Основні форми демократії: український контекст

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСНОВНІ ФОРМИ ДЕМОКРАТІЇ: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Бойчук М.А.

Системна криза, що охопила українське суспільство і позначилася на багатьох сферах життя, у свідомості пересічних громадян нерідко напряму пов'язується з демократією. Глибокі ціннісні розчарування та фрустрації, політико-правовий нігілізм щодо цінностей демократії, з одного боку, і спотворене тлумачення та розуміння цих ідей, з іншого, не можуть не викликати занепокоєння політологів.

Вкорінення демократії у суспільство великою мірою залежить від того, наскільки її принципи та механізми доступні інтелектуальному рівню пересічної людини, від того, що середній виборець розуміє під справжньою демократією. Тому проблема демократії та вибір її форми для України і досі залишається так само актуальною, як і на початку 1980-х років, причому як для політичної теорії, так і суспільної практики.

Демократія як явище і поняття завжди викликала до себе жвавий інтерес з боку дослідників різних країн-представників різних політичних течій і ідеологічних учень.

Намагаючись визначити, що є демократія, багато західних дослідників стверджують, що демократія це: а) пряме або непряме (через виборних представників) управління країною самими людьми; б) держава, країна, співтовариство, що мають демократичний уряд; в) правління більшості; г) сприйняття і реалізація принципу рівності прав і свобод громадян, а також їх можливостей. Початковою в подібних визначеннях і думках є теза про те, що спочатку демократія, зародившись в Греції, в сучасному її розумінні, дослівно означала «народовладдя» (від demos народ і kratos влада). Цей же сенс вкладається в даний термін і поняття і до сьогодні [2, с.72].

У вітчизняній науковій літературі існує ряд підходів у визначенні демократії. Найбільш поширеним трактуванням поняття демократія є етимологічне, пов'язане з походженням терміна. В цьому контексті згадується відомий афоризм американського президента А. Лінкольна, який заявив, що демократія є «влада народу, обрана народом і для народу».

У нормативному визначенні термін демократія тлумачиться як ідеал, заснований на таких загальнолюдських цінностях, як свобода, рівність, повага до людської гідності, солідарність. Ідеться про те, що саме ціннісний зміст демократії робить її популярною в сучасному світі.

Емпіричний підхід передбачає уточнення і перегляд поняття демократії на підставі вивчення суспільно-політичної практики демократичних країн (як старих, так і молодих демократій). Вказуючи, що етимологічне визначення поняття демократії (народовладдя) не відповідає дійсності, з метою впорядкування категоріального апарату Р. Даль пропонує замінити багатозначне слово демократія терміном поліархія [3, с.98] .

Але найбільш поширеним, та, власне, традиційним, є уявлення про демократію як про народовладдя. На відміну від західних авторів основний акцент при її визначенні часто ставиться не на правах і свободах громадян або на інших її атрибутах, таких, як участь громадян в управлінні справами суспільства і держави, а на особливому характері форми держави. Демократія є не що інше, як «форма держави, заснована на визнанні народу джерелом влади, його права брати участь у вирішенні державних справ, у поєднанні з широким колом цивільних прав і свобод» [4, с.378].

Як слушно зауважує М.Н.Марченко, це не означає, що з поля зору вітчизняних дослідників випадають інші сторони і прояви демократії. Розглядаючи її під різними точками зору і з позицій різних наук філософії, соціології, історії, політології та ін., багато авторів визначають демократію як особливий політичний режим, як певний «атрибут держави», що характеризується «приналежністю народу всієї повноти влади, реальною можливістю трудящих управляти суспільством і державою через створені і контрольовані ними державні і суспільні організації...» [2, с.73].

У такого складного, багатобічного і внутрішньо суперечливого явища і поняття, як демократія, немає і не може бути простого і до того ж «єдино правильного» визначення і уявлення. Початкове ж визначення демократії як народовладдя або форми держави не може повною мірою задовольнити ні теоретичні (інтелектуальні) потреби суспільства або його окремих представників, ні їх практичні запити. Бо уявлення про демократію як про форму держави є вельми одностороннім, визначення її як народовладдя дуже загальним, таким, що вимагає певної деталізації і «розшифровки». Тому демократію доцільніше вивчати саме як багатовимірний феномен, що є мінливим, набирає різних конкретних форм на певних етапах свого розвитку і наповнюється різним змістом.

У сучасній науковій і філософській літературі існує велика кількість означень сучасних форм прояву демократії. Можна захоплюватися їх академічною глибиною і бездоганною логікою, насолоджуватися афористичністю і влучністю. Але, звернувшись від теорії до практики, не можна не відмітити, що жодне з них не знаходить повноцінного прояву в реальному житті і політичному облаштуванні суспільства. За рамками найгрунтовніших визначень демократії завжди залишаються особливості, властиві їй тільки в тій або іншій країні, до того ж на вельми обмеженому відрізку часу.

У побудові держави своєї мрії українська бюрократія начисто переграла і поетів, і демократів. Під гаслом розділення і незалежності гілок влади судову, виконавчу і законодавчу владу спочатку вивели з-під контролю суспільства, а потім передали олігархічним кланам. І хоча влади чиновників з силових підрозділів поки достатньо, щоб час від часу тасувати колоду олігархів, рівновага антидемократичних сил не може зберігатися вічно. Обмежуючи можливість буржуазії використовувати гроші для політичних цілей, бюрократія, для збереження рівноваги, зобов'язана віддавати їй взамін адміністративний ресурс, оскільки саме чиновники, як ніхто, зацікавлені в збереженні свого нинішнього положення. При порушенні балансу сил на зміну олігархам, наближеним до вершини владної піраміди, приходять нові, спраглі повернути капітали, вкладені в шлях до влади, а іноді і реваншу за минулі поразки.

Що ж до спроб розхитати щільні заслони бюрократії на шляху до української демократії з боку європейської і світової громадськості, то по її мірках в Україні ситуація досить стабільна та повністю задовільна. В українському парламенті представлені більше десятка політичних партій і блоків, близько 45 % всіх депутатів знаходяться в опозиційних фракціях, а президент обирається всенародно. Рівень демократії в нашій країні за цими показниками відповідає рівню найрозвиненіших демократичних країн Європи і Північної Америки. Але демократії від цього більше не стає. Лише з'являються її нові назви і визначення. А до критеріїв демократизації країни підключаються суб'єктивні оцінки експертів, упевнених в тому, що вже краще за їх демократію в світі немає.

Якими критеріями керуватися, відповідаючи на питання, чи є демократія в Україні? З ким або з чим порівнювати «рівень демократії» і чи можна це робити в принципі? Адже не секрет, що дискусії про демократію мають властивість від наукових визначень плавно переходити на рівень інтуїтивних уявлень. І виявляється, що не тільки у кожної соціальної групи, але і у кожного індивідуума є своє особисте відчуття межі, за якою демократія перетворюється на анархію або деспотію. Тому заяви про те, що Україна ще дуже далека від дійсної демократії, практично ніколи не знаходять заперечень. Хоча «дійсну демократію» кожен розуміє по-своєму.

Чого ж не дістає Україні, щоб у скептиків не виникло сумнівів в тому що, хай і не досконала, але все-таки демократія в наший країні існує? Або навпаки, що таке є в Україні, що примушує оптимістів погоджуватися з тим, що демократії на вісімнадцятому році демократичних перетворень у нас все ще немає?

Які демократичні інститути в Україні ще не діють, і чому створені і падаючі надії, не діють вже? Чому астрономічна кількість політичних партій в Україні не переростає в якість, що гарантує демократію? І чи здатні наші громадяни до самоорганізації? Різні питання постають перед політиками та українським народом на сучасному етапі розвитку. Але серед усіх питань найголовніше це питання чи є Україна демократичною державою взагалі.

Демократію можна розглядати з точку зору можливості впливу на владу, перш за все, через різноманітні форми громадянської активності. І найважливішою метою тут є не вища влада. Якщо ми її звалимо, то це не значить, що ми отримаємо щось краще ми можемо отримати те ж саме. Метою демократії є вплив на місцях от де вона не працює в першу чергу. Скажімо, в Києві демократії набагато більше, ніжу Житомирі. У Житомирі її набагато більше, ніж у районному центрі і так далі. Звідти, з найменшого села, з кожного індивіда починається демократія. Вона зароджувалася так історично саме як пряма демократія, коли люди розв'язували свої проблеми разом, і думка кожного була важливою.

А в Україні дуже погані умови для прямої демократії, для впливу на місцях. Коли людей питаєш, чи могли б вони щось зробити, якщо місцева влада порушувала їх права, то тільки 7-8 % говорить, що змогли б. Всі інші говорять, що нічого не зробили б це така превентивна безпомічність.

Політична еліта не зацікавлена у віддзеркалюванні інтересів мас. Вона просто користується настроями громадськості для того, щоб прийти до влади. Політичні еліти ніколи не ставили перед собою за мету захист чиїхось інтересів, окрім власних. Якщо зараз, наприклад, опозиція прийде до влади, то вона стане такою самою як і її попередники. Це утопічне твердження, що вони будуть іншими.

Демократія це публічний процес. Невже опозиція зможе прозоро розподілити всі ці ресурси? Невже пересічний громадянин зможете на це впливати, чи буде оголошено відкритий конкурс? Скоріше за все, ні. Таке двозначне ставлення до демократії так само присутнє і в масовій психології. Щось маси приймають в демократії, а щось не приймають прагнуть свободи волевиявлення, але не дуже хочуть свободи сплачувати податки.

Що стосується демократичних рис, то, по-перше, варто говорити про ставлення до соціального протесту. У нас чітке неприйняття недемократичних і силових акцій, і чітке прийняття соціальних дій, які регламентовані законом.

По-друге, у нашого народу дуже високий рівень стійкості до ксенофобічних настроїв. У нас досить високий рівень толерантності, через що відсутні, фактично, будь-які прояви класової, етнічної та інших форм ненависті.

По-третє, українцям властивий психологічний індивідуалізм, який може стати основою для розвитку ліберальних цінностей. Останні, в свою чергу, є основою для демократичних перетворень в їх західному прояві.

Так само у нас є і негативні риси, які протилежним чином впливають на становлення демократії: по-перше, в Україні розвинутий соціальний атомізм. Оцей психологічний індивідуалізм має зворотну сторону небажання громадян вступати в добровільні організації для захисту своїх прав. По-друге, в українській свідомості все-таки присутній патерналізм, тобто уявлення, що вища влада має вирішувати його проблеми. При цьому соціальна активність дуже низька. Ось тут якраз повинна зіграти свою позитивну роль інтелектуальна еліта. Вона повинна пояснювати, за яких умов у державі може скластися не формальна демократія, а реальна. І тоді, громадяни, щоб вирішити якесь одне питання, будуть приходити не до президента, не до центральної влади, а спробують вирішити це самі організують комітет власного виживання, щоб тиснути на кожну ділянку влади. А нижча влада вже буде змушена тиснути на вищу. Інакше збережеться патріархальна система.

В Україні такої жорсткої етатистської свідомості немає, немає такої сакралізації держави і влади. Але є пасивне ставлення «а що я можу з нею зробити?» При цьому у людей дуже велике відчуження від влади.

Визначення України демократичною чи недемократичною залежить від того, що вкладати в поняття демократія. Якщо наявність формальних демократичних інституцій вибори, парламент, органи місцевого самоврядування то напевно, що наша країна демократична. Якщо вкладати в це поняття можливість громадянина впливати через різні інституції на те, що відбувається в державі, то безумовно недемократична. Ще раз наголошуємо, що при наявності цих демократичних інституцій, сьогодні існує велика відчуженість суспільства від держави. Вони вже навчилися жити паралельно: пересічний громадянин не дуже переймається тим, що відбувається на вищих поверхах влади, а держава, в свою чергу, не надто переймається тим пересічним громадянином і згадує про нього лише перед виборами.

Процес політичного відчуження в найбільш прозорий спосіб досліджений Бурдьє як раз на прикладі політичних партій: спочатку люди можуть збиратися разом та обговорювати спільні проблеми, але для вирішення цих проблем у спілкуванні з державою та іншими політичними інституціями необхідно призначити представників вже сукупність яких створюють апарат або бюро. Поступово бюро не тільки перебирає на себе вирішення всіх питань, але й само розробляє порядок денний, питання, які потрібні обговорити та прийняти рішення теж готуються бюро, а члени певної організації тільки голосують за них. Тому співвідношення між членами організації та створеним ними бюро парадоксально перевертається: тепер зібрання членів повинно маніфестувати та легітимувати владу апарату. Головний результат цього полягає в тому, що тепер не група делегує та призначає представників, а апарат повністю перебирає на себе функцію делегування у формі призначення делегатів на партійні з'їзди, кандидатів у депутати від партії або організації, які формально затверджуються саме на з'їздах, пленумах та зборах. По суті створюється феномен «представництва самих представників» депутати або партійні лідери, які вважаються представниками певних соціальних агентів, стають представниками тільки бюрократії. Завдяки такому «представництву самих представників» й народжується така трансцендентна сила як апарат. Тепер тільки апарат визначає, кому представляти групу або кого група повинна затвердити представником. Сам апарат призначає делегатів на з'їзд, які, як здається (в тому числі й їм самим) є представниками більш широкого загалу, але насправді є призначеними самим апаратом, що завжди краще знає «істинні потреби» організації та загрози її існуванню. Апарат монополізує легітитимуючу та символічну діяльність певної організації та соціальної групи. Склад «звільнених працівників» може змінюватись, окремі з них можуть робити помилки та підлягати покаранню, але апарат завжди правий, оскільки правове представництво народу постійно його відтворює.

Представники певної організації, виконуючи функції символічної (перш за все юридичної) номінації певних індивідів, набувають над ними символічної політичної влади, яка здійснюється без будь-якого насильства завдяки метонімії, тобто присвоєння частині (апарату) властивостей та повноважень цілого (групи) та визнання цих «цілісних» властивостей трансцендентними сутностями, які виходять за межі існування окремих індивідів нація, народ, кримська громада, церква, партія.

Політичне відчуження породжує й феномен політичного фетишизму приписування окремим політикам, депутатам, міністрам та апаратам самостійного, незалежного від соціальних агентів (виборців, народу, соціальних груп) існування та самостійного досягнення дивовижних властивостей у формі харизми або певного шарму. Тут сила групи перетворюється на чудові властивості політиків та владних структур (апарату президента, партійне бюро тощо), тому «магічна» харизма є результатом перенесення на політика та владні інстанції довіри та сподівань багатьох соціальних агентів, які за рахунок такого відчуження й виступає як магічна сила. Тому політичний фетишизм призводить до не раціонального, а міфічно-магічного сприйняття окремих політиків та органів влади. Відчуження населення від влади проявляється в тому, що влада зовсім не асоціюється у нашого громадянина з собою, своїм оточенням, місцевою громадою або навіть районною місцевою адміністрацією, місцезнаходження влади для наших громадян це столиця, звідки й очікується вирішення всіх проблем шляхом «появи месії». Внаслідок політичного відчуження потерпають і самі партії. Вже в 50-х роках минулого століття Дюверже зазначив кризу саме таких партій внаслідок «їхнього обуржуазення» [1, с.148-155].

Отже, серед особливостей побудови демократії в нашій країні, виділимо ряд наступних проблем:

1) демократичні зміни розпочалися на тлі несформованості багатьох передумов переходу до демократії: в економіці, соціальній сфері, культурі, політиці; демократія політична вибір

2) гетерогенність українського суспільства (структурованість за соціально-економічними, ідеологічними, етнічними, релігійними, регіонально-культурними, мовними ознаками, відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях тощо) ускладнює побудову стабільної демократії;

3) драматизм ситуації посилює те, що Україні необхідно одночасно розв'язувати два складних завдання: долати безліч негативних наслідків авторитарного минулого, розбудовуючи демократію, і одночасно вирішувати складні соціально-економічні проблеми;

4) безпорадність влади в умовах соціально-економічної кризи девальвує демократичні цінності і принципи владарювання в очах пересічних громадян; показником розчарування у демократії можна назвати тенденцію до «полівіння» електорату, зростаючу аполітичність молоді;

5) не сприяє зміцненню демократії і політична еліта, яка не спромоглася встановити між собою консенсус навіть заради визнання спільної та рівної зацікавленості в забезпеченні демократичних інститутів і виробленні спільної програми демократичних реформ;

6) відсутність всенародного обговорення комплексних проектів демократичних перетворень, нерозвиненість форм контролю за владою та посадовими особами відводить населенню роль пасивного спостерігача кулуарних зіткнень та соціально-економічних експериментів у суспільстві, посилюючи цим масове соціальне відчуження;

7) демократія формується протягом тривалого часу і брак в українському суспільстві реальних позитивних змін породжує масове соціальне нетерпіння, фрустрації. Подібні соціальні настрої посилюють недемократичні тенденції у суспільстві й мають бути подолані задля виходу суспільства із кризи [3, с. 104].

Але шанс на демократизацію в України зберігається. Поки є сили, які здатні відстоювати на політичному рівні інтереси цивільного суспільства. Хай це тільки один спектр інтересів громадян, але проблема номер один на сьогоднішній день пов'язана із збереженням права людей обирати Президента. Від цього залежить, чи буде в українського суспільства шанс впливати на політичний процес, на ухвалення рішень. Від цього залежить, чи буде Україна демократичною державою.

Якщо ж вдасться сценарій, який лобіюють олігархічні групи, то Україна піде по третьому шляху (хоча, як говорить Є. Гайдар «третій шлях це завжди шлях в третій світ») і стане олігархічною авторитарною державою. І тоді суспільство дуже довго звільнятиметься з цієї системи.

Якщо ж українська політична еліта навчиться мислити не тактичними, а стратегічними категоріями, то Україна зможе стати демократичною державою і увійти до числа країн-лідерів регіону (можливо навіть обігнати Польщу). Україна цілком могла б стати лідером Центрально-східної Європи.

Література

2. Общая теория государства и права. Академический курс в трех томах. Т.З / отв. Ред. М.Н. Марченко. 3-є изд., перераб. и доп. М.: Норма, 2007. 712 с.

3. ПрокопчукІ. Поняття та типологія демократії // Людина і політика. -2003. -№ З,-С.97-105.

4. Советский энциклопедический словарь / Науч.-ред. совет: А. М. Прохоров и др.; Гл. ред. С. М. Ковалев. М.: Советская Энциклопедия, 1980. 1600 с.

Размещено на Allbest.ru