Генеральне секретарство (міністерство) з російських справ УНР: створення, структура та основні напрями діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генеральне секретарство (міністерство) з російських справ УНР: створення, структура та основні напрями діяльності

генеральний секретарство російський україна

Щетініна Т.О

Аналіз діяльності Генерального секретарства (міністерства) з російських справ УНР, почнемо з самої назви установи. Дослідник О. М. Мироненко в ряді робіт[12,с.272-273;13,с.160;17,с.93-94] подає назву відомства в редакції «з російських справ» за аналогією з назвами відповідних секретарств з єврейських та польських справ, які постали в добу Української Центральної Ради. Сьогодні така назва видається абсолютно логічною, бо відображає національність певної меншини, чиїми справами безпосередньо і покликане було займатися відомство. Історична справедливість вимагає зазначити, що офіційна назва державної установи, яка опікувалася вирішенням питань життя росіян в Україні Генеральне секретарство (міністерство) з великоросійських справ УНР. Більше того, така «панівна» назва за росіянами була закріплена законодавством УНР, наприклад, III Універсалом, законом про національноперсональну автономію, в яких вживається виключно термін «великороси». В самій цій назві приховано певний історичний парадокс: проголошуючи рівність національностей, одну з них в самій назві звеличують. Ні архівні матеріали, ні спогади учасників не містять жодного натяку на спробу відмовитися від великодержавного терміну як явно офіційного варіанту дореволюційного часу. В реальному житті тогочасний український політикум, пам'ятаючи довготривалу русифікацію краю, дозволяв собі інші крайнощі: «На зборах і сесіях УЦР дуже популярним став термін «кацапи», не говорячи вже про те, що термін «москалі» вживається завжди замість слова «росіяни»[13,с.160]. Проблема була не тільки, а, навіть, не стільки в термінології, скільки в ідентифікації росіян як представників меншин. На відміну від євреїв та поляків не можна було б «говорити про якусь великоруську народність, яка жила в Україні відокремленими колоніями», вказує Д.Дорошенко. На його думку під «великоросами» слід розуміти «населення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з домішкою природних москалів»[9,с.270-271]. На ці ж самі фактори, а також на те, що «за росіян вважала себе значна частина українців, які були членами різних російських політичних партій та організацій» вказують автори дослідження «Національні меншини України у XX ст.: політично-правовий аспект»[14,с.70]. Такий «строкатий» склад та політична різновекторність (кадети, есери, меншовики і т.п.) «великоросів» України і були справжньою проблемою при формуванні та розбудові діяльності генерального секретарства (міністерства) з російських справ.

Відразу зауважимо, що пік активності в роботі даного секретарства (міністерства) припадає на весну 1918р., тобто під кінець діяльності самої УЦР. Така ситуація виглядає досить логічно, якщо враховувати, що частина росіян, вихованих в імперському дусі, явно не вважала себе «меншістю», а Центральну Раду не сприймала як вагому державницьку структуру, чекаючи встановлення порядку в Петрограді. Більшовицький переворот, згодом більшовицька військова навала на Україну, проголошення самостійності УНР, а потім німецька окупація не могли не відбитися на свідомості та громадськополітичній активності російського населення. В роботі Б.О.Кістяківського «Українці і російське суспільство», написаній в другій половині 1917р., знаходимо певний аналітичний підсумок ставлення російської громади щодо перетворень в українському суспільстві: «Для більшості освіченого російського люду виявилися зовсім несподіваними ті події, які відбулися в Україні на протязі останнього року: вони жодним чином не передбачали, що політичне життя в Україні може одержати такий поворот»[ 10,с. 132].

Проблеми соціального, культурного, освітянського характеру, завдання консолідації російської громадськості в Україні і покликане було вирішити генеральне секретарство (міністерство) з російських справ УНР.

Генеральне секретарство (міністерство) з російських справ УНР виникло після затвердження 16 липня 1917 р. Статуту Генерального секретаріату як частина генерального секретарства міжнаціональних справ[12,с.272]. Але ця дата має суто формальний характер. Фактична робота почалася пізніше. Так, під час формування другого уряду В. Винниченка, склад якого був затверджений Центральною Радою 21 серпня 1917 p., російським меншовикам запропонували ввести свого представника на посаду товариша секретаря міжнаціональних справ від росіян. «Але партія відмовилась за браком «вільних людей»... Саме через те посада товариша секретаря міжнаціональних справ від росіян аж до початку листопада лишилась вільною»[13,с.54]. Згідно архівними даними призначення на посаду «товариша з великоросійських справ» було закріплено протоколом засідання Генерального Секретаріату від 16 жовтня 1917р. [15,с.345], а вперше посадовець взяв участь в роботі уряду 2 листопада 1917р. [15.С.385]. Д. Дорошенко та упорядники календаря «Велика українська революція» вказують 30 жовтня 1917р. як дату призначення посадовця з ро сійських питань [6,с.30;9,с.173].

Посаду обійняв Дмитро Михайлович Одинець (1882-?) -російський громадський діяч, історик права, який викладав у Петроградському приватному університеті, за партійною приналежністю народний соціаліст[16,с.360]. На цій посаді він працював до кінця існування самого відомства[8,с.З].

Висвітлити діяльність генерального секретарства (міністерства з 11 січня 1918 р.) з російських справ УНР допоможе тогочасна преса, а особливо «Бюллетень Национального Министерства по Великорусским делам УНР». Це видання почало виходити з 1 квітня 1918 р. і охоплює діяльність міністерства лише за останній період. Сам факт появи друкованого органу відомства, свідчить про те, що робота міністерства з російських справ лише почала набирати обертів. Цей бюлетень готувало до друку інформаційне бюро при міністерстві. Видання складалося з офіційної (закони, постанови) та неофіційної частин. Як зазначалося у першому номері видання, «створення неофіційної частини викликано бажанням задовольнити потреби мислячих російських кіл України та росіян з Великоросії, що знаходяться в Україні, в об'єктивній політичній та громадській інформації»[1]. Згодом планували розпочати видання «Журнала Министерства по Великорусским делам», та жоден його випуск так і не з'явився[4,с.6].

В першому ж номері бюлетеня подано структуру та керівний склад міністерства. Крім вже згаданого інформаційного бюро, міністерство з російських справ складалось з двох департаментів загальних справ (директор А.М.Зарубін) та народної освіти (віце-директор Е.А.Ківлицький), а також з трьох відділів: «відділ персонально-націонльної автономії» (виконуючий обов'язки завідувача відділом А.К.Єлачич), статистичний відділ (виконуючий обов'язки завідувача відділом Є.М. Барабан), відділ мистецтв (заввідділом С.О.Мако)[1]. 23 березня 1918 р. було створено відділ «допомоги великоросам» з метою налагодження евакуації росіян-біженців та військових на батьківщину[3,с.2]. Весною 1918 р. при міністерстві починає працювати структура з питань працевлаштування «Бюро труда»[4,с.З].

Одну з керівних посад в міністерстві посів художник, графік, педагог Сергій Олександрович Маю. Він народився 9 квітня 1885 р. в Томську в родині художників австрійського походження. На початку XX ст. родина переїздить до Києва, де Сергій закінчив художню школу. Продовжив навчання в Петербурзі. В 1908 р. відкрив художню студію в Ніцці (Франція). В 1911-1914 рр. брав участь у відомих виставках митців-авангардистів «Кольцо» в Харкові. Біографи художника далі наводять данні вже про період еміграції у Празі з 1923 p., де

С.О.Мако організував Українську студію пластичних мистецтв та інтернаціональний художній гурток «Скіфи». У Празі в 1933 р. пройшла персональна виставка митця. А вже в 1938 р. він проводив персональну виставку у Парижі. Помер С.О.Мако у 1953 р. в Ніцці. Серед відомих картин художника портрет Ф.А.Щербини, історика Кубанського козацького війська, який згодом в еміграції став ректором Українського вільного університету в Празі. Дослідники життя і творчості С.О.Мако вказують лише, що він емігрував після 1917 p., в той час, як протягом першої половини 1918 р. він очолює відділ мистецтв міністерства з російських справ УНР. Можна припустити, що призначення на цю посаду було продиктовано певною громадською активністю родини. Свого часу батько художника О.Е.Мако виступив одним з засновників Товариства художників-киян[18].

У листопаді 1917 р. планували сформувати при генеральному секретарстві з російських справ департамент народної освіти. У зв'язку з чим Д. М. Одинець звернувся до київського обласного союзу вчителів з проханням надати кандидата на посаду керівника майбутнього департаменту[11,с.2].

В другій половині квітня 1918 р. було розпочато роботу над організацією відділу книжкової та бібліотечної справи (очолив О.JI. Бем) та архіву міністерства[4,с.2].

Аналіз діяльності міністерства потрібно почати з його наймасштабнішого проекту налагодження та забезпечення евакуації росіян на батьківщину. Створення відділу по наданню допомоги з питань евакуації це відповідь на потреби часу. За період війни та революції на території України опинилося чимало біженців, хворих та поранених військових, які бажали повернутися в Росію. На початку роботи відділ складався з 4 осіб. Для цієї структури міністерством були сформульовані наступні завдання: комплектування ешелонів з росіян, що бажають виїхати; задоволення їх мінімумом продуктів харчування; визначення маршруту евакуаційних ешелонів та погодження його з владою українською та німецькими військовими; ретельне обстеження цього маршруту; контроль за розвантаженням ешелонів на кінцевій зупинці[5,с.1].

Складання списків бажаючих потрапити до евакуаційного ешелону відбувалося шляхом попереднього запису. За розрахунком фахівців міністерства один ешелон це 40 вагонів на 1600 осіб. Звітуючи про роботу відділу, в середині квітня 1918 р. його працівники зазначали, що до Росії відправлено 19 ешелонів по 1600 осіб, а всього 30600 осіб[3,с.2]. Але серед бажаючих виїхати було чимало жінок з малими дітьми, хворих, поранених. Щоб належним чином забезпечити їх від'їзд міністерство звернулося з поданням до німецької військової влади, в компетенції якої знаходився рухомий склад залізниці. Планували в кожному ешелоні обов'язково додати один санітарний вагон та 4 «м'які» вагони. Але потім цей порядок змінили і натомість з Києва щотижня по вівторках та п'ятницях виходили особливі санітарні поїзди для жінок, дітей, хворих та поранених. За погодженням з міністерством військових справ українське інтендантство відпускало на один ешелон триденну норму харчів: 120 пудів хліба, 60 пудів сушеної риби та 10 пудів цукру. Якщо ешелони знаходились у дорозі більше трьох діб, то їх керівники одержували спеціальні документи для комендантів станцій, з вимогою про додаткове забезпечення у разі потреби. А за спеціальним розпорядженням української влади по всьому маршруту поїзду для його потреб обов'язково готували кип'яток. Хворим та пораненим росіянам надавалась медична допомога у будь-якому українському шпиталі.

Пункти збору для бажаючих виїхати, так звані «етапи», крім Києва відкрили ще в Жмеринці та Коростені. На «етапі» можна було переночувати, одержати безкоштовний квиток на батьківщину та безкоштовно відвідати баню. Роботою цих пунктів керували представники міністерства. А в столиці для офіцерів створили гуртожиток на 48 місць, діяльність якого очолив полковник Шатров[5,с.1]. Міністерство відрядило «особливих людей», які мали контролювати маршрут та умови проходження ешелонів. За їх звітами роботі евакуаційних ешелонів була надана задовільна оцінка. Також стало відомо, що більшовики затримували такі ешелони і навіть пересаджували людей в інші потяги. Проте повідомлень щодо актів насильництва не було.

За весь період діяльності було визначено декілька маршрутів: 1) Рівне Сарни Луненець Гомель Жлобин Орша Смоленськ; 2) Київ Сарни Луненець Гомель Орша Смоленськ; 3) Київ Ніжин Бахмач Конотоп Гомель Жлобин Рогачів Могильов Орша (почав діяти з 21 квітня 1918р.); 4) планували маршрут сполученням Бахмач Курськ[7,с.З]. Оскільки залізничного транспорту не вистачало, то евакуацію проводили пароплавами по Дніпру до міста Орша. Працівники міністерства повідомляли в пресі, що таку евакуацію можна провести не лише із встановлених пунктів, а й з будь-якої місцевості, де росіяни зберуться. Перепонів для виїзду не було. А от щоб в'їхати до Москви чи Петрограду потрібно було одержати дозвіл російської влади в Орші чи Смоленську, про що працівники міністерства завчасно повідомляли.

Підтримати росіян, які потребували евакуації вирішила і дружина міністра Д.М.Одинця. 26 квітня 1918 р. вона влаштувалау залі київського Купецького зібрання «Вербний базар» та благодійну лотерею, щоб зібрати кошти для повернення росіян на батьківщину[4,с.6].

Ta благодійні заходи не могли вирішити фінансових проблем такої масштабної акції. Тому на засіданні Малої Ради від 6 квітня 1918 р. пройшло обговорення «декларації російського міністра Одинця» про «голод людей, які просять хліба». В обговоренні проблеми «самостійник» І. Луценко «пригадав» все, що не зробили росіяни для України протягом року, а лідер Української трудової партії, економіст Ф. Крижанівський запропонував гроші на хліб виділити, але суму зафіксувати в документах як борг Росії перед Україною[16,с.248-251]. В обговоренні взяли участь і підтримали інтерпеляцію Д.М.Одинця есери О. М. Зарубін та Й. Л. Скловський, бундівець М. Г. Рафес, Ю. Новаковський (ОЄСРП), М. Гіндес (сіоніст). Український есер М. В. Салтан підкреслив, що стосовно росіян-військових не були порушені національні права, тому надалі цим питанням повинні піклуватися в міністерствах військових та закордонних справ. Після дискусії Д.М.Одинець закликав зібрання: «He послом ворожої держави являюсь я тут, через те пропоную вам, члени Малої Ради, звернути увагу на голодуючих»[16,с.250]. Члени Ради прийняли відповідну ухвалу, а вже 24 квітня 1918 р. український уряд розглянув подання міністерства з російських справ «про асигнування 500 тис. крб. на організацію повороту великоросів на Московщину». Ухвалили передати цю справу до компетенції міністерства внутрішніх справ, а останньому дозволили видатки на вказані потреби[16,с.303].

Наполеглива робота велась й іншими відділами міністерства. Зокрема, відділ статистики звітував про роботу протягом березня 1918р. Співробітники відділу провели роботу щодо складання статистичних таблиць, а саме: кількість осіб селянського населення за національністю по кожній губернії УНР; кількість міського населення за національним складом; кількість росіян в губернських та повітових містах УНР (по кожному місту окремо); визначення середньої кількості росіян на одне поселення в УНР. До законопроекту про організацію національних громад відділом були складені списки «предполагаемых великоросских общин». Фахівці відділу розробили 13300 бланків шкільної анкети по 120 учбових закладах Київського учбового округу. У відділі планували також скласти національний кадастр по Києву, окремо по всіх губерніях та повітових містах УНР, налагодити систематичне надання статистичних даних у провінцію та регулярно оголошувати статистичні результати на сторінках «Бюллетеня»[4,с. 1].

Актуальні завдання виконував відділ національно-персональної автономії, створений в середині березня 1918 р. Вже через місяць після цього міністерство оголосило в пресі конкурс на написання статті з питань національно-персональної автономії в Україні (обсяг 1,5 друковані аркуша). Авторам кращих матеріалів встановлювалась 1-ша премія у розмірі 400 крб. і 2-га премія 100 крб. [3,с.3]. Важливі для тогочасного суспільства питання національно-персональної автономії працівники відділу планували висвітлити у книзі «Права национальных меньшинств и граждан УНР», що готувалась до друку, а також в спеціалізованому періодичному виданні про права національних меншин. Крім того, у відділі готували перевидання з оновленими коментарями книги «батька» ідеї національно-персональної автономії К.Ренера (Шпрингера) «Національна проблема».

Відділ проводив масштабну законотворчу діяльність, а саме: були розроблені проект закону про обов'язкове надання друкованої продукції в державне сховище та проект закону про статус комісара міністерства.

Зокрема, автори законопроекту про обов'язкове надання друкованої продукції в державне сховище передбачали, що така продукція буде надходити безоплатно в київську публічну бібліотеку, в Університет св. Володимира і 2 екземпляри в міністерство народної освіти, а якщо твір надруковано мовою однієї з національних меншин, то 1 екземпляр і у відповідне міністерство.

Організацію надходження друкованої продукції від видавців мали взяти на себе місцеві органи виконавчої влади. У разі, якщо видавець ухилявся б від надання продукції, то на нього чекав штраф: за перше порушення 100крб., за друге 300крб., за трете 300 крб. та конфіскація всього тиражу видання[1].

Якщо вказаний вище законопроект стосувався організації справ всієї української спільноти, то законопроект щодо посад місцевих комісарів відображав інтереси лише міністерства з російських справ, але, як приклад, міг би зацікавити міністерства у справах євреїв та поляків. Текст даного законопроекту складається з трьох пунктів, в яких автори визначали основні обов'язки комісарів «розробка і підготовка заходів по втіленню закону 9 січня 1918 р. про національно-персональну автономію і законів та правил, що виходять в його продовження». Безпосередній перелік обов'язків комісарів мали містити розроблені для них інструкції[20,арк.7]. Передбачалось, що таких посадовців буде 20 осіб в губерніях та повітах, а кожен з них окремо ще й буде забезпечений канцелярією. Згідно з розробленим законопроектом з 1 квітня 1918 р. на утримання комісарів державне казначейство мало надавати щомісяця по 27000 крб.[4,с.1]. Зрозуміло, що такий фінансовий тягар державний бюджет УНР навряд би подужав. До того ж сама структура фактично дублювала вертикаль виконавчої влади в цілому.

Комісари мали представляти інтереси міністерства на місцях, але, крім того, міністерство повинно було подбати про розбудову місцевих громадських рад. З цією метою все той же відділ національно-персональної автономії розробив проект закону «Про утворення Великоросійських Громадських рад та переведення виборів членів цих рад». 9 березня 1918 р. відбулася нарада з питань організації «великоруської общини» під головуванням міністра Д.М.Одинця, за участю А.Зарубіна, В.А.Смірнова, О.М.Соколова та ще 6 осіб. В ході наради відзначали, що в Києві вже неодноразово намагалися створити товариство російської культури в Україні і лише зараз це можна буде реалізувати [19,арк.1-2]. Один з доповідачів О.М.Соколов, член УЦР, звернув увагу на «шовіністичну позицію» уряду на чолі з В.Голубовичем і закликав не відмовлятись від підтримки тих етнічних українців, які не поділяли поглядів урядовців.

Всі згадані законопроекти так і не набрали сили закону, як з причин власної недосконалості, так і з причин загальнополітичного характеру, як-то закінчення доби самої Української Центральної Ради.

3 31 березня 1918 р. при міністерстві з російських справ почав діяти відділ мистецтв на чолі з С.О. Маю. Керівництво розвитком культурного життя країни в цілому покликане було здійснювати міністерство освіти з дорадчим органом Генеральною Радою мистецтв, до складу якої мали увійти також представники меншин. В міністерстві з російських справ вирішили, що в них мала працювати аналогічна структура Національна Рада мистецтв. Робота по організації такої комісії (згодом до її складу увійшло 16 осіб) і була покладена на відділ мистецтв. Упорядники Комісії планували, що вона буде складатись з секцій літературно-театрально-музичної, пластичного мистецтва та художньої техніки і відділу культурно-просвітницького [2,с.2].

Значну увагу приділяли в міністерстві питанням освіти. У зв'язку з нестачею в школах підручників російською мовою департамент народної освіти підготував до розповсюдження у школах анкети. Метою анкетування було виявлення ініціативних, творчих кадрів, на що були спрямовані такі питання: чи є серед викладачів навчального закладу автори вже виданих підручників; чи є викладачі, що підготували підручники до друку? Також анкетування виявляло. з яких дисциплін не вистачало підручників у попередні навчальні роки, а які дисципліни найбільш забезпечені навчально-методичною літературою[3,с.2].

У відомстві надали широку підтримку ідеї проведення з'їзду представників учительських організацій Всеросійського Учительського Союзу, які діяли в Україні. Ініціатива такого зібрання належала Раді київської обласної профспілки вчителів. Саме зібрання планувалось провести в Києві 5-8 липня 1918 р.[3,с.5]. Ініціатори з'їзду чітко визначили його основні завдання, а саме: з'ясувати справжнє становище російської школи в Україні, відшукати можливості для її підтримки, об'єднати всіх діячів російської школи, надати їм широку практичну, матеріальну і правову допомогу. В роботі з'їзду були намічені доповіді про діяльність київської обласної профспілки вчителів та про її реорганізацію у Відділ Всеросійського Учительского Союзу в Україні шляхом злиття губернських, регіональних та інших відділень. З'їзд мав виробити та затвердити статут нової організації та обрати членів Ради Відділу Всеросійського Учительского Союзу в Україні. Представництво на з'їзд планувалось із розрахунку 1 делегат від організації чисельністю 10-50 осіб, але не більше 5 осіб, яким би за чисельністю не був місцевий осередок [5.С.5].

Питання підготовки до з'їзду, а також поточні робочі проблеми мав висвітлювати педагогічний журнал «Известия киевского областного профессионального учительского союза», який планували друкувати з 15 квітня 1918 р. [3,с.5]. Як і багато інших починань доби УЦР, проект «учительського з'їзду» і створення нової профспілкової організації вчителів російських шкіл залишилися нездійсненними.

Аналізуючи діяльність генерального секретарства (міністерства) з російських справ УНР, зауважимо, що його робота розпочиналась із значним відставанням від аналогічних структур у справах єврейської та польської меншин. Але за короткий час його працівники зуміли створити чітко структуровану систему відомства, охопивши найважливіші питання життя російської спільноти в Україні. Робота відомства по цілому ряду напрямів виявилася значною і ефективною. На заваді їх реалізації стало завершення доби Центральної Ради, адже з приходом до влади гетьмана П.Скоропадського відомства національних меншин припинили своє існування.

Список використаних джерел

1. Бюллетень Народного Министерства по Великорусским Делам УНР. -1918.-1 апреля. № I

2. Бюллетень Народного Министерства по Великорусским Делам УНР. -1918.-7 апреля. № 2

3. Бюллетень Народного Министерства по Великорусским Делам УНР. -- 1918. -- апреля. № 3

4. Бюллетень Народного Министерства по Великорусским Делам УНР. -- 1918. -- 21 апреля. № 4

5. Бюллетень Народного Министерства по Великорусским Делам УНР. -- 1918. -- 28 апреля. № 5

6. Велика українська революція / Матеріали до відновлення української державності/: Календар історичних подій за лютий 1917р. березень 1918р./ УВАН у СІЛА; Упоряд. Я.Зозуля. 2-е вид. Н. Й, 1967. 122 с.

7. Вільне життя. -1918.-5 квітня. № 5

8. Вольная мысль. -1918.-12 мая (29 апреля). №4

9. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923/Д.Дорошенко-Ужгород, 1932.-Tl. Доба Центральної Ради. 437 с.

10. КістяківськийБ.О. Українці і російське суспільство: [Про питання освіченості російським суспільством подій на Україні 1917р.: Публікація рукопису статті 1917р.] /Б.О.Кістяківський//Філософська і соціологічна думка. 1992. -№1. С.130-135

11. Киевлянин. 1917. -28 ноября. -№261

12. Мала енциклопедія етнодержавознавства / HAH України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін. -K.: Довіра: Генеза, 1996.-942 с.

13. Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної ради / HAH України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. -K.: Либідь, 1995. -280 с.

14. Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект [Наукове видання] K.: ІПіЕНД, 2000. 356 с.

15. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х томах. -Tl: Березня 1917р. грудень 1917р. Упорядники: В.Ф. Верстюк та інші. K.: Наукова думка, 1996. 589 с.

16. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х томах. Т.2: Грудень 1917р. квітень 1918р. Упорядники: В.Ф. Верстюк та інші. K.: Наукова думка, 1996. 581 с.

17. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: [Словник-довідник] / За ред. О.М.Мироненка. K.: Либідь, 1997. 560с.

18. Федина Т.Ю. К истории одного портрета: династия художников Мако и Ф.А.Щербина [Электронный ресурс] // Режим доступа: http:// slavakubani. ru/; http:// artinvestment.ru /auctions/844/biography.html; http:// artinvestment.nl auctions/845/biography.html

19. Центральний державний архів вищих органів влади і управління. Ф.1126, оп.1, спр. З

Размещено на Allbest.ru