Держава і право України у складі Російської імперії у другій половині XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Держава і право України у складі Російської імперії у другій половині XIX ст.

План

1. Скасування кріпосного права

2. Суспільний лад

3. Державний устрій

4. Характеристика права

1. Скасування кріпосного права

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україні становили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими: 3-4,5 десятин, і нижчими: 1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні - менше Ѕ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь.

Такий же конфіскаційний характер мало і “Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частини Харківської” - в основу наділення селян землею був покладений принцип спадково-сімейного землекористування: земля розподілялась у межах сільської общини не за зрівняльним принципом з періодичними переділами, як це відбувалось при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, які складались із садиби і польового наділу або лише із садиби. Вищий наділ на душу залежно від місцевості становив 2,75-4,5 десятин, а нижчий - Ѕ вищого. У Лівобережній Україні поміщики отримали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

В основу поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України, яке визначалось “Місцевим положенням про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях: Київській, Подільській і Волинській”, було покладено Інвентарні правила 1847-1848 рр. - селянам надавалось право на отримання повного інвентарного наділу, а якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення у їх користування вилученої поміщиками громадської землі. Однак, клопотання приймались лише від імені усієї сільської громади, а також вимагалась наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу; спір остаточно вирішувало губернське присутствіє у селянських справах. У 1863 р. з питань провадження селянської реформи у Правобережній Україні було видано додатково ще близько 10 законодавчих актів.

Селянська реформа 1861 р. створила певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, зумовленого попитом на продукцію чорної металургії і машинобудування, кам`яне вігулля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості сприяли якісні зміни у засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хліборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво. На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспорту, передусім залізничного - до середини 80-х рр. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які пролягли через усі основні економічні райони, з`єднавши їх з Центральною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими портами, залізницями Західної Європи. Швидке зростання основних галузей важкої індустрії спричинилось до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криворізький залізорудний, Нікольський марганцевий, а завдяки розвитку цукроваріння утворився великий район цукрового виробництва. Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст, у яких зосереджувалось населення, яке займалось торгово-промисловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення у промислово розвинутих губерніях України: Катеринославській, Київській і Харківській; у пореформений період населення Катеринослава зросло у 6 разів, Одеси, Києва і Харкова - у 4 рази. Розвиток промисловості, швидке зростання міст і неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі вагомо впливали на характер і структуру сільськогосподарського виробництва - землеробство втягувалось у товарний обіг і поступово перетворювалось на підприємницьке, капіталістичне.

Однак, цей процес гальмувався багатьма залишками кріпосництва, а передусім збереженням поміщицького землеволодіння - реформа 1861 р. залишила за колишніми кріпосниками величезні площі землі, надаючи їм широкі можливості для значного зменшення селянського землеволодіння, тож селяни були приречені на малоземелля і безземелля (вони втратили понад 15% загальної площі земель, якими користувались раніше, і 94% колишніх поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму), а відтак, і напівкріпацьку кабалу.

Поза тим, скасування кріпосного права і наступні реформи 60-70 рр. та утвердження приватної власності зумовили значні зміни у суспільному ладі - змінилось становище не лише селянства, а й відбулись зміни у правовому статусі інших станів феодального суспільства, спрямовані на пристосування їх до капіталістичних умов, і виникли соціально-економічні умови для формування нових класів - буржуазії і промислового пролетаріату. Однак, попри утвердження буржуазно-капіталістичних відносин зберігались залишки феодального ладу, передусім політичне панування дворян-поміщиків, становий поділ суспільства та ін.

2. Суспільний лад

Селянство.

Положення від 19.02.1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, вільними сільськими обивателями і наділило їх особистими і майновими правами: вступати у шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої сімейні і господарські справи, набувати у власність нерухоме майно, укладати угоди, займатись торгівлею і різними промислами, вступати у купецькі гільдії, записуватись до цехів, продавати свої вироби, відкривати торгові, промислові і ремісничі підприємства, брати підряди на виконання робіт, будувати фабрики. Селянин ставав суб`єктом судового процесу - отримав право подавати позови і відповідати на суді, виступати представником сторін. Селянам було надано право утворювати власні сільські органи самоврядування - обирати на волосних сходах волосні правління, у т.ч. волосного старшину, і волосні суди та на сільських сходах - сільських старост.

Однак, за змістом реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатності. Лише після викупу своїх наділів вони ставали селянами-власниками, а до того вважались тимчасовозобов`язаними - їх власністю вважалось лише рухоме майно: свійська і робоча худоба, землеробське знаряддя і домашнє начиння, а хати селян, інше нерухоме майно та земельні присадибні і польові ділянки, якими вони користувались, залишались власністю поміщиків, і селяни були не вправі відмовитись від них. На час тимчасовозобов`язального стану (2-9 рр., а в деяких місцевостях - 22 р.) селяни повинні були виконувати найтяжчі для них зобов`язання - оброк і панщину: за присадибну ділянку селянин, як правило, вносив оброк, а за користування польовим наділом - сплачував оброк або відпрацьовував панщину. На Лівобережжі і Правобережжі, де існувало подвірне землекористування, плата за садибу становила 5,1 крб. з десятини на рік. У населених пунктах Південної України і у частині повітів Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий чи указний наділ, а при отриманні селянином неповного наділу, розмір оброку знижувався, але не відповідно до розміру зменшеного наділу, а за системою градації, за якою перша десятина оцінювалась у кілька разів вище за наступну. Ця система була дуже вигідною поміщикам, оскільки при зменшенні селянських наділів у них залишалась можливість зберегти більшу частку своїх колишніх прибутків, водночас полегшуючи передачу селянам повного наділу на малородючих землях. Оброк за кожну десятину польового наділу на Лівобережжі і Правобережжі встановлювався у розмірі 1,4-2,8 крб., а якщо селяни не сплачували оброк, то за кожну десятину повинні були щорічно відпрацьовувати на панщині 12-29 днів і з них 3/5 днів - улітку.

Щодо тимчасовозобов`язаних селян поміщики зберігали багато феодально-кріпосницьких прав - вотчинна поліція, опіка громадами тимчасовозобов`язаних селян, нагляд за дотриманням ними громадського порядку і громадської безпеки, контроль за діяльністю сільських старост тощо. Було обмежено право селян використовувати землю на власний розсуд - зокрема, без згоди поміщиків вони не могли змінювати порядок сівозмін чи збільшувати орну землю. Порядок взаємовідносин поміщика і тимчасовозобов`язаних селян, проживаючих на його землях, закріплювався в уставних грамотах, які визначали повинності усієї сільської громади, і оскільки земля надавалась у користування громаді у цілому, встановлювали кругову поруку усіх членів сільської громади.

Лише укладення селянами викупної угоди з поміщиком припиняло тимчасовозобов`язаний стан, притому встановлювались спеціальні умови виходу селянина за викуп - присадибну ділянку селянин мав право викупити будь-коли, а польові наділи могли перейти у власність селян лише за згодою поміщика, причому навіть усупереч бажанню громади; і навпаки, якщо поміщик бажав продати польовий наділ, селянин не мав права відмовитись. Такий порядок і правила викупу означали фактично викуп не землі, а особи селянина, його права вільно розпоряджатись своєю працею і собою. За основу визначення розміру викупу бралась не продажна ціна землі, а розміри грошових повинностей, сплачуваних селянами. Викуп оформлювався 2 видами документів: викупними угодами - при добровільній домовленості поміщика із селянами, або викупним актом, який складався за односторонньою вимогою поміщика. Обчислення викупної суми по сільській громаді здійснювалось шляхом капіталізації встановленого для даної місцевості оброку - розмір річного оброку помножувався на 16 2/3. Наприклад, для визначення розміру викупу на Півдні України оброк у сумі 9 крб. капіталізувався, виходячи з 6% річних, і селяни повинні були сплачувати його щорічно за повний указний подушний наділ (9 крб. множилось на 100% і ділилось на 6%, що давало викупну суму у 150 крб.). Такий обрахунок надавав поміщикам змогу отримувати капітал, відсоток з якого приносив їм дохід у розмірі річного оброку.

Звичайно, селяни були не в змозі самотужки сплатити відразу викупні платежі. Щоправда, при укладенні викупної угоди селяни відразу вносили здебільшого 20% викупної суми, а решту за них сплачував поміщикам царський уряд, видаючи їм на компенсацію викупного боргу селян гроші у вигляді цінних паперів і частково готівкою, а також вираховуючи їм борг, якщо він був за їхнім маєтком. Цю виділену селянам державою позику вони мали погашати їй упродовж 49 р., сплачуючи щороку по 6% від загальної суми позики, тобто у підсумку вони вносили суму, яка майже утричі перевищувала первісний розмір позики. Оскільки вийти з-під влади громади селянин міг лише викупивши наділ повністю, тобто, як правило, через 49 р., то лише тоді він міг скористатись більшістю наданих йому селянською реформою прав.

Уряд дещо полегшив умови викупу наділів лише у губерніях Правобережної України, де внаслідок польського визвольного руху 60-х рр. активізувались селянські виступи, - тут було уведено обов`язковий викуп і зарахування колишніх поміщицьких селян до стану селян-власників із встановленням сплати державній скарбниці викупних платежів у вигляді оброку 1863 р. До 1881 р. в Україні залишалось близько 15% тимчасовозобов`язаних селян, і у тому ж році було прийнято закон про обов`язковий викуп - необхідно було упродовж 2 р. укласти викупні угоди, інакше втрачалось право на земельні наділи; тож у 1883 р. категорія тимчасовозобов`язаних селян зникла, однак деякі селяни, які раніше мали землю, внаслідок такої процедури викупу позбавлялись своїх наділів, тож були змушені залишатись у господарів на умовах вільного найму або шукати найману роботу в інших місцях.

Специфічних груп селян стосувались “Положення про улаштування дворових людей” і правила про кріпосних робітників і селян дрібнопомісних поміщиків. Хоча формально дворові люди наділялись усіма правами, наданими селянам, що вийшли з кріпосної залежності, фактично вони опинились у більш скрутному становищі - право на участь у користуванні польовим наділом на однакових засадах надавалось лише тим дворовим людям, які і раніше самі особисто користувались польовим наділом або по влаштуванні до поміщика у прислужництво чи на господарську роботу не переставали користуватись наділом чи нести відрядну повинність при обробці орних ланів; а усі решта польовими і присадибними землями не наділялись. Дворові люди за надану їм особисту волю повинні були упродовж 2 р. сумлінно служити або сплачувати оброк. Якщо ж з певних причин поміщику було невигідно тримати дворових, він міг позбутись їх достроково, навіть усепереч їх бажанню. По закінченні 2-річного строку усі дворові селяни звільнялись від будь-яких зобов`язань щодо їхніх власників і, незалежно від віку, стану здоров`я і строку служби у поміщика, відпускались на волю без права отримання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди, тобто фактично без засобів до існування, тож були змушені найматись на якусь працю.

Тяжкі умови виходу з кріпосної залежності було встановлено і для селян дрібнопомісних поміщиків, у кожного з яких за даними 10-ої ревізії налічувалось менш 21 ревізької душі і обмежена кількість землі. В Україні до цієї групи землевласників належали ті поміщики, які мали: у південних губерніях - менше 75 душевих указних наділів, у лівобережних - до 50 наділів вищого розряду, у правобережних - менше 40 ділянок корінного наділу. Дрібнопомісні власники мали право взагалі не наділяти селян землею, якщо станом на 19.02.1861 р. вони нею не користувались; вони звільнялись від виділення землі селянам навіть коли їхні наділи не досягали нижчої норми, встановленої для даної місцевості; і за певну винагороду поміщики могли передавати селян у казенне (державне) відомство. По завершенні 2-річного строку селяни дрібнопомісних поміщиків могли переселятись на казенні землі, та практично реалізувати це право було доволі складно - було дозволено переселятись лише у ті казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних повітах і 15 десятин - у багатоземельних; в Україні таких сіл було мало, а для переселення у віддалені райони Російської імперії у селян не було коштів.

Фабричні селяни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких чи посесійних фабриках і заводах, з моменту укладення уставної грамоти, але не пізніше як через 2 р. з дня оголошення законів про селянську реформу, переводились на оброк. Вони могли викупити дореформені наділи і присадибні ділянки на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, то звільнялись від кріпосної залежності на умовах дворових людей.

Скасовуючи кріпосне право, уряд поширив основні положення селянської реформи на удільних і державних селян. За спеціальним положенням 1863 р. усі удільні селяни упродовж 2 р. переводились у розряд селян-власників. Їм надавалось право негайного викупу наділу, що числився за ними у табелях поземельного збору податків, а у тих селах, де такого табелю не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо селянин користувався наділом меншим за цю норму, за ним закрпілювався зменшений наділ. Усі решта питань вирішувались на засадах, встановлених для колишніх поміщицьких селян.

Розробка проектів законів про державних селян затягнулась на кілька років внаслідок польського повстання 1863-1864 рр. і проведення додаткових реформ у Литві, Білорусії і Правобережній Україні - закони щодо державних селян були видані лише у 1866 р., і у тому ж році поширені на державних селян Лівобережної і Південної України, а у 1867 р. - Правобережної України. За першим законом селяни вилучались з відання Міністерства державного майна і адміністративно підпорядковувались загальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. За другим законом, який визначав порядок поземельного устрою селян, за ними закріплювались, головно, ті землі і угіддя, які перебували у їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку душу у малоземельних і 15 десятин - у багатоземельних місцевостях. Наділи селян обкладались щорічним державним оброчним податком, розмір якого у багатьох місцевостях України збільшувався на 10-15%. В інтересах держави закон зберігав громадську форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідальність усіх членів громади за несплату податків; причому, ця система вводилась і там, де раніше сільських громад не було.

Специфіка реалізації селянської реформи у Правобережній Україні полягала у тому, що тут уводився обов`язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними комісіями, - цю суму селяни повинні були вносити у казну у постійному і незмінному розмірі до 1.01.1913 р. Селяни Лівобережної і Південної України були переведені на обов`язковий викуп лише законом 1886 р., тож лише відтоді вони ставали селянами-власниками. Упродовж невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозобов`язаними і селянами-власниками, і продовжували виконувати низку феодальних повинностей, передусім сплачували оброчний податок.

Отже, скасування кріпосного права було проведено у такий спосіб, що упродовж пореформеного періоду зберігались значні відмінності у правовому становищі різних груп селян, а також на правовий статус селянства впливали положення інших реформ. Так, після запровадження земств у губерніях Лівобережної і Південної України на підставі земської реформи 1864 р. селяни стали обирати незначний відсоток гласних (депутатів) повітових земських зборів. Внаслідок військової реформи 1874 р. було замінено рекрутську повинність селян на військову.

Дворянство.

Після скасування кріпацтва феодальний стан дворянства вступив у період кризи і розкладу, у дворянському землеволодінні відбувався масштабний перерозподіл власності, і наприкінці століття дворянство втратило багато земель. У пореформений період стан дворян-поміщиків розколовся на 2 верстви: дворянство, яке вело своє господарство на капіталістичній основі, утворювало землевласницьку буржуазію, а поміщики, які поклали в основу господарювання відробіткову систему, були дворянами-напівкріпосниками. До прошарку дворян-землевласників, які обуржуазились, примикала група великих землевласників з інших станів. За “Зводом законів Російської імперії” українське, польське і кримсько-татарське дворянство за правоздатністю було прирівнене до російського. Привілеї і пільги дворянського стану були доповнені, зокрема, компенсацією за втрату ним права на безоплатну працю кріпосних селян - дворянам було надано право на отримання кредиту у державному Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлено пільги і премії за реалізацію сільськогосподарської продукції, особливо за реалізацію цукру за кордоном, урядовцям-дворянам і поміщикам центральних губерній Росії були надані особливо пільгові умови придбання у власність і оренди земель у Правобережній Україні.

Дворянство зберегло свою корпоративну організацію і пануюче становище в управлінні державою - представник дворянства очолював повітове присутствіє у селянських справах, дворянські збори обирали членів губернського присутствія, дворяни очолювали училищні ради, займали провідні посади у військових присутствіях, визначали особовий склад мирових суддів, дворянству відводилась впливова роль у створених за реформами 1864 р. органах земського самоврядування і нових судових органах. Наприкінці століття було вжито низку заходів для зміцнення позицій дворян у місцевому управлінні - закон 1889 р. про земських начальників, які призначались лише із спадкових дворян, надавав їм судово-адміністративну владу на місцях, земська контрреформа 1890 р. затвердила переважання дворян у земствах, було розширено мережу дворянських привілейованих навчальних закладів - пажеських корпусів, училищ правознавства. За військовою реформою 1874 р. і Статутом про загальну військову повинність дворянство залучалось до військової служби на пільгових умовах - на офіцерських посадах і при скороченому терміні служби.

Буржуазія.

Розвиток капіталізму у промисловості, поштовх якому дала реформа 1861 р., створив підгрунтя для зростання промислової буржуазії, яка поповнювалась вихідцями з різних станів - дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства, а також представниками технічної інтелігенції і частково капіталістами-іноземцями, які переселялись в Україну, вкладаючи капітали у важку промисловість (вугільну, металургійну, машинобудівну), проте прошарок української національної буржуазії становив невелику частину населення. Ядром торгівельної буржуазії були купці, а також до торгівлі залучались дворяни, селяни і ремісники.

Поступовий розвиток капіталізму, а особливо промисловий переворот, що завершився наприкінці століття, супроводжувався структурними змінами у стані буржуазії. Зростання машинної індустрії, посилення концентрації виробництва зумовили зосередження великих промислових підприємств в окремих осіб; промисловий переворот висунув у лідери приватновласницького розвитку великий промисловий капітал, який підпорядкував собі торгівельний і грошовий капітал. Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових об`єктів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялась. Попри те, в Україні зберігався значно більший, ніж у західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок внаслідок наявності феодальних залишків у вигляді багатоукладного господарства. У середовищі буржуазії сформувався соціальний прошарок інтелігенції - адвокатів, лікарів, чиновників, землемірів.

Поступово буржуазія набувала привілейованого становища - купецтво було звільнено від подушного податку і воно користувалось правом гуртової і роздрібної торгівлі, створення підприємств і придбання для цієї мети землі; буржуазії України, яка вийшла з дворянського, купецького і селянського станів, надавались однакові з буржуазією центральних губерній права - створення підприємств, промислових товариств, підприємницьких об`єднань і організацій (в Україні було організовано з`їзди гірничопромисловців Півдня Росії, які об`єднували велику буржуазію провідних галузей промисловості Донбасу), отримання кредитів тощо. Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська і судова реформи - за встановленими ними високими майновими цензами представники буржуазії отримали доступ до органів місцевого самоврядування, зокрема до міських дум і міських управ, а також до судових посад.

Робітничий клас.

У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців - за даними перепису 1897 р. уродженці України становили близько 75% усіх робітників, а також до нього належало багато вихідців з великоруських губерній. Робочий день тривав 12-13 годин, а на багатьох підприємствах - 15-16 годин; а заробітна плата була дуже низькою. Капіталісти на власний розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати; лише у 80-90-х рр. під впливом масового страйкового руху уряд вдався до регулювання відносин між робітниками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового законодавства, головно фабричних законів Росії 1886 і 1897 рр. Страйкарі висували також політичні вимоги, тож з 1897 р. в Україні діяли Київський і Катеринославський Союзи боротьби за визволення робітничого класу, а у 1898 р. у Мінську було утворено Російську соціал-демократичну партію.

3. Державний устрій

Реформи 60-70-х рр. спричинились до перетворення феодальної Російської монархії у буржуазну монархію шляхом запровадження у державний устрій Російської імперії окремих елементів буржуазної державності: створення виборних представницьких установ місцевого адміністративно-господарського управління (земських і міських органів самоврядування), виборних органів суду (мирових суддів), закладення основ буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучких форм фінансового контролю і цензури, закріплення принципу всестановості у комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці буржуазні реформи враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості і кредиту. Нові риси простежуються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалась деяким розширенням повноважень місцевих органів, урядовий апарат у своїй діяльності дослухався дворянської і буржуазної громадської думки, висловлюваної через періодичну пресу. Зросла також кількість бюрократії, серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників - близько 50%; попри переважання у її складі дворян-урядовців, з`явились нові прошарки, зокрема “третій елемент” - вільнонайманий персонал органів самоврядування - лікарі, вчителі, статистики тощо; з 60-х рр. у державному апарті почали працювати жінки.

Однак, попри проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі і діяльності урядових установ, Росій залишалась абсолютню монархією на чолі із самодержавним монархом; зберігались основні дореформені державні вищі, центральні і місцеві установи з дворянською урядовою більшістю. Після революційної хвилі на межі 70-80-х рр. царський маніфест 1881 р. проголосив непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції; у 80-початку 90-х рр. було проведено низку контрреформ, які відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки.

В Україні зберігався в основному попередній адміністративно-територіальний поділ на 9 губерній, притому у 6 губерніях Лівобережної і Південної України управлінський апарат мав таку структуру: адміністрація губернська-повітова-дільнича (з 1889 р.) і волосна-сільська, а у 3 губерніях Правобережно України існувала ще своєрідна загальна надбудова у вигляді генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори.

Правобережний генерал-губернатор Київської, Подільської і Волинської губерній (Головний начальник Південно-Західного краю) був вищим представником верховної адміністративно-політичної і судової (до судової реформи 1864 р.) влади у 3 правобережних губерніях, притому він міг водночас бути командувачем військами Київського військового округу. Власний апарат генерал-губернатора складався лише з Канцелярії і кількох урядовців з особливих доручень, а за необхідності він діяв через підпорядкованих йому губернаторів. Повноваження генерал-губернатора визначала Загальна інструкція генерал-губернаторам, вміщена у Звід губернських установ, та інші нормативні акти - статути, положення, окремі “височайші” вказівки. Генерал-губернатор відав загальним добробутом і внутрішньою безпекою, мав право ревізувати усі дії підвідомчих йому осіб, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губернаторів, а за необхідності безпосередньо вживати заходи до поновлення порядку і запобігання безпорядкам.

Генерал-губернатор мав доволі широкі права при оголошенні на усій підвідомчій йому території чи в окремій місцевості стану посиленої охорони, а стан надзвичайної охорони вводився за рішенням Комітету міністрів, затверджуваним царем, згідно з Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. У стані посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов`язкові постанови з метою захисту громадського порядку і державної безпеки, за порушення яких винні підлягали арешту на строк до 3 місяців або штрафу до 500 крб., а також мав право забороняти усілякі народні, громадські і приватні збори, закривати торгівельні заклади і промислові підприємства, а також забороняти окремим особам перебування у місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони. При уведенні стану надзвичайної охорони зберігали свою силу усі умови стану посиленої охорони, і понад те генерал-губернатор наділявся цілою низкою повноважень - мав право засновувати для сприяння існуючим органам поліції особливі військово-поліційні команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно і прибутки з нього, коли розпорядженням цим майном досягались злочинні цілі або коли упущення з управління ним тягнули за собою небезпечні для громадського порядку наслідки; за порушення обов`язкових постанов і вчинення певних проступків піддавати винних в адміністративному порядку ув`язненню у в`язниці чи фортеці або арешту на 3 місяці або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати від посад урядовців усіх відомств, у т.ч. судового, та осіб, обраних до станових, міських і земських установ; припиняти і закривати чергові збори станових, земських і міських органів; припиняти видання друкованої періодики на час надзвичайного стану; закривати навчальні заклади на строк до 1 місяця.

При винятковому стані (стані посиленої чи надзвичайної охорони) генерал-губернатор наділявся широкими повноваженнями у судовій сфері. Так, при введенні стану посиленої охорони він отримували право передавати судам, якщо вважав це необхідним для захисту громадського порядку і спокою, окремі справи про злочини, передбачені загальними кримінальними законами, для здійснення судочинства за законами військового стану; притому, він міг вимагати розгляду усіх цих справ при закритих дверях. Усупереч принципу незалежності суду, генерал-губернатору належало право вимагати від органів прокуратури подавати йому для перегляду кожне слідче провадження чи дізнання, ще не передане у судову установу. Генерал-губернатор також затверджував вироки. У стані надзвичайної охорони генерал-губернатор міг вилучати із загальної підсудності цілі категорії справ про певні злочини і проступки і передавати їх у військові суди, а також замінювати судовий розгляд справ про злочини і проступки, за які передбачалось ув`язнення у в`язниці чи фортеці до 3 місяців або грошовий штраф до 3 тис. крб., адміністративним вирішенням. Усі перераховані повноваження генерал-губернатор мав також при уведенні воєнного стану за законом 1892 р.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження генерал-губернатора - він повинен був вживати заходів до заміщення посад у Південно-Західному краї особами російського походження; видавав дозволи на приїзд до міста і тимчасове проживання у ньому євреям, які не мали права постійного проживання у Києві. Генерал-губернатор здійснював політичне управління церковними справами - під його наглядом перебувала діяльність римо-католицької церкви: лише з його дозволу могли засновуватись нові філійні костьоли, алтарі і каплиці, за його згодою призначались ксьондзи і прихідські посади, і він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення за невиконання вимог і розпоряджень світської влади. Генерал-губернатор мав забезпечувати домінуючі позиції російського дворянства у Південно-Західному краї - він призначав і звільняв предводителів дворянства, вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння: при виявленні угод про придбання маєтків в 9 губерніях України поляками і євреями генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів по цих угодах і ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів, які засвідчували незаконні угоди. За таємним циркуляром міністра внутрішніх справ 1881 р. лише з дозволу генерал-губернатора могло влаштовуватись публічне виконання різних сценічних постановок, декламацій і співу “на малоросійському наріччі і взагалі не російською мовою”.

Внаслідок революційної ситуації наприкінці 70-х рр. (у 1879 р. було вчинено замах на Олександра ІІ) за царським указом 1879 р. було призначено тимчасових генерал-губернаторів у Петербурзі, Харкові і Одесі, а також аналогічними правами були наділені московський, варшавський і київський генерал-губернатори, влада яких поширювалась і на сусідні губернії. Цим усім генерал-губернаторам підпорядковувались усі цивільні установи, судові органи, навчальні заклади. Вони отримали право арешту чи адміністративного вислання будь-якої особи, припинення чи заборони періодичних друкованих видань. Вони передавали на власний розсуд справи цивільних осіб військово-окружним судам, які почали виносити смертні вироки.

Губернатори.

Звільнення селян від кріпосної залежності і проголошення зрівняння усіх станів у правах, відокремлення суду від адміністрації, уведення земського і міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів, та наприкінці 19 ст. вони отримали повноваження, яких не мали навіть у дореформений період, передусім розширились їхні карально-поліційні функції. У 1866 р. вони отримали право вимагати виконання своїх законних вимог від усіх службовців, незалежно від їх підлеглості, старшинства за посадою або чином; ревізувати усі цивільні установи губернії, незалежно від відомства; а також закривати приватні товариства, клуби тощо у разі виявлення у їхній діяльності чогось протиправного державному порядку, громадській безпеці і моральності. З 1876 р. вони почали видавати “для правильного виконання узаконень про благочиння і безпеку” обов`язкові постанови про заборону зборів, закриття органів преси та ін. Особливо посилилась адміністративна влада губернаторів за Положенням про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою 1881 р. - при уведенні посиленої охорони губернатор мав право закривати збори, торгівельні і промислові заклади, забороняти органи преси, арештовувати на строк до 3 місяців і штрафувати на суму до 500 крб. винних у порушенні обов`язкових постанов, висилати підозрілих і шкідливих осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при Міністерстві внутрішніх справ вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 р. шкідливих для державного і громадського спокою осіб. Губернатор організовував поліційний нагляд (гласний і негласний) за особами сумнівної політичної благонадійності. Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув змоги впливати на суди - переглядав списки осіб-кандидатів на обрання мировими суддями і списки присяжних засідателів; а у 1889 р. він став головою адміністративно-судової установи - губерського присутствія. Губернатор подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничих начальників; а за Положеннями 1890 і 1892 рр. контролював органи земського і міського самоврядування. У віданні губернатора перебував увесь поліційний апарат губернії - він безпосередньо призначав поліцмейстерів і повітових справників з помічниками та станових приставів; вони повинні були негайно доповідати йому про будь-який безлад. Конкретні напрями діяльності губернаторів з охорони порядку і спокою містили численні циркуляри Міністерства внутрішніх справ. У другій половині 19 ст. значно зріс освітній ценз губернаторів - 2/3 мали вищу освіту. Усі губернатори були спадковими дворянами, а дехто належав до титулованої знаті. Вони були найзаможнішою категорією вищого чиновництва - їхні землеволодіння часто перевищували тисячу десятин.

Апарат губернського управління утворювали губернські правління і органи міністерств - казенна палата, правління державного майна та ін.

Місцеві органи влади і управління.

У 85 повітах України адміністративна влада належала повітовим справникам, які призначались губернатором з дворян і були відповідальні перед ним. Справник очолював повітове поліційне управління, до складу якого входили 2 дворянських засідателі, що обирались повітовими дворянськими зборами. Справник головував у розпорядчо-виконавчих колегіях і дорадчих органах - повітових присутствіях і комітетах, які були виконавчими інстанціями для відповідних губернських установ. Деякі присутствія і комітети очолював повітовий предводитель дворянства.

Земські дільничі начальники, посада яких була уведена з 1889 р., мали забезпечувати порядок і спокій серед селянського населення. Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише спадкові дворяни, які володіли землею у повіті і мали вищу освіту; однак, за неможливості відшукати кандидатів, які б задовільняли вимоги обидвох цензів, міністр внутрішніх справ мав право призначати земських начальників з дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом, або ж з вищою освітою, але без встановленого цензу, а також могли призначатись особи без середньої освіти, якщо вони мали нижчий класний чин - колезького реєстратора. Згодом міністру внутрішніх справ було дозволено як тимчасовий захід призначати земських начальників з осіб, які не мали середньої освіти і не задовільняли інших вимог, якщо він визнавав їх здатними до зайняття цієї посади. Земські начальники здійснювали широкі судові і адміністративні функції - нагляд за органами селянського громадського управління і ревізія їх діяльності, усунення неблагонадійних волосних і сільських писарів; а за відсутності чинів повітової поліції вони здійснювали їхні функції. До 1906 р. земський начальник мав право накладати на посадових осіб органів сільського управління за невиконання його законних вимог штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без формального провадження. Волосний суд перебував у повній залежності від земського начальника, який затверджував суддів, переглядав вироки суду (раніше вони вважались остаточними).

Органи волосного і сільського селянського самоврядування, запроваджені селянською реформою 1861 р., підтримували порядок і спокій на селі. Органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста, та волосний сход, волосний старшина і волосний суд. Вони підпорядковувались повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню; і утримувались за рахунок селян. Органи селянського самоврядування мали обмежені повноваження - розв`язували деякі земельні справи, зокрема щодо переходу землі, належачої сільській общині, про розподіл повинностей; волосна і сільська адміністрація забезпечувала надходження до скарбниці численних платежів селян - викупних платежів, різних зборів (казенних, земських, сільських, страхових тощо), непрямих податків на предмети широкого вжитку (гас, сірники, чай, цукор, тютюн тощо), а також виконання ними натуральних повинностей - поштової, простійної, арештантської та ін.

Поліційні органи.

Провідну роль у місцевому державному апараті відігравали органи загальної і політичної поліції. До поліційної реформи 60-х рр. у губерніях окремо існували повітова поліція і міська поліція, створені на основі Положення про земську поліцію 1837 р. і Наказу чинам і служителям земської поліції 1837 р. У дореформений період на поліцію покладались, крім суто поліційних, господарські, слідчі і судові функції. Діяльності поліційних установ перешкоджала відсутність формального розмежування територіальних меж відання міської і повітової поліції. Очолював поліцію земський справник, а інші посади заміщували здебільшого відставні офіцери. Скасування кріпосного права привело до ліквідації вотчинної поліції, яка доповнювала державну поліцію, тож прагнучи підсилити низові ланки поліції, уряд у 60-х рр. здійснив поліційну реформу - у 1862 р. було видано царський указ і Тимчасові правила про устрій поліції у містах і повітах губерній, однак реформування нижчих ланок поліції так і не відбулось. Одним із завдань поліційної реформи 60-70-х рр. було звуження компетенції поліції - так, провадження попереднього слідства у кримінальних справах після судової реформи 1864 р. було передано судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою - органам земського і міського самоврядування тощо.

З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліційний орган - повітове поліційне управління, яке очолював повітовий справник, і при ньому перебували його помічник і члени-засідателі повітового поліційного управління, які усі разом утворювали загальне присутствіє управління. Повітовий справник не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором; він мав право ухвального голосу з усіх розглядуваних поліцією питань. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліційні одиниці: стани, дільниці (сотні) і селища. Кількість станів у повітах була різною (2-4) - залежно від розміру території, чисельності населення, стану порядку і спокою. У станах поліцію очолювали станові пристави, які були виконавчими урядовцями поліції; вони призначались губернатором за поданням повітового справника. У 1878 р. становим приставам надали помічників - поліційних урядників; у Волинській і Подільській губерніях їх було по 200 чол., а потім ще більше. Виконавчі урядовці (станові пристави) і нижчі чини поліції (урядники) отримували утримання від держави. У 60-70-х рр. було змінено порядок комплектування поліції - уведено принцип вільного найму за контрактом, збільшено платню, підвищено розмір пенсій, встановлено нагороди за вислугу років.

Тимчасові правила 1862 р. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських і деяких визначних містах, посадах і містечках - в Україні місьу поліцію мали 9 губернських центрів, а також міста підвідомчі градоначальствам - Одеса, Керч, Севастополь і Миколаїв, та повітові і деякі безповітові міста. У цих містах існували міські поліційні управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер і його помічник призначались губернатором чи градоначальником. Міському поліційному управлінню були підпорядковані виконавчі урядовці поліції - дільничі і міські пристави і їх помічники та поліційні наглядачі, а також нижчі чини - городові та інші поліційні службовці. Міста поділялись на частини, дільниці і околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці - дільничні пристави. Структура поліційного апарату залежала від розміру міста і чисельності населення. При поліційних управліннях у містах перебували пожежні команди на чолі з брандмейстерами.

Наприкінці 19 ст. дії поліції спрямовувались, головно, на боротьбу з виступами робітничого класу, для чого було створено спеціальну фабрично-заводську поліцію, а ще у 1880 р. підприємцям було дозволено набирати і утримувати за власний рахунок поліцаїв на фабриках і заводах. Передусім було збільшено склад поліції у тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликались війська, а згодом - у робітничих районах, де відбувались страйки і безладдя; тож у промислово розвинутих губерніях України на межі 19-20 ст. значно посилився поліційний апарат. Уряд здійснив також цілу низку заходів для посилення поліції у сільській місцевості - у 1900 р. міністру внутрішніх справ було надано право задовольняти клопотання приватних осіб про формування за їхні кошти поліційних команд.

У другій половині 19 ст. внаслідок зростання кількості злочинів (утричі швидше, ніж зростання чисельності населення; притому, майнові злочини, головно крадіжки, становили близько 2/3 усіх кримінальних правопорушень) у системі поліційних установ було утворено спеціалізовані органи кримінального розшуку - розшукні відділення - спершу у Петербурзі, а згодом при канцеляріях градоначальників і обер-поліцмейстерів у багатьох великих містах, у т.ч. у Києві і Одесі. Однак, єдиної системи кримінального розшуку у державі не було утворено, зокрема через брак коштів.

Особливе місце у поліційному апараті Російської імперії займали органи політичної поліції, які виділились в окрему систему ще за Петра І. Внаслідок декабристського повстання 1825 р. за царським указом 1826 р. було утворено центральний орган політичної поліції - ІІІ відділення імператорської канцелярії, а як його виконавчий орган у 1827 р. було засновано Корпус жандармів (у 1874 р. перейменований в Окремий корпус жандармів) - відтоді почалось формування системи місцевих органів політичної поліції для забезпечення контролю і нагляду за “народним духом і напрямом політичних ідей суспільства” (головно, для боротьби з національно-визвольним рухом) на усій території країни. За Положенням про корпус жандармів 1867 р., яке діяло майже без змін аж до Лютневої революції 1917 р., на місцях було створено губернські жандармські управління і жандармські поліційні управління залізниць, які становили основу жандармського відомства. Внаслідок наступної революційної ситуації у 1880-1883 рр. було значно реорганізовано центральний апарат політичної поліції - міністр внутрішніх справ став водночас шефом жандармів, замість ІІІ відділення імператорської канцелярії у Міністерстві внутрішніх справ було створено Департамент поліції, який здійснював керівництво загальною і політичною поліцією.

В Україні у 70-90-х рр. територіальними органами корпусу жандармів були 9 губернських жандармських управлінь (ГЖУ) і жандармське управління м.Одеси. ГЖУ контролювали територію відповідних губерній, а жандармському управлінню м.Одеси, крім самого міста, був підпорядкований і Одеський повіт Херсонської губернії. Структурно і господарсько ГЖУ підпорядковувались штабу Корпусу жандармів, а у здійсненні спеціальних повноважень - Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ. ГЖУ здійснювало політичний розшук - виявлення, викриття і ліквідацію (тобто, обшуки і арешти) організацій і окремих осіб “протиурядової спрямованості”. За Положенням 1882 р. до 1904 р. ГЖУ відповідали і за здійснення негласного поліційного нагляду за особами сумнівної політичної благонадійності. ГЖУ проводили дізнання у справах про державні злочини і дослідження про політичну неблагонадійність. А також до 1911 р. жандармерія була одним з органів контррозвідки.

Кожне з жандармських поліційних управлінь залізниць України (ЖПУЗ) охоплювало 1 чи кілька залізниць - так, у віданні Київського ЖПУЗ перебували південно-західні залізниці; у 1895 р. в Україні було 5 ЖПУЗ: Київське, Кременчуцьке, Одеське, Харківське і Харківсько-Царицинське.

Судові органи.

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60-70-х рр. була судова реформа 1864 р., проведена на підставі Судових статутів 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, формалізований суд був замінений судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, виборності мирових суддів і присяжних засідателів, незалежності і незмінності суддів, рівності усіх перед законом, змагальності, гласності, усності тощо; засновувалась адвокатура, реорганізовувалась прокуратура. Попри те, реформа зберегла залишки фодально-станового судочинства: станові суди - церковні, військові, волосні селянські; окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

Було створено подвійну систему судів: місцеві суди - одноособовий мировий суддя, повітовий з`їзд мирових суддів і Сенат, та загальні суди - окружні суди, судові палати і Сенат. Передбачалось утворення у містах і повітах інституту мирових судів, які розглядали дрібні кримінальні (проступки проти громадського порядку, образа і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.) і цивільні справи. Мирові судді обирались на 3 р. повітовими земськими зборами або міськими думами при віковому, освітньому і доволі високому майновому цензах (у Лівобережній і Південній Україні майновий ценз становив 400-900 десятин землі). Крім дільничих мирових суддів, які отримували за свою службу винагороду, вводились посади почесних мирових суддів, які не мали визначеної дільниці, а здійснювали судочинство за клопотанням обидвох сторін; внаслідок безоплатності цієї посади почесними мировими суддями були, головно, повітові і губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові і штатські урядовці тощо. Збори дільничих і почесних мирових суддів повіту чи міста утворювали другу інстанцію - з`їзд мирових суддів, у якому головував 1 із суддів, обраний ними з-поміж себе. Вищою касаційною інстанцією на рішення мирових суддів був Сенат.

Однак, ці нововведення відмінила судова контрреформа 1889 р. - Закон про земських дільничих начальників 1889 р. і Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам і міським суддям 1889 р. скасували або істотно змінили найважливіші засади судової реформи 1864 р. - принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів; відтак, у більшості губерній мирова юстиція була ліквідована (крім Правобережної України), але зберігався інститут почесних мирових суддів.

Особливість проведення судової реформи і контрреформи у Правобережній Україні полягала у їхньому невід`ємному переплетенні, тоді як у Росії спершу була здійснена реформа, а опісля - контрреформа. Найвиразніше ця особливість проявилась в інституті мирових суддів. У Правобережній Україні судові установи вводились у 2 етапи: спершу мировий суд, а потім - загальні суди; притому мирові судді не обирались, а призначались міністром юстиції, відповідно, на них не поширювався принцип незмінності суддів. Тобто, контрреформу мирового суду у Правобережній Україні було здійснено відразу з його уведенням у 1872 р., тоді як у Лівобережній Україні її було проведено аж у 1889 р.