Витоки міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

з дисципліни: Міжнародне публічне право

Виконавець:

Кернична Наталя Сергіївна

Київ, 2011 рік

1. Міжнародно-правове визнання як інститут міжнародного публічного права

З проблемою міжнародної правосуб'єктності тісно пов'язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартенс, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх цивілізованих держав законності свого існування.

Визнання - це односторонній добровільний акт держави, у якому вона:

а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб'єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини;

б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території.

Слід мати на увазі, що обов'язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними змінами в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб'єктності. Визнання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і форми визнання.

Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов'язками, що випливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб'єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство.

Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає частіше усього при територіальних змінах: при об'єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегітимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перевороту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави - наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»).

Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема - установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П.Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб'єктом, що визнає, і суб'єктом, що визнається, дипломатичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання.

2. Теорії визнання

У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання:

- конститутивна;

- декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституючу (правостворюючу) якість: державі - міжнародну правосуб'єктність, уряду - здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права.

Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному:

- по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надання дестинатору згаданої якості;

- по-друге, як показує практика, держави можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб'єкта міжнародного права і без офіційного визнання.

Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппен-гейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна кількість вчених-міжнародників.

Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф.Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження».

Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності і незалежності.

Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає реальностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визнають суб'єктом міжнародного права такі утворення, що об'єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститутивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора.

У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії - у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб'єктів міжнародного права, по суті, виключає нового суб'єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб'єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім'ї народів, і тоді починає превалювати і втілюватися в життя декларативна теорія.

З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об'єдналися в Об'єднаній Арабській Республіці ОАР, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакистан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР - Україна і Білорусія - на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними державами. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія зберегли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже відзначалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми в основному містяться в праві міжнародної правосуб'єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т. д.

3. Види визнання

Види визнання розрізняють у залежності від дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції, вигнанні).

Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т. д.

Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади.

Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.

Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі.

Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо:

а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею;

б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини.

Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами.

Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т. д.

Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів.

Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдентні дії).

При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу.

Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності.

Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв:

а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом;

б) наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни.

Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко.

Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином.

В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху.

Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник).

Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права.

Статус повсталої сторони, що припускає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни.

Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається.

Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

4. Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

- de facto;

- de jure;

- ad hoc.

Визнання de facto - це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure - повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т. п.

Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів.

5. Застосування принципу співробітництва на сучасному етапі

Принцип співробітництва держав історично пов'язаний з появою в ХІХ ст. у працях ряду юристів-міжнародників концепції «права спілкування». Прихильниками цієї концепції були, наприклад, Ф. Ліст, Ф.Ф. Мартенс. Але право на спілкування у їх тлумаченні та деяких інших авторів в остаточному підсумку лише виводилося з факту реальної потреби в міждержавному спілкуванні, але не переростало в принцип міжнародного права.

Як це історично буває лише в умовах реальної небезпеки, яка загрожує багатьом країнам, з початком Другої світової війни у міждержавних відносинах стали дедалі частіше знаходити позитивний відгук ідеї реального співробітництва держав в ім'я миру. Наприклад, у матеріалах Міжсоюзницької конференції представників антигітлерівської коаліції в Лондоні від 24 вересня 1941 р., було висловлено переконання в тому, що після перемоги над фашизмом «будуть закладені основи правильних і таких, що відповідають бажанням і ідеалам волелюбних народів, відносин міжнародного співробітництва і дружби».

На універсальному рівні принцип співробітництва держав уперше був нормативно закріплений у Статуті ООН. Цей документ встановлює в ім'я досягнення цілей Організацїї обов'язок співробітництва як принципової основи взаємовідносин держав. Однією з цих цілей є здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (п. 3 ст. 1). Як випливає зі статутних цілей Організації, принцип міжнародного співробітництва держав є першоосновою економічного і соціального прогресу в світі. Й інші статті Статуту пройняті ідеєю і значущістю цього принципу. Наприклад, при розгляді функцій і повноважень Генеральної Асамблеї ООН зазначається, що вона «уповноважується розглядати загальні принципи співробітництва в справі підтримання міжнародного миру і безпеки, у тому числі принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь, і виробляти щодо цих принципів рекомендації» (ст. 11). А на підставі ст. 13 Генеральна Асамблея організовує дослідження і виробляє такі рекомендації з метою сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації, а також у галузі економічній соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я і сприяння здійсненню прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Таким чином, статті 11 і 13 Статуту визначають як одну з важливих функцій Генеральної Асамблеї саме сприяння співробітництву держав практично у всіх сферах міжнародних відносин.

У наступні роки принцип співробітництва держав знайшов свій подальший розвиток у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.

Нормативний зміст цього принципу розкритий у цьому документі в такий спосіб: «Держави, незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем, зобов'язані співробітничати одна з одною у різних галузях міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру і безпеки та сприяння міжнародній економічній стабільності і прогресу, загальному добробуту народів і міжнародному співробітництву, вільному від дискримінації, яка має в своїй основі такі відмінності».

Як бачимо, найважливішою характерною рисою принципу є юридичне закріплення його як обов'язку держав співробітничати одна з одною. При цьому визначаються і пріоритети такого співробітництва, що має на меті:

- Підтримання міжнародного миру і безпеки;

- Сприяння міжнародній економічній стабільності і прогресу;

- Загальний добробут народів;

- Звільнення від дискримінації.

Значний внесок у кодифікацію і подальший розвиток принципу співробітництва держав зробила Нарада з безпеки і співробітництва в Європі. Ідеєю співробітництва держав були пройняті підготовка і проведення цього безпрецедентного в історії міжнародних відносин повоєнної Європи форуму.

Заключний акт наради від 1 серпня 1975 р., визначив, що «держави-учасниці розвиватимуть своє співробітництво одна з одною, як і з усіма державами, в усіх галузях відповідно до цілей і принципів Статуту ООН. Розвиваючи своє співробітництво, держави-учасниці надаватимуть особливого значення галузям, як вони визначені в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, причому кожна з них робитиме свій внесок в умовах повної рівності». Характерно, що процес розвитку багатостороннього співробітництва, початок якому поклала нарада 1975 р., тепер не тільки не слабшає, а й набирає сили. Саме тому Україна на початку 1992 р., приєдналася до Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі і бере участь у всіх зустрічах, нарадах, семінарах, що відбуваються у межах ОБСЄ.

Принцип співробітництва прийнято відносити до групи так званих функціональних принципів разом з принципами мирного вирішення спорів, суверенної рівності. Це зумовлено тим фактом, що зазначені принципи визначають умови співіснування суб'єктів міжнародного права. Принцип співробітництва встановлює спосіб реалізації всіх інших принципів і норм міжнародного права, що закріплено в преамбулі Статуту ООН, Заключному акті НБСЄ 1975 р. Основним обов'язком суб'єктів міжнародного права за даним принципом є співробітництво на основі принципів і норм міжнародного права.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Слід також відзначити, що сучасне міжнародне право істотно відрізняється від історичних типів міжнародного права і. зокрема, від класичного, оскільки базується цілком на нових принципах, хоча в основі їх і лежать положення звичайного права, що зародилися в епоху розвитку класичного і навіть феодального права (суверенітет держав, суверенна рівність, співробітництво, практика укладання мирних договорів, осуд агресії, поважання прав людини та ін.).

Однак ці положення раніше не мали того авторитету, тої юридичної чинності і характеру загального визнання і того значення, яких вони набули на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Вони стали принципами, оскільки являють собою найбільш узагальнені норми. що відображають характерні риси і головний зміст сучасного міжнародного права, вони набули загального визнання і вищої юридичної чинності в міжнародному співтоваристві. Початок цьому було покладено в Статуті ООН, де був закладений фундамент сучасного міжнародного права, всього міжнародного правопорядку на доступне для огляду майбутнє. Саме в Статуті ООН (ст. 1, 2) сформульовані положення, котрі міжнародне співтовариство розцінює як найважливіші принципи сучасного міжнародного права, на яких повинні розвиватися міжнародні відносини. Однак у Статуті вони сформульовані в стислій формі. Тому пізніше, у 1970 p., ці принципи були розвинуті й закріплені спеціальною Декларацією ООН на XXV сесії Генеральної Асамблеї ООН "Про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН". З огляду на певні обставини, знайшли відображення тільки такі принципи, як суверенна рівність, рівноправність, самовизначення народів, невтручання у внутрішні справи, незастосування сили, мирне вирішення суперечок, сумлінне дотримання зобов'язань, співробітництво.

Ці основні принципи лягли в основу сучасного міжнародного права. На них будуються всі міжнародні відносини на сучасному етапі. Вони - фундамент і ядро сучасного міжнародного права, вони визначають його зміст і служать критерієм правомірності поведінки держав. Між ними існує тісний взаємозв'язок, і деякі з них істотно доповнюють один одного, але серед них немає ніякої супідрядності. Умовно основні принципи можна класифікувати, як принципи, що стосуються підтримки миру і безпеки, та принципи міжнародного співробітництва.

Сучасні міжнародні відносини визнаються правомірними тільки за умови їхньої відповідності основним принципам міжнародного права.

Основні принципи сучасного міжнародного права носять універсальний характер, є цементуючим засобом у справі зміцнення світового правопорядку. міжнародний правовий держава

У зв'язку з цим основні принципи сучасного міжнародного права можна характеризувати як керівні правила поведінки суб'єктів міжнародного права, що виникають, як результат суспільної практики, як юридично закріплені витоки міжнародного права.

Список використаної літератури

1. Анцелевич Г.О. «Міжнародне право» - К.: Алерта, 2003.

2. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. «Міжнародне публічне право» - Юрінком Інтер, 2000.

3. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.: БЕК, 1997.

4. Опришко В.Ф., Шульженко Ф.П., Шимон С.І. «Підручник Правознавство» - К.: КНЕУ, 2003.

5. Признание в современном международном праве (признание новых государств и правительств) - М.: Международные отношения, 1975.

Размещено на Allbest.ru