Політична система та Конституція України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політична система в Україні

Політична система - впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Політичні партії України - політичні партії, які зараз існують в Україні.

Україна має багатопартійну систему, і на 16 липня 2012 року в Україні офіційно зареєстрована 201 політична партія. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 107 політичних партій, 16 з яких стали парламентськими. Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості.

Дуже важливою фундаментальною проблемою сучасної вітчизняної політичної науки є категоріальний аналіз політичної системи України. Головна теза, на якій хотілося б зупинитися, полягає в тому, що розбіжності в інтерпретаціях політичної системи, як і розбіжності в описах механізмів її функціонування у конкретних суспільствах зумовлені відсутністю єдиних методологічних принципів аналізу. І ця проблема нині потребує нагального розв'язання.

Криза в сучасній гуманітарній, зокрема політичній науці, полягає здебільшого в тому, що вона не встигає за швидкими змінами політичної дійсності, часто оперуючи застарілими теоріями, категоріями і методологією.

З точки зору класичного нормативного підходу вчені-політологи розробляють і формують ідеальну модель управління, що відповідає уявленням про справедливе правління. Таким чином, сучасна українська політична наука оперує абстрактними поняттями - «влада народу», «розподіл влад» тощо, які вже давно не дають змоги адекватно описувати та інтерпретувати існуючу дійсність. З позицій більш доцільного у сучасних умовах емпірико-описового підходу політична система є сукупністю принципів, процедур і політичних структур, що виявили свою ефективність у реалізації суспільних та індивідуальних потреб. Таким чином, різні теорії політичних систем і підходи до їхнього опису базуються на принципах або того, що має бути, або апелюють до практики управління суспільством. Традиційно так склалося в українській політичній науці, що політологи викладають і пишуть про ідеальні сутності. Водночас, більш адекватним є погляд на політичну систему саме з позицій емпірико-описового підходу, тобто з погляду дослідження тих процесів, що є, а не тих, що мають бути.

Наприклад, розподіл влад, що аналізується в трьох аспектах - інституційному, функціональному та суб'єктному. Більше того, класичний розподіл влад записаний у нашій Конституції. Але, якщо інституційній складовій цього процесу у нас приділяється багато уваги і накопичений великий теоретико-практичний досвід, то функціональна та суб'єктна складові залишаються майже не розробленими.

В Україні існує функціональна розподіленість, яка закріплена численними повноваженнями (як каналами розподілу ресурсів і статусів) у Конституції України. Якщо підрахувати, то в чинній Конституції Кабінет Міністрів має тринадцять функціональних напрямів, Верховна Рада України - 43, Президент - 45 (31 з них прописані лише у 106 статті). До повноважень останнього додаються ще функції, які Президент має через РНБОУ. Водночас, відкритим залишається питання статусів і, в першу чергу, саме Президента.

Теорія влади не передбачає такого феномена як «гарант», а інші статусні характеристики найвищої посади в Україні достатньо розмиті. Таким чином, порушено один з законів Кроз'є - неподільність ресурсу управління, що проявляється в конкуренції у полі виконавчої влади, а не між Владами. Найбільш яскравим прикладом цього є також управління територіями. За коефіцієнтом Шугарта-Кері (представників неоінституціональної школи), що формується залежно від повноважень президента та його відносин з урядом і парламентом, - тільки Україна одноосібно перебуває у 3-му секторі з 80 досліджуваних країн. Тобто наша країна має специфічну систему управління і взаємодії влад, яка не притаманна жодній іншій країні світу. Окрім цього, в Україні нагальним є питання суб'єктної розподіленості, яка прямо випливає з попередніх. Розробка, прийняття, виконання і контроль політичних рішень і законодавчих актів як функції влади постійно перетинаються і призводять до конфліктів у взаємодії Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента України, а теоретичного підґрунтя цих процесів знов-таки не існує.

Дуже важливим є також те, що в реальній політиці сьогодні маємо розподіл влад на партійну та адміністративну. Партійна влада - це сфера здійснення державної влади, в якій функціонує політична партія (коаліція), що перемогла на виборах. Звідси зрозумілою є необхідність розробки теорії коаліції, навколо якої точаться дискусії на Заході. В свою чергу, адміністративна влада здійснюється позапартійною бюрократією в межах виконавчої влади і також потребує ретельного вивчення.

Нарешті, слід сказати стосовно моделей політичної системи. Класична теорія передбачає мажоритарну модель політичної системи, в якій правління народу інтерпретується як правління більшості. Але більш відповідною нинішнім реаліям є плюралістична модель інтерпретації політичної системи, згідно з якою правління реалізується через групи інтересів, що конкурують.

Таким чином, ми спостерігаємо зміщення фокусу правління з масового електорату на організовані групи. Це, в свою чергу, вимагає децентралізованої складної структури державної влади, зміни бюджетних стосунків, нового порядку, механізмів надання суспільних благ, сприяння досягненню рівності тощо, на чому має зосередитися сучасна політична наука. Це дозволить їй відповідати змінам і трансформаційним процесам сучасних політичних систем, виконуючи свої найважливіші експертні і суспільні функції.

2. Конституційна реформа України

Конституція України - основний закон держави України. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття. На пам'ять про прийняття Конституції в Україні щорічно святкується державне свято - День Конституції України.

Чинна Конституція України складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула.

Преамбула

«Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний Закон України.

Політична реформа 2004 року

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України №2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Реформування політичної системи та пов'язані з ним зміни місця, ролі, порядку формування органів політичного управління стали невід'ємним чинником становлення владних відносин в Україні, починаючи з часу її виникнення як незалежної держави у 1991 році.

Хоча політична система дійсно потребувала (як і потребує нині) змін та відповідної їх фіксації в Конституції, всі вони (зміни) відбувалися в умовах відсутності єдності у політичному середовищі з фундаментальних питань суспільного розвитку, носили спорадичний точковий несистемний характер. У результаті такий підхід зумовив суперечливість змін, призвів до конфліктності системи влади (поглибленої політичним протистоянням) і нестійкості змін, а головне - безповоротно підірвав суспільну легітимність до Конституції як базової суспільної конвенції. Тому за таких обставин питання конституційної реформи набуло перманентної форми і стало таким собі «призом» у вітчизняному політичному процесі, коли номінальний переможець виборів невідворотно проголошує курс на чергову реформу Основного закону, безапеляційно картаючи наявний текст Конституції за невиправдану, на його думку, недосконалість.

Ініціатором змін завжди виступають керівники держави. Не став у цьому контексті винятком і Віктор Янукович, котрий після перемоги на президентських виборах у лютому 2010 року проголосив курс на «конституційне оновлення». У своїй інавгураційній промові Президент окреслив завдання - «у першу чергу - відновити систему ефективного державного управління, швидко створити дієздатну виконавчу владу, яка невідкладно займеться найбільш ураженими галузями економіки і соціальною сферою. Першочергове завдання на цьому шляху - реформування системи влади і, перш за все, Кабінету Міністрів, перетворення його у команду професіоналів, а не «політичних офіціантів». У зв'язку з цим, я закликаю Верховну Раду підтримати мої зусилля, спрямовані на створення прозорої, ефективної і відповідальної системи державного управління, здатної працювати з Президентом у синхронному режимі.

Така співпраця матиме вирішальне значення для невідкладного реформування влади, судочинства, внесення змін до Конституції» 1.

Конституційні зміни не забарилися. Але відбувалися вони у легалістський спосіб - переважно через рішення Конституційного суду, які так чи інакше фіксували стан справ де-факто.

Першим кроком на шляху перетворень Конституції стало рішення КСУ від 30 вересня 2010 року. Ним було визнано неконституційним закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Відтак він втратив чинність. Рішенням КСУ було відновлено дію Конституції в редакції від 28 вересня 1996 року2.

Це рішення було сприйнято неоднозначно як правниками, так і політиками, і політологами. Аргументи на підтримку рішення КСУ полягали в тому, що не варто було допускати правової конституційної лакуни, даючи час Верховній Раді на ухвалення рішення, яке вона могла і не ухвалити взагалі. Тим паче, існували сумніви у тому, чи Верховна Рада має право відновлювати дію Конституції в первинній редакції (чи взагалі в якійсь попередній). Аргументи «проти» базувалися, в основному, на тому, що КСУ перевищив власні конституційні повноваження, виступивши нормо творцем.

Нагадаємо, які саме політичні події передували цьому рішенню.

Політична криза. У день інавгурації В. Януковича у парламенті було зареєстровано нову проурядову коаліцію «Стабільність і реформи». До неї увійшли 235 депутатів - 219 депутатів фракцій Партії регіонів (яку очолював В. Янукович), КПУ (під керівництвом П. Симоненка) і Блоку Литвина, а також 16 депутатів із фракцій колишньої більшості - Блоку Юлії Тимошенко (із трьох партій) і Нашої України-Народної самооборони (до передвиборчого блоку якої входило 9 партій). З часом кількісно нова коаліція лише зростала.

Однією із політичних причин цього стала втрата підтримки урядом Тимошенко у парламенті та неспроможність розв'язати низку кадрових завдань для уряду й проводити ефективне управління суспільними ресурсами. (Варто вказати хоча б на ту обставину, яка засвідчила глибоку політичну кризу 2009 року, - що Державний бюджет України на 2010 рік не було ухвалено в межах каденції попереднього Президента та уряду, хоча внесення проекту закону про держбюджет на наступний рік у Верховну Раду має здійснюватися до 15 вересня кожного поточного року. Його було ухвалено 27 квітня 2010 року - майже через чотири місяці після початку бюджетного року вже новою парламентською коаліцією та урядом.)

Однак ні попередній коаліції, ні новій, що прагнула утворитись для підтримки позицій Президента, не вистачало сил для формування нового уряду і для сталої підтримки його діяльності.

Конституційна проблема полягала в тому, що за редакцією Конституції від 8 грудня 2004 року існував фактор зв'язаності політичної відповідальності уряду та парламентської коаліції. Остання мала одне передбачене Конституцією політичне завдання - формувати уряд.

Надання йому підтримки було змістом діяльності коаліції фракцій, що випливало із конституційної місії. Однак через причини безсистемності у ході реформування конституційного і політичного дизайну, на які зверталася увага вище, у Конституції не було передбачено зворотної процедури, згідно з якою розпад правлячої коаліції, що сформувала уряд, тягнув би за собою необхідність відставки попереднього кабінету перед формуванням нової коаліції.

Фактично в Конституції передбачено ситуацію збереження складу уряду за втрати ним підтримки парламентської більшості і набуття можливості впливати на процес формування нової коаліції на свою підтримку. З одного боку, такий порядок забезпечує урядову стабільність, з іншого - спричиняє як міжособистісну, так і політичну конфліктність в ході формування нової коаліції та уряду, якщо у парламенті політична криза.

Фактично перед В. Януковичем як Президентом стояла дилема - або працювати зі своєю конкуренткою на президентських виборах (Ю. Тимошенко) в ранзі прем'єр-міністра, яка маючи такі важелі, звісно, спробувала б посилити чинну коаліцію БЮТ-НУНС і це могло призвести до ослаблення фракції партії В. Януковича - Партії регіонів, або чекати визначені Конституцією 30 днів не сформованості нової коаліції більшості, коли виникали підстави для проведення позачергових виборів до парламенту, перед новим складом якого складаються повноваження уряду.

Одначе голосування за відставку Ю. Тимошенко з поста глави уряду засвідчило падіння її політичної підтримки у парламенті.

3 березня 2010 року уряд Тимошенко 243 голосами було відправлено у відставку. За резолюцію недовіри проголосували 172 депутати від Партії регіонів, 27 - від КПУ і 3 позафракційних. Причому, підтримали ініціативу й ті представники фракцій, що складали попередню більшість: 15 - від НУ-НС, 19 - від Блоку Литвина. Сама фракція БЮТ дала 7 голосів. Вихід розв'язання політичній кризі, яку було неможливо вирішити у передбачений Конституцією спосіб, було знайдено у непередбачений. Отже, рішенням КСУ від 6 квітня 2010 року (тобто після проголошення нової коаліції «Стабільність і реформи») було визнано право кожного депутата увійти до складу коаліції: «Окремі народні депутати України, зокрема ті, які не перебувають у складі депутатських фракцій, що ініціювали створення коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, мають право брати участь у формуванні коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України».

Це рішення входило у суперечність із власним же, попереднім, рішенням КСУ від 17 вересня 2008 року, в якому визнавався фракційний принцип створення коаліції більшості: коаліція більшості є «об'єднання за результатами виборів кількох депутатських фракцій, кількість народних депутатів України в яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України, які (депутатські фракції) на основі узгодження політичних позицій погодились на спільну парламентську діяльність».

Таке тлумачення було отримано на основі розуміння статті 83 Конституції України в редакції від 8 грудня 2004 року: «У Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». Нею, як бачимо, закладався суто фракційний підхід до формування коаліції.

Зміна впродовж березня-квітня 2010 року принципу формування більшості у Верховній Раді з фракційного на індивідуальний, легалізованого Конституційним Судом, дозволила розв'язати «гордіїв вузол» політичної кризи.

Хоча уряд Миколи Азарова було сформовано 11 березня на базі коаліції, на наступному етапі розвитку відносин в системі влади політичні позиції Президента суттєво посилилися.

Перефразовуючи відомий вислів російського президента Б. Єльцина «Беріть суверенітету стільки, скільки зможете проковтнути», звернений у 1990 році до лідерів республік радянського простору, що почали заявляти про свій суверенітет, можна сказати, що В. Янукович забрав стільки влади, скільки захотів (або стільки, скільки йому віддав парламент). Юридичне відновлення Конституційним Судом системи влади взірця 1996 року лише де-факто наблизила реальну модель здійснення державної влади до формальної, а також зафіксувала новий пакт еліт та формування нового політичного режиму і форми правління. Зміна балансу сил призвела до вибудовування нової моноцентричної ієрархії влади.

3. Місцеве самоврядування в Україні

1) Поняття місцевого самоврядування

1. Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

2. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

2) Право громадян на участь у місцевому самоврядуванні

1. Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.

2. Будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняються.

3) Основні принципи місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

4) Система місцевого самоврядування

1. Система місцевого самоврядування включає:

територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

2. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Територіальні громади

1. Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста.

2. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єднуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову.

3. Добровільне об'єднання територіальних громад відбувається за рішенням місцевих референдумів відповідних територіальних громад сіл. Таке рішення є наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування, формування спільного бюджету, об'єднання комунального майна.

4. Вихід із складу сільської громади здійснюється за рішенням референдуму відповідної територіальної громади.

5. У містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб'єкти права власності.

5) Місцевий референдум

1. Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення.

2. Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування.

3. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання, віднесені законом до відання органів державної влади.

4. Рішення, прийняті місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території.

5. Порядок призначення та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно референдумом, визначаються законом про референдуми.

6) Ради - представницькі органи місцевого самоврядування

1. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

2. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.

4. Порядок формування та організація діяльності рад визначаються Конституцією України, цим та іншими законами, а також статутами територіальних громад.

5. Чисельність працівників органів місцевого самоврядування встановлюється відповідною радою у межах загальної чисельності, визначеної типовими штатами, затвердженими Кабінетом Міністрів України. {Статтю 10 доповнено частиною п'ятою згідно із Законом №107-VI (107-17) від 28.12.2007 - зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду №10-рп/2008 (v010p710-08) від 22.05.2008.

Література

самоврядування політичний конституційний

1. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»

2. Конституція України. Документ 254к/96-вр, остання редакцiя вiд 01.01.2006 на пiдставi 2222-15, чинний.

3. Барановський Ф. Партійна система України: необхідність оптимальності // Віче. - 2004. - №7. - С. 10-12.

4. Гонюкова Л.В., Максимець Б.М. Суспільно-політичні об'єднання: теорія і практика: Навч.-метод. посіб. для вищ. навч. закл. - К.: Генеза, 2009. - 240 с.

5. Максимець Б.М. Політичні партії як чинники формування та реалізації стратегії державної політики: Автореф. дис. … канд. наук з держ. управл. - Х., 2006. - 20 с.

6. Модернізація України - наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. - К.: НІСД, 2011. - 432 с.

7. Павко А. І. Повчальний досвід вітчизняної історії: Політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби. - К.: Плеяди, 2002. - 552 с.

8. Павко А. Моріс Дюверже - засновник сучасної партології. - Віче. - 2010. - №13. - С. 28-31.

9. Пахарєв А.Д. Політичні інститути і процеси в сучасній Україні. Навчальний посібник. - К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2011. - 182 с.

Размещено на Allbest.ru