Виникнення держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми: вивчення процесу походження держави має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови її виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначати усі властиві їй функції - основні напрямки діяльності, точніше установити місце і роль у житті суспільства і політичної системи.

Серед теоретиків держави і права ніколи не було раніше і в даний час немає не тільки єдності, але навіть спільності поглядів у відношенні процесу походження держави і права. При розгляді даного питання ніхто, як правило, не бере під сумнів такі, наприклад, загальновідомі історичні факти, що першими державно-правовими системами в Древній Греції, Єгипті, Римі й інших країнах були рабовласницькі держава і право. Ніхто не заперечує того факту, що на території нинішньої України, Росії, Польщі, Німеччини і ряду інших країн ніколи не було рабства. Історично першими тут виникали не рабовласницькі, а феодальні держава і право.

Причинами виникнення держави і права як правило є той факт, що суспільство досягло певного етапу свого розвитку, в якому кровородинні відносини і звичаєве право не може контролювати суспільні відносини. На цьому етапі виникає держава яка на основі звичаєвих норм створює право і бере під контроль усі сфери суспільного життя створюючи різні органи для регулювання суспільних відносин.

Основні теорії походження держави є відмінною темою для дослідження в сучасний час. Нові матеріали, відкритий доступ до літературних ресурсів дозволяють у повному обсязі і всесторонньо дослідити погляди мислителів, вчених, юристів та науковців на виникнення такого феномену як держава. Також необхідно осмислити всі концепції походження держави, щоб розуміти проблеми сьогодення.

Об'єкт дослідження: держава.

Предмет дослідження: суспільні відносини пов'язані із виникненням держави.

Мета курсової роботи: визначити причини і умови розвитку держави.

Завдання дослідження: з'ясувати причини і передумови виникнення держави, дослідити основні теорії виникнення держави.

При написанні курсової роботи було використано праці таких авторів, як: Копейчиков В.В., Зайчук О.В., Оніщенко Н.М., Котюк В.О., Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Скакун О.Ф.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаних джерел.



1. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ

1.1 Поняття державa

Держава виникає внаслідок розкладу первісно-суспільного устрою, поступового відокремлення від суспільства верстви вождів та наближених до них, зосередження у них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави утворились наприкінці

IV - початку III тисячоліття до нової ери на берегах Нілу, в долині Тигру і Євфрату, пізніше в Індії, Китаї, у VIII - VIст. до н.е. - в стародавній Греції. Економічною передумовою формування держави став перехід людства від добувної економіки до нового способу господарювання - виробничої економіки. [4, c. 27-28].

Удосконалення знарядь праці у результаті так званої неолітичної еволюції (період пізнього неоліту) сприяло розвитку нових форм землеробства, виникнення окремого роду занять - кочового скотарства (перший суспільний розподіл праці). В ході подальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стимулювали промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розподіл праці).

Спеціалізація видів трудової діяльності призвела до зростання ефективності і продуктивності праці. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регулярного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з'явилися професійні торгівці (третій суспільний розподіл праці). З цього моменту об'єктивно стає можливим утримання великої групи людей, які виконують суспільно-важливі функції і не беруть безпосередньої участі в матеріальному виробництві (організатори виробництва, працівники інформаційних систем, систем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває самостійного значення.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну диференціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім'ї, які вже виступають власниками знарядь праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім - у сімейну.

Кровородинні зв'язки змінюються сусідськими. Виникають округи, волості, які не співпадають з родоплемінними одиницями. Однією з форм територіального обєднання стало місто-держава. Перехід від родового ладу до держави прискорився і завоюванням одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це призвело до змінювання влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первіснообщинного ладу, дістав у літературі назву (вождівство) - панування вождівства склалось з групи общинних поселень, підпорядкованих центральному найбільшому, у якому жив правитель (вождь). Вождь організовував контроль за перерозподілом власності, таких важливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя створюється підпорядкований лише йому апарат управління з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Проглядається тенденція до сакралізації персони верховного правителя, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затвердження єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колективу. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще зберігаються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), які спираються на кровородинні зв'язки і моно норми «общинне право», і водночас виокремлюються вожді, які намагались створити, воєнну корпоративну організацію і підтримувати дисципліну з допомогою воєнних наказів «воєнне право». Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і здатна за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні зв'язки народності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування. [4, c. 27-28].

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади - держави з особливим, відокремленням від суспільства апаратом управління і примушування, побудованим, в основному, на єдиноначальних засадах.

У соціально неоднорідному суспільстві виникає і таке нове явище, як політика. Політика - це насамперед відносини між різними частинами такого суспільства. Тому держава, яка регулює ці відносини, є організацією політичною, її влада - це влада політична.

Можливості різних частин суспільства (етнічних спільностей, соціально економічних класів, соціальних груп) впливати на політику держави - неоднакові. Як свідчить історія людства і сучасна соціальна практика, визначальним був і залишається вплив домінуючої частини суспільства, тобто такої, у розпорядженні якої перебувають відповідні економічні, технічні, збройні, духовно ідеологічні засоби, важелі для впливу на ті чи інші організації, насамперед, державу. Тому і держава, виконуючи об'єднуючу, інтегруючу стабілізуючу місію в суспільстві, робить це в інтересах насамперед цієї домінуючої частини населення. [4, c. 27].

Отже, тепер можна сформулювати визначення поняття держави.

Автор підручника теорія держави і права, О.Ф. Скакун вважає, що держава - це політико-територіальна організація найбільш впливової частини соціально-неоднорідного суспільства, яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і водночас офіційним представником усього суспільства та виконує загально соціальні справи на основі правових норм, котрими забезпечує узгодження соціально-групових, індивідуальних і суспільних інтересів. [5, с. 117].

Автор підручника теорія держави і права В.В. Копейчиков вважає, що держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально-неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна з допомогою права робити свої веління загально-вимоговими для населення всієї країни, а також здійснювати управління загальносуспільними справами. [1, с. 45].

На мою думку автор підручника В.В. Копейчиков дав краще визначення терміну що таке держава оскільки це визначення є більш повним.

Отже держава являє собою організацію публічної влади, необхідну як для досягнення інтересів і потреб окремих станів (класів), так і для виконання загальних справ, що випливають із природи будь-якого суспільства.

Сформулювати загальне поняття держави, яке відображало б усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з його періодів у минулому, сьогоденні і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних елементів, що існують на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є територія (матеріальна основа держави), населення (соціальна основа держави), публічна влада (владо відносини між владними і підвладними суб'єктами, де владні суб'єкти - система органів, їх уповноважених осіб - мають законодавче визначену компетенцію).

Держава виділяється такими ознаками:

1) Має у своєму розпорядженні територію у певних межах (державних кордонах). Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує державу. Вона тільки утворює цілісний недоторканий зовні простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає; [5, c. 118];

2) Поєднує населення, що проживає на певній території, за ознакою громадянства. Громадянство - правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи; [5, c. 118];

3) Має публічну владу, публічність, якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління - та опирається на апарат примусу (вразі потреби), якими є органи і установи примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні заклади, виправно-трудові та інші пенітенціарні установи); [5, c. 118];

4) Має суверенітет - верховенство в середині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичних зносинах. Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади, він і є «право на владу» [5, c. 118];

5) Має правову основу своєї діяльності, яку становлять нормативно-правові акти, нормативно - правові договори та інші джерела права, що є обов'язковими для виконання; забезпечує реалізацію норм права як загальнообов'язкових правил поведінки: охороняє і захищає права своїх громадян що перебувають на її території; [5, c. 118-119];

6) Має фінансово-економічну основу своєї діяльності - єдину грошову систему, офіційну систему оподаткування і фінансового контролю; [5, c. 119];

7) Має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн. Слід врахувати, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу - світські, тобто такі, у яких розмежовані дії церкви і держави. У теократичних державах влада належить церковній ієрархії; [5, c. 119];

Державна влада відрізняється від влади первісного соціальне однорідного суспільства такими ознаками:

1) У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства; [1, c. 46];

2) у первісному суспільстві носії влади не відокремлюються за соціальним статусом чи професійно від інших членів суспільства, а у соціальне неоднорідному суспільстві носії влади в організаційному відношенні відокремлені у певні структури, «загони»; [5, c. 43];

3) у первісному суспільстві населення не оподатковується;

4) держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг; [1, c. 46];

5) у первісному суспільстві органи влади не поділяються за окремими функціями на певні види, а у соціальне неоднорідному суспільстві функції влади розподіляються між окремими органами, виникає специфічна структура влади; [5, c. 43];

6) у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій території вони б не перебували, а в державі влада поширюється на всіх людей, що перебувають на певній, належній їй території; [5, c. 43];

7) у державі складається система особливих загальнообов'язкових правил поведінки - юридичних норм, яких не знало первісне суспільство. Поняття про такі норми стало позначатися з певних причин терміном право. [5, c. 43];

Держава відрізняється від інших організацій за такими ознаками:

1) у кожній країні із соціальне неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій - багато;

2) тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства всі інші організації репрезентують лише його частину;

3) тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи, інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства; [5, c. 44];

4) держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності); [1, c. 46];

5) тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки: верховенство влади, повнота влади, самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) як у певній країні, так і за її межами. [5, c. 45];

Отже можна зробити висновок, що держава це політична організація суспільства, яка стала формуватися ще здавна. Основною метою якої було забезпечення єдності та цілісності суспільства на певному етапі його розвитку. Але з часом сутність держави змінилась і, якщо раніше держава діяла лише в інтересах певного прошарку населення, то тепер держава почала діяти в інтересах усього суспільства. Особливо ця тенденція поширена в країнах колишнього СРСР.

1.2 Сутність держави

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність, солідарність) загально-соціальних і вузько-класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузько класових завдань, виконує загально-соціальні завдання, без яких не може функціонувати жодне суспільство. До загально-соціальних завдань належить забезпечення засобами транспорту і зв'язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьби з епідеміями, злочинністю тощо. [5, c. 131].

З моменту виникнення держави визначились дві сторони її сутності:

1) Класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу.

2) Загально-соціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загально соціальних справ.

У процесі історичного розвитку держава і її сутність зазнали змін. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного класу. В СРСР 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також спиралася також на розуміння держави як апарату класового панування. Із середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах Заходу у зв'язку з розвитком громадянського суспільства зменшується частина класового змісту сутності держави, соціальні суперечності втрачають антигоїстичний характер, усе більшого значення набирає її загально-соціальна сторона - завдання забезпечення суспільного блага, прав і свобод особи. У наші дні вона відіграє істотну роль у пост - капіталістичних державах, де не стало чітко виражених класів, ліквідовано відчуження населення від засобів виробництва і результатів своєї праці, а також політичної, державної влади.

Наприклад так, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія ілюструють збільшення обсягу соціальних справ, які виконує держава. Такий процес хоч і повільно, відбувається і в постсоціалістичних державах, до яких належить і Україна.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

1) держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не насильством і придушенням, а за допомогою досягнення суспільного компромісу, терпимості, згоди, створення умов для розвитку суспільства;

2) держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї й інститути, як пріоритет природних невідчутних прав людини, поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність, дотримання прав меншості та ін.;

3) держава визнає рівність усіх форм власності, стабілізує економічне життя суспільства, забезпечує економічну свободу громадян та їх об'єднань, застосовує засоби захисту праці людини, соціальної захищеності усіх громадян, включаючи тих хто з об'єктивних обставин не може забезпечити своє існування власною працею;

4) на міжнародній арені держава проводить політику, що вимагає взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами, їх зближення.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси усіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність цієї теорії непозбавлена класових інтересів - це відображається хоча б у тому, що соціальні групи ведуть боротьбу за політичну владу та її утримання. Проте класова сторона не настільки виражена, як у експлуататорських державах рабовласницьких, феодальних, буржуазних - через втрату антигоністичного характеру класових суперечностей, подолання їх не примусом, а шляхом досягнення консенсусу. [5.131-132 c.]



2. Причини виникнення держави

2.1 Загальні ознаки в закономірності виникнення держави

теологічний психологічний олігархічний держава

Закономірності виникнення права і держави - об'єктивно існуючі повторювані зв'язки буття і свідомості, що визначають хід становлення права і держави через глибинні процеси правової комунікації суспільства і людини та виниклої об'єктивної і суб'єктивної потреби на певному етапі розвитку цієї комунікації впорядкувати їх як владно-політичні й організаційно-правові.

Закономірності формування права і держави:

1) сформованість усталеної, відносно великої і цілісної групи, яка має певну внутрішню диференціацію, ієрархічну організацію, здатну самостійно забезпечувати своє існування і має об'єктивну спрямованість на впорядкування суспільних відносин;

2) відокремлення особи як учасника відносин з домагання автономності власного існування і водночас усвідомлення залежності з діяльністю колективу, відчуттям обов'язку. Неможна шукати право там де немає поділу колективу на окремих суб'єктів де індивід як біолого-психологічна істота не виокремлюється як соціальна особистість, котра усвідомлює можливості, які утворюються в процесі розвитку суспільства, і розраховує на умовну, але дієву міжсуб'єктну рівність, забезпечувану комплексом існуючих соціальних норм, освоєння яких є істотною частиною її соціалізації;

3) якісна реорганізація виробництва і соціально-духовного життя суспільства, ускладнення економічних відносин, поява надлишкового продукту в матеріальному виробництві як основи саморозвитку економіки, оформлення основних функцій публічної влади: розподільчо-організаційної, охоронно-захисної;

4) позиція суспільних відносин внаслідок розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи, об'єднання общин у велику племінну спільність, що осіла на певній території, з ієрархією вождів з єдиними релігійно-культурними правилами - нормами-звичаями;

5) перетворення норм звичаїв на правові звичаї з метою узгодження суперечливих інтересів соціальних суб'єктів, перехід від примусу сторін до пошуку пошуку компромісів, домовленостей та інших мирних форм улагодження конфліктів і підтримання порядку (архаїчне або звичаєве право); обмеження конфліктів між родинами і запобігання кровної помсти; зникнення варварського способу охорони звичаїв, що змінилися за своїм змістом, та інших загальнозначущих правил поведінки вирішення спорів за допомогою правосудної діяльності, що здійснювалась шляхом прийняття індивідуальних рішень;

6) переростання публічної влади первісного суспільства в політичну публічну владу, відокремлення від суспільства, що поширюється на тиреторіально-політичне утворення, поділене на центр і периферію. Управлінський апарат перебуває в центрі, його очолює вождь правитель - укріплює владні повноваження; обмежує підвладних у поведінці на власний розсуд, придушує опір з його боку; формально забезпечує керування якогось класу, як усередині державоутворення так і назовні - у відносинах обміну й інших стосунків із такими самими сусідніми утвореннями;

7) перехід у ранню державу з розгалуженою системою органів управління, спеціалізованим управлінським апаратом; з нормативним регулятором суспільних відносин, що набули характеру писаного права; складання системи норм, з якими має узгоджуватись поведінка людей та їх об'єднань; вироблення стійких процедур, формалізованих рішень і засобів державного примусу для підтримання правопорядку, збереження соціальної цілісності - своєрідна первісна спільна правова матерія набуває конкретних форм державного права. Генезис держави пов'язаний з появою права і необхідності його охорони й захисту. [5, c. 46-47-48].

Отже можна зробити висновок, що існування держави без права неможливе.

2.2 Особливості виникнення держави у різних народів

Держава у різних народів формувалася неоднаково. Наприклад, у Стародавніх Афінах із класових протиріч всередині родового суспільства виникли держава і право.

У Стародавньому Римі особливості виникнення держави і права характеризувалося боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (прийшлого населення).

У німецьких народів важливим фактором виникнення держави і права було завоювання ними колишніх територій Римської імперії, яка на той час уже розпадалася. Для тримання в покорі населення завойованих територій німці ставили своїх намісників, які перетворювалися на князів. Ці процеси прискорили розпад первісного ладу в німців і утворення ранньофеодальної держави.

Для виникнення держави у народів Стародавнього Сходу важливу роль відіграла організація громадських робіт під час будівництва каналів.

Створенню держави у народів Центральної та Південної Америки (інки та майя) сприяло рільництво.

У східнослов'янських племен держава виникла внаслідок переродження органів військової демократії на державні органи. Попервах у них панувала рівність, й організаційною одиницею був рід, на чолі якого стояв найстаріший за віком пращур (дід чи прадід). Поступово з однорідного суспільства почали виокремлюватися «кращі люди», які утворювали місцеву аристократію й почали називатися болярами («болій» - великий), а вже потім боярами. Бояри поділялися на великих і менших. Великі бояри були проводирями у своїй волості; навіть князь запрошував їх до себе в раду. Менші бояри залежали від князя і служили йому. Княжа влада набирала ваги протягом певного часу. Найважливіші питання у давніх слов'ян вирішувала вся громада. Поступово князі прибирали владу до своїх рук, і так виникла держава.

Виникнення Київської Русі історично пов'язується з оповіданням про Кия, який з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю побудували перше місто, назвали його Києвом і там правили певний час.

Особливістю виникнення державності у слов'ян і німців є те, що вона у них виникла як ранньофеодальна, минувши рабовласництво. [1, c. 18-19].

Отже, виникнення держави внаслідок розпаду первісного суспільства мало свої передумови. Деякі автори вважають, що держава з'явилася там і тоді, де й коли суспільство розпалося на класи з протилежними інтересами. Хоч у різних народів держава виникала по-різному, проте завжди в основі була класова боротьба. Інші пов'язують виникнення політичної організації суспільства, держави і права з необхідністю здійснювати управління суспільством за нових умов, які складаються внаслідок розпаду первісного суспільства, появи нових економічних і соціальних відносин, що характеризували початок цивілізації.

2.3 Причини утворення національних держав

Згодом, коли набирали сили такі нації, що жили компактно на своїй історичній території та внаслідок конкретних історичних причин перебували у складі багатонаціональних держав, відносно самостійним чинником утворення держав ставало здійснення такими націями (народами) їх права на політичне самовизначення. За певних обставин цей чинник може набувати вирішального значення і вести до формування національних держав. Свідомість національної єдності може тривати віками, незважаючи на несприятливі обставини і всі зусилля держави-переможця ліквідувати її. На певних історичних етапах така свідомість породжує могутній національний рух за створення нової державної організації. Згадані держави утворювались у процесі ліквідації імперій, колоній, суверенізації державо подібних формувань. За останнім варіантом почалося відновлення незалежної України після прийняття Верховною Радою України історичних актів - декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 р. та Акта про незалежність України 24 серпня 1991 p., схваленого народом України на референдумі 1 грудня 1991 р.

У своєму Зверненні до українського народу з нагоди 13-ї річниці Незалежності України Президент України відзначив: «На нинішньому переломі своєї історії Україна віддала перевагу державницькій програмі незалежності з цілком очевидним національним наголосом. Національно-державницька ідея виявилися сильнішою за етнічну ідею з її племінним змістом, потягом до роз'єднаності складових частин української території. Відтак, треба зміцнювати ідеал громадської держави. Існування нації спирається на свідому волю її членів, а тому нація - це колектив людей, які хочуть бути державою або є нею. Саме тому в деяких західних мовах слово «нація» вживають як синонім слова «держава».

Повноцінна нація є спільнотою з виразною волею до державного життя. У минулі віки цю волю мала тільки верхня верства: щезне вона - щезне й «політичний народ». Нинішні нації стали більш повнокровними через розширення своєї соціальної бази: її становлять усі громадяни, весь народ. Українська політична нація повною мірою відповідає цій закономірності»¹.

Втім, і «національні» держави виникають у суспільстві, яке є соціально неоднорідним. Сутність національної приналежності складають, як правило, мова і територія, а також певні історично зумовлені її офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Ознаки, що відрізняють державу від інших організацій у соціально неоднорідному суспільстві:

1) у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій багато;

2) тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства всі інші організації репрезентують лише його частину;

3) тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи; інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

4) держава має у своєму розпорядженні специфічний апарат, який наділений владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень, для виконання своїх завдань та функцій;

5) тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки - юридичні норми (право як спеціально-соціальне, юридичне явище);

6) тільки державна влада характеризується суверенітетом. Його ознаки - верховенство, самостійність, повнота і неподільність держави в межах її території; незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.).

Співвідношення національних (етнічних) та соціальних коренів, аспектів будь-якої держави можна аналізувати, виходячи з таких загальних положень:

1) Майже у кожній державі, утвореній у часи новітньої історії, її народ (населення) є етнічно неоднорідним, складається, так чи інакше, з різних національно-культурних спільностей.

2) Кожна з таких етнічних спільностей є, як правило, соціально-неоднорідною, поділяється на певні класи, стани, прошарки, якісь інші утворення, групи.

3) Немає соціальних частин суспільства (класів, верств тощо), які були б етнічно нейтральними, «дистильованими», цілком позбавленими національних властивостей, рис.

Цим об'єктивно й зумовлюється переплетіння, діалектична взаємообумовленість, взаємозалежність соціальних і національних засад у сутності будь-якої держави (зокрема, сучасної України).

У наведених тут положеннях поняття нації, національної приналежності використане в його суто етнічному значенні. Враховуючи і цей аспект, є всі підстави стверджувати, що національність (національна належність) людини, групи людей - це обє'ктивний результат передусім (хоча й не тільки), її реальної конкретно-історичної соціалізації. Він виявляється, головним чином, у її соціально (а не біологічно) обумовлених, тобто «вирощених» певним соціумом (а не генами) властивостях. Саме тому, по-перше, для визначення національної приналежності людини або групи людей їхні біологічні, фізіологічні та інші поза-соціальні властивості можуть мати лише допоміжне, другорядне, проте аж ніяк не вирішальне значення. По-друге, навряд чи може існувати єдиний, уніфікований еталон (універсальний набір, «пакет» показників) приналежності людини до певної нації, особливо, якщо окремі його частини протягом значного періоду існували у суттєво відмінних соціальних умовах. У цьому випадку можна говорити про різновиди певної нації (етносу), які є історично рівнозначними, «рівноправними» і не можуть порівнюватися, а тим більше протиставлятись один одному з точки зору національної «чистоти». По-третє, одна й та ж людина, яка перебуває особливо з дитинства у багатонаціональному середовищі, оточенні, може в процесі становлення, формування, розвитку своєї особистості засвоювати різні етно-культури і надбання, ставати носієм декількох (хоч і у різних «дозах») національно-культурних рис, особливостей, «параметрів», менталітетів. І вона виявляє їх (хоч і «не рівноцінно») у відповідних етнокультурних режимах, ситуаціях, відносинах.

Невипадково, що у ст. 11 Основний Закон України закріпив положення проте, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Очевидно, осіб безнаціональних, тобто абсолютно позбавлених будь-яких об'єктивних національних рис, не існує, а особи, які є носіями властивостей декількох націй, є у багатьох країнах (утому числі й в Україні).

Проте є ще інше розуміння поняття нації - політичне, державно-громадське, до деякої міри «юридизоване», а саме: нація - це спільність громадян певної держави. Саме така позиція знаходить нині все ширше визнання й підтримку керівництва сучасної України.

Підсумовуючи сказане, слід нагадати слова письменника і політичного діяча Івана Багряного у повоєнні роки: «Об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення в єдину українську цілість». [6, c. 47-49].

І дійсно, нам сьогодні потрібний цілісний суспільний організм - український народ, українська нація. Формування і зміцнення Української держави на основі полі - етнічної територіальної цілісності українського народу з титульною українською - нацією та інтеграція в європейську спільність як континентальне інтегральне утворення - в цьому полягає фундаментальний державний інтерес. [2, c. 47-49].

Отже можна зробити висновок, що для виникнення держави потрібні певні умови. В кожного народу держава формується по-різному - це пов'язано з їхніми звичаями, уявленнями про добро, зло.



3. Основні теорії походження держави

3.1 Теологічна теорія

Одним з її представників був Хома Аквінський. Його вчення побудоване на ієрархії форм: від Бога чистого розуму - до духовного й матеріального світу. Проголошення походження держави від Бога обґрунтовує її вічність і непорушність, виправдовує найбільш реакційні держави, підкреслює думку проте, що будь-яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкладена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх.

Зазначена теорія доволі багатоаспектна, що, безперечно, пояснюється особливими історичними і матеріальними умовами існування різних держав як Стародавнього Сходу, так і Стародавнього Заходу (Греція, Рим).

У стародавніх народів політико-правова думка має міфологічні витоки і розвиває уявлення про те, що земні проблеми є частиною загальносвітових, космічних, мають божественне походження. У руслі такого розуміння і висвітлюються в міфах теми суспільного і державного ладу, земного життя людей, їх взаємовідносин між собою, прав і обов'язків.

Як зазначалося, основна ідея теологічної теорії - божественне першоджерело походження і сутності держави: вся влада від Бога. Це надавало їй безумовної святості.

Так, за древньокитайським міфом про походження і характер земної влади, саме персона правителя Піднебесної (тобто імператора Китаю) має єдиний зв'язок із вищими сферами. Вся влада символізує особу правителя у вигляді внутрішньої сили, а інші посадові особи і державний апарату цілому є лише проводирями вищої влади.

У Єгипті, Вавилоні, Індії існувала інша версія. Боги як джерело влади правителя продовжують залишатися вершителями земних та інших справ. Згідно з міфами єгиптян, а потім і греків, Боги виступають також як першопочаткові безпосередні правителі і законодавці заснованих ними суспільств і держав.

А ось якої думки дотримувались древні євреї. За їх версією, єдиний, істинний Бог є покровителем усього єврейського народу, його царем (верховним законодавцем, правителем і суддею) Закони єврейського народу отримані від Бога (законодавство Мойсея).

Закони, правосуддя, справедливість по-єгипетськи уособлює богиня МА-АТ (МА-АТ). Судді носили її зображення і вважали себе її жерцями. Божественний характер земної влади фараонів, жерців і урядовців, а також офіційно схвалених правил поведінки - основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, рішень суддів) означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати МА-АТ - природно-божественому порядку справедливості. У кожному з цих джерел йдеться про правду-справедливість, яка в подальших природно-правових концепціях праворозуміння визначається як природне (чи природно-божественне) право. [2, с. 36].

3.2 Патріархальна теорія

Представниками цієї теорії є Аристотель, Р. Філмер, М.К. Михайловський, М.М. Покровський. Ґрунтується, що держава виникла з патріархальної в результаті її розростання та об'єднання сімей у племена, союзи племен, народності. За Аристотелем села які утворилися, склали державу. Держава виникає як результат природного потягу до сімейних взаємин, спілкування, а влада монарха є продовженням влади батька, що має державо власницький характер на зразок домовласницького.

У наш час ця теорія не може бути сприйнята повністю. Проте деякі її елементи потрібно враховувати. [5, с. 32-33].



3.3 Договірна теорія

Походження держави отримала поширення в більш пізній час - у XVII-XVIII ст. у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радіщева та ін. Згідно з цією теорією держава виникла в результаті угоди (суспільного договору) як акту розумної волі людей. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан людей. На основі цього первинного договору створюється громадянське суспільство і його політична форма - держава. Остання забезпечує охорону приватної власності і безпеки індивідів, які уклали договір. Водночас укладається вторинний договір про підпорядкування їх певній особі, якій передається влада і яка зобов'язана здійснювати її в інтересах народу В іншому випадку народ має право на повстання (Ж.-Ж. Руссо, О.М. Радіщев).

Т. Гоббс доводив протилежне: оскільки влада передана монарху, він володіє необмеженими повноваженнями. Дж. Локк обґрунтовував ідею конституційної монархії, оскільки, на його думку, суспільний договір є певним компромісом між монархом і підлеглими, певним обмеженням волі і монарха, і народу. [10, с. 38].

3.4 Органічна теорія

Представник органічної теорії, Г. Спенсер (XIXcт.) ототожнює процеси виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людського організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Г. Спенсер, натхненний успіхами природознавства, розвинув цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм який складається з окремих людей, подібно до того як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії, держава, як і будь-яке живе тіло, базується на диференціації і спеціалізації. Держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається і гине внаслідок старіння (як людина.) У процесі становлення держави спостерігається інтеграція (об'єднання) дрібних утворень людського суспільства в більш великі і складні - «агрегати»: плем'я, союз племен, міста, держави імперії. Одночасно під впливом часу в агрегатах відбувається соціально-класова диференціація і спеціалізація у вигляді поділу праці, формування системи органів держави. Кожен орган виконує лише йому властиву функцію (як у людському організмі): уряд - функцію мозку (регулятор суспільного організму); хлібороби і ремісники - функцію органів травлення (забезпечує життєдіяльність суспільного організму); працівники транспорту, торгівлі та інших засобів сполучення слугують кровоносною системою; панівні класи відповідають за оборону держави. [5, с. 34-35].

3.5 Теорія насильства

Одним із засновників і провідних представників соціологічного напряму буржуазної теорії держави і права другої половини ХІХст. Був Л. Гумплович, австрійський професор державного права, віце-президент Міжнародного інституту соціології в Парижі. Прихильником цієї теорії був К. Каутський.

Причину походження, основу політичної влади і держави вони вбачали не в економічних відносинах, а в завоюванні, насильстві, поневолюванні (уярмленні) одних племен іншими. В результаті такого насильства, стверджували вони, створюється єдність протилежних елементів держави: володарюючих і підлеглих, багатих і бідних, переможців і переможених. Не суспільний договір чи ідея свободи, а зіткнення ворожих племен, війна, боротьба, спустошення, одним словом, насильство - ось хрещені батьки держави, зауважував Л. Гумплович.

К. Каутський у книзі «Матеріалістичне розуміння історії» писав, що плем'я переможців підкоряє собі плем'я переможених, привласнює їх землю, а потім примушує переможене плем'я систематично працювати на себе, сплачувати данину або податки. За будь-яких обставин такого завоювання виникають класи, але це сталося не внаслідок розколу общини на різні підрозділи, а в результаті з'єднання двох общин, із яких одна є панівною, інша - пригнобленим і експлуатованим класом. Примусовий апарат, який створюється переможцями для придушення переможених, перетворюється в державу.

Таким чином, згідно з цією концепцією, держава - це організація панування одного племені над іншим, яка виникла шляхом насильства. А це насильство і підпорядкування володарюючим підвладних є основою виникнення економічного панування. В результаті воєн племена перетворюються в касти, стани і класи. Завойовники перетворювали підкорених на рабів - на «живе знаряддя». Але прихильники теорії насильства не можуть пояснити, чому тільки на певній стадії завоювання з'являються приватна власність, класи і держава. Відомо, що насильство лише впливає на процес утворення держави (древні германці), але без відповідних економічних чинників воно не може бути причиною їх виникнення. [2, с. 39-40].

3.6 Теорія еліт

Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію У партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою. [1, с. 71-72].

3.7 Олігархічна теорія

Б. Шантебу (від грецького oligarchia - влада обраних) пов'язує виникнення держави з поділом праці і виділенням управління як специфічного виду діяльності, яким займалася елітна група, що відокремилася від суспільства. Розрізняють три види олігархічного шляху виникнення держави: військовий (поява правлячої військової еліти в результаті військових походів і захоплення здобичі - це держави франків і монголів); аристократичний (формування управлінської еліти на основі родинної аристократії - вождів племен, представників знатних родів, що вирізнялися знаннями і військовими доблестями); плутократичний (плутократія - влада багатих; формування управлінської еліти на підставі майнової переваги). Підкреслення поділу праці і виокремлення особливої верстви - управлінців як умов і ознак виникнення держави характеризує позитивні сторони теорії. Однак зазначення тільки цих елементів не вичерпує всіх ознак процесу виникнення держави. Не враховується і той факт, що держава, її управлінська структура формувалися не тільки для забезпечення потреб правлячої еліти, а й для вирішення загальних справ. [5, с. 37].



3.8 Патримоніальна теорія

Цю теорію було обґрунтовано в період феодалізму, економічною основою якого виступала феодальна система землеволодіння, а політична - ієрархічна структура влади з її пірамідою: король (монарх, цар), князі, бояри, феодали, дворяни, поміщики. З позицій цієї концепції держава розглядалась як велике помістя (землеволодіння) її верховного власника - короля або царя. Вона відповідала феодальному способу виробництва і певному типу земельної власності.

У період абсолютизму монарх, який ототожнював себе з державою і якому належала вся земля, мав право наділити (віддати) у власність дворянам та іншим феодалам землю разом із населеними пунктами і людьми, які проживали на ній. Земля надавалася за державну службу або за відповідні послуги монарху, або за державні заслуги. Право власності на землю було першоосновою панування над територією. Ці відносини були характерними для Німеччини, Росії, Франції, Англії. У той період державні посади продавались як будь-яка власність. Військова служба не вважалася державним обов'язком, а була заснована на договірних засадах найму. Податки розглядалися не як державний обов'язок, а як ганебний знак особистої залежності і підпорядкованості. Необхідні витрати на державні справи покривалися тільки із приватного бюджету монарха. Органи управління (міністри тощо) вийшли із приватних послуг монарха. Такий поступовий перехід, перетворення всіх приватних відносин у публічні, зазначає Г.Ф. Шершеневич, не дає можливості точно визначити момент народження держави.

Патримоніальна теорія намагалася вивести державну владу із права власності на землю, щоб обґрунтувати «власне право» государя (монарха). Держава виникає там, де є поземельна власність; де немає держави, там не може бути поземельної власності. У дійсності право власності виникало насильницьким способом, право володіння виникало, набувалось і охоронялось власною силою. Тому ця теорія, з позицій історичної дійсності, пересувається в теорію завоювання, або насильства. [2, с. 42-43].

3.9 Психологічна теорія

Пояснює причини виникнення держави властивостями психіки людини, її біопсихічними інстинктами.

Так, Цицерон вважав, що держава є надбанням народу (respublica). Народ - не будь-яке поєднання людей, зібраних разом певним чином, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою у питаннях права і спільності інтересів. Першою причиною для такого поєднання людей є не стільки їх слабкість, скільки природжена потреба жити разом.

Коркунов пов'язував виникнення держави з потребою до «психологічного єднання людей», «колективної свідомості», до необхідності розмежування інтересів.

Держава виникає, на думку Коркунова, в результаті усвідомлення масою залежності від влади.

Фрейд - засновник психоаналітичного напрямку в буржуазній соціології - виводив необхідність створення держави від психіки людини.

Із існуючої раніше патріархальної орди, керівник якої був вбитий своїми розлюченими синами, якими керували біопсихічні інстинкти («Едипів комплекс»), виникає держава придушення (предмет такого придушення в майбутньому - агресивні нахили людини).

Е. Дюркгейм на противагу індивідуально-психологічній теорії розвинув погляд на людину, як перш за все, суспільну, а не біопсихологічну істоту. Суспільство реалізується як продукт колективної, а не індивідуальної свідомості людей, у якому формується ідея суспільної солідарності. Для її забезпечення створюються відповідні державно-правові інститути.

Говорячи про науковість цієї теорії, слід погодитися з Г. Шершeневичем, який зазначав, що звести все суспільне життя до психологічної взаємодії людей, пояснити життя суспільства і держави загальними законами психології - таке ж перебільшення, як і всі інші уявлення про суспільство і державу.

Учення про державу В.Ф. Гегеля. Своєрідну теорію походження держави створив видатний представник німецької класичної філософії В.Ф. Гегель. Він стверджував, що в основі всіх явищ природи і суспільства, а отже, держави і права, лежить абсолютний духовний і розумний початок - «абсолютна ідея» («світовий розум», «світовий дух»).

У своєму творі «Філософія права» Гегель із позицій об'єктивного ідеалізму критикує теорію договірного походження держави. Він визнає заслугу Руссо у тому, що той бачив основу держави в спільній волі, але помилка Руссо, на думку Гегеля, полягає в тому, що він виводить спільну волю з волі окремих особистостей, в той час, як воля держави є щось об'єктивне, сам по собі розумний початок, незалежний у своїй основі від визнання волі окремих осіб.

Будучи об'єктивним ідеалістом, Гегель виводив державу і право з абсолютної ідеї, з вимог розуму. Він оспорював тезу прихильників договірної теорії проте, що держава створена людьми для забезпечення й охорони свободи особистості і власності. На думку Гегеля, держава не страхова установа, вона не служить окремим особам і не може бути їх творінням. Держава є вищою формою реалізації моралі. Вона не служить чиїмось інтересам, а є абсолютною самоціллю. Інакше кажучи, держава не служить, а панує, вона не засіб, а ціль, ціль у собі, вища за усі цілі.

Держава має вище право по відношенню до особистості, а вищий обов'язок останньої - бути гідним членом держави.

Гегель відкидає народний університет як підставу держави й ідею демократії, що випливає з нього. Верховна влада, на думку Гегеля, не може виражати інтереси народу, тому що народ не тільки не знає, чого хоче «розумна воля», але не знає навіть того, чого він самий хоче.

Таким чином, вчення Гегеля про державу було спрямоване проти теорії договірного походження держави, природних і невідчужуваних прав людини, а в кінцевому підсумку проти ідей і цілей буржуазно-демократичної революції. По суті, гегелівська формула «Усе дійсне розумно» виправдовувала феодально-абсолютистський лад Прусської держави. Якщо ідеологи революційної буржуазії (Локк, Руссо та ін.) розвивали вільні від релігії погляди на державу, то Гегель у витончено-містичній формі відроджував релігійно-теологічне вчення про неї. У його вченні держава зображується як втілення вищих моральних цінностей, він створює справжній культ держави, повністю підпорядковуючи їй людину. [2, c. 39-41].

3.10 Історико-матеріалістична

Її суть полягає в тому, що держава виникає як результат розвитку і занепаду первісного ладу, розвитку способу виробництва, що й означає соціальні зміни в суспільстві. Теорія включає в себе два підходи: а) підхід радянської науки, пов'язаний із виникненням класів і класових антагонізмів (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ульянов); б) підхід пов'язаний з ускладненням структури суспільства і суспільних відносин, виникненням «загальних справ» і необхідності удосконалення управління суспільством (Л. Морган). Як вважають учені, саме ця теорія має наукове обґрунтування, і обидві теорії мали місце при виникненні держави і права. [10, с. 41].

3.11 Расова теорія

Засновниками цієї теорії вважають француза Ж. Габіно (праця «Досвід про нерівність людських рас») та німця Ф. Ніцше (праця «Воля до влади»). Головним у теорії є постулат проте, що людські раси зовсім не рівні і розрізняються у фізичному, психологічному, розумовому та інших відношеннях. їх можна розділити на вищі і нижчі. Вищі раси мають перевагу над нижчими з тієї причини, що вигідно відрізняються від них. Саме тому представники вищої раси мають право панувати, нав'язувати свою волю іншим групам людей, які не належать до вищої раси. Держава, на їх думку, необхідна для підтримання постійного панування одних рас над іншими. При цьому автори нагадували, який великий вклад у створення цивілізації зробили представники білої раси і її роль у розвитку цивілізації взагалі неможливо переоцінити.

На думку Ніцше, представники нижчої раси виступають людьми, не здатними до створення цивілізації, тому вони можуть бути об'єктом панування. Цей учений усіх людей поділяє на три типи: 1) геніальні люди їх зовсім небагато; 2) виконавці ідей геніїв, їх праві руки і кращі учні - стражі порядку, права і безпеки; 3) інша маса посередніх людей. Справедливо буде при цьому відзначити, що Ніцше, користуючись поняттям раса, розумів його, насамперед, як національно-політичну, а не національно етнічну характеристику. Сильна раса - це, по суті, особлива порода владних, аристократичних панів, слабка раса - життеві слабкі, гноблені підневільні. Відкидаючи різні концепції походження держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, що панує над іншою масою.

...