Передача і поділ спадщини в селянських родинах Галичини в ХІХ-30-х роках ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крипґякевича

Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

Передача і поділ спадщини в селянських родинах Галичини в ХІХ-30-х роках ХХ ст.

Бегей Сергій Ігорович

Львів 2003 р.

Дисертацію є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник:

Макарчук Степан Арсентійович, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського Національного університету імені Івана Франка, Заслужений діяч науки і техніки України.

Офіційні опоненти:

Павлюк Степан Петрович, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, директор Інституту народознавства НАН України.

Турчак Олександр Володимирович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та теорії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ при Національній Академії Внутрішніх справ України.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра етнології.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук Патер Іван Григорович

Анотація

спадкування право селянський звичаєвий

Бегей С.І. „Передача і поділ спадщини в селянських родинах Галичини в ХІХ-30-их роках ХХ ст.” Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05. Етнологія. - Інститут народознавства ім. І. Крип'якевича Національної Академії Наук України, Львів, 2003.

На основі архівних і польових джерел та узагальнення вітчизняного і зарубіжного історіографічного доробку досліджено основні етапи еволюції та функціонування звичаєвого спадкового права, роль економічних та соціально-побутових факторів у формуванні правової свідомості населення краю, співвідношення звичаєвого та державного права у регулюванні умов передачі і поділу спадщини, їх взаємозалежність у правничих системах, вплив звичаєвих норм передачі і поділу спадщини на розвиток селянського господарства.

Ключові слова: Галичина, звичаєве і державне право, спадщина, передача, поділ, майно.

Аннотация

Бегей С.И. „Передача и раздел наследства в крестьянских семьях Галичины в ХІХ-30-х годах ХХ ст.” Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05. Этнология. - Институт украиноведения им. И. Крипякевича Национальной Академии Наук Украины, Институт народоведения Национальной Академии Наук Украины, Львов, 2003.

На базе архивных и полевых источников, а также обобщения отечественного и зарубежного историографического материала исследовано основные этапы эволюции и функционирования традиционного наследственного права, роль економических и социально-бытовых факторов на формирование правового сознания населения края, соотношение традиционного и государственного права в регулировании норм передачи и раздела наследства, их взаимодействие в правовых системах, влияние традиционных принципов передачи и раздела наследства на розвитие крестьянских хозяйств.

До начала ХІХ в. передача и раздел наследства в крестьянском быту Галичины осуществлялась главным образом на основе норм традиционного права. Гражданський кодекс Австрии 1881 г. определял круг наследников из числа близких родственников, но только на случай отсутствия завещания (тестамента) собственника наследства. Но если такое завещание было, то кодекс признавал его действие. Согласно кодекса, важная роль в решении спорных вопросов при разделе земли и имущества между наследниками отводилась громадским судам. Ответственность громад (сельських общин) за хозяйства крестьян, их сохранение, а в равной степени за передачу земли и имущества по наследству регулировал “Закон громадский обязующий в Королевстве Галиции и Великом княжестве Краковском”, принятый 12 августа 1866 г. Однако, почти каждый раз государственные законы в вопросе передачи и раздела наследства предусматривали учет обычных правовых норм, наиболее непререкаемые из которых были: уважение к “воле” отца, распределителя земли и другой собственности, завещать наследство по своему усмотрению; приоритетность старшего сына на получение “батьківщини” и его обязанность вознаграждения младших братьев и сестер, получивших незначительную часть наследства или оставшихся без такового; право дочери на наследование личного имущества матери, а также ее земельной собственности, полученной в качестве “посага”; обязанность отца завещать и передавать в наследство определенную часть имущества и приобретенной земли другим, а не только старшему сыну, детям; обязанность родителей “выпосаживать” своих детей: в первую очередь дочерей при вступлении последних в брак.

Относительно равное деление земли и имущества “обязательными” наследниками (сыновьями, дочерями, супругой и др.) имело место только среди зажиточной, богатой части крестьян. В массе же крестьяне при передаче земли и имущества, и особенно земли, заботились о сохранении хотя бы минимально дееспособного хозяйства. Тем не менее, с каждым десятилетием дробление крестьянских хозяйств увеличивалось, многие из них ставали совершенно нерентабельными и разорялись, что вело к постоянному увеличению оставшегося без средств к существованию сельского населения.

Государственные органы - Галицкий Краевой Сейм за Австрии, сейм Польши межвоенного периода, административные и судовые органы на территории Галичины предпринимали определенные законодательные и управленческие меры с целью предупреждения бесконечного дробления крестьянских наделов и хозяйств. Однако, их действия в условиях аграрного перенаселения, слабого развития промышленности края были малоэффективными. Передача и раздел земли между наследниками находились в неразрешимом противоречии с государственным и общественным интересом сохранить на селе дееспособные хозяйства.

Ключевые слова: Галичина, традиции, государственное право, наследие, передача, раздел, имущество.

Summary

Behey S.I. The passing down and dividing of an inheritance in the peasants families of Halychyna (1800 - 1939). - A manuscript.

The dissertation presented in fulfillment of the requirements for the degree of Candidate of Sciences in Historicy Speciality. 07.00.05. - Еthnology. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Lviv, 2003.

The dissertation deals with the evolution of hereditary law and its functions among peasant families of Halychyna during 1800 - 1939. It covers the following issues: economic and social factors of the formation of legal consciousness of the inhabitants of the region; the influence of customary and state laws on the regulation of inheritance, their interdependence in legal systems; and the influence of customary practices of inheritance on the development of peasant household. The dissertation is based on the archival sources and the results of field research, and incorporates findings of Ukrainian and foreign historiography.

Key words: Halychyna, customary and state law, property, practices of inheritance.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Спадкове право - сукупність правових норм, які за заповітом чи актом встановлюють порядок переходу прав від однієї людини до іншої на землю та інші матеріальні цінності. Ці норми почали творитися ще на додержавницькому етапі розвитку суспільства і продовжують удосконалюватись, про що засвідчили і багаторічні дебати Верховної Ради України з приводу прийняття Цивільного Кодексу.

Передача і поділ спадщини - сфера народного побуту, в якій звичаєві традиції поколінь збереглись до ХХІ ст. Матеріальний набуток подружжя за життя і його передача найближчим кровноспорідненим нащадкам - поняття, які виникли одночасно й продовжують функціонувати нероздільно. З часом у свідомості формувались переконання, що спадщину необхідно передавати саме так, а не інакше. Тривала практика ставала звичаєм. У європейських народів погляди на передачу і поділ спадщини у принципі були однаковими і змінювались протягом століть лише під впливом економічних чинників та ментальності.

Джерелом спадкового права, як і права взагалі, є звичай, який, як відомо є об'єктом дослідження етнології. Нормами звичаєвого права при передачі і поділі спадщини керувались селяни Галичини з найдавніших часів аж до початку ХХ ст., коли держава перестала визнавати звичай рівноправним суб'єктом правових відносин. Але якщо австрійське і польське законодавство ХІХ поч.-ХХ ст., що регулювало спадкові відносини, випливало із звичаєвих норм, то спадкове право СРСР, яке з 1939 року поширилось і на Галичину, від народного звичаєвого права було відірваним. Скасувавши право приватної власності на землю, тоталітарна держава перетворила селянина з господаря в користувача присадибним наділом, а основний земельний фонд передала у колгоспи. Нормативні акти першого десятиріччя становлення української державності також не давали відповіді на питання, хто є власником землі, і лише 25 жовтня 2001 року Верховна Рада України прийняла нову редакцію Земельного кодексу, згідно з яким пункт а) статті 80 визнавав право приватної власності громадян на землю (161. -с. 32). Стаття 81 того ж кодексу однією з підстав набуття права приватної власності, в тому числі і на землю, передбачала одержання спадщини. Умови передачі і поділу спадщини своєю чергою регулюються статтями 528-540 Цивільного Кодексу України. Нині у галицьких селах відбувається юридичне оформлення права власності селян на земельні наділи, предки переважної більшості яких мали їх до 1939 року. Сьогодні, як і в минулі часи, за заповітами спадкоємцям можуть передаватись не лише будинки, квартири чи машини, але й родючі лани, як це було в нашій історії від ХІ - до початку ХХ ст.

На сучасному етапі актуальність дослідження історико-етнографічних та правових питань спадкування зумовлена зростаючим значенням права приватної власності і принципів її спадкування в умовах ринкової економіки, необхідністю вдосконалення правового механізму захисту прав і інтересів громадян.

Дисертація є складовою наукової проблематики кафедри етнології ЛНУ ім. І.Франка: “Етнокультурний розвиток України: історія і сучасність”.

Об'єкт дослідження - еволюція звичаєвих традицій передачі і поділу спадщини в родинах галицьких селян ХІХ- першої третини ХХ ст, а предмет - дія звичаєвих та державних правових норм передачі і поділу спадщини та особливості застосування звичаєвих традицій і державного законодавства при передачі спадщини на різних етапах досліджуваного періоду.

Хронологічні рамки наукового дослідження охоплюють період ХІХ-30-ті роки ХХ ст., тобто історичний етап, коли принципи передачі і поділу спадщини у селянських родинах функціонували, фактично, на рівні державного права.

Територіальні межі: Східна Галичина згідно з австрійським адміністративним поділом.

Мета дослідження - систематизувати та узагальнити звичаєві традиції галицьких селян щодо передачі і поділу спадщини. Автор прагнув дослідити:

основні етапи еволюції спадкового права;

вплив економічних та соціально-побутових факторів на формування правосвідомості населення краю щодо передачі і поділу спадщини;

вплив шлюбу на передачу і поділ спадщини;

пріоритети спадкодавців при передачі і поділу спадщини членам родини;

співвідношення звичаєвого і державного права щодо регулювання умов передачі і поділу спадщини, їх взаємозалежність у правничих системах.

Методологічна основа дисертації - принципи об'єктивізму, історизму та комплексності джерел при аналізі і узагальненні подієвих явищ в селянському побуті Галичини ХІХ ст.-першої третини ХІХ ст. При вирішенні конкретних дослідницьких завдань автор послуговувався описовим та аналітико-синтетичним методами.

Наукова новизна положень, які виносяться на захист: систематизовано правові норми та звичаєві традиції, які регулювали передачу і поділ спадщини в родинах селян Галичини. Норми звичаєвого права щодо передачі і поділу спадщини впродовж століть не лише співіснували з державним правом, але й доповнювали його в повсякденному житті. Державні органи влади визнавали законну силу звичаєвих традицій щодо передачі і поділу спадщини і зобов'язували суди при винесенні вироків у справах враховувати звичаєві традиції, що існували в тій чи іншій місцевості. Селянська гміна офіційно визнавалась першою судовою інстанцією як спадкових, так і багатьох інших цивільних і кримінальних справ.

Навіть після прийняття у 1811 році австрійським урядом цивільного кодексу, що оголошував усні звичаєві тестаменти нелегітимними, галицьке селянство рідко використовувало письмову, нотаріально завірену форму передачі і поділу спадщини. Незважаючи на поступове витіснення усного заповіту письмовим, зміст тестаменту зберігав традиційні, усталені погляди на умови передачі і поділу спадщини. Лише входження Галичини до складу СРСР, коли земля була націоналізованою, призвело до занепаду звичаєвих традицій щодо передачі і поділу спадщини. Земельний Кодекс України від 25 жовтня 2001 року покликаний відновити звичаєві традиції передачі і поділу спадщини в галицькому селі третього тисячоліття.

Передача і поділ спадщини в селянських родинах Галичини призводила до надмірного подрібнення земельного фонду, що своєю чергою гальмувало підвищення продуктивності господарств. За умов аграрного перенаселення краю зростала заробіткова еміграції, яка набула особливого розмаху в Галичині наприкінці ХІХ-початку ХХ ст.

Фактологічний матеріал дисертації, зроблені на їх основі висновки сприятимуть відновленню національних звичаєвих традицій, можуть бути використані для написання узальнюючих праць та навчальних посібників з етнографії і загальної історії, довідників та енциклопедичних видань.

Результати дисертації апробовані у чотирьох статтях, на Міжнародній науковій конференції “Українське народознавство в світлі теоретичної спадщини Федора Вовка” (3 червня 1997 року, Інститут народознавства НАН України у м. Львові), Науковій конференції викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка (4-5 лютого 1998 року), а також на засіданнях кафедри етнології.

Робота обсягом 214 сторінок складається із вступу, чотирьох розділів (одинадцять підрозділів), висновків та списку використаних джерел і літератури (316 назв).

2. Основний зміст дисертації

У вступі охарактеризовано актуальність теми, її науково-практичну значимість, а також новизну очевидних результатів.

У першому розділі проаналізовано історіографію теми та джерела до її дослідження.

Проблема передачі і поділу спадщини в родинах селян Галичини XІХ-поч. XX ст. привертала значну увагу вчених, хоча історію спадкування вони вивчали побіжно, головним чином в контексті соціально-економічних стосунків на селі та правових відносин в краї.

Можна виділити два хронологічні етапи дослідження спадкування в селянському побуті. Перший тривав до початку ХІХ ст. Відомості про звичаєві традиції передачі і поділу спадщини та роль державного законодавства в цій ділянці відображено в літописах, в пам'ятках українського права XVIII ст.

У ХІХ-ХХ ст. звичаєве та державне спадкове право стало предметом досліджень професійних істориків, етнографів та юристів.

Стосовно Галичини ХІХ - початку ХХ ст. найбільше значення мали праці М. Володимирського-Буданова, Б. Грекова, Д. Зубрицького, М. Зубрицького, О. Єфименко, І. Кокорудза, Р. Лащенка, К. Левицького, О. Огоновського, І. Франка, О. Черкаського, М. Чубатого, І. Черкаського. Названі науковці досліджували форми передачі і поділу спадщини від давньоруських часів до поч. ХХ ст. та відзначали вплив народної традиції спадкування землі і майна на норми державних кодексів Руської Правди, привілеїв Польського королівства, австрійського цивільного законодавства, рівно ж і трансформування багатьох положень давньодержавного законодавства у звичаєву традицію.

Практично всі вищезгадані автори відзначали головну роль батька, господаря маєтку у передачі і поділі спадщини між спадкоємцями - старшим та іншими синами, дочками, дружиною, спадкоємцями другого порядку. Найбільше про це писали І. Кокорудз, О. Єфименко, М. Зубрицький та інші. На думку О.Огоновського і державне, і звичаєве право не обмежувало спадкової волі батька. Очевидно, дослідник перебільшував роль волі голови родини у передачі спадщини. Матеріали дисертації засвідчують, що така воля значно обмежувалась як звичаєвим правом, так і державним законодавством, особливо у ХХ ст.

У міжвоєнний період західноукраїнські дослідники намагались показати негативний вплив дрібнення селянських наділів за принципами звичаєвого спадкування на загальний стан господарки. Окремі праці були покликані розтлумачити населенню основні принципи практичного застосування правових норм передачі і поділу спадщини на селі, такими були: “Деякі інституції звичаєвого права” Івана Максимчука, “Земельна справа” Захара Скварка, “Як купувати, продавати, міняти, наймати, орендувати, вигоджувати, позичати гроші в чужій валюті, договарюватись про працю і діло (замовляти виконання робіт), посередничати, встановлювати доживоття, загоджуватись і ручатись за чужі забов'язання” Михайла Топільницького. Вони носили характер юридичних консультацій.

Значним був інтерес до історії і практики спадкування землі і майна у 20-х роках ХХ ст. в Українській СРСР. В системі Академії Наук була створена спеціальна „Комісія для виучення звичаєвого права України”. На жаль, від часу колективізації дослідження у цьому напрямку практично припинились.

У другій половині ХХ ст. спадкування землі і майна в ті чи інші періоди висвітлювались принагідно істориками та етнографами при дослідженні проблем соціально-економічного становища селянства , культури і побуту українців, звичаєвого права. Це знайшло відображення в працях Івана Васюти, Степана Макарчука. Найповніше спадкування в селянському побуті висвітлив Юрій Гошко у монографії „Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV-ХІХ ст.”

Серед останніх досліджень проблематики слід відзначити працю І.А. Шахрайчука “Спадкове право України (ретроспективний аналіз)”, яка побачила світ у 2000 році. Монографія дніпропетровського дослідника присвячена в основному еволюції спадкових відносин на Лівобережній Україні в різні історичні епохи, а Галичина в цьому аспекті згадується лише епізодично.

Грунтовніший доробок має польська історіографія, яка представлена працями М. Мендельсона, К. Ланга, Й. Луїза, Ф. Буяка, О. Дамбського, К. Ковальського, К. Суйки-Зелінської. Польські автори теж звертали увагу на негативний вплив дрібнення селянських наділів на загальний стан сільської господарки, що призводив до повсюдної бідності та економічної руїни, відзначали поєднання в галицькому селі як звичаєвого, так і державного права у справі передачі і поділу спадщини. Значне місце в доробку польських авторів відводилось опису різних сеймових проектів щодо обмеження дрібнення селянських наділів та попередження негативних наслідків їх надмірного поділу.

У дисертації використані опубліковані, архівні та польові джерела. Це насамперед кодекси законів, на основі яких формувалась державна, а також, певною мірою, і звичаєва традиція передачі та поділу спадщини в селянському побуті Галичини (“Руська Правда”, польські привілеї, Цивільний кодекс Австрійської імперії 1811 року та ін.), матеріали анкетних досліджень українських та польських етнографів і правників ХІХ-поч. ХХ ст., сучасні авторські польові дослідження (анкетні опитування селян Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей), архівні документи, головним чином заповіти галицьких селян ХІХ поч. ХХ ст., а також судові справи про спадщину.

Історичні екскурси оперті переважно на давніх актових документах українського та польського походження: „Руській Правді”, королівських статутах і привілеях та ін.

Юридичну основу державного регулювання спадкування землі і майна в часи австрійського і польського панування становив Цивільний Кодекс Австрії 1811 року, інші закони та підзаконні акти. Важливе значення для висвітлення взаємопересікання звичаєвого і державного права у практиці спадкування мав аналіз багатьох цільових квестіонарів та відповідей на них, що їх розробляли і реалізовували, починаючи з другої половини ХІХ ст., польські і українські вчені, а також депутати Галицького крайового сейму, адміністративні структури Другої Речі Посполитої.

Проте головну фактологічну базу склали письмові тестаменти (заповіти) галицьких селян при передачі і поділу спадщини, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові та Державних архівах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, та особливо зібрані автором польові матеріали шляхом опитування за цільовим запитальником більше 100 респондентів з різних місцевостей Галичини. Переважну більшість складу респондентів дисертанта становили люди старшого віку, які до 1939 року були суб'єктами селянського побуту. Оповіді окремих респондентів передають цікаві традиції про родинні стосунки, спадкування та поділ землі і майна між старшим сином та іншими синами і дочками, вінування синів та дочок, роль заповідальної волі батька і багато інших цікавих сюжетів з реального селянського побуту галичан до 1939 року.

У другому розділі “Еволюція спадкового права на теренах Галичини” з'ясовано поступовий розвиток звичаєвих традицій українського народу у сфері спадкування землі і майна від давньоруського часу до поч. ХХ ст., особливості і глибину впливу державного цивільного права на звичаєві норми спадкування в різні історичні періоди. В розділі розглянуті основні дефініції звичаєвого права, або як висловився Кость Левицький, „не закріплені писемністю, але твердо і незмінно живучого в народній пам'яті”, визначено основні етапи його становлення в залежності від розвитку суспільних відносин. На першому етапі формування спадкових відносин спадкоємцями могли виступати лише члени родини, і тільки, коли таких не було, спадок переходив у розпорядження громади. На другому спадкодавець одержував можливості ще за життя передавати частину набутого ним майна стороннім особам, але „батьківщина”, родовий маєток мали переходити лише у власність роду. На третьому роль спадкової волі спадкодавця значно зростала, в тому числі і у передачі майна стороннім особам. І все ж, і на цьому етапі, що є основним об'єктом дослідження автора, на сторожі майнових інтересів найближчих родичів стояло не лише звичаєве, але й державне право.

Дослідники „Руської Правди” зазначали, що спадщину в Київській Русі передавали в основному синам (лише бояри мали право заповідати частину майна донькам). Навіть якщо батько перед смертю з якихось причин не встигав розділити майно між дітьми, за нього це робила князівська адміністрація.

На українських землях у складі феодальної Польщі звичаєві традиції стосовно поділу спадщини в багатьох випадках відповідали нормам „Руської Правди”, оскільки головним джерелом останньої, як відомо, було звичаєве право. Віслицькій привілей Казимира ІІІ, однак, забороняв селянам передавати за заповітом дітям нерухоме майно. Воно мало залишатись у власності пана. Рухоме ж майно мало поділятись між нащадками померлого по чоловічій лінії, що практично співпадало із звичаєвими нормами. У шляхетських родинах ѕ нерухомої спадщини ділилась між синами, а ј між доньками незалежно від їх кількості. Виразною особливістю польських заповітів про спадщину, які дещо впливали і на руську практику, було заповідання частини спадку на користь церкви. Тільки у 1655 році сеймовою ухвалою спадкування нерухомості на користь церкви було обмежено.

Документи ХVІІ-ХVІІІ ст. відображають поширення таких звичаєвих колізій у сфері передачі спадку, як продаж чинним і ще здоровим спадкодавцем землі і майна „законним” спадкоємцям, успадкування частини спадку вдовами у випадках наявності і відсутності дітей, спадкування дочками „материзни”, обов'язок вінування молодших братів і сестер старшим братом, на якого перейшла “батьківщина”.

У роки австрійського і польського панування повільно, але неухильно зростала вага державних норм регулювання спадкових відносин, яке проте майже кожного разу стверджувало або тільки дещо обмежувало звичаєву норму. Вже цісарські патенти 1787 та 1788 років в дусі народної традиції стверджували, що у випадку смерті батька при відсутності тестаменту грунт мав переходити старшому синові або дочці. Патент 1795 року так само у дусі звичаєвих традицій зобов'язував головного спадкоємця робити сплати родичам, які були в числі претендентів на спадщину, та сплату боргів, що висіли на маєтку за життя спадкодавця. Цивільний Кодекс Австрії 1811 року розширював коло „законних” спадкоємців і встановлював порядок поділу спадщини у випадках відсутності тестаменту спадкодавця. Але якщо такий був, то кодекс визнавав його правоздатність. В основних своїх положеннях кодекс був чинним до 1939 року.

Впродовж австрійського панування важлива роль в остаточному вирішенні спірних питань поділу спадку належала громадським судам, свідкам заповідальної волі, а також повітовим судам, до яких, щоправда, позивачі вдавались рідко. Обов'язки громадських та повітових судів у сфері поділу і передачі спадщини, так само як і відповідальності громад загалом за маєтки селян та їх збереження, були деталізовані спеціальним “Законом громадським, обов'язуючим в Королівстві Галичини і Володимирії та Великім князівстві Краківському”, від 12 серпня 1866 року.

Найгострішим явищем суспільних відносин в галицькому селі було подрібнення за наслідками поділу земельних наділів селянських господарств, яке призводило до загальної економічної руїни селянства. З метою попередження деградації села Галицький крайовий сейм розробляв немало проектів (наприклад „Про неподільність селянських маєтків” 1898 року). Всі вони, однак, або відхилялися, або ж виявлялися малоефективними і не могли зупинити постійної тенденції подрібнення селянських ґрунтів і господарств. Найбільше подрібнення господарств спостерігалось в Заліщицькому, Станіславському, Коломийському, Городоцькому та Яворівському повітах, в яких уже не можна було позначити деяких наділів на кадастрових картах. В Городоцькому повіті фіксувалось поле завдовжки 3 км і шириною 3 метри.

Проект основ земельної реформи, розроблений Комісією Державного Секретаріату ЗУНР, передбачав вихід із такого становища шляхом націоналізації великої земельної власності і наділів землею безземельних і малоземельних селян, в першу чергу жовнірів УГА. Поразка ЗУНР перекреслила реалізацію проекту.

Одним з прогресивних актів Другої Речі Посполитої, який повинен був дещо зменшити економічну деградацію галицького села, був закон від 31 липня 1923 року „Про комасацію (об'єднання) ґрунтів”. На жаль, в українській Галичині він реалізовувся дуже повільно. До 1932 року тут було комасовано лише 6 сіл.

У ХІХ ст.-першій третині ХХ ст. на різних державних і наукових рівнях дискутувалось питання про шляхи запобігання подрібнення селянських господарств з причин їх поділу між спадкоємцями, розроблялись різні законопроекти заборони надмірного поділу. У 1928 році польський уряд розробив законопроект, який передбачав, що спадкувати селянський маєток мав лише один спадкоємець (син чи хто інший), здатний сплатити грошову компенсацію іншим „законним” претендентам (братам, синам та іншим) на спадщину. Сейм, однак, законопроект не прийняв. Підірвати селянську малоконтрольовану звичаєву традицію передачі маєтку від спадкодавця до спадкоємця і його поділу мав закон 1933 року., що зобов'язував всі правові дії, які стосувались землі, оформляти письмово і завіряти нотаріально, розуміється, за оплату. Це було задорогим „задоволенням” для селян. І вони далі заповідали свої спадки усно, за звичаєм, що, з огляду на існування спеціального закону, не раз приводило до судових процесів.

У третього розділу “Звичаєві традиції передачі і поділу спадщини в селянських родинах Галичини ХІХ-поч. ХХ ст.” охарактеризовано структуру родини галицького селянина та його господарства. Матеріали розділу ілюструють повсякденний побут селян, дають відповіді на питання, чому саме так, а не інакше відбувався процес поділу майна між дітьми та родичами. На спадкову волю батька впливала як любов до дітей, так і недопущення цілковитої руйнації прабатьківського маєтку, так званої „батьківщини”.

У найтіснішому зв'язку зі спадковими відносинами перебували шлюби дітей родини, обов'язковим звичаєвим атрибутом яких було випосаження. Усвідомлюючи фатальні наслідки подрібнення ґрунту і господарства, батьки намагались випосажувати дітей за рахунок передачі рухомого майна, готівки, худоби, меблів, а не ґрунтових парцель. Однак народні звичаї однозначно засуджували батьків, які не передавали дітям землі і таким чином позбавляли їх можливості самими бути господарями. В зв'язку з тим, що традиційно звичаєві погляди перебували в протиріччі з негативними господарськими наслідками подрібнення господарств, реальне життя народжувало численні варіанти спадкування, які залежали від матеріальних статків спадкодавця, від кількості дітей, моральних рис батьків і дітей, потенційних духовних і фізичних якостей спадкоємців, від сільської громадської думки і багатьох інших чинників.

Особливе значення в передачі спадщини за звичаєвою традицією і державним законодавством надавалось врахуванню так званих „примусових спадкоємців”, власне дітей та дружини спадкодавця. Саме тут державне право ввійшло в категоричну суперечність із звичаєвими традиціями, згідно яких батько міг взагалі оминути у спадковій волі власну дитину. У Цивільному кодексі був перелік умов, за яких батько міг нічого не залишити дитині. Але якщо спадкодавець позбавляв дитину спадщини без причини, без підстав, що не передбачались законом, його заповіт вважався недійсним.

Державне регулювання спадкових правовідносин поступово обмежувало дію звичаєвих традицій. За умов катастрофічного безземелля та злиднів галицькі селяни міжвоєнного періоду свідомо все частіше звертались до державного законодавства, яке регулювало спадкові правовідносини, в надії поліпшити своє матеріальне становище. У побуті також нерідкими були випадки обману найближчих родичів з метою створення кращих умов існування власної сім'ї. Брат сварився з братом за право переїзду через поле, за межу, за хату. Спритніший за допомогою адвоката, покликався на букву, а не дух закону, всупереч будь-яким звичаєвим традиціям, нерідко неправомірно заволодівав землею. З часом втрачали силу усні волевиявлення спадкодавця, які часто за допомогою адвокатів уневажнювались на користь незадоволених спадкоємців. Селянство змушене було відходити від практики усних заповітів, які до того ж заборонялись законом 1933 року, і почало оформляти свою спадкову волю згідно вимог Цивільного кодексу. Все ж зміст самих письмових заповітів і надалі залежав від звичаїв, що панували у тій чи іншій місцевості.

Хоч в селянському побуті Галичини мали місце різноманітні, часто суперечливі способи і випадки передачі та поділу спадщини, опрацьовані дослідження, опубліковані та архівні джерела, матеріали польових досліджень автора дають підстави стверджувати, що в традиціях селянських родин Галичини переважала тенденція до рівномірного поділу набутого батьками майна між дітьми. Однак, через хронічні матеріальні нестатки, причинами яких були економічні та політичні чинники, відносно рівномірний поділ спадщини у східногалицькому селі можна було зустріти лише в заможніх родинах. У сім'ях з середнім достатком та бідних родинах практикувалось упривілеювання одних дітей перед іншими.

Згідно сформованому впродовж віків звичаю, першочергове право на більшу частку батьківського майна мав старший син, як людина яка найдовше працювала на батьківському маєтку і мала можливість відвінувати молодших сестер. Він отримував так звану “батьківщину” - земельний наділ, який передавався в родині з покоління в покоління по батьківській лінії. Молодші сини, як правило, отримували менше землі і маєток їх складався з так званих доробкових парцель, тобто тих, які батько купив впродовж життя. Доньки в основному отримували шлюбне віно у грошовому еквіваленті або рухомим майном (худоба, постіль, меблі). Земельний наділ донька, яка після весілля покидала батьківську хату, могла отримати найчастіше лише від мами, яка володіла так званою “материзною” - грунтом, який був мамою отриманий від своїх батьків перед одруженням в якості “віна”. Якщо донька з чоловіком залишалась жити у своїх батьків, то отримувала у довічне користування визначений батьком наділ.

Саме земля (грунт, поле) була основним об'єктом спадкування. Вона була джерелом добробуту, а збільшення свого наділу з давніх давен ставало найзаповітнішою мрією галицького селянина. Через різні обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру переважна більшість галицького селянства ХІХ - поч. ХХ ст. володіла земельними наділами, недостатніми не тільки для ведення інтенсивного господарства, але й для нормального прохарчування членів родини. Отже, кожен наступний поділ клаптикових парцель призводив до того, що не лише спадкодкоємці, але й спадкодавці свідомо погіршували умови свого життя.

За умов аграрного перенаселення краю подрібнення селянських наділів набувало катострофічних масштабів. Ділили землю там, де ділити було нічого. Зустрічались господарства, що володіли одним моргом, парцелі якого були розкидані між собою на відстані 6-8 км. В тогочасних газетах можна було знайти безліч закликів до галицьких селян з вимогами припинити земельні поділи. Як вихід із ситуації, що склалася, газети рекомендували заробіткову еміграцію, але й вона не могла вирішити проблеми.

Передача і поділ спадщини негативно позначались і на родинних стосунках. Поділ спадщини часто супроводжувався конфліктами між членами родини. Чи не завжди знаходились незадоволені величиною отриманої частки. Незважаючи на звичаєву силу своєї волі в питаннях поділу спадку, батько мусів рахуватись з поглядами членів родини, з якими проживав під одним дахом і перебував у моральних зв'язках. Для оптимального варіанту поділу комусь з родичів потрібно було зачекати з отриманням необхідної долі спадщини, комусь поступитись частиною прав на користь іншого, а інколи взагалі добровільно відмовитися від частки. Якщо в цьому було годі дійти згоди, маєток ділився на дрібні господарства, які аж ніяк не були рентабельними. Тоді “маєток” в найближчому майбутньому підлягав примусовому відчуженню.

Деякі родини знаходили вихід із скрутного становища у спільному проживанні кількох подружніх пар з дітьми під одним дахом. За твердженням відомих економістів того часу, великій патріархальній сім'ї було легше впоратись з повсякденною сільською роботою і таким чином дати можливість відходити на тимчасові заробітки чоловічій частині родини. Це створювало реальну можливість в майбутньому докупити землі і розділити її між „малими” сім'ями „великої” родини.

Не у всіх „великих” сім'ях складались доброзичливі внутрісімейні стосунки. В одних випадках родина жила дружно. Тоді, навіть коли збиралась необхідна сума грошей для побудови нової хати, не ділились, а купували більше поля. Були й прямо протилежні випадки, коли після постійних сварок і колотнеч члени родини засипали скаргами суди. А ті, своєю чергою, наказували в примусовому порядку найбільш незадоволеним позичити гроші і побудувати окрему хату. В галицькому селі, звичайно, переважали випадки, коли „велика” сім'я жила в мирі і злагоді, разом заробляла гроші і з часом докуповувала землі, будувала нові садиби тим членам родинного зв'язку, які бажали відділитись.

У четвертому розділі “Державне регулювання оформлення тестаментів і судовий поділ спадщини. Інститут опікунства” охарактеризовано законодавчо утверджені види тестаментів міжвоєнного періоду (1919-1939 рр.), умови судового поділу спадщини, який виникав у випадку відсутності чітко означеної спадкової волі голови родини чи внаслідок суперечок, що виникали в процесі поділу майна, а також впливу опікунських відносин на передачу і поділ спадщини.

Найпростішим тестаментом був письмовий заповіт без свідків, який згідно Цивільного кодекс Австрії повинен був бути написаний та підписаний власноручно спадкодавцем. Однак, як відомо, на початку ХХ ст. багато мешканців Східної Галичини були неписьменними. Для такої категорії людей право передбачало процедуру складання тестаменту зі свідками. В присутності свідків (щонайменше трьох) спадкодавець усно виголошував спадкову волю, яка з його слів записувалась. В кінці тексту тестатор ставив автограф або хрестик, а свідки підписувались на кожній сторінці документу. Якщо в селі годі було знайти бодай одного грамотного чоловіка спадкодавець в присутності трьох невчених свідків та родичів виголошував заповіт усно.

З огляду на те, що свідки часто могли свідомо або несвідомо забути виголошений в їх присутності заповіт, практикувались судові тестаменти. Усний судовий тестамент виголошувався перед суддею і записувався писарем до протоколу, що опечатувався та зберігався в суді. В разі необхідності спадкодавець міг будь-коли свій тестамент забрати, або перед смертю сказати, що умови заповіту зацікавлені особи можуть взнати в суді. При письмовому судовому заповіті тестатор подавав до суду готовий власноручно ним написаний і підписаний тестамент, про що складався відповідний протокол. Після цього суддя опечатував тестамент і залишав в суді, а власнику заповіту видавав спеціальну довідку про зберігання його тестаменту в суді. Якщо спадкодавець був неписьменним, а заповіт за нього оформляв хтось інший, суддя вголос читав умови документу, запитував зацікавлену сторону, чи все правильно написано, а далі виконував такі самі дії, як і у випадку власноручно написаного тестаменту.

Судові тестаменти, однак, не набули значного поширення і були маловідомі населенню. Більш популярним було нотаріальне оформлення заповітів, особливо коли тестатор заповідав майно жінці, або далекому родичу, оминаючи дітей.

З другої половини ХІХ ст. без судового рішення особа не могла стати власником заповідженого майна ні за тестаментом, ні за законом. У тих випадках, коли існував легітимний тестамент, суд через свого комісара, яким, звичайно, був державний нотаріус, описував спадщину, приймав заяви спадкоємців на частки, які їм належали за заповітом, оголошував відповідну ухвалу про відкриття спадщини, нарешті вручав всім зацікавленим особам спадкові декрети. Саму спадщину, поділену згідно заповіту, суд не ділив. Якщо ж тестаменту не було, то суд, окрім всіх вищеозначених дій, поділяв власність спадкодавця на засадах цивільного кодексу та законів про безтестаментову спадщину.

У міжвоєнний період (1919-1939 рр.) селяни поступово відходили від усного розпорядження останньої волі в присутності лише вузького кола кровноспоріднених родичів чи інших свідків і все частіше оформляти спадкування за цивільним кодексом. До цього їх спонукали часті судові процеси, коли незадоволені своєю часткою родичі наймали адвокатів і неодноразово легко доказували обґрунтованість своїх претензій.

Ще від часів Київської Русі був відомий так званий інститут опікунства. В галицькому побуті ХІХ-поч. ХХ ст. кандидатом на посаду опікуна мав бути чоловік поважний, авторитетний і високоморальний, який зарекомендував себе добросовісним виконавцем громадських завдань. У присутності свідків опікун складав присягу, якою забов'язувався сумлінно виконувати покладені на нього обов'язки. Опікуни мали слідкувати за маєтковими справами підопічних, запобігати всім видам небезпек, які могли загрожувати дітям, своїм позитивним прикладом впливати на виховання неповнолітніх, розвивати їх духовні і фізичні здібності. Лише у випадку повного сирітства дітей опікуни отримували право розпоряджатись майном підопічних, звичайно на користь останніх. Якщо ж з дітьми залишалась жити вдова, то маєтком розпоряджалась фактично вона, а опікун лише стежив, щоб її розпорядження негативно не позначувались на майбутньому добробуті дітей.

Висновки

1. Дослідження проблеми передачі і поділу спадщини в родинах селян Галичини ХІХ - 30-их рр. ХХ ст. дозволяє глибше і повніше зрозуміти умови формування побутової свідомості населення краю, значення традицій родинного життя, стосунків між поколіннями та окремими родинами і сільською громадою.

2. Звичаєві традиції стосовно передачі і поділу спадщини від найдавнішого часу враховувались при складанні державних законів в галузі спадкового права.

3. Сільське населення Галичини передавало і розподіляло спадщину згідно давніх звичаєвих традицій до середини ХІХ ст., коли, внаслідок зміни соціальних та економічних умов (скасування панщини, перехід до ринкової економіки), державне законодавство поступово витісняло форми та методи звичаєвого спадкування, однак норми державних законів майже ніколи не суперечили правовій свідомості мешканців краю.

4. Умовною межею занепаду звичаєвих спадкових відносин в галицькому селі є 1939 рік, коли, у зв'язку з ліквідацією радянською владою приватної власності на землю, селян Галичини було позбавлено права розпоряджатись своїми наділами.

5. Безпосередній поділ спадщини між дітьми, жінкою, родиною здійснювався главою сім'ї - батьком. Його авторитет був непохитний, однак батько рідко зловживав наданим йому звичаєм правом і чинив справедливий поділ згідно традицій.

6. Існувало два головні види поділу спадщини: рівномірний між усіма дітьми та упривілеювання старшого сина. Перший зустрічався в заможніх сім'ях, а другий - у родинах з середнім достатком та бідних, які становили більшість у Галичині.

7. Основна частина спадщини, так звана “батьківщина” розподілялась майже завжди між синами; доньки зазвичай, отримували “материзну” та рухомість від батька як шлюбне “віно” перед заміжжям.

8. Економічна руйнація краю, аргарне перенаселення Галичини кінця ХІХ ст.-поч. ХХ ст. призвели до масового подрібнення господарств галицьких селян, до їх господарської нерентабельності. Клаптокові наділи в 1-2 морги не могли прогодувати сім'ю з 7-8 чоловік, а безперервний поділ земельних парцель постійно погіршував становище. Зупинити цей процес було неможливо, оскільки, згідно звичаєвих традицій передачі і поділу спадщини, батько був зобов'язаний виділити сину або доньці після шлюбу частку землі. Йти проти цього звичаю означало не лише порушити багатовікові традиції, але й власноручно направити власних дітей на шлях злиднів і жебрацтва.

9. За умов слабкого промислового розвитку краю, перенаселення, подрібнення ґрунтів чимало селян відмовлялось від поділу батьківського господарства, вони “великою” сім'єю з кількох подружніх пар проживали під одним дахом, спільними зусиллями вели спільне господарство, в тому числі заробітками окремих членів сім'ї поза власним господарством і таким чином дбали про матеріальний достаток.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Поділ спадщини між синами і доньками в східногалицькому селі в ХІХ-першій третині ХХ ст.// Наукові зошити історичного факультету. - Львів, 1999.- № 2. С. 26-30.

2. Спадковий порядок у Східній Галичині на поч. ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету. - Львів, 2000.- № 3. С. 285-289.

3. Шлюбні угоди в селянському побуті Галичини в другій половині ХІХ-на поч. ХХ ст. // Народознавчі зошити. - Львів, 2001. - № 2. С. 314-321.

4. Інститут опікунства в Галичині у ХVIII-на поч. ХХ ст. // Вісник Львівської комерційної академії. - Львів, 2002. - № 4. С. 23-30.

Размещено на Allbest.ru