Конституція України (от.52) закріплює важливий принцип рівності прав дітей: "Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним", проголошений у ст.2 Конвенції про права дитини. Разом з нормою ст.24 Конституції про рівність конституційних прав і свобод громадян і їх рівність перед законом незалежно від будь-яких ознак наведені положення відповідають міжнародному стандартові, передбаченому Конвенцією. Оскільки у Конституції не передбачено засобів щодо забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації, а також від покарання на підставі діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї, як це передбачено в п.2 ст.2 Конвенції, то такі засоби треба включити в закон про права дитини, тому що сподіватися на перегляд нещодавно прийнятої Конституції нереально.

На жаль, в Основному Законі України немає закріплення такого важливого принципу найкращого забезпечення інтересів дітей, який проголошено в п.1 ст. З Конвенції: "В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини". Відсутність в українському законодавстві наведеного вище принципу призводить до того, що в нашій країні не враховується визнаний в усьому світі новий підхід до становища дитини у суспільстві як рівноправного члена такого суспільства, а не як дорослого у майбутньому, який до досягнення повноліття залишається об'єктом піклування. Тому а Конституції України закріплено положення щодо загальних гарантій захисту прав дитинства, але не прав дитини. Так, уст.51 передбачено, що "сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою". Міжнародні стандарти прав дитини, закріплені у ст.23 і 24 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та ст.10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1956 р., які є обов'язковими Для України внаслідок їх ратифікації, як і відповідні положення Конвенції про права дитини, вимагають саме захисту не дитинства, а прав і інтересів дитини. Це має бути основою для розробки закону саме про права дитини, а не закону про захист дитинства, якщо наша країна виконує свої міжнародно-правові зобов'язання і додержує міжнародних стандартів прав дитини.

Викладене доводить, що не можна погодитись із твердженням авторів "Енциклопедії сучасного права неповнолітніх - про відбиття у Конституції України в повному обсязі гарантій щодо захисту прав неповнолітніх. Саме зміст міжнародних стандартів прав дитини свідчить про необхідність доповнення і розширення конституційних положень за рахунок включення гарантій захисту дитини від будь-якої дискримінації і принципу найкращого забезпечення інтересів дітей.

Міжнародний стандарт про невід'ємне право кожної дитини на життя, виживання і здоровий розвиток закріплено у ст. б Конвенції, у ст.27 Конституції України проголошено невід'ємне право кожної людини на життя. Разом з положеннями статей 48, 49, 50 Основного Закону України про право кожного на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, на безпечне для життя і здорове довкілля в Конституції передбачені у загальній декларативній формі права кожної дитини на життя, виживання і здоровий розвиток. У формі гарантій цього права для кожної особи у статтях 93-100 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність за посягання на життя людини. Але тільки ст.96 цього Кодексу передбачає відповідальність за злочин проти дитини - за умисне вбивство матір'ю новонародженої дитини. Всі інші статті не містять положень щодо особливостей кримінальної відповідальності відносно злочинів саме проти життя дітей. В умовах зростання кримінальних посягань на життя дітей необхідно передбачити включення до Кримінального кодексу України норм про підвищення відповідальності за такі злочини. У загальній формі це положення слід закріпити в законі про права дитини, а конкретно сформульоване - в законах про доповнення до чинного Кримінального кодексу або а проекті нового Кодексу. Це дасть змогу привести у відповідність з міжнародними стандартами норми українського законодавства в зазначеній галузі.

У Конституції України закріплено заборону насильства над дитиною. Статтею 52 передбачено, що "будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом". Ця норма частково враховує зауваження Комітету з прав дитини на державну доповідь України. Але вона відрізняється від міжнародного стандарту, сформульованого в ст. 19 Конвенції і не враховує особливостей статусу дитини, визнаних у світі. В міжнародному стандарті передбачається вжиття всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка піклується про дитину.

Причому, заходи із захисту передбачають розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині і особам, які піклуються про неї,, а також інші форми запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інші заходи у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною. Для України дуже важливо чітко визначити в законодавстві, в чому саме полягає насильство, що воно може мати фізичну та психічну форму і здійснюватися у вигляді образи чи зловживань, відсутності піклування, брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання.

неповнолітня дитина україна право

Суб'єктом насильства виступають не просто фізичні особи, а батьки, законні опікуни чи будь-які особи, які піклуються про дитину. В країні зростає кількість проявів жорстокого поводження в сім'ї. У 1996 р.144 дитини загинули від таких дій, а 89 скінчили життя самогубством, що. за даними криміналістів, на 50 відсотків спричинено сімейними обставинами. Погоджуючись з доводами авторів державної доповіді про становище дітей в Україні щодо необхідності законодавчого закріплення відповідальності за такі дії, хотілося б наголосити на потребі закріплення цього положення саме в конституційній нормі. Захист дитини від насильства батьків та інших осіб, які піклуються про неї, є важливою складовою визнання прав дитини, на чому ґрунтуються міжнародні стандарти. Ст.52 Конституції України закріплює важливий міжнародний стандарт про те, що дитина, яка постійно позбавлена сімейного оточення або яка, з огляду на її інтереси, не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу держави. Цей стандарт, проголошений у п.1 ст.20 Конвенції про права дитини, має велике значення для України, де набуло поширення соціальне сирітство. З майже 80 тис. дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, лише у 7 відсотків немає живих батька та матері. Решта - це діти, покинуті батьками, діти, батьки яких за рішенням суду позбавлені батьківських прав, перебувають на лікуванні або в установах виконання покарання. Конституційне закріплення міжнародного стандарту надає можливість не тільки розробити відповідне законодавство, але і втілити в життя комплекс соціально-економічних заходів щодо забезпечення прав дітей-сиріт і дітей, які залишилися без нагляду, - попри всі економічні труднощі і негаразди в Україні. Відповідно до ч.2 ст.37 Закону "Про освіту" для таких дітей створено школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, на повному державному утриманні.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня) 994 р. № 226 із змінами та доповненнями від 16 червня 1995 р. "Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків", було збільшено норми харчування, матеріального забезпечення дітей-сиріт, поліпшується лікувальна база, впроваджуються нові методики їх реабілітації, прийняті і реалізуються регіональні програми, спрямовані на поліпшення життя цієї категорії дітей.

Міжнародний стандарт про право дитини на освіту, закріплений у статтях 28,29 Конвенції про права дитини, а також проголошений у Загальній декларації прав дитини, Міжнародному пакті про економічні та соціальні права і в інших конвенціях, набув закріплення в ст.53 Конституції України та інших законодавчих актах. Але навіть щодо такого важливого права, яке а Україні здійснюється протягом багатьох років і щодо якого саме наша держава виступила в 00Н ще в 1947 р. з пропозицією про початок всесвітньої кампанії з боротьби з неписьменністю, в українському законодавстві є відхилення від міжнародного стандарту. Конституційні положення закріплюють тільки чотири аспекти цього права:

1. обов'язковість повної загальної середньої освіти;

2. безоплатність вищої освіти і здобування її на конкурсній основі в державних і комунальних навчальних закладах;

3. забезпечення державою доступності і безоплатності всіх ступенів і видів освіти;

4. гарантування представникам національних меншин права на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови. Закон України "Про освіту" закріплює це право, наводить основні принципи освіти і передбачає державні стандарти освіти. Проте в українському законодавстві не враховано такі важливі складові права на освіту, які передбачені в ст.28 Конвенції, а саме; зобов'язання держави вживати заходів щодо сприяння регулярному відвіданню шил і зниженню кількості учнів, які залишили школу. Відсутність такої норми в українському законодавстві та відповідної діяльності органів освіти є однією з причин того, що значна частина випускників 9 класів одержує лише довідку про закінчення неповної середньої школи.

Відсутні в українському законодавстві і норми, які закріплюють зобов'язання держави вжити всіх необхідних заходів для забезпечення шкільної дисципліни методами, заснованими на повазі людської гідності дитини, та такими, які відповідають положенням Конвенції про права дитини (п.2 ст.28). Це саме стосується і зобов'язань щодо заохочення і розвитку міжнародного співробітництва з питань освіти (п. З ст.28 Конвенції). Немає в нашому законодавстві і посилання на те, що освіта має бути спрямована на виховання поваги до прав людини і принципів Статуту 00Н (п.1 в ст.29 Конвенції). Отже, деякі міжнародні стандарти прав дитини знайшли закріплення в конституційних нормах, але ще чимало з них, як і сам загальний принцип підходу до дитини як рівного члена суспільства, не вибито в українському законодавстві. Загалом такий самий підхід притаманний і подальшому розвиткові нормативного регулювання прав дитини в Україні. З одного боку, враховуються міжнародні стандарти, а з іншого - чимало інтересів і прав дитини залишається поза увагою законодавців.

Ще до прийняття Конституції України 18 січня 1996 р. Указом Президента України було проголошено Національну програму "Діти України", яка закладає основи комплексного підходу до державної політики щодо забезпечення прав та інтересів дітей. Цю програму було прийнято на виконання Україною міжнародно-правових зобов'язань, які були прийняті на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей у Нью-Йорку 30 вересня 1990 р., і за Конвенцією про права дитини 1989 року. Програму "Діти України" доповнено Національною програмою планування сім'ї, програмою "Освіта", комплексною програмою щодо дітей-інвалідів, регіональними програмами "Захист генетичного фонду України", "Діти Чорнобиля", "Чисте повітря". Всі вони передбачають організаційні заходи щодо забезпечення прав та інтересів дітей, але водночас вони потребують законодавчого закріплення для того, щоб набути загальнообов'язкового значення і стати гарантією захисту дитини за будь-яких обставин. Президент України Л.Д. Кучма велику увагу приділяє проблемам виховання, освіти, захисту здоров'я дітей, а також їх соціальному і правовому захистові і підкреслює, що в основі всіх цих зусиль має бути виконання Національної програми "Діти України", для чого треба мобілізувати всі ресурси нашої держави і суспільства.

У Національній програмі "Діти України" питанням законодавчого забезпечення захисту інтересів і прав дитини присвячено тільки один невеликий розділ, а головну увагу зосереджено на організаційних заходах: поліпшення здоров'я дітей, зниження дитячої захворюваності та смертності; дитяче харчування; поліпшення умов розвитку, виховання й освіти дітей; поліпшення умов виховання дітей в сім'ї; поліпшення умов життя дітей, які перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах. Такий підхід, на нашу думку, не відповідає виконанню завдань Національної програми. Закони мають слугувати за основу в діяльності державних органів, юридичних і фізичних осіб, а не навпаки. Тому шостий розділ Програми "Організаційно-правове, науково-методичне та інформаційне забезпечення" набуває першорядного значення. Звичайно, застосування сучасних методів допологової діагностики та лікування генетичних розладів, що передбачено у розділі 1 Програми, має велике значення для забезпечення здоров'я дитини. Але це значення обмежене тільки деякими медичними аспектами права дитини на здоров'я і повністю залежить від сумлінності фахівців, які впроваджуватимуть нові методи у життя. А законодавство регулює все коло проблем, пов'язаних з правом дитини на здоров'я і має виконуватися як посадовими особами, так і всіма організаціями і фізичними особами.

Звертає на себе увагу в Національній програмі посилання на велику кількість законів, які мають бути приведені у відповідність з міжнародними стандартами прав дитини. Так, Програма передбачає необхідність розробки проекту нового Сімейного кодексу України; забезпечення захисту прав неповнолітніх у зв'язку з приватизацією житла; підготовки проекту закону про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за викрадання неповнолітніх дітей, торгівлю і контрабанду ними, приховування їх від передачі на усиновлення, піклування чи під опіку, незаконне тримання і неповернення дітей із-за кордону: внесення змін і доповнень до Кодексу про працю України щодо 1 врегулювання трудових відносин підлітків, створення надійних правових гарантій для безпеки їхнього здоров'я та життя лід час виконання трудових обов'язків; внесення змін і доповнень до чинного законодавства, в якому передбачити право на захист осіб, які досягли 11 років, у разі вчинення ними суспільне небезпечних дій з моменту порушення кримінальної справи; розробки проектів законодавчих актів щодо захисту генетичного і репродуктивного здоров'я населення України, посилення соціального захисту дітей; розробки і законодавчого закріплення процедури і механізму розгляду скарг дітей на жорстоке поводження з ними, насильство і знущання над ними а сім'ї та за її межами.

Отже, аналіз українського законодавства дає підстави стверджувати, що стосовно дітей воно базується на гуманних принципах, закріплених у Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах. Але в ньому ще не врахований принципово новий підхід до дитини як рівноправного члена суспільства, а також мають місце істотні прогалини щодо багатьох міжнародних стандартів прав дитини та відповідних процедур для здійснення низки проголошених і закріплених у законодавстві України прав дитини. Це, на нашу думку, свідчить про необхідність розробки і прийняття відповідно до міжнародних стандартів закону України про права дитини.

Висновок