Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

АВТОРЕФЕРАТ

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Іванов Ігор Юрійович

УДК 321.02

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

Київ - 2005

Роботу виконано на кафедрі політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Панібудьласка Володимир Федорович,

завідувач кафедри політичних наук

Київського національного університету будівництва і архітектури

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Оніщенко Ірина Григорівна,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Європейського університету

кандидат політичних наук, доцент

Чижова Олена Михайлівна,

доцент кафедри політології, соціології та соціальної роботи

Київського національного технічного університету України

„Київський політехнічний інститут”

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, відділ правових проблем політології

Захист відбудеться „ 27 ” грудня 2005 року о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розісланий „ 15 ” листопада 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Ю.А.Левенець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес формування української політичної нації є ключовим питанням державотворення і важливою складовою національної консолідації у цілому. Постає проблема не тільки уточнення цілей і орієнтирів соціального розвитку, створення відповідних механізмів формування нації, а й осмислення її теоретико-методологічних аспектів. Важливою є реалізація ідеї творення української політичної нації, де мають знайти відображення органічно вписані в європейський консолідаційний процес юридичні права як українського етносу, так і національних меншин.

Осмислення теоретичних, зокрема філософських, етнополітологічних проблем, які пов'язані з формуванням української політичної нації, є головним у дослідженні. Такими проблемами є: трансформація соціальної структури українського суспільства, становлення мовно-культурної і етнонаціональної ідентичності, формування української національної ідеї як консолідуючого чинника націотворчого і державотворчого процесів. Тому теоретичне дослідження феномена формування української політичної нації є актуальною науковою проблемою.

Для України проблеми самоідентифікації є актуальними, тому що здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності. Обрана державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним українським етносом ніяких владних переваг. Проте закладений у національно-державницькій парадигмі об'єднуючий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала основою ідентифікаційної практики. Криза ідентичності, у стані якої український соціум перебуває і досі, вимагає від політичної науки не тільки відповідних теоретичних розробок щодо її подолання, а й концептуалізації проблеми формування нації. Ця проблема залишається недостатньо дослідженою вітчизняною етнополітологією, концептуально неосмисленою у її різних аспектах. Зокрема, наукою не узагальнена сучасна парадигма формування української політичної нації, передусім її функціонування у контексті державотворчих і націотворчих процесів.

У процесі національно-державного будівництва в Україні актуалізувалися проблеми становлення мовно-культурної ідентичності, консолідації, національного виховання, досягнення національної злагоди, проблеми щодо вироблення власної моделі суспільно-політичного розвитку. Ці проблеми не можуть бути розв'язані без усвідомлення сутності української національної ідеї. Пошуки власної моделі розвитку та самоорганізації суспільства на засадах загальноприйнятої системи цінностей на ґрунті національних традицій зумовили зробити більший наголос у розумінні національної ідеї на духовних орієнтирах, системі гуманістичних цінностей. Елементи усвідомленості роблять національну ідею формою національної переконаності у справедливості та законності заявленої мети, яка має конкретно-історичний характер і спрямована на формування і консолідацію української політичної нації. Теоретичне дослідження різних аспектів вияву національної ідеї також є актуальною науковою проблемою.

Актуальність теоретичного осмислення характеру впливу етнонаціонального чинника на процеси формування української політичної нації, її консолідації є очевидним. Проблема становлення національної ідентичності стає центральною, оскільки ці питання виступають як синтез об'єктивних і суб'єктивних ознак нації, як чинник політичної консолідації. Сучасні уявлення про роль і місце етнічної і національної ідентичності складаються під впливом конкуруючих тлумачень діалектики етносу і нації, природи національної єдності. Сутність проблеми полягає у наявності й збереженні національного консенсусу з фундаментальних питань політичного, економічного і соціального розвитку, що являє собою чергову актуальну проблему.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційного дослідження пов'язана з планом теоретичної розробки проблем українського державотворення, що здійснюється кафедрою політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури. Результати особистої участі автора у цих дослідженнях опубліковані у наукових виданнях та у вигляді тез наукових доповідей на науково-практичних конференціях.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у розробці концепції формування і консолідації української політичної нації та визначенні формуючих і консолідаційних чинників, розкритті їх змісту, особливостей, тенденцій розвитку в процесі національно-державного будівництва.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

— проаналізувати існуючі у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі теоретико-методологічні підходи до аналізу процесів формування української політичної нації, її консолідації й етнонаціонального відродження;

— проаналізувати існуючі підходи та сформулювати власне ставлення до визначення нації;

— дати визначення поняття “консолідація нації” в контексті особливостей трансформаційних процесів та етнонаціонального складу України;

— визначити основні напрями формування української політичної нації у сфері політичних і етнонаціональних процесів;

— визначити процеси формування і консолідації нації, виявити їх базисні характеристики: їх особливості, структуру, типологію, функції;

— дати інтерпретацію соціально-економічним аспектам змін соціальної структури як одному з основних виявів формування української політичної нації, її консолідації;

— проаналізувати мовну політику держави і мовно-національне відродження, мову як соціокультурний феномен духовного процесу, світоглядну парадигму і чинник націогенези;

— розглянути структуру національної ідеї (державницький, політичний і етнічний напрями) - консолідуючої парадигми етнонаціональних процесів;

— проаналізувати сутність етнонаціональної ідентичності - передумови формування і консолідації української політичної нації.

Об'єктом дослідження є взаємозв'язок сучасних політичних, етнонаціональних, соціально-економічних процесів та формування української політичної нації.

Предметом дослідження є процес формування української політичної нації: його сутність, критерії і особливості розвитку, проблеми і перспективи.

Методологія і методи дослідження. Методологія політичної науки - система принципів і засобів побудови політичної теорії, систематизації політичного знання. Структура методології складається з принципів організації теоретико-пізнавальної діяльності людини, засобів здійснення теоретичного пізнання і науково-дослідницької діяльності, методів ідейно-теоретичного мислення, наукового дослідження етнонаціональних процесів.

Методологічною основою дослідження теми дисертації є історіологічний, етнодержавологічний та етнополітологічний методи.

Історіологічний метод передбачає аналіз етнічних та етнополітичних процесів протягом всієї історії, враховуючи етапи її розвитку, виявляє закономірності і тенденції етнонаціонального розвитку.

Етнодержавологічний метод - виходить із взаємодії етнонаціональних спільнот і держави при виробленні стратегії і тактики національно-державного будівництва та розробці і впровадженні у життя державної концепції етнонаціональної політики.

Етнополітололгічний метод - надає можливість вивчати закономірності розвитку етнонаціональних процесів, політизацію етнічності, запобігати конфліктів, добиватися взаєморозуміння між етнічними меншинами, робити прогнози, використовувати досвід інших країн щодо формування української політичної нації. Метод передбачає аналіз етнічного, національного та державотворчого процесів у їхній діалектичній єдності.

Загальнонаукові методи аналізу й синтезу, співвідношення історичного та логічного, порівняльно-історичного забезпечують логіку і системність дисертаційного дослідження.

Хронологічні рамки дослідження - 1991 - 2004 рр. - період формування і розвитку державо- і націотворчих процесів, становлення концепції української політичної нації, осмислення проблем національно-державної сфери, процес відродження національної культури і зміцнення міжнаціональних відносин. Цей період відзначається пошуками політичної та етнонаціональної парадигм у націотворенні.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено системний політологічний аналіз феномену формування і консолідації української політичної нації в сучасний період. Створено цілісну концепцію формування і консолідації української політичної нації як передумови суспільного розвитку України та збереження соціально-політичної стабільності. У межах дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Виявлені джерела розвитку українського етнодержавознавства. Зроблено періодизацію етнонаціональних досліджень у вітчизняній науці у роки новітньої державної незалежності України. Виявлено перспективні напрями подальших досліджень у галузі етнодержавознавства.

2. Здійснено критичний аналіз застосування концепції політичної нації, показано її недоліки, суперечність між концепціями політичної та етнічної націй.

3. Запропоновано авторське бачення поняття „консолідація нації”, вироблена її структура, типологія з різними критеріями, показано шляхи, напрями, принципи та функції національної консолідації.

4. Сформульовано положення про зв'язок між процесами формування і консолідації української політичної нації та становленням соціальної структури суспільства як наслідком соціально-економічних та політичних трансформацій. Виявлено, що цей зв'язок найбільш чітко проявляється у разі переходу до динамічного суспільного розвитку, демократизації соціально-економічного та політичного життя.

5. Виявлена сутність внутрішньої економічної інтеграції як вагомого політичного консолідаційного чинника в процесі державотворення.

6. Концептуалізована роль мови в процесі формування і консолідації української політичної нації. Виявлено, що існують розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією, показано причини кризи етномовної самоідентифікації.

7. Проаналізовано структуру національної ідеї (державницький, етнічний, політичний напрями) як феномену націобудівництва і консолідуючого чинника етнонаціональних процесів. Розглянуто політико-ідеологічну складову національної ідеї, її аспекти (етнічний, суспільно-політичний, ідеологічний). Сформульовані принципи гуманістичної національної політики XХI ст.

8. Проведено теоретичний аналіз щодо визначення змісту етнічної і національної ідентичності, показано їх особливості й ідентитети, визначено процеси соціальної й етнонаціональної ідентифікації, основні групи критеріїв процесу ідентифікації і самоідентифікації, водночас визначено, що існуюча криза ідентичностей і самоідентифікації спостерігається у соціально-політичній, економічній, духовній, геополітичній сферах, що стримує процеси формування української політичної нації і побудову демократичної правової держави.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації безпосередньо стосуються розвитку політичної науки та етнополітичних процесів в Україні й дають можливість розширити уявлення про особливості діяльності суб'єктів політичної діяльності у сфері формування і консолідації української політичної нації. Вони створюють базу для подальшого поглибленого теоретичного дослідження етнонаціональної сфери, розвитку етнополітології та етнодержавознавства в Україні, розробки концептуальних засад національного прогресу і державотворення, етнонаціональної політики.

Матеріали дослідження можуть бути використані як у науково-дослідній роботі, зокрема, розробці рекомендацій щодо коригування етнонаціональної політики Української держави, окремих політичних сил, громадських об'єднань з метою їхньої адаптації до процесів суспільних реформ, так і в практичній діяльності представників різних гілок влади, політичних лідерів, партійних діячів, враховані при виробленні стратегічних напрямів суспільного розвитку в Україні.

Отримані результати можуть послугувати започаткуванню нових напрямів дослідження в різних галузях політичних наук, сприяти усвідомленню основних тенденцій формування нової національної гуманістичної політики, можуть бути використані як теоретико-методологічна основа для написання навчальних посібників, розробки навчальних програм, курсів лекцій.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри політичних наук Київського національного університету будівництва і архітектури, на науково-практичних конференціях “Соціальне і етнічне в національному - головна парадигма національного будівництва” //60 ювілейна наукова конференція. Київський національний університет будівництва і архітектури (м. Київ, травень 1999 рік) та "Розвиток українського етносу і етнічних меншин Київщини в контексті етнонаціональної політики України" //Науково-практична конференція "Проблеми викладання курсу "Київщинознавство" ( м. Біла Церква, листопад, 2001 рік ).

Основні теоретичні положення дисертації викладені у восьми наукових працях, які опубліковані у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів (шести підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 181 сторінку, список використаної літератури та джерел включає 354 найменування на 27 сторінках.

український політичний нація

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, розкрито зв'язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, теоретико-методологічні основи, об'єкт і предмет, основні положення, які виносяться на захист, хронологічні межі, подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження процесів формування і консолідації української політичної нації”, що складається з двох взаємопов'язаних між собою підрозділів, розглядаються концептуальні підходи до аналізу етнонаціональних процесів, визначається загальна методологія, головні теоретичні орієнтири дослідження. Дається авторське бачення сутності формування української політичної нації як етнополітичної категорії.

У першому підрозділі “У пошуках парадигми етнонаціонального розвитку” показано шляхи формування концепції етнополітичного розвитку, проаналізовано історіографію проблеми, а також теорії етно- і націогенези.

Проблеми становлення української нації, розвитку національної культури, політичної думки, державного і національного будівництва розглядалися у працях видатних вчених минулого: О.Бочковського, В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, С.Рудницького, В.Старосольського, І.Франка та інших.

На певному етапі формування української політичної нації (початок ХХ століття) вчені досліджували складну діалектику співвідношення таких понять, як “етнос” і “нація”, “політика” і “культура” з погляду їх ролі у сфері етнонаціонального розвитку нації і держави тощо.

На початку 1990-х років вчені підійшли до поглибленого вивчення проблем етно- і націогенези, сутності етносу і нації, національної свідомості, націотворення як фундаментальних проблем. За останнє десятиліття виникли нові напрями в українській науці, зокрема етнодержавознавство, етнополітологія, етносоціологія, етнологія, етнопсихологія, що позначило суттєвий прорив у суспільних науках. Осмислення і переосмислення теоретичних положень філософії, політології, етнополітології, політичної етнології, соціології, етнополітики, державознавства є великим здобутком відомих вчених: В.Горбатенка, В.Гусєва, В.Євтуха, М.Кармазіної, О.Картунова, В.Котигоренка, І.Кресіної, В.Крушинського, А.Кудряченка, І.Кураса, В.Кучера, Ю.Левенця, О.Майбороди, О.Мироненка, М.Михальченка, Л.Нагорної, П.Надолішнього, І.Оніщенко, В.Панібудьласки, М.Панчука, А.Пахарєва, Ю.Римаренка, Ф.Рудича, В.Солдатенка, О.Рафальського, В.Рябцева, Ю.Шаповала, Ю.Шемшученка, Л.Шкляра, М.Шульги, В.Якушика та інших.

Також проаналізовано праці зарубіжних вчених з етнонаціональних проблем: Б.Андерсона, П.Бурдьє, Е.Сміта, Е.Фромма, Е.Хобсбаума, К.Ясперса.

Джерелову базу дисертаційного дослідження склали також офіційні документи міжнародного співтовариства, Європейського Союзу, інших міжнародних організацій, Загальна декларація прав людини, Страсбурзька рамкова конвенція про захист національних меншин, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи (2003 р.) про захист прав та основних свобод людини, офіційні документи Української держави - Конституція України (1996), Акт проголошення незалежності України (1991), Закон „Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 року, Закон України „Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 року, Закон України „Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року, Постанова Кабінету Міністрів України „Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 - 2010 роки” від 2 жовтня 2002 року.

Вітчизняні дослідники зіткнулися з низкою проблем теоретико-методологічного характеру - співвідношення понять етносу і нації, місця етнічної ідентичності в сучасному розвитку людства, співвідношення різноманітних концепцій нації тощо. Науковці змушені були по-новому відкривати вказані проблеми, розробляти новий теоретико-методологічний інструментарій їх розв'язання.

Наприкінці ХХ століття українською наукою було визначено дві головні тенденції розвитку етнонаціональних процесів. Першу тенденцію можна сформулювати як шлях зведення усієї різноманітності можливих концепцій, усієї діалектики співвідношення етносу і нації, зведення концепції нації до двох - етнічної та політичної, жорстке протиставлення їх між собою. Друга тенденція щодо розвитку поглядів вчених на деякі проблеми етнонаціонального розвитку була значно заполітизованою.

Починаючи з середини 1990-х років, поступове накопичення нових фактів, ознайомлення зі світовим досвідом та й, власне, зростання самого суб'єкта досліджень привело до того, що дедалі більше вчених розуміють за необхідне напрацювання нового теоретико-методологічного інструментарію щодо аналізу етнонаціональних процесів. Безумовним свідченням критичного ставлення до проблем етнонаціонального розвитку є використання багатовимірних підходів до понять етносу та нації. Методи, які безпосередньо пов'язані з етнополітологією й етнодержавознавством, є: історіологічний (І.Варзаря), етнодержавологічний (Ю.Римаренка), етнополітологічний (О.Картунова) та інші. Ці методи - способи постановки, визначення мети дослідження та моделювання очікуваних результатів. Зростає відкритість української науки, цей процес веде до плюралізму поглядів серед вчених, формування нових шкіл, напрямів досліджень, що відчувається і на практиці. Існують різні тлумачення поняття нації, зв'язку нації та етносу. Одна група вчених вважає, що “нація - це особливий стан розвитку етносу, пов'язаний із творенням його державності, національної свідомості, національно-державних символів і атрибутів, національної культури”. Іншої думки дотримується друга група вчених, становлення нації вона пов'язує з процесами модернізації, зокрема урбанізації, яка, на їх думку, призводить до послаблення етнічної ідентичності. Також, на їх думку, консолідація неможлива в разі акцентуації лише на етнічних вартостях та байдужості до політичної реальності соціуму.

На відміну від двох попередніх концепцій існує і третя, прихильники якої, враховуючи поліетнічну структуру населення України, підкреслюють, що в основі нації є наближення цілей та ідеалів у справі розбудови української державності, тому політична нація розуміється як відкрита політична спільність, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, спільнота громадян Української держави. Звідси висновок: політична нація об'єднує різні етнічні спільноти - корінний етнос, численні етнічні групи, що проживають на даній території.

У другому підрозділі “Формування і консолідація нації як етнополітологічні категорії” дисертант пропонує власну концепцію української політичної нації як об'єкта формуючих і консолідаційних процесів. Це соціальна система, складовими елементами якої виступають окремі індивіди, титульний етнос, інші корінні народи, національні меншини та етнічні групи, що мешкають в Україні. Ці суб'єкти мають власні специфічні інтереси, які проявляються в усіх сферах суспільного життя - економічній, соціальній, політичній, духовній, інформаційній тощо. Водночас ці суб'єкти утворюють соціальну спільноту з властивими їй як спільності інтересами. Ця спільнота має також процесуальну, комунікаційну, духовно-ідеологічну та інші підсистеми. Українська нація є відкритою соціальною системою і знаходиться в процесі постійного енергетичного обміну з іншими соціальними системами - народами, державами, міжнародним співтовариством, міжнародними та регіональними організаціями тощо. Отримуючи від них імпульси для свого розвитку, вона водночас сама намагається впливати на навколишнє середовище.

Відтак формування і консолідацію нації дисертант визначає як процес, під час якого відбувається поступове зникнення бар'єрів, які розділяють етносоціальні групи, що утворюють націю, формуються спільні цінності, інститути (політичні, економічні, соціальні, духовні), стандарти життя. Інструментами дослідження основних параметрів, виявів, особливостей функціонування консолідації є її структуризація і типологізація.

Типологію консолідації можна визначити за такими критеріями: за основними носіями - етнічна група, соціальна група, особа, політична партія, нація як спільнота; за характером функціонування на рівнях - теоретичному, державно-політичному і буденному, а також індивідуальному і групово-спільнісному; за структурно-системною ознакою - як система, структура, політичний, національний і державницький процес; за світоглядними параметрами - соціально-історичний досвід, світоглядна спрямованість; за ідентифікаційним напрямом - система етнонаціональної свідомості.

Класифікація шляхів консолідації залежить від механізмів її здійснення, рівня суб'єктивності, структури нації. Консолідація може відбуватися, по-перше, шляхом асиміляції однієї етносоціальної групи іншою, внаслідок чого перша зникає як самостійний феномен, ввійшовши до складу другої у знятій формі. По-друге, шляхом сегрегації, коли відбувається маргіналізація певної етносоціальної групи, що може призвести до зникнення останньої. По-третє, шляхом „компліментарності”, коли попередні етносоціальні групи зберігаються, проте водночас вони утворюють нові спільні цінності, інститути тощо.

Принципами національної консолідації в умовах України мають бути: розвиток комунікації, створення атмосфери взаєморозуміння і довіри між нацією і етнічними меншинами незалежно від соціального стану; розвиток поліетнічного суспільства на засадах толерантності, діалогу, національної спрямованості, честі й гідності; створення сприятливих умов для збереження етнонаціональної ідентичності, спадкоємності поколінь; розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічне відродження мови, вдосконалення правових основ регулювання національних відносин.

Консолідація нації є одним з етапів консолідації людства, одним з етапів руху від людини, як біологічної істоти, до людини, людства, як родових понять. Іншими етапами виступають етнічна консолідація, регіональна та міжрегіональна інтеграція.

У другому розділі “Напрями формування і консолідації української політичної нації на етапі суспільної трансформації” дисертант доводить, що процеси формування і консолідації української нації залежать від характеру розвитку соціальної структури, мовно-культурної ідентичності, утвердження української національної ідеї й етнонаціональної ідентичності. Це складові процеси формування нації та її консолідації, що взаємопов'язані між собою, і є важливими чинниками націотворення. Становлення соціальної структури в умовах модернізації - це складова процесу консолідації, оскільки удосконалення суспільної системи відбувається в умовах становлення нових форм соціальних зв'язків, від міцності яких залежить ступінь об'єднання.

У першому підрозділі “Трансформація соціальної структури українського суспільства та процеси формування і консолідації нації” аналізуються особливості становлення соціальної структури, соціально-економічні аспекти її змін, підструктури соціальної структури, напрями формування, вплив на етнонаціональний розвиток і консолідацію нації. Дисертант використовує теоретичні надбання П.Бурдьє, М.Вебера, Е.Гіденса, К.Девіса, Г.Зіммеля, Р.Мертона, У.Мурома, Т.Парсонса, С.Макєєва, М.Шульги. Сучасні науковці віддають перевагу теорії соціальної стратифікації, згідно з якою соціальні групи різняться становищем у системі володіння владою, рівнем доходів, престижем у суспільстві, соціальним статусом і рівнем освіти.

Особливістю розвитку сучасної соціальної структури в Україні виступає те, що вона знаходиться лише на початку свого становлення, суспільство переживає радикальну зміну соціокультурних засад, що відбивається на незавершеності процесів формування української політичної нації. Сучасний перехідний процес мало схожий на класичні типи криз, що їх вивчала світова наука протягом останніх двох століть. Зміни в соціальній структурі відбуваються в умовах невизначених політичних, соціально-економічних і соціально-культурних орієнтирів, отім ми не маємо сучасної обґрунтованої теорії соціальних відносин трансформації суспільства. Тому вчені мають протилежні думки, одні вважають, що соціальна структура сформована, другі стверджують, що іде стихійна структуризація, яка має хаотичний, невизначений характер, треті вбачають, що структурно невизначеною є тільки сучасна політична еліта.

Дослідженням встановлено, що, по-перше, соціальна структура українського суспільства формується політичними і промислово-фінансовими групами, які мають корпоративні інтереси, власність і визначають політичний і економічний лад із відповідною політикою й ідеологією і мають важелі політичної влади; по-друге, виявлено головні тенденції розвитку соціальної структури: значне соціальне розшарування, яке приводить, з одного боку, до маргіналізації основної маси населення, до збагачення - другої; формування нової соціальної спільноти, верстви на рівні класів; формування нового морально-психологічного клімату, який впливає на процеси переідентифікації у соціальному просторі (від єдиної радянської ідентичності, її соціальної структури до усвідомлення самоцінності регіональних, етнічних, конфесійних відмінностей); по-третє, у процесі формування нової соціальної структури України виникають нові верстви на основі взаємодії різних форм власності - нова еліта, менеджери, середній клас; змінюється внаслідок трансформації державної форми власності становище традиційних класово-групових утворень. Утворюються групи найманих робітників, зайнятих у приватних секторах економіки, сюди ж відносяться робітники змішаних підприємств з участю іноземного капіталу; по-четверте, одночасно існують три основні напрями формування соціальної структури: класове утворення підприємців, бізнесменів, власників, що становить 5 % дорослого населення України; утворення класу висококваліфікованих фахівців та інтелігенції - 18 %; класове утворення робітників - 20 %, а також приблизно 10 % становить середній клас; по-п'яте, не варто забувати, що масові середні верстви, які на Заході є глибинною соціальною основою громадянського суспільства, сформувалися аж ніяк не водночас і не під впливом ринку як такого, а внаслідок його обмежень та сильної соціальної політики. В Україні ж формується соціальна структура під впливом стихійного ринку.

Нація через виробничі відносини створює відповідну соціальну структуру, враховуючи національну культуру, історичні умови, традиції. Тому основою формування і розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини, які пов'язані з поділом праці. Нове класове утворення являють собою підприємці, їх діяльність заснована на індивідуальній, партнерській та акціонерній формах власності і відбувається в рамках великого, середнього і малого бізнесу, що надає їм можливості самореалізуватися. Серед них відокремлюються групи: власне підприємці, самозайняті, бізнесмени-менеджери, менеджери співвласники, наймані менеджери. Вони мають можливості не тільки забезпечити себе, свій добробут, а й особливо сприяють відродженню економіки України, що стане підґрунтям для формування української політичної нації.

Одночасно корпорації стають істотним джерелом самоідентифікації, соціальні наслідки чого проявляються у тому, що відбувається формування, відокремлення і водночас розмежування різних галузей, тобто складаються нові неоднорідності, створюються чинники формування ідентичності, що мають змінити традиційну соціальну структуру суспільства і у майбутньому зміцнити націю.

Найбільш соціально активні індивіди знаходять нові форми економічної діяльності на базі приватної, акціонерної, групової форми власності. Так виникають нові соціальні спільноти, економічно активні групи, що започатковують зародження нової соціальної структури суспільства, впливають на вироблення нових цінностей, норм, способів життєдіяльності.

У другому підрозділі “Мовно - культурна ідентичність як чинник формування і консолідації української політичної нації” визначаються ознаки мови як політичної й етнічної теорії нації, мова розглядається як чинник консолідації та націогенези, соціокультурний феномен, аналізуються проблеми мовної самоідентифікації і двомовності у взаємозв'язку з політичними процесами і консолідацією. Дисертантом визначено існування тісного зв'язку між розвитком мови та етносу (нації). З одного боку, культура нації актуалізується у мові, з іншого - сама мова формує націю, є умовою її існування. Цей подвійний характер неодноразово підтверджувався в дослідженнях провідних вітчизняних учених О.Потебні, І.Кураса, І.Кресіної, Л.Нагорної, М.Пірен, М.Рябчука та ін.

Головна суперечність у досліджуваній сфері стосується суб'єктів мовної самоідентифікації. Маємо на увазі два погляди на проблему: по-перше, належність громадян до тієї чи іншої мовної групи визначається ними самими шляхом їх мовно-культурної самоідентифікації незалежно від етнічного походження. Тому одна група вчених стверджує: „Мовна самоідентифікація, як і етнічна, культурна та релігійна, - її суверенне право”. Друга група науковців вважає: „ Мовна самоідентифікація особи відчуває на собі істотний вплив етносу (нації)”, тому право на рідну мову належить до сфери прав людини, яке може бути реалізоване виключно в соціальній спільності.

Очевидною суперечністю, яка істотно впливає на мовний розвиток України, є також суперечність між мовою етнічною та мовою літературною, а в більш ширшому розумінні - між основною етнічною масою та етнічною (національною) елітою.

Дисертантом визначено, що існує недооцінка ролі мови як форми національно-культурного розвитку, а отже, і як чинника консолідації політичної нації, проблема мовного розвитку зводиться лише до етнічної концепції нації. Адже будь-яка ознака нації несе в собі певною мірою й етнічне та суто соціальне навантаження, у зв'язку з чим мова є ознакою і етнічної, і політичної теорій нації. Мова пов'язана з таким гостро соціальним явищем, як національна культура, крім етнічних, має політичні, психологічні виміри.

Залишається проблемою і становлення мовно-культурної ідентичності. Спостерігаються розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією. Так, на Сході 25 % етнічних українців, а на Півдні 20 % не вважають рідною українську мову, тільки на Заході 96 % етнічних українців вважають українську мову рідною. Дослідження підтверджують, що на Заході і в Центрі країни (за винятком м. Києва і Київської області) етнічна належність, рідна мова і вільне володіння нею майже повністю збігаються. Водночас у Криму лише 26,7 % етнічних українців назвали рідною українську мову. Ще більшою проблемою залишається спілкування українською мовою - від 30 % до 38 % спілкуються нею в родині, з друзями, на роботі.

Причинами ситуації, що склалася за відсутності етномовної самоідентифікації, є: по-перше, багатовікова бездержавність і русифікація; по-друге, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань; по-третє, втрата державою ініціативи у мовній політиці, невиконання закону про мови державними службовцями і елітою, протидія з боку певних політичних сил, відсутність належного фінансового і технічного забезпечення. Ці процеси стримують розвиток мови і не сприяють її розквіту і консолідації нації.

У третьому підрозділі “Українська національна ідея як консолідуючий чинник націотворчого і державотворчого процесів” аналіз здійснюється з позицій структурно-функціонального, еволюційно-історичного та етнополітологічного методів, які забезпечують об'єктивність аналізу соціально-політичних процесів. Дисертант аналізує причини, за якими активізувалося вивчення національної ідеї і які пов'язані з пошуком власної моделі етнонаціонального розвитку. Тому консолідуючим чинником національно-державного будівництва може стати українська національна ідея, якщо вона буде осмислена в етнонаціональному та загальнолюдському напрямах.

Дисертантом проаналізовано праці В.Борисенка, Ф.Канака, О.Копиленка, І.Кресіної, В.Крижанівського, І.Кураса, Ю.Левенця, М.Розумного, Ю.Сиволоба, В.Смолія, В.Солдатенка, М.Томенка, О.Шморгуна, в яких розглянуто витоки і основний зміст української національної ідеї як консолідуючої основи суспільства, і зроблено такі висновки: національна ідея передбачає вагомість та гармонію національних, індивідуальних та колективних цінностей, життєздатність національної сфери, поєднує духовні, культурні, соціальні та політичні вимоги й цінності; вона розглядається як концентрований вираз національно-патріотичного чинника, є соціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, що консолідує його в єдине ціле; національна ідея має стати формою громадянської, соціальної, національної самоідентифікації, передбачає розвиток держави на своїй національній основі.

З позицій етнодержавознавства національна ідея - це відродження нації та національно-державного будівництва, пізнання етнодержавотворчих процесів. Цей напрям активно досліджували: М.Вівчарик, О.Картунов, І.Кресіна, Ю.Римаренко, С.Римаренко, С.Телешун, В.Чернець, Ю.Шемшученко, Л.Шкляр та інші вчені. Використовуючи теоретичні надбання вказаних науковців та аналізуючи поняття національної ідеї, дисертант робить ряд висновків.

Структуру національної ідеї становлять державницький, етнічний і політичний напрями розвитку. Звідси - потреба у визначенні сучасних параметрів національної ідеї враховувати не лише суто державницькі моменти, а й ті інтереси, що є національними, глибоко закоріненими в психології, ментальності, етнокультурних і політичних традиціях української нації, що цементують націю. Національна ідея не зводиться до державницької. Національні інтереси сягають ширше державницьких і передбачають широкий спектр цілей. Водночас перехід до вищих форм демократичного суспільства неможливий без розбудови демократичної держави. Державність національної ідеї - це політико-ідеологічний чинник відродження країни, її консолідації.

Важливим елементом структури національної ідеї є етнічний компонент. Нині консолідуючий потенціал української ідеї як етнічного ідеалу істотно послаблений. Крім того, навколо етнічного напряму української ідеї не лише точаться теоретичні дискусії, а й, по суті, триває гостра політична боротьба. В етнічному розрізі простежується поділ нації на дві складові - титульний етнос та етнонаціональні меншини. Права етнічних меншин є водночас правами людини, адже лише правовий режим здатний створити справедливі умови для консолідації. На сьогодні залишається проблемою подолання в етнонаціональній політиці відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, державної ідеї - національній.

Політичний компонент української національної ідеї полягає у тому, що певні прибічники витлумачують її з наміром елімінувати звідти етнічний зміст, оскільки наявність його, на їх думку, створює лише міжетнічну напруженість, тоді як мета національної ідеї - консолідувати суспільство на спільних засадах і цінностях. Цей напрям національної ідеї реалізує концепцію політичної нації, що має значну частку своїх прихильників серед вчених.

Дисертантом доведено, що єдина концепція національної ідеї не підтримується політичними партіями через різні погляди на проблему, національна ідея поки що масами не усвідомлена, а нав'язування її згори буде безплідним. Країні потрібна інтегральна ідеологія, яка стала б кодексом злагоди щодо окремих етносів, соціальних груп, еліти, осіб і яка виконувала б роль загальнонаціональної ідеології, що може стати передумовою існування національної ідеї.

У четвертому підрозділі “Етнонаціональна ідентичність - важливий чинник формування і консолідації української політичної нації” аналізується її сутність через призму єдності і спадкоємності поколінь, цементуючим чинником якої постає сама ідея людини, нації, народу, людства, історичний досвід по її реалізації. Дисертант проаналізував праці таких відомих зарубіжних і вітчизняних вчених, як В.Андерсон, В.Вівчарик, В.Євтух, В.Картунов, В.Котигоренко, І.Кресіна, І.Курас, Ю.Левенець, О.Майборода, Л.Нагорна, М.Обушний, І.Оніщенко, В.Панібудьласка, Ю.Римаренко, Е.Сміт, В.Тарасенко, Л.Шкляр, М.Шульга та інших, що дало можливість визначити, що процес державотворення є не власне національним, а переважно етнонаціональним. Етнічне і національне - взаємопов'язані процеси. З одного боку, триває процес формування українського етносу в націю, а з іншого - поглиблюється етнічна диференціація, що є позитивним. Сам же етнонаціональний процес - це поєднання етнічних і національних ідентифікаційних чинників, коли національне набуває характеру загального, етнічне виступає як національне, що є передумовою формування і консолідації української політичної нації.

Етнічна ідентичність як форма самовизначення людини базується насамперед на усвідомленні спільності походження, традицій, вірувань, цінностей, на відчутті історичної та міжпоколінної спадкоємності. Цей процес, як правило, передує політичному чи державному об'єднанню. Відомо, що етнос не має соціально-політичних або економічних структур, а виникнення їх означає процес його націєзації. Нація ж - етнонаціональна єдність одного або декількох етносів, її формування зумовлене певною об'єктивною єдністю - територіальною, економічною, мовною, культурною, що надалі під дією трансформаційних процесів може політизуватися, це свідчить про початок формування нового соціоцивілізаційного типу людини. Головними цінностями національної ідентичності є: політична свідомість, громадянсько-політичні й культурні цінності, національні інтереси і традиції, юридичні права і політичні інститути, перспективи політичного розвитку і суверенітет держави.

Встановлено, що ідентифікаційний процес розвивається в історичному плані, уможливлюючи самовизначення суспільства на основі минулого, теперішнього і майбутнього. Він реалізується через ідентифікаційні практики, які покликані виробляти ідентичності, тобто поняття, образи, теорії, що фіксують і пояснюють рівень його соціального розвитку. Ідентифікаційна практика - це конкретна історична форма вираження та реалізації ідентифікаційного процесу, що відбувається в ньому, це продукування і відтворення ним усталеної власної соціальної ідентичності, свого соціального образу, яким визначається і його уявлення про самого себе, своєї спільноти. Цей образ є складним продуктом тривалого історичного досвіду і пам'яті, взаємодії науки і культури, національних традицій. Він стає стійким елементом суспільної свідомості, суспільного інтелекту, сприяє формуванню і консолідації української політичної нації.

Досліджено, що на певному історичному етапі ідентифікаційна практика не забезпечує суспільство адекватними ідентичностями для самовизначення різних соціальних груп, які втрачають чіткість соціальних орієнтирів; виникає ситуація ідентифікаційної невизначеності, в якій ні соціальні групи, ні суспільство у цілому не можуть віднайти свій соціальний образ. У такому разі може виявитися під загрозою стійкість світоглядних, моральних, культурних засад суспільства, що і відбувається на практиці. Щоб цього не сталося, має бути ідентифікаційна практика нового типу, яка була б спроможною дати нові ідентичності соціальним групам, нові шляхи формування української політичної нації.

Головним критерієм, що обслуговує модель ідентифікаційної практики і формує націю, є історія своєї держави. Для творення ідентичності вона дає суспільству історичні факти. Важливо, з яких позицій вони інтерпретуються. Залежно від цього практика може продукувати істинні чи хибні образи-ідентичності, у зв'язку з цим постає проблема ідентифікаційної істини, в якій зацікавлена українська політична нація, яка формується на сучасному етапі. Українське націо- і державотворення має спиратися на міцне підґрунтя, закладене у ХІХ-ХХ століттях зусиллями М.Драгоманова, М. Грушевського, І.Франка та іншими мислителями минулого, що і створить передумови для формування істинних ідентичностей, самоідентифікації і консолідації нації. Тоді не буде безплідних дискусій з приводу зорієнтованості нашої науки, етнонаціональної політики, геополітичної спрямованості, шляхів розвитку ідентифікації, освітньо-виховної та педагогічної практики.

Проаналізована проблема особистісної ідентифікації, яка є однією із центральних у теорії особистості. Особистісна ідентичність - це єдність і спадковість життєдіяльності, цілей, мотивів, настанов, ціннісних орієнтацій, самосвідомості особистості, що важливо для етнічної консолідації. Що стосується взаємовідносин особистості і етнічної спільності, то спільність через групову свідомість і психологію впливає на особистість. Етнічна спільнота вимагає від неї засвоєння національної мови, духовно-етнічної культури, проживання на території, історично освоєної даним етносом. Пошуки особистісної ідентичності відбивають спроби відтворити її у власній картині світу; таким є образ оновленої соціальної реальності, в якому її місце було б певним чином визначене і адаптоване до нових умов. На цих засадах формуються життєві орієнтації, ґрунтується вибір нових стратегій життя, що впливають на формування нації.

Досліджено, що більше половини українців поки що не співвідносять свою етнічну самоідентифікацію із громадянською (політичною). Громадянами України вважають себе лише 42 % опитаних, а 52 % громадян ніяк не можуть визначитися у соціальному плані. Етнічний фактор не повністю пояснює проблемність сприйняття ідентичності громадянами України, в тому числі етнічними українцями. Натомість неприйняття ідентичності можна пояснити кількома основними причинами: багатовіковою бездержавністю, що викликало диспропорцію між сформованою етнічною самосвідомістю і відсутністю до кінця ХХ століття умов для державного самовизначення; тривалою русифікацією і незадоволеністю громадян соціально-економічним становищем.

Існуюча криза ідентичностей і самоідентифікації спостерігається також у соціально-політичній, економічній, духовній, геополітичній сферах, це зумовлено тим, що не сформоване громадянське суспільство як головний чинник формування української політичної нації; суспільство має низький рівень політичної свідомості, це підтверджується незбалансованістю інтересів, цінностей; проблемою залишається ідентифікація суспільних і етнічних груп у соціокультурному і політичному аспектах. Політичною елітою ще не створені відповідні умови для ідентифікаційної практики, яка водночас не обґрунтована наукою, що не дає можливості здійснити стратегічне завдання - побудувати демократичну, правову державу.

ВИСНОВКИ

1. Однією з особливостей розвитку етнополітологічних досліджень в Україні була обмеженість теоретико-методологічної спадщини. Розвиток вітчизняної етнополітології визначається політичними інтересами Української держави. Зокрема, йдеться про майже повне домінування концепції політичної нації та жорстке її протиставлення концепції етнічної нації. Вітчизняні вчені здійснювали перехід від закритої системи суспільства до стану відкритості, внаслідок чого відбувалася „криза наукової ідентичності”. Долання цієї кризи відбувалося двома шляхами. По-перше, домінування концепції політичної нації суперечило тенденціям розвитку світової етнополітології, де останніми десятиліттями посилилася увага саме до етнокультурних проявів національного життя. По-друге, це був певний еклектизм методологічних підходів, коли політизація проблем національного будівництва сусідувала з крайньою біологізацією концепції становлення етносів.

З середини 1990 років реалізувалися нові концептуальні підходи до аналізу етнонаціональних процесів. Особливостями цього етапу був перехід вітчизняної науки від екстраполяції до інтерпретації, від дедуктивного та частково некритичного запозичення світового досвіду до творчого засвоєння найкращих зразків теоретико-методологічного інструментарію. Розроблялися власні підходи до аналізу проблем націотворення, формувались передумови для зростання плюралізму наукових шкіл у галузі етнології та політології.

2. Запропоновано власне визначення української політичної нації як об'єкта консолідаційних процесів. Дано власне поняття консолідації нації. Показано, що інструментами дослідження основних параметрів, виявів, особливостей функціонування консолідації є її структуризація і типологізація. Класифікація шляхів консолідації залежить від механізмів її здійснення, рівня суб'єктності, структури нації, яка утворюється внаслідок поступової консолідації.

Наукою не вироблено теоретико-методологічне поняття консолідації як етнополітичної категорії, а також не розглянуто методологічні аспекти типології консолідації за основними ознаками. Нерідко ознаки, що склали б зміст поняття консолідації, абстрактні і не є достатніми для її характеристики, що стримує розвиток теорії і вносить плутанину у розуміння політичних процесів.

3. Процеси трансформації соціальної структури і формування української політичної нації взаємопов'язані між собою. Формування соціальної структури пов'язане з невизначеністю ідентичностей, процес інтеграції нових генерацій у суспільстві не обмежується механічним включенням їх у соціальну структуру, а супроводжується внутрішньою ідентифікацією, відбувається порушення традиційної ідентифікації, виникають нові ідентичності, які часто мають деструктивну спрямованість. Руйнування внутрішньоетнічних структур через порушення взаємозв'язку між українським етносом і його природно соціально-економічним середовищем викликало кризовий стан самосвідомості і культури етнічних спільнот у 90-ті роки ХХ століття, що негативно відбилося на формуванні соціальної структури.

Для соціальної структури українського суспільства, яка перебуває у стані трансформації, характерними є: нестабільність, аморфність, відсутність масових соціальних верств з усвідомленими інтересами, політико-ідеологічною орієнтацією, загальноприйнятими цінностями, тому соціальну структуру переважно формують окремі політичні і фінансові групи, які задовольняють свої інтереси, мають доступ до влади, внаслідок чого стримуються процеси формування і консолідації української політичної нації.

4. Особливості історичного розвитку України зумовлюють велике значення проблем мовного розвитку в контексті формування і консолідації нації. Мова є чинником консолідації і націогенези. Під останнім мається на увазі процес перетворення народності як мовно-культурної спільноти на націю, тобто етносоціальний організм. Націогенеза на практиці проявляється у тому, що мова обслуговує усі сфери суспільного і духовного життя нації, є символом боротьби за підвищення її суспільно-політичного статусу; уніфікація національної мови є підґрунтям для формування і консолідації нації; єдина мова є передумовою піднесення загальнокультурного рівня громадян, свідомого залучення їх до національної культурно-історичної традиції.

Залишаються проблеми щодо мовно-культурної ідентичності і спілкування українською мовою. Спостерігаються розбіжності між етнічним походженням та мовною ідентифікацією. Неприйняття мовної ідентифікації частиною українського етносу на Сході і Півдні країни пояснюється довготривалою бездержавністю і русифікацією, а також втратою державою ініціативи у мовній політиці, сюди ж можна віднести і фактор соціального розчарування громадян.

Україні властива унікальна ситуація з погляду мовного розвитку, а саме: наявність білінгвізму. Це явище є позитивним, оскільки знання двох мов розширює духовні та інтелектуальні горизонти громадян. Формула консолідації української політичної нації з етнічною серцевиною у мовному контексті має такий вигляд: сприяння знанню якомога більшої кількості мов (зокрема, білінгвізму, полінгвізму) + державна підтримка державного статусу української мови + сприяння процесу консолідації національних меншин. Офіційна політика не може обмежуватися виключно українською мовою, вона має поширюватися на усі мови, які сферою свого функціонування мають Українську державу.