Можна з певністю твердити, що в Україні створена законодавча й нормативна база, яка визначає засади охорони здоров'я та регулює суспільні відносини в цій галузі для збереження й зміцнення здоров'я людей, подовження тривалості активного життя та працездатності, створення сприятливих умов для побуту й праці, запобігання та лікування хвороб.

За роки незалежності в цій сфері ухвалено низку законодавчих актів, зокрема закони України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» (1991 p.), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994), «Про донорство крові та її компонентів» (1996). «Про лікарські засоби» (1996), «Про трансплантацію (пересадку) органів і тканин людей» (1999). Уряд затвердив програму розвитку державної служби медицини катастроф. Профілактична спрямованість державної політики в галузі охорони здоров'я знайшла відображення в законах «Про охорону праці» (1992), «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» (1992) тощо. Сприятимуть охороні громадського здоров'я закони «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про екологічну експертизу» (1995) та доповнення до деяких законодавчих актів з питань охорони навколишнього природного середовища (1996).

Тенденції до падіння темпів приросту населення, збільшення розбіжності між тривалістю життя й рівнем смертності, погіршення стану здоров'я населення України відстежувалися ще в минулі десятиріччя. В 90-і pp. показники, що характеризують стан здоров'я населення, набули загрозливого характеру. Демографічна криза обумовлена не тільки падінням народжуваності, а й різким погіршенням стану здоров'я населення та зростанням смертності.

Чітко виражена негативна спрямованість динаміки смертності населення позначилася на показникові очікуваної тривалості життя, скорочення якого набуло тотального характеру: в чоловіків - з 66 (1990 p.) до 63,3 року (2001 p.), у жінок - з 75 до 74 років. Аналогічні закономірності спостерігаються в сусідніх країнах, пов'язаних із Україною спільною історичною долею, особливо в Росії та Білорусі.

Показники захворюваності населення України (на 1 тис. осіб відповідного віку)

Проведення акредитації закладів охорони здоров'я виявило низький відсоток атестованого медичного персоналу, нехтування нормативними документами щодо функціонування цих закладів, нераціональне використання наявних ресурсів (як матеріальних, так і кадрових), пасивність керівників у питаннях реструктуризації галузі. Неефективно використовувалися можливості впливу на місцеві органи виконавчої влади через проведення державної акредитації для поліпшення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я, насамперед тих, що надають первинну та вторинну лікувально-профілактичну допомогу. Особливо актуальне це питання для населення сільської місцевості.

Над удосконаленням методичної бази акредитації (зокрема й стандартів) працювали як спеціалісти відділу акредитації та ліцензування МОЗ, так і експерти Головної акредитаційної комісії та акредитаційних комісій при управліннях охорони здоров'я обласних і міських державних адміністрацій, залучаючи до цього процесу громадські медичні організації.

Вжиті заходи дещо поліпшили стан забезпечення якісними лікарськими препаратами та виробами медичної техніки лікувально-профілактичних закладів і населення.

Окрім того, здійснено низку заходів для забезпечення сприятливих умов вітчизняним виробникам лікарських препаратів, медичної техніки та виробів медичного призначення. Внесено зміни до Переліку лікарських засобів вітчизняного та зарубіжного виробництва, які дозволяється закуповувати закладам і установам охорони здоров'я, що фінансуються з державного або місцевого бюджетів.

Розв'язання кадрових проблем у галузі можна вважати задовільним. Забезпеченість лікарями системи охорони здоров'я на 2001 p. становила 40,6 чоловіка на 10 тис. населення, а з урахуванням лікарів, що безпосередньо займаються лікувально-профілактичною роботою (без стоматологів), цей показник становив 26,7 та був близьким до аналогічного показника в зарубіжних країнах. Загальна кількість середніх медичних працівників досить висока - 502,6 тис. чоловік (102,8 - на 10 тис. населення). Укомплектованість лікарями становить 83,4%, середнім медичним персоналом - 102,1%.

Розв'язання пріоритетних проблем охорони здоров'я жінок і дітей в Україні здійснюється на основі національних та державних програм. Вони передбачають розв'язання питань, що найбільше впливають на основні показники здоров'я. Найважливішими з цих документів є Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства й дитинства; Комплексна програма розв'язання проблем інвалідності; Програма імунопрофілактики населення України; Національна програма планування сім'ї; Національна програма «Діти України»; Цільова комплексна програма генетичного моніторингу в Україні.

В основу згаданих програм покладено розв'язання трьох основних питань: забезпечення народження здорової дитини; профілактика захворюваності, зокрема, інфекційної, та інвалідності в жінок і дітей; удосконалення найнеобхідніших видів спеціалізованої медичної допомоги.

На жаль, програми мали вкрай обмежене фінансування, як із державного, так і з місцевих бюджетів. Але навіть за цих умов виконання запланованих заходів дало можливість знизити смертність дітей першого року життя.

Головним здобутком охорони здоров'я України є збереження системи надання медико-санітарної допомоги населенню, попри соціально-економічну кризу в країні. Галузь охорони здоров'я має широку мережу лікувально-профілактичних закладів як у місті, так і на селі, забезпечену кадрами лікарів і середніх медичних працівників.

Указом Президента України створена й працює дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит» із великим стаціонаром та консультативною поліклінікою. В системі лікувально-профілактичних закладів діяло понад 150 дитячих лікарень.

Тривожна ситуація складається з венеричними захворюваннями, й це негативно відбивається на стані репродуктивного здоров я населення. Захворюваність на сифіліс за останні 5 років зросла майже в 15 разів.

Для концентрації зусиль, спрямованих на поліпшення цієї ситуації, в 1998 p. ухвалено закон «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення». Утворено Національну координаційну раду з питань запобігання захворюванню на СНІД й затверджено програму профілактики СНІДу та наркоманії.

У 1995 p. при Міністерстві охорони здоров'я створено Комітет із питань гігієнічної регламентації, головним напрямком роботи якого стало вивчення потенційно небезпечних факторів навколишнього середовища, їх гігієнічне регламентування та державна реєстрація. Створено національний реєстр потенційно небезпечних факторів, що дозволяє установам державного санепідемнагляду, органам виконавчої влади та підприємствам отримувати необхідні дані щодо потенційної небезпечності факторів, їх гігієнічного регламентування. Впроваджуються світові принципи обміну інформацією в галузі хімічної безпеки під час міжнародної торгівлі.

Одним із важливих заходів щодо запобігання надходженню на ринок України небезпечних імпортних харчових продуктів та сировини стало проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи. Завдяки цій роботі до споживачів в Україні не допущено сотні найменувань небезпечних для здоров'я людини імпортних харчових продуктів.

Найперспективнішим та найважливішим напрямком міжнародної діяльності в Україні на наступні роки вважається адаптація законодавства, норм і стандартів України до законодавства, норм і стандартів Європейського Союзу. Ця тривала за часом та обсягами робота обумовлена бажанням України набути статусу асоційованого члена ЄС. Угода про партнерство й співпрацю між Україною та ЄС передбачає співпрацю, що включає, головно, освіту й питання охорони здоров'я та безпеки, причому найпильніша увага має приділятися секторам діяльності високого ризику, розробленню та застосуванню превентивних заходів, спрямованих на боротьбу із захворюваннями.

Отже, в складних економічних умовах ця галузь зберегла свою цілісність, має чіткі орієнтири щодо її реформування та розвитку відповідно до нагальних потреб населення України, забезпечення конституційних Гарантій прав громадян на охорону здоров'я.

Висновок