Підходи до інтеграції імігрантів-мусульман: німецька та британська моделі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальність теми даного дослідження знаходиться в трьох площинах: наукова, практична і по відношенню до України. Наукова актуальність полягає в тому, що результати дослідження дадуть змогу отримати повнішу та якіснішу інформацію щодо міграційної ситуації в Європі. Порівняння міграційної політики Німеччини та Великобританії може бути використане для більш широких досліджень, як європейської міграційної політики, так і міграційних процесів взагалі. Практична актуальність полягає в тому, в епоху глобалізації та економічного розриву в світі, в епоху зникнення кордонів у Європі як таких міграційні процеси становлять одночасно і загрозу внутрішньополітичній стабільності, і несуть можливості щодо залучення дешевої робочої сили. Особливо гостро це проявляється на прикладі Німеччини та Великобританії. Міграційні питання стоять на порядку денному в зовнішній політиці обох країн. Дане дослідження є актуальним для України, оскільки досвід Німеччини та Великобританії може бути використаний для вдосконалення вітчизняної законодавчої бази в царині міграційної політики.

Автором було зроблено аналіз джерел інформації з цієї теми. Рівень дослідження даної проблематики в наукових працях досить високий. Над проблемою міграційної ситуації в Європі працюють як соціологи, історики, так і психологи, спеціалісти з міжнародних відносин та політологи. Найбільш повними та ґрунтовними є праці закордонних науковців: Г. Депланка, Є. Хенкіна, К. Хамільтона, P Мюенца; та українських вчених І. Цапенко, Г. Понеделко.

Завдання статті полягає в дослідженні підходів Німеччини та Великобританії до інтеграції мігрантів вихідців з мусульманських країн, а також в аналізі результатів міграційних моделей, що використовують згадані країни.

Німецька модель функціональної інтеграції. У Німеччині проживає друга за чисельністю в Європі мусульманська діаспора (3.4 млн. чоловік, або 4% населення). Приблизно 3/4 з них вихідці з Туреччини і їхніх дітей, і тільки 5% прибутку з арабських країн [1]. Як й в інших європейських країнах, іммігранти виявилися в Німеччині дешевою робочою силою для підйому німецької економіки. До початку 70-х років їхня чисельність становила 1 млн. чоловік, а в 2005 р. ця цифра досягла вже 2.6 млн. Таке зростання турецького населення обумовлене високим рівнем народжуваності (2.3%), а також правомна возз'єднання родин тих іммігрантів, які не захотіли повернутися на батьківщину (закон від 1980 р.) [3]. З кінця 70-х років у Німеччину з «гарячих точок» Афганістану, Палестини, Курдистану, Боснії, Косово у пошуках більш спокійного життя почала прибувати нова хвиля етнічних переселенців. Частина іммігрантів з Палестини й Північної Африки після прибуття одержала німецьке громадянство, інші об'єднувалися в групи й земляцтва.

Основна маса мусульман мешкає в столиці і великих містах Франкфурті на-Майні, Кьольні, Гамбурзі, а також у сільськогосподарських районах земель Баден-Вюртемберг, Гессе, Баварія, Північний Рейн-Західна Вестфалія, у промисловому районі Руру. Так, у Берліні половину молоді до 20 років становлять мусульмани. Відношення до іммігрантів у ФРН завжди будувалося на економічній основі. З огляду на принципи організації держави й отримання громадянського статусу, одержати німецьке громадянство досить складно. Воно розглядається в якості «винагороди» за інтеграцію, фактичну асиміляцію в німецьке суспільство й прийняття його способу життя. Переселенці повинні дотримуватися конституції, норм і цінностей соціуму, що їх прийняв, володіти німецькою мовою й не проявляти особливої релігійності. Основний акцент робиться на рівні освіти й знанні німецької мови. Тому громадянство, у першу чергу, надають тим, хто закінчив школу, одержав диплом про професійно-технічну освіту або пройшов навчання в рамках відповідних федеральних програм. У результаті такої політики положення німецьких мусульман на ринку праці виявилося більш міцним, ніж в інших європейських країнах.

Інтеграційна модель Німеччини не дозволяє одержувати громадянство в третьому поколінні й фактично є сегрегаційною [7]. Лише третина турків-іммігрантів мають німецьке громадянство [1]. Це збільшує проблему адаптації до німецького суспільства й створює підгрунтя для соціальної напруженості й організації расистських і неонацистських акцій. Прийнятий у січні 2000 р. закон полегшив доступ до отримання громадянства [3]. У ньому, зокрема, передбачається можливість отримання громадянства дітьми іммігрантів, що народилися на території Німеччини. Однак статистика свідчить, що процес натуралізації має тенденцію до уповільнення. Це викликано рядом причин: обмеженнями при видачі посвідчень про громадянство неетнічним німцям й їхнім дітям, зростанням антимусульманських настроїв у країні й ін. 37.6% іммігрантів вважають, що вони в тому чи іншому ступені інтегровані в соціально-економічне життя країни, і лише 11% думають, що вони інтегровані повністю. Майже половина мусульман, що проживають у Німеччині, відчувають себе «чужинцями», відкинутими корінним населенням.

Незважаючи на те що більше 700 тис. дітей іммігрантів відвідують школи й учаться в університетах, більшість із них демонструють погані результати на іспитах, тому що, переважно народилися в сільськогосподарських районах Німеччини й не використають німецьку мову в повсякденному житті. Як правило, випускникам шкіл, що не мають німецького громадянства, доступ до вищої освіти закритий. Понад 70% мусульманського населення одержали диплом про середню освіту й тільки 12% про університетську [1].

На практиці має місце соціокультурне відчуження іммігрантів, які намагаються залишатися в рамках замкнених громад, дотримуючись своїх культурних і релігійних традицій. Правда, друге й третє покоління мусульман більшою мірою відчувають свою приналежність до Німеччини. У той же час вони розуміють, що іслам є частиною їхньої спадщини й хочуть отримувати релігійну освіту. Більше 90% мусульман виступають за введення уроків із вивчення Корана [1]. У цей час уряд ФРН дозволив це лише одній мусульманській організації в Берліні Ісламській федерації.

З кінця 90-х років релігійне життя мусульман активізувалося. Якщо в 1997 р. у Німеччині було 26 мечетей, то в 2007 р. майже 100 й 2200 молитовних будинків; при кожному з них є школи із вивчення Корана, які відвідують приблизно 7% дітей. Зростає кількість корінних німців, що прийняли іслам (4 тис. чоловік в 2004-2005 р.) [1].

До основних мусульманських організацій ФРН належать: Центральна рада мусульман Німеччини, Турецько-ісламський союз, Ісламська рада Німеччини, Союз ісламських культурних центрів. Вони об'єднують 2.5 тис. мусульманських громад і діють під егідою Координаційної ради мусульман Німеччини. Ця структура виробляє позиції мусульман із різних проблем і лобіює їхні інтереси у федеральному уряді, зокрема, введення вивчення ісламу в німецьких школах. Мусульманське співтовариство має свою академію й щомісячну газету, що видається для німецькомовної суфістської діаспори. На відміну від Франції, де вихідці з мусульманських країн мало представлені в бізнесі, турки й інші мусульмани в Німеччині беруть активну участь у діловому житті: мають великі торговельні фірми, займаються інвестиційною діяльністю, створюють свої виробничі союзи, наприклад, MUSIAD у Кельні. Мусульманська солідарність сприяє цьому. Важливу роль відіграють також союзи підприємців, які намагаються розширити сферу впливу мусульман на ділові кола Німеччини.

Німецька інтеграційна політика спрямована на мінімізацію культурних розбіжностей на відміну від мультикультуралізму, що пропонує мирне співіснування різних культур в одній країні і їхню інтеграцію без асиміляції [4]. Оскільки Німеччина є федеральною державою, влади різних земель можуть вносити певні зміни в національну політику в цій сфері. Наприклад, муніципалітети, третій рівень федерального устрою Німеччини, використовують наступні принципи: інтеграція іммігрантів і їхніх дітей за допомогою різних програм і структур, асиміляція й плюралістичний підхід до інтеграції й культурного злиття.

Однак недосконалий механізм інтеграції мусульман у німецьке суспільство, погані соціально-економічні умови (відсутність житла, безробіття), з одного боку, і сегрегаційна політика федерального уряду стосовно мусульман, особливо при одержанні громадянства з іншої, створюють підгрунтя для зростання ісламістських настроїв. Нерідко громадське життя мусульман будується відповідно до законів шаріату (багатоженство), використовуються знаки релігійної атрибутики (хіджаби). Компактне проживання мусульман часто призводить до того, що корінні німці намагаються залишити місця, у яких виникають подібні громади. Тобто спостерігається тенденція до появи мусульманських анклавів, що самоізолюються. Під впливом певних сил, зокрема Союзу ісламських організацій Європи, зростає політична активність мусульман Німеччини. Її мета домогтися посилення впливу іммігрантів на країну перебування.

Британська модель мультикультурної інтеграції. Кількість населення, що сповідує іслам в Великобританії сягає 1.7 млн. чоловік (близько 3% населення), не враховуючи нелегалів [1]. Переважно це вихідці з колишніх колоній Британської співдружності Індії, Пакистану, Бангладеш, Іраку й інших арабських країн. Більшу їхню частину становлять суніти. Близько 38% мусульман влаштувалося в Лондоні, тобто четверо з кожних десяти жителів британської столиці [1]. Масова імміграція мусульман (перша хвиля 1 млн. чоловік) співпала в часі із завершенням Другої світової війни й деколонізацією. Це була «історична» імміграція. Поділ Великобританії на «своїх» й «чужих» відбувався суто за расовими ознаками: колоніальний центр був «білим», а периферія «кольоровою», і політична еліта не квапилася переходити від принципу династичного підданства до національного громадянства. Тільки із прийняттям Британського національного акту в 1948 р. завершилася зміна імперської колоніальної моделі на етнонаціональну, що передбачає єдине громадянство для Англії і її колишніх колоній.

Причинами, що викликали першу хвилю імміграції, були: а) розпад колоніальної імперії й переселення колишніх військовослужбовців британської армії пакистанського й індійського походження в Англію; б) завершення будівництва великої дамби Мангла в Пакистані й переїзд близько 100 тис. пакистанців, що працювали там, і індусів у Великобританію для возз' єднання з родичами [4]. Зростання потреби в дешевій робочій силі для відновлення післявоєнної економіки також сприяло припливу іммігрантів. Друга хвиля імміграції прийшла зі Східної Африки. Після отримання незалежності країнами цього регіону й націоналізації основних галузей економіки багато азійських бізнесменів, що займалися там торгівлею й банківською справою й мали британські паспорти, змушені були залишити Африку й переїхати в Англію. Крім того, у ці роки зросла кількість студентів з Малайзії, Пакистану, Ірану й арабських країн. Масовий наплив мусульман-іммігрантів змусив міністерство праці Великобританії заборонити в'їзд некваліфікованої робочої сили. В 1968 р. був прийнятий Імміграційний акт Британської співдружності, що скасовував право в'їзду в Англію всіх, хто має британський паспорт і живе за кордоном. Обмеження на в'їзд були викликані загостренням соціальних проблем (низький рівень зайнятості, соціальні заворушення), спровокованих імміграцією. Проте в цей час у Великобританію щорічно приїжджає 140-150 тис. чоловік [1].

В 60-і роки в імміграційній політиці Великобританії переважала колоніальна модель, тому що вона розроблялася колишніми чиновниками міністерства у справах Співдружності. Пізніше почався досить болісний перехід від асиміляційної моделі до плюралістичного підходу. Нова стратегія надавала рівні можливості в умовах етнічного, релігійного й культурного різноманіття й взаємної терпимості. В 1976 р. був прийнятий закон про расові відносини, що регулював питання дискримінації мусульман при прийомі на роботу [3]. Це породило нові проблеми мусульман-іммігрантів в Англії й інших європейських країнах поєднувало не національне походження, а єдина віра. Саме іслам, а не расові розбіжності, був домінуючим чинником у відносинах з іншими національностями. Тому поправки до закону, прийняті в 1986 p., стосувалися в першу чергу спільної віри, громадянства й тільки потім етнонаціонального походження [6]. Таким чином, була сформована англійська імміграційна модель, ліберально-плюралістична, заснована більшою мірою не на асиміляції, а на багатонаціональності й мультикультуралізмі англійського суспільства, визнанні расових й етнічних розбіжностей.

Зростання мусульманської громади у Великобританії призвело до створення різних ісламських об'єднань і шкіл, що займаються вивченням Корана, будівництвом мечетей. У цей час в Англії налічується 1600 мечетей, 22 школи з навчання імамів, 130 шкіл для мусульманських дітей. В якості спонсорів виступають мусульманські благодійні фонди, у тому числі 5 державних. Лондон є найбільшим й єдиним фінансовим центром немусульманськош світу, у якому зосереджений капітал з мусульманських країн у розмірі 250 млрд. дол. В Англії налічується 5000 мусульман-мільйонерів, загальні ліквідні активи яких становлять 3.6 млрд. ф. ст. [1].

Найважливішою неурядовою організацією мусульман є Мусульманська рада Великобританії (МРВ), що має 400 філій [2]. Посилення її впливу збіглося з перемогою лейбористів на виборах 1997 р. Засновникам MPB вдалося домогтися деяких успіхів: державного фінансування приватних мусульманських шкіл (5 шкіл); прийняття закону, що захищає мусульман від дискримінації при влаштуванні на роботу; участі мусульман у діяльності парламенту й уряду. У місцевих органах влади працюють 200 мусульман різної політичної орієнтації [1]. Функціонують й інші мусульманські об'єднання: Мусульманська асоціація Англії, Ісламська місія, Ісламська рада Європи, Ісламська спільнота Великобританії, Союз мусульманських організацій. Мусульманський парламент, Ісламська партія. Крім того, уряд Великобританії не перешкоджає фінансуванню діяльності екстремістських організацій з боку арабських країн, що призводить до росту ісламського фундаменталізму.

Терористичні акти в СІЛА, Лондоні й Мадриді спровокували ріст політичної активності мусульман в Англії. У відповідь відбулося посилення ісламофобії й расової дискримінації. У свою чергу імами в лондонських мечетях стали закликати до солідарності з радикальними угрупованнями антизахідної спрямованості [5]. За деякими даними, після 11 вересня 2001 р. і вибухів у лондонському метро 7 липня 2005 р. більше 30% мусульман зіштовхнулися з ворожим ставленням до них, 80% з дискримінацією через своє віросповідання [1]. В 2005 р. була створена спільна група для запобігання екстремізму, що складається з членів уряду й відомих мусульманських лідерів Англії. Її основне завдання пошук вирішення проблем мусульман й, таким чином, зниження ризику можливих терактів у майбутньому.

Соціально-економічне положення мусульман Англії подібне до умов проживання іммігрантів в інших європейських країнах це погане житло, труднощі в отриманні освіти, безробіття. Британські мусульмани живуть у вигляді анклавів у великих англійських містах (Лондон, Ліверпуль, Бірмінгем, Манчестер), тобто в тих місцях, де їм надається соціальне житло. Існує особлива система квот по виділенню соціального житла переважно в бідних районах. В 60-70-і роки в іммігрантів в Англії не було доступу до нього, тому що воно було дорогим і для його отримання потрібно було прожити в країні від 3 до 5 років. Тому вони здебільшого селилися в непривілейованих передмістях великих міст, незважаючи на спроби місцевої влади надавати мусульманським іммігрантам рівні можливості при розподілі житла. Великобританія поступово рухається в напрямку сегрегації: у країні налічується вже 14 округів, у яких одна етнічна група становить більше 50% населення [7].

Англійська модель інтеграції являє собою плюралістичний підхід, що визнає наявність різних діаспор і необхідність збереження культури нацменшин [4]. Місцеві влади дозволяють існування шкіл для мусульман, де навчання ведеться на їхній рідній мові з використанням «етнічних» вчителів. Як правило, діти мусульман-іммігрантів погано знають англійську мову й воліють учитися в непривілейованих школах у місцях їхнього компактного проживання. Рівень безробіття серед британських мусульман вище в порівнянні з корінними жителями (15% проти 5%). Місцеві влади в деяких графствах намагаються забезпечити пропорційне представництво нацменшин у загальному числі зайнятих. Існує ряд державних програм з підготовки кадрів для іммігрантів, в етнічній пресі регулярно публікуються пропозиції про наявність вакантних місць. Однак три основних протиріччя цієї моделі продовжують існувати ідеологічне (відсутність асиміляції), політичне (наявність законів шаріату, за якими воліють жити більше 1/3 англійських мусульман) і економічне (гірші умови проживання іммігрантів).

Як Німеччина, так і Великобританія сьогодні стикаються з протиріччями масової імміграції: вона є одночасно і панацеєю від депопуляції, і комплексом проблем, що вимагають негайного рішення. Для обох країн спільними є проблеми загострення ситуації на ринку праці: у зв'язку з напливом дешевої та останнім часом все більш кваліфікованої робочої сили з третіх країн посилюється конкуренція на ринку праці. Має місце тінізація економіки внаслідок труднощів інкорпорації мігрантів до легального сектору економіки. He може не викликати занепокоєння зростання соціальної напруги, пов'язаної з напливом інокультурних іммігрантів, посилюються настрої ксенофобії і расизму, що часом супроводжуються фізичною агресією.

Існуючі на сьогодні в Німеччині та Великобританії моделі інтеграційної політики не забезпечують повною мірою ані соціальної стабільності, ані гармонійного економічного розвитку. Основною проблемою британської інтеграційної моделі залишається те, що колоніальні традиції і весь історичний шлях країни не дозволяють будувати на рівноправні стосунки з іммігрантами, які в більшості своїй є вихідцями з колишніх британських територій. Щодо Німеччини, то заходи по врегулюванню міграційної ситуації також лише частково вирішують проблему нелегальної імміграції, наслідком чого є маргіналізація, анклавізація та загострення міжконфесійної та міжнаціональної нетерпимості.

Список використаних джерел:

інтеграція мігрант німеччина великобританія

Білсборроу Р., Х'юго Г., Статистика международной миграции / Пер. с англ. Международное бюро труда. М.: Академия, 2008.

Борута І. Міграційне право ЄС: навч. посібник. К.: IMB КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. 131 с.

Денисенко М.Б., Хараева О.А., Чудиновских О.С. Иммиграционная политика в Российской Федерации и странах Запада. М., 2003. с. 314

Европейский Союз на пороге XXI века: выбор стратегии развития / Под ред. Ю.А. Борко и О.В. Буториной. М.: Интер-Пресс, 2001.

Европейское право: Учебник / Под ред. JI.M. Энтина. М.: Академия, 2001.

Журбина Н.Н. Миграционная политика стран Европейского союза. Ставрополь, 2002.

Иванцов В.Г. Международная трудовая миграция. М.: МГУ, 2005.

Семенов В. Масовий перетин кордону тест на цивілізацію. // UA Foreign Affairs-2008.-№ 10. С.30-35.

Размещено на Allbest.ru