКЗ. Навіть створене за аналогією до нього Всеукраїнське товариство наштовхувалося на блокування своєї роботи, а отримавши згоду, змушене було обмежитися неопосередкованими проте контрольованими контактами виключно з українцями підвладних Польщі земель. Такий стан справ об'єктивно руйнував налагоджені століттями науково-культурні зв'язки із навколишнім світом, гальмуючи й ускладнюючи процеси розвитку української гуманітарної галузі, перетворюючи її на провінцію комуністичної імперії.

зарубіжний український науковий культурний

Список використаних джерел

1. Безродний Є.Ф. З історії міжнародних зв'язків Радянської України в галузі освіти (1922--1928рр.) // Український історичний журнал. 1977. № 3. С.85-98.

2. Бюлетень BOKC. 1926. №2.

3. Там само. -№ 3.

4. Там само. № 23.

5. Там само. № 24.

6. Там само. № 25.

7. Там само. № 39.

8. Там само. № 51-52.

9. БюлетеньВОКС. 1927. -№1.

10. Там само. -№ 3.

11. Там само. -№ 15-16.

12. Там само. -№ 19-20.

13. Там само. № 26-27.

14. Там само. № 36-38.

15. Державний архів Російської Федерації. Ф. 3316. Оп.13. Спр.З.

16. Там само. Ф.5283. Оп.1. Спр.1.

17. Каменева ОД. Два года культурного сближения с заграницей. М. : [Б.и.], 1925.-87 с.

18. Крамар О.С. Проблеми створення та діяльності Всеукраїнського товариства культурного зв'язку із закордоном: друга половина 20-х початок 30-х років XX століття // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: Наук, журнал. K.: Міленіум, 2009. №2. С.95--100.

19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.166. Оп.4. Спр.43.

Размещено на Allbest.ru