Економічна самоорганізація сільських громад у контексті сталого соціально-економічного розвитку сільських територій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічна самоорганізація сільських громад у контексті сталого соціально-економічного розвитку сільських територій

Сеїтосманов А.С.

Соціально-економічний розвиток сільських територій є пріоритетним завданням держави і суспільства, оскільки він направлений на реалізацію конституційних цілей України відносно своїх громадян, що проживають в сільській місцевості, і чий рівень життя унаслідок попередніх неефективних державних реформ виявився нижчим за іншу частину населення.

Разом з тим, для вирішення цього важливого завдання, необхідний пошук комплексних управлінських рішень, які враховують весь спектр існуючих проблем культурного, соціального, економічного, правового, інституційного характеру.

Ступінь розробки теми дослідження. Самоорганізації населення, як унікальній соціальній характеристиці суспільства було присвячено багато наукових досліджень. Вітчизняні фахівці Бабаев В.Ю, Бабінова О.O., Жовнірчик Я.Ф., Зайченко В.В., Кольцова Д.В., Осауленко О.Г., Пеліванова H., Плющ P.M., Піроженко Н.В., Работа Ю.І., Сидоренко В.В., Стойка А.В., Орловський О.С., Остапенко О.Г., присвятили свої дослідження питанням організаційно-правових механізмів державного регулювання розвитку самоорганізації населення на локальному рівні. Питанням економічного об'єднання сільгоспвиробників присвящени праці Зиновчука В.В., Модован Л.Л., Коринца P.M., Галанець В.В., Гриценко Н.П.

Разом з тим, ще значна частина проблем в цій багатогранній і складній сфері потребує більш детального вивчення, зокрема економічна самоорганізація сільських громад у контексті сталого соціально-економичного розвитку сільских територій. Основні завдання дослідження. З огляду на викладене в роботі пропонується:

- дослідити сутність економічної самоорганізації населення як базової характеристики соціального капиталу сільських громад в процесі сталого соціально-економичного розвитку в сільських районах України;

- проаналізувати функціонування органів місцевої влади сільських територий щодо сприяння економічній самоорганізації населення в процесі планування сталого розвитку.

Стратегія виведення сільських територій з депресивного стану повинна охоплювати широкий діапазон питань від історичної духовності українського села до конкретних механізмів економічного розвитку окремого домогосподарства. Як мінімум, необхідно забезпечити баланс економічних стратегій розвитку аграрного сектора одночасно із завданнями ефективної соціальної політики держави відносно сільського населення. Кожне з перерахованих завдань є пріоритетним, і тому розроблені стратегії розвитку сільських територій повинні забезпечувати принцп «Win-Win» (взаємодоповнюючий виграш кожної сторони). Будь-який із запропонованих сценаріїв розвитку повинен передбачити захист інтересів населення сільських територій, і зокрема малих сільгоспвиробників, кількість яких, за різними оцінками, складає до 85 % працездатних селян. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що велика частина громадян сільських громад з одного боку є найуразливішою групою, а з іншого боку, вони власники найбільш цінного і перспективного ресурсу для розвитку сільських територій розпайованої землі сільськогосподарського призначення. Понад 2/3 сільськогосподарських угідь було передано у приватну власність громадян та юридичних осіб, більш ніж 6,9 млн., громадян отримали сертифікати на право на земельну частку (пай), майже 6,5 млн., селян (94,2%) (на 1 січня 2009 р.) замінили сертифікати на державні акти на право власності на земельну ділянку. Крім того, громадяни Україні подвоїли розміри своїх присадибних земельних ділянок або ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства. У власності та користуванні 25 млн. громадян зосереджено 19,7 млн. га сільськогосподарських угідь.

Враховуючи вищесказане, почнемо аналіз з розгляду значення і перспектив розвитку аграрного сектора.

Аграрний сектор України має істотний вплив на основні економічні показники країни, виробляючи 17% ВВП і близько 60% фонду споживання населення. Крім того, аграрний сектор є одним з основних бюджету утворювальних секторів національної економіки, частка якого у зведеному бюджеті Україні за останні роки становить 8-9 відсотків, а також посідає друге місце серед секторів економіки у товарній структурі експорту. Необхідно відзначити, що в умовах прогнозованого зростання світових цін на сільськогосподарську продукцію, аграрний сектор держави може стати ключовим конкурентно-спроможним напрямом економіки в світовій економічній системі.

Підвищення рентабельності продажів сільськогосподарській продукції відбудеться, в першу чергу, за рахунок різкого підвищення світового попиту на продукти харчування, викликаного втратами урожаю внаслідок кліматичних змін. У цій ситуації, спостерігатиметься стратегічне підвищення інтересу інвесторів до сільського господарства України. Разом з тим, слід підкреслити, що інвестування в модернізацію аграрного сектора на основі сучасних технологій без урахування довгострокових соціальних інтересів населення сільських територій може привести до зворотного ефекту, зокрема привести до зростання безробіття, вимушеної міграції трудових ресурсів і, як наслідок, зростання соціальних проблем сільського населення. Зіновчук В.В. у своїй науковій праці «Сільськогосподарська кооперація: теорія, методологія, практика» відзначає, що проблему економічного розвитку сільських територій слід розглядати з двох сторін. Експерт звертає увагу, що беспорній факт збереження велико-товарного виробництва слід розглядати з формуванням нової системи економічних відносин, в яких участь самих виробників у велико-товарному виробництві забезпечується зокрема створенням таких правових форм як кооперативи. На думку Зіновчука В.В. саме такий механізм забезпечить захист сільського населення в економічній конкуренції в аграрній сфері.

Про необхідність соціально-орієнтованого характеру реформування аграрного сектора України, що захищає інтереси вітчизняних сільгоспвиробників, згадується в експертній доповіді НІСД до Послання Президента України В. Януковіча до Українського народу «Україна XXI. Стратегія реформ і суспільної консолідації».

Таким чином, перед органами державного управління і місцевого самоврядування постає складне, в управлінському плані, завдання забезпечення сталого соціально-економічного розвитку сільських територій. Модель сталого розвитку це такий формат і спосіб діяльності суспільства і держави, яка забезпечує задоволення потреб нинішнього покоління, без позбавлення шансу аналогічних соціальних стандартів життя у майбутніх поколінь. В даному випадку, термін «сталий розвиток» використовується в трактуванні, наданому експертами ООН, а саме, за критеріями сталого розвитку, викладеними в експертних рекомендаціях OOH в «Місцевої повістки 21», в яких підкреслюються такі характеристики системи прогнозування і планування на місцевому рівні:

- одночасно розглядати економічні, соціальні і екологічні аспекти існування і розвитку;

- чітко формулювати цілі як в галузі стану навколишнього середовища, так і у сфері рівня життя людей в даному населеному пункті;

- містити план дій з конкретними довгостроковими цілями;

- містити систему моніторингу і звітності.

У концепції «сталого розвитку», експертами OOH підкреслюється, що створення економічних, соціальних і екологічних основ для сталого розвитку країни неможливе без участі в цьому процесі місцевих співтовариств, покликаних здійснювати пошук шляхів і засобів забезпечення сталого розвитку в конкретних регіонах, міських і сільських населених пунктах. Це означає, що в умовах складних викликів, з якими зіткнулося сільське насление, система державного управління і місцевого самоврядування повинна переосмислити парадигму розвитку сільських територій. Особливе значення експерти OOH надають в «підході участі» (participatory approach) рівню самоорганізації місцевих співтовариств. Передбачається, що саме здібність до самоорганізації громад визначає ефективність процесів соціального або економічного розвитку на місцевому рівні. На нашу думку, самоорганізація населення як ключовий індикатор рівня соціального капіталу громади, є інституційним механізмом, що забезпечує захист її інтересів. Даний вивід має істотне відношення до перспектив розвитку сільських територій в процесі модернізації аграрного сектора економіки.

В експертних колах під «самоорганізацією» населення часто мається на увазі соціальна самоорганізація, тобто об'єднання і консолідація співтовариства, що допомагає організувати громаду навколо вирішення соціальних проблем. Проте, для реалізації «підходу участі», без якого неможлива реалізація принципів «сталого розвитку» на сільських територіях, на нашу думку, необхідне введення поняття «економічна самоорганізація» громади.

У цьому дослідженні зроблена спроба дати науково-методичне обгрунтування поняття і механізмів розвитку «економічної самоорганізації» сільських громад, як необхідному різновиду соціального капіталу для інституційного забезпечення сталого розвитку сільської території. Для первинного визначення поняття оцінимо рівень соціального капіталу на основі порівняльногоаналізу характеристик соціальної і економічної самоорганізації сільського населення (табл.).

Як правова форма для соціальної самоорганізації розглядатимуться варіанти OCH і ГО, для економічної самоорганізації сільськогосподарські кооперативи. Подібне порівняння може бути методично вірним, оскільки схожими принципами даних правових форм самоорганізації сільського населення, закріплених Законами України «Про органи самоорганізації населення», «Про об'єднання громадян», «Про кооперацію» є:

- суспільна спрямованість;

- демократичність управління;

- можливість неприбуткового статусу;

- добровільність участі;

- відвертість;

- соціальна спрямованість.

Таблиця - Порівняльний аналіз характеристик соціальної і економічної самоорганізації сільського населення:

Як видно з таблиці, не дивлячись на те, що, соціальна самоорганізація у формі OCH або ГО має ряд переваг за кількістю і відносною швидкістю формування, економічна самоорганізація має вищий рівень соціального капіталу. Важливо відзначити, що формування економічних моделей самоорганізації (наприклад, у формі сільськогосподарських кооперативів) має складніший і довший шлях. Можливо, що ці особливості стали причиною низької ефективності і соціально-економічної значущості реалізованих державних програм з підтримки економічної самоорганізації у формі кооперативів. Органи місцевої влади не змогли забезпечити системну і повсюдну реалізацію інформування, навчання, консультування і правової підтримки розвитку економічної самоорганізації працездатного населення у формі кооперативів.

Тому, завдання економічної самоорганізації сільського населення не тільки не знімається з порядку денного, а навпаки, набуває ще вищого пріоритету. Необхідно також врахувати, що важливим елементом при аналізі, моніторингу і прогнозуванні розвитку сільських територій є специфіка взаємозв'язків між економічними і соціальними секторами. Фактична відсутність економічної диверсифікації в структурі зайнятості сільського населення створює жорсткі залежності між показниками економічного і соціального рівнів розвитку. Інакше кажучи, незважаючи на малорентабельність, працездатне сільське населення не має альтернативних форм економічної діяльності, окрім сільськогосподарського виробництва. Відповідно, економічний спад достатньо швидко і прямо пропорціонально відбивається на соціальному рівні сільського населення в цілому. Приведена нижче інформация підтверджує жорсткі взаємозв'язки між економічними і соціальними показниками. Згідно даних пояснувальної записці Державної цільової програмі розвитку українського сіла на період до 2015 року відмічено значне зниження зайнятості працездатного населення. В документі указується, що за 2001-2006 pp. «чисельність осіб, зайнятих у сільському господарстві, зменшилася на 7 %, а в несільськогосподарській сфері - у 2,7 рази». В цілому, за даними Держкомстату України, за 18 років (1990-2007) чисельність сільського населення скоротилася на 2 млн. 265 тис. осіб. Причому, порівняно з 1990-2002 pp., у 2003-2007 pp., показник скорочення населення села збільшився з 100 тис. осіб в рік до 170-200 тис. осіб. Рівень прихованого безробіття склав 57 % (1,4 млн. чол.) всього працездатного населення сільських територій. Разом з тим, важливо відзначити, що у сільськогосподарському виробництві Україні зайнято 4,9 млн. чол., або 24,4 % від загальної чисельності.

Самозанятость сільських жителів в підсобному господарстві складає близько 97 %, що пояснює факт того, що більше 80 % молочної продукції, близько 60 % м'ясний і 70 % овочевій продукції виробляється індивідуальними господарствами. Проте, проведена ними малооб'ємна, несертифікована продукція не конкурентоздатна. Тому ж вона має сильну залежність від сезонної динаміки цін. Відсутність системи доступних оптових ринків привела до того, що велику частину прибутків від реалізованої сільськогосподарської продукції отримує посередник, а не виробник, що несе основні витрати і ризики.

Інша проблема, пов'язана з розрізненим, мало об'ємним виробництвом сільськогосподарської продукції, полягає в практичній неможливості отримання доступних кредитів для розвитку бізнесу малих сільгоспвиробників. Банки не цікавляться кредитуванням малих сільгоспвиробників з їх роз'єднаним бізнесом і мало ліквідним матеріально-технічним активом. Як результат, відсутність можливості рентабельного самостійного бізнесу і регулярно оплачуваної роботи приводить до зубожіння сільського населення, міграції трудових ресурсів, погіршення якості соціальних послуг, погіршення демографичних показників, масових міграцій працездатних громадян в міста. Як правило показники рівня життя (зокрема рівня прожиткового мінімуму) сільського населення нижче аналогічних індикаторів життя городян. Явище бідності також більшою мірою поширене серед домогосподарств сільських територій. Так, наприклад, згідно досліджень ПРООН, проведених в Криму в 2009 p., у 80 % сільських районів півострова більше половини домогосподарств мали дохід нижче встановленого прожиткового мінімуму.

Початі з середини 90-х спроби підтримки економічної самоорганізації сільського населення були малоефективними як з точки зору інституційної підтримки, так і правового регулювання. Певні сподівання були закладені затвердженням Державної цільової програми розвитку українського сіла на період до 2015 року. Зокрема, в деяких її розділах з'явилися завдання, направлені на розвиток сільськогосподарської кооперації. В той же час, велика частина Програми стосується реформування аграрного сектора, як економічної галузі, фактично не зачіпаючи інституційний розвиток економічної самоорганізації сільських жителів, як головної умови відродження сільських територій.

Необхідно відзначити, що нечисленні важливі заходи щодо розвитку економічної самоорганізації в даному документі не отримали свого практичного продовження. Так, наприклад, розділ 4 «Удосконалення системи та механізму оподаткування» передбачав впровадження нових європейських моделей підтримки сільськогосподарського виробництва. Проте, до сьогодні не вирішена правова колізія, що стосується статусу неприбутковості сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу. Через це держава не може стимулювати економічну самоорганізацію на селі. У Програмі відсутні приоритні завдання навчання селян самостійній організації правових форм кооперації. Як результат, значна частина (за різними оцінками до 80 %) домогосподарств малих сільгоспвиробників здійснюють свою підприємницьку діяльність без застосування відповідної системи бухгалтерського обліку і діловодства.

Повертаючись до питання можливих вирішень економічних проблем сільських територій, необхідно згадати про можливі наслідки необдуманих з погляду соціальних інтересів сільської громади процесів залучення крупних інвесторів. Надії економічного зростання, пов'язані із залученням крупних зовнішніх інвестицій в модернізацію аграрного сектора, також мають специфічні для сільських територій погрози. Мова йде про те, що часто при визначенні інвестиційної региональной стратегії, очікувані від інвестування економічні вигоди представляються достатніми, щоб соціальні і екологічні аспекти розвитку даної території мали другорядний характер. Разом з тим, тільки одна така властивість сучасних технологій сільськогосподарського виробництва, як впровадження автоматизованих систем, може привести до вивільнення значної кількості трудових ресурсів на селі. При цьому, головний ресурс основної маси сільгоспвиробників земля, що оброблюється, через непропорційну конкуренцію може бути безвозратно втрачена для багатьох з них. На думку міжнародних і національних експертів, один з приоритетних напрямів державної підтримки малих сільгоспвиробників (що складають до 80% працездатного населення сільських територій), повинний бути спрямований на об'єднання їх в різні правові форми (кооперативи, кластери). На сьогодні існує ряд причин, що перешкоджають економічної самоорганізації сільського населення:

- низький рівень самостійного інституціонального потенціалу сільського населення, що стало результатом попередньої багаторічної централізованої системи управління сільськими террториями (колгоспи, радгоспи);

- правова неінформованість і неписьменність більшості сільських громадян, обумовлена інформаційною ізоляцією сільського населення порівняно з міським населенням;

- відсутність упевненості в тому, що об'єднання малих сільгоспвиробників в різні економічні, юридично зареєстровані форми (в першу чергу, кооперативи) принесуть економічні вигоди для розвитку їх прибуткової діяльності;

- нездатність органів місцевого самоврядування і профільних підрозділів райдержадміністрацій забезпечити інформаційно-роз'яснювальну і навчально-консультативну роботу з сільським населенням з питань економічної самоорганізації (сільськогосподарській кооперації);

- відсутність на районному і місцевому рівнях інституційно забезпечених програм розвитку економічної самоорганізації сільського населення.

Серед приведених вище причин, на нашу думку, найпріоритетнішим завданням повинно стати вдосконалення органів державного управління і місцевого самоврядування. Від їх професійного розуміння ролі місцевої влади залежить реалізація важливого елементу сталого соціально-економичного розвитку економичної самоорганізації сільського населення. Наприклад, як показав досвід реалізації проекту ПРООН в Криму в 2006-2011 pp., з економічного розвитку сільських територій автономії, велика частина фахівців профільних управлінь райдержадміністрацій, посадових осіб місцевого самоврядування мають, в кращому випадку, поверхневе розуміння регуляторної ролі органів місцевої влади з питаннь економічного розвитку і зайнятості працездатного населення сільських територій. He дивлячись на окремі зусилля КМУ Міністерства аграрної політики і продовольства України, обласних адміністрацій, процес підвищення кваліфікації фахівців управління агропромислового розвитку, представників місцевого самоврядування (сільських і районних рад) не набув системний і методично послідовний характер. У вже згаданій Державній цільовій програмі розвитку українського сіла обслуговуюча кооперація, запропонована як організаційно-правова форма господарювання, не підкріплена заходами щодо навчання в даній сфері. Як результат, не пов'язані частини державної програми понизять ефективність її реалізації. Таким чином, не дивлячись на те, що політична актуальність підтримки соціально-економічного розвитку сільських територій зростає з кожним роком, концептуальні підходи просування економічної самоорганізації сільського населення і механізми їх реалізації в системі державного управління не мають комплексних організаційно-методичних рішень.

Успішна реалізація принципів сталого розвитку можлива при повноцінній участі всіх зацікавлених учасників, включаючи організоване в кооперативи працездатне сільське населення. Дієва підтримка економічної самоорганізації повинна стати приоритетним завданням для всієї системи місцевого самоврядування і районних адміністрацій.

Ефективний розвиток економічної самоорганізації можливий лише при системному і методичному навчанні посадових осіб і депутатів сільських рад, як первинних представників системи державного управління і найбільш наближених до громади.

Екномічна самоорганізація у формі кооперативів дає крім зниження витрат на виробництво продукції, можливості укрупнення партій, її сертифікацію, і, як наслідок, ефективніший збут. Крім того, об'єднані в кооператив, самозайняті селяни є привабливішими для отримання банківських кредитів. Кооперативи, що захищають економічні інтереси їх членів, можуть збудувати вигідніше партнерство з потенційними інвесторами (і з іншими бізнес-партнерами), ніж це б зробив кожен окремий сільгоспвиробник. Формування широкої мережі сільськогосподарських кооперативів дозволить пом'якшити соціально-економічну напругу, пов'язану з активізацією ринку землі сільськогосподарського призначення.

Процес розвитку економічної самоорганізації сільського населення повинен бути строго послідовним. Тобто, на першому етапі місцева влада повинна сприяти створенню сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, чий неприбутковий статус є в деякій мірі безпечним середовищем взаємодії членів кооперативу в період організаційного становлення кооперативу, як юридичної організації. У подальшому члени кооперативу можуть створювати нові складніші з погляду економічних взаємин, форми кооперативів.

Регіональні власті мають ефективніше брати участь в інституційній інтеграції моделей розвитку економічної самоорганізації, запропонованих різними міжнародними програми (ПРООН, ЄС, КАМП та інші).

Регіональні центри підвищення кваліфікації державних службовців повинні розробити і упровадити навчально-методичне забезпечення з короткострокового вивчення посадовими особами місцевого самоврядування принципів і механізмів розвитку різних форм самоорганізації сільського населення, включаючи економічну самоорганізацію у формі кооперативів.

Районні ради повинні ініціювати розробку і затвердження районних середньострокових програм комплексної підтримки кооперації, як організаційно-правової форми розвитку економічної самоорганізації сільського населення.

Глибокі кризові явища, що охопили сільські території України вимагають негайну необхідність реалізації органами державного управління і місцевого самоврядування сільських територій України нових управлінських підходів, заснованих на принципах сталого соціально-економічного розвитку. внутрішньополітичний держава суспільство

Застосування односторонніх підходів розвитку, спрямованих на зростання тільки економічних показників, створить соціальні проблеми, пов'язані із зростанням безробіття, збільшенням міграційних процесів, деморалізацією сільського працездатного населення. При розробці і реалізації програм розвитку необхідно враховувати той факт, що соціальні і економічні процеси на сільських територіях тісно взаємозв'язані через відсутність економічної диверсифікації і високим відсотком самостійної зайнятості працездатного сільського населення.

Ключовим принципом реалізації сталого розвитку сільських територій є збалансований розвиток економічних, соціальних і природоохоронних стратегій. Всі заходи для місцевого розвитку, включаючи процес залучення інвестора, повинні відповідати критеріям сталого розвитку, тобто бути соціально орієнтованими і обґрунтованими з погляду збереження навколишнього середовища.

В перспективі доцільно розглянути самостійною організацію населення в контексті наближення до європейських стандартів.

Список використаних джерел

1. Зіновчук В.В. Сільськогосподарська кооперація: теорія, методологія, практика: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня доктора екон. наук: спец. 08.07.02 «Економіка сільського господарства і АПЕС» / В.В. Зіновчук. K., 2000. 35 с.

2. Затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року, Постанова КМУ від 19.09.2007 р. №1158.

3. Про кооперацію, Закон України від 10.07.2003 № 1087-IV-Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2004. № 5. ст. 35.

4. Про об'єднання громадян, Закон України від 16.06.1992 № 2460-ХІІ Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1992. № 34. ст. 504.

5. Про органи самоорганізації населення, Закон України від 11.07.2001 № 2625 III Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2001. № 48. ст. 254.

6. Рекомендації всесвітньої конференції із сталого розвитку.

7. Розвиток ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні: Аналітичний звіт / За ред. Я.А. Жаліла - К.:ШСД, 2011. - 29 с.

8. Стан ринку праці в сільській місцевості. Трудові ресурси села, зайнятість та ринок праці.

9. Украина XXI века, стратегия реформ и общественной консолидации: Экспертный доклад Национального института стратегических исследований к Посланию Президента Украины В. Януковича к Украинскому народу.

10. Уровень жизни в 14 районах Автономной Республики Крым: Отчет Программы Развития и Интеграции Крыма ПРООН. 2009 г.

Размещено на Allbest.ru