Особливості політики Європейського Союзу в сфері державно-церковних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості політики Європейського Союзу в сфері державно-церковних відносин

європейський союз політика релігійний

Суспільно-релігійне питання в сучасному світі загострюється у зв'язку з процесом глобалізації економічного, юридичного, соціального, культурного і політичного простору. Цей об'єктивний процес неминуче породжує зіткнення і конфлікт групових і загальнолюдських цінностей. Традиційні релігійні уявлення суперечать сучасній цивілізації. У Європейському Союзі разом з розмиванням державних кордонів при створенні Об'єднаної Європи, відбувається і поступове пом'якшення традицій, що викликає негативну реакцію конфесій, які відстоюють свою релігійну виключність. Деякі вчені в подібному пом'якшенні релігійних традицій вбачають кризу релігії, спричиненою роз' єднанням між релігією та релігійним досвідом індивідів. Релігійний індивідуалізм набув розвитку всередині кожної релігійної традиції. Дана ситуація вимагає зміни усталеного напрямку політики Європейського Союзу в сфері регулювання суспільно-релігійних та державно-церковних відносин в цілому, та на рівні окремих країн-членів, зокрема.

Дослідженням політики Європейського Союзу та країн-членів у сфері релігії займаються провідні українські вчені (Бондаренко Д., Віллєм Ж.-П., Здіорук С. І., Решетніков Ю. E., Токман В. В.), російські (Воскресенского М.

А., Красікова А. А., МірошніковаE., Лункіна P. H., Подопрігори P А., Сімкіна Л. C., Шалобіной И. А.) та зарубіжні дослідники (Робере Г.).

На нашу думку, слід зазначити, що розбудова Європи сьогодні не передбачає диференціації релігійних традицій на привілейовані й непривілейовані або зведення різноманітних моделей державно-церковної взаємодії до «спільного знаменника». В тому числі, керівні структури ЄС засвідчують свою повагу до релігії у всьому її розмаїтті як форми етичного, морального, ідеологічного та духовного самовираження частини європейських громадян з урахуванням різниці між самими релігіями та особливостей кожної країни. Фактично йдеться не лише про визнання конфесійного плюралізму, але й про доречність залишити питання державно-церковних відносин у компетенції окремих держав. Більше того. Європейський Союз не заперечує права окремих країн вводити спеціальне законодавство стосовно релігії та Церкви в разі його кореляції з Європейською конвенцією з прав людини. В Амстердамському договорі 1997 року, який по значимості своєї називають ще «Маастрихт 2», уже закладається положення про збереження діючих державно-церковних відносин у країнах членах ЄС. Євросоюз зобов'язався поважати статус церков і релігійних організацій згідно з їхнім національним правом. Дана норма мала велике значення, оскільки служила збереженню національної ідентичності країн учасниць [6].

Правова основа ЄС це свобода релігії як елементу європейського права, а інші структурні принципи спираються на зобов'язання Союзу залишатися нейтральним в питаннях релігій і світогляду та проявляти терпимість по відношенню до різних релігій і світоглядів, а також не на зобов'язання рівноправного ставлення до різних релігійних общин, як зазначає німецький науковець Робере Г. Збереження культури і національної ідентичності країнчленів ЄС вимагає особливої поваги до традиційного розвинутих інститутів цивільного церковного права в країнах ЄС. Принцип лояльності до суспільства у вигляді поваги конституційних структур окремих країн ЄС забороняє односторонню асиміляцію права в питаннях, що стосується даної сфери. Принцип делегування ініціативи не дозволяє ЄС вирішувати питання, що стосуються закону про релігії. Європейське право поважає релігійні потреби [7,с.707].

Ідея спільних конституційних традицій держав-членів до цих пір складає основу для розвитку структур релігійного права в європейському праві в інших питаннях, що відрізняються від питань прав людини. Договір про функціонування ЄС не накладає обмежень на державно-церковні відносини всередині країн-учасниць. Вони повністю вільні у розвитку своїх відносин. Це відноситься до статусу церков і релігійних общин, які необхідно поважати. Договір про функціонування ЄС, забезпечує діалог між ЄС і всіма його організаціями, включаючи церкви і релігійні общини. Діалог необхідно розвивати поважаючи їх ідентичність, особливі потреби і значення релігійної організації. Це включає можливість укладання угод з ними. Враховуючи особливий вклад церков і общин. Лісабонський договір фактично визнає їх духовний, соціальний і культурний вклад. Але визнає також вклад християнства в існуючий ЄС, не ігноруючи при цьому вклад інших церков і вчень. Пропонуючи їм особливе місце в Лісабонському договорі. Союз визнає, що церкви, релігійні і філософські спільноти не просто частина громадянського суспільства. Лісабонський договір визнає особливий вклад і ідентичність цих церков, релігійних і філософськи спільнот [7,с.713]. Об'єднання Європи по суті повинно залежати від церков в деякій мірі, якщо необхідно дати потрібний імпульс культурі, традиціям і історії на довгий період. Така культура має в основі незалежність і самовизначення. Загальне право не повинно монополізувати релігійні общини, не повинно викорінювати відмінності між ними. Існують фактори, які можуть спровокувати опозицію церкви, поставити під загрозу об'єднання Європи, тому що внутрішні протиріччя можуть привести до деструктивного протистояння, і тоді навіть фундаментальна економічна єдність не буде здатна протиставити щось суттєве.

Можна констатувати, що загалом у країнах-членах ЄС релігія визнається як важлива складова частина суспільного життя й, більше того, держава створює умови для задоволення релігійних потреб суспільства. Підтримка державою соціальної діяльності повинна поширюватися й на релігійні громади, а відсутність такої підтримки розцінюється як дискримінація. Таким чином, за кожною релігійною громадою визнається право на самовизначення. Навіть у тих системах, у яких дотепер переважають традиції державної церкви й право приймати остаточне рішення з деяких релігійних питань, залишається за державними установами; ті, хто не бажає виконувати такі рішення, можуть створити власні незалежні релігійні громади. Воля релігії як індивідуальне право є загальновизнаною. Немає правової норми, яка вказує людині на необхідність релігійної віри. В межах ЄС існують відмінності в правових положеннях релігійних общин, адже в деяких країнах самі релігійні общини, їх асоціації і підрозділи є юридичними особами, в інших не існує ніякої правової класифікації релігійних общин як таких. Проте використовуються правові засоби для забезпечення права релігійних общин на діяльність в рамках закону, навіть якщо це здійснюється лише дотично, з допомогою культових чи єпархіальних асоціацій чи довірених осіб. Право церкви на самовизначення в строгому сенсі слова загальновизнано. В ряді конституцій це право чітко згадується. Однак сфера поширення цього права варіюється. Право на самовизначення може бути надано всім установам, які лише віддалено пов'язані з поняттям «церква» в буквальному сенсі офіційну церкву або схожі установи.

Сьогодні в Європейському Союзі в основному застосовуються такі механізми конституційно-правового забезпечення волевиявлення на ґрунті свободи совісті і релігії, як легітимація державної церкви або віросповідання, узаконення статусу традиційних церков чи віросповідань, утвердження партнерського нейтралітету між державою та релігійними інституціями, санкціонування виваженого взаємовідокремлення релігійних організацій і держави [3].

Легітимація державної церкви або віросповідання передбачає втілення норм офіційної релігії чи релігійної організації у політичну систему, фінансуванням її діяльності за рахунок державних коштів, виконанням нею певних державних функцій, приналежністю глави держави чи інших високопосадовців до державної церкви чи віросповідання. Як правило, тільки священнослужителі панівного віросповідання проводять служіння у тюрмах, освітніх закладах, беруть участь в офіційних державних заходах тощо. Типовий приклад Греція, де елладська православна церква, будучи проголошена державною, є корпоративним інститутом, котрий діє в системі публічного права. А саме статут церкви Еллади має статус державного закону, а в компетенцію Священного Синоду входить видання власних нормативних документів, які набувають юридичної сили з моменту опублікування у державній газеті. Інші країни, де існує державне віросповідання Великобританія, Данія, Норвегія.

Узаконення статусу традиційних церков чи віросповідань відзначається поділом наявних у країні конфесій на так звані визнані або укорінені та усі інші. Такий поділ є наслідком культурно-історичного розвитку певної спільноти і фіксує внесок, заслуги, унікальну роль конкретної віросповідної традиції у її становлення. Часто держава взаємодіє з традиційними церквами і деномінаціями у спеціальний спосіб через укладення відповідних угод. Визнані або укорінені конфесії мають певні привілеї, зокрема на ниві соціального служіння. Типовий приклад Сербія, де конституційно закріплена автономність держави і релігійних інституцій. Держава гарантує церквам і конфесійним громадам повагу до внутрішнього укладу їхнього життя. Інші країни, де зберігається статус традиційних віросповідань Білорусь, Грузія, Іспанія, Литва, Польща.

Утвердження партнерського нейтралітету між державою та релігійними інституціями, передбачає: максимальне взаємоневтручання держави та церкви у сфери повноважень одна одної; гарантію забезпечення широкої свободи релігії; створення сприятливих умов для соціального служіння конфесій; надання фінансової підтримки суспільно активним церквам і деномінаціям; формування атмосфери толерантності й віротерпимості; відсутність спеціального державного органу, який би здійснював контроль над діяльністю конфесійних утворень. Типовий приклад Нідерланди. Конституцією країни гарантується свобода сповідувати чи не сповідувати релігію. Дане право може бути обмежене лише спеціальним парламентським актом з метою захисту здоров'я громадян, збереження суспільного порядку та спокою. Основний Закон також забороняє дискримінацію на релігійній, світоглядній, расовій та іншій основі. Інші країни, де апробується кооперативна модель співпраці державних і релігійних інституцій Німеччина, Фінляндія, Швеція.

Санкціонування виваженого взаємовідокремлення держави і релігійних організацій, що виражається у: відстоюванні принципу світськості, визнанні рівності усіх конфесій перед законом, дистанціюванні держави від підтримки будь-якого віросповідання, утриманні від бюджетного фінансування (принаймні прямого) релігійних об'єднань, неоднозначності сприйняття соціальної адаптації церков і деномінацій, їхньої залученості до суспільно-громадської діяльності. Типовий приклад Франція, де спостерігається розділення державної влади і церков, нейтральність держави у питаннях віри, організація освітньо-виховного процесу на гуманістичних засадах, ствердження свободи совісті та гарантування вільного відправлення культів. Жодна з конфесій не є визнаною. Визнається внутрішня організацію кожного віросповідання. Інші країни, які наголошують на взаємовідокремленні держави і релігійних організацій Україна, Російська Федерація. Правда, у Росії означений принцип суто декларативний [5].

Підкреслюючи вищесказане варто зазначити, що партнерство у різних формах, з більшою чи меншою інтенсивністю, властиве європейським країнам з різними правовими механізмами державно-церковної взаємодії. Більше того, політика загальноєвропейських структур стимулює поглиблення співробітництва органів влади з релігійними організаціями. У Європі вважається, що найбільш оптимальна для демократичних суспільств є коопераційна модель державно-конфесійних взаємин, яка гарантує право індивіда та спільноти на свободу совісті і віросповідання, дозволяє релігійним організаціям повною мірою розкрити власне суспільне призначення. Невипадково ідея подальшої розбудови партнерських відносин між владними й політичними інституціями, з одного боку, та церквами і деномінаціями з іншого, є наскрізною у ряді Резолюцій та Рекомендацій ПАРЄ.

Європейський Союз прагне утворити повноцінне, плюралістично орієнтоване демократичне суспільство, яке спроможне гарантувати захист прав і свобод людини. В цьому контексті ПАРЄ пропонує реалізацію конкретних кроків: активно співпрацювати з релігійними об'єднаннями на ниві духовного виховання молоді, благодійництва, захисту демократичних цінностей, охорони здоров'я, збереження природного середовища, соціального служіння тощо; включати інформацію про головні релігійні культури Європи до шкільних програм; забезпечувати рівний доступ до ЗМІ, освіти, культури представникам різних віросповідань; заохочувати створення спеціальних міжконфесійних центрів з метою кращого ознайомлення народів з різними релігійними традиціями; підтримувати активність неурядових організацій, які працюють над зміцненням взаємопорозуміння між релігійними спільнотами і сприяють збереженню релігійно-культурної спадщини; сприяти науковим дослідженням стосовно осмислення ролі релігій в житті сучасних суспільств.

Політика ЄС стосовно державно-церковних відносин здійснюється, як зазначають вчені Здіорук С.І., Токман В.В., у двох ключових і взаємопов'язаних напрямках: обстоювання свободи совісті та свободи діяльності релігійних організацій; налагодження співпраці з релігійними організаціями та сприяння розвиткові міжконфесійного діалогу [4].

Обстоювання свободи совісті та свободи діяльності релігійних організацій. В основі світоглядних орієнтирів усієї політики ЄС лежить філософія, яка проголошує найвищою цінністю людську особистість. Здійснення прав людини та її основних свобод є запорукою миру і злагоди в суспільстві. Серед ключових прав людини право на свободу думки, совісті і віросповідання. Це право захищене відповідними нормативно-правовими актами. Лаконічно воно прописане у «Європейської конвенції з прав людини» базового документу Ради Європи: «Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання. Це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, вченні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів» [2]. Інші документи ЄС передусім Рекомендації і Резолюції ПАРЄ поглиблюють розуміння означеного права, а також, у дусі класичної демократії, вказують на межі його застосування. Свобода релігії не є безмежною: неприпустима релігія, доктрина чи обряди якої суперечать іншим основним правам. У будь-якому випадкові обмеження цієї свободи мають бути визначені законом.

За останні десятиліття відбулися суттєві зрушення у формуванні правових механізмів гарантії права на свободу совісті і релігії. Зокрема, політичні структури Євросоюзу дійшли переконання, що ефективним у цьому напрямі буде: сприяння приведенню національних законодавств у відповідність із Європейською конвенцією з прав людини; гарантування всім церквам та релігійним організаціям статусу юридичної особи, якщо їхня діяльність не порушує прав людини і приписи міжнародного права; забезпечення свобод релігійних меншин, їх захист від дискримінації та переслідувань з боку релігійних більшостей або інших груп, що практикують агресивний націоналізм і шовінізм; застосування процедур, передбачених кримінальним та цивільним правом, проти незаконної практики, котра здійснюється групами релігійного, езотеричного чи духовного спрямування. В цьому контексті ПАРЄ вважає небажаним існування спеціального законодавства стосовно сект як і недоречність визначення, що є сектою; гарантування релігійним організаціям, чиє майно було відчужене у минулому, реституцію цього майна. У разі, якщо це неможливо, то надання їм справедливої компенсації. Важливим також видається упередження приватизації націоналізованого церковного майна; нагальне рекомендування державам не створювати спеціального законодавства, яке б обмежувало свободу совісті або діяльність релігійних організацій із міркувань національної безпеки, маючи на увазі загрозу тероризму, підготовку спроб повалення влади та ін. Мотивація: всі необхідні обмеження прав і свобод, як правило, вже закладені в законодавствах держав. Потрібно вміти правильно ними користуватися. Якщо ж з'являється потреба в нових обмеженнях, то вони однаково потрібні для релігійних і для інших асоціацій; утримання від введення ієрархії релігійних організацій в країнах ОБСЄ, де вона давно (кілька десятиліть) не існує і на теперішній час відсутня (або ще кілька років тому була відсутня), щоб запобігти посиленню дискримінаційних тенденцій; недопущення розповсюдження релігійних принципів, котрі, будучи впровадженими в життя, порушували б права людини. Якщо у цьому відношенні існують сумніви, то держави мають вимагати від релігійних лідерів зайняти недвозначну позицію на користь верховенства прав людини над будь-яким релігійним принципом; поступове виключення із законодавства, якщо на те воля народів, елементів, які можуть бути дискримінаційними з точки зору демократичного релігійного плюралізму [4].

На союзному рівні розмежування влади і релігії зовсім не включає сумісності останньої з демократією. В ЄС розглядають релігійні організації як невід'ємну складову громадянського суспільства, потенціал яких дозволяє їм виступати орієнтиром в етичних питаннях та відігравати певну соціальну роль у національних спільнотах, незалежно від того, релігійні вони чи секулярні. Зокрема, звертається увага на той факт, що релігійні інституції володіють особливими можливостями в аспекті зміцнення миру, співробітництва, терпимості, солідарності, міжкультурного діалогу та розповсюдження цінностей, за які виступає Рада Європи.

Висока відзнака конфесійного чинника в житті європейської спільноти випливає з досвіду минулого і сучасного. Протягом усієї історії Старого Світу релігії безпосередньо долучалися до формування держав-націй, були задіяні при витворенні тотожностей різного кшталту. Нині релігійний фактор активно задіяний у євроінтеграційних процесах. Скажімо, найвпливовіші екуменічні організації Єврорегіону Конференція європейських церков (об'єднує понад 120 православних і протестантських структур) та Рада європейських єпископських конференцій (включає всі католицькі осередки РКЦ в країнах ЄС) ще наприкінці 80-х років на спільній асамблеї на християнських засадах розвинули ідею об'єднаної Європи, включивши до спільного дому всі народи і нації європейського простору. Вагомим у справу розширення ЄС є внесок Івана Павла II, який неодноразово наголошував, що Європа повинна дихати обома своїми легенями і східним, і західним, та проголосив право всіх європейських народів від Атлантики до Уралу і від Скандинавії до Середземного моря жити за принципами Євангелія у спільному домі, в Європі без кордонів, незалежно від відмінностей в політичних програмах, ідеологічних системах або військових союзах. Доцільно вказати й на те, що рівень міжхристиянських контактів нерідко випереджав інтеграційні процеси у сфері політики. При цьому представники церков відіграли помітну роль в примиренні раніше ворогуючих європейських народів. Так, за підтримки релігійних організацій відбулися акти примирення між Францією й Німеччиною та між Німеччиною й Польщею, а декларації взаємного прощення запропоновані єпископатом, були підтримані мирянами. Міжхристиянські контакти та міжнародні програми обміну поряд з іншими заходами неурядових організацій відіграли помітну роль у зближенні сусідніх європейських народів, особливо одного віровизнання [1].

Підсумовуючи вищесказане, на нашу думку однозначно оцінити політику ЄС у сфері суспільно-релігійних та державно-церковних відносин вкрай важко, проте можна виокремити, що конструктивними є зусилля політичних структур у напрямку сприяння налагодженню міжконфесійного діалогу та поглиблення співпраці між інституціями ЄС та релігійними організаціями. Сьогодні взаєморозуміння, толерантне ставлення, компроміс, консенсус безальтернативні засоби сталого розвитку суспільств. А також, у визначенні балансу між двома ключовими принципами демократії рівністю та відмінністю ЄС дещо абсолютизує значущість першого з них. Це не може не позначитися на посиленні процесів уніфікації й у духовно-ціннісній сфері та, відповідно, нівеляції національних особливостей релігійно-церковного життя, що болісно переживається країнами з відчутно укоріненими історичними традиціями. Більше того, з'являється небезпека «розмивання» цивілізаційної ідентичності самої Європи.

Отже, очевидними є преференції, які керівництво ЄС надає «старим» державам-членам перед новими щодо здійснення політики у царині свободи совісті і віросповідання. Зокрема, це стосується визнання ієрархічної градації релігійних організацій. Тому потенційним країнам-членам потрібно зважати, що при входженні до об'єднаної Європи їм, скоріше за все, доведеться поступитися власними амбіціями стосовно упорядкування конфесійного простору на користь загальносоюзним принципам.

Список використаних джерел

1 .Бондаренко Д. Релігія та створення нової Європи // Дзеркало тижня. № 37 (462). 27 вересня 03 жовтня

2.Європейська конвенція з прав людини // http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=995_004

З.Здіорук С. І. Токман В. В. Досвід державно-церковних відносин в постсоціа.пістичних країнах: уроки для україни у зміцненні національної ідентичност і// http://old. niss.gov.ua/Monitor/juli/2.htm

1.Здіорук С. І. Токман В. В. Політика Є Су сфері суспільно-релігійних та держа вно-церковних відносин // http://old.niss.gov.ua/Monitor/May08/04.htm

2.Здіорук С. І. Токман В. В. Розбудова партнерської моделі державно-конфесійних відносин в україні та утвердження української помісної православної церкви // http: // old.niss.gov.ua/Table/16102009/Dopovid.htm

3.Мирошникова Е. М. Религиозный фактор в иммиграционной политике ЕС // www.ieras-hbrary.ru/documenti/soveurope/2006/miroshnikova5.doc

4.Роббере Г. Государство и религии в Европейском Союзе //Государства и религии в Европейском Союзе. Под редакцией М.А. Воскресенского, А.А. Красикова, P Н. Лункина, PA. Подопригоры, Л. С. Симкина иИ.А. Шалобиной. М.: Институт Европы РАН, ТЦ Юнеско, 2009. С.702 714.

Размещено на Allbest.ru