Законодавчі аспекти користування земельними ділянками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

по предмету: Земельне право

на тему: Законодавчі аспекти користування земельними ділянками

1. Механізм правового регулювання оренди землі в Україні

Протягом досить тривалого часу, фактично з моменту здобуття незалежності Україною, здійснювалась земельна реформа, яка триває й донині. Попри значні проблеми і перешкоди, що виникають на шляху її впровадження, певні, на наш погляд, позитивні результати ми вже маємо.

Насамперед - втрата монопольного права держави на землю. Це є досить логічним кроком, адже ні про яку ринкову економіку, до якої прагне наша країна, не може йти мова без приватної власності, зокрема на землю, як засобу виробництва.

Внаслідок приватизації понад дві третини площ сільськогосподарських угідь перебуває у приватній власності громадян і юридичних осіб, тобто 27,2 млн., га (91%) земель розпайовано серед членів недержавних сільськогосподарських підприємств та пенсіонерів.

Крім того, 14,5 млн., громадян України мають право на приватизацію земельних ділянок, з яких 7,3 млн., осіб станом на 1.01. 2010 р., замінили сертифікати на державні акти на право власності на землю.

Таким чином, у результаті проведення земельної реформи на селі створено агроформування ринкового типу, землекористування яких базується на основі оренди у громадян земельних ділянок і земельних часток (паїв), отриманих при паюванні земель колективної власності.. Тому однією з основних тенденцій розвитку сільського господарства в сучасних умовах є його функціонування на засадах орендних земельних відносин.

Аналіз законодавства, що становить сучасну правову базу орендних земельних відносин, носить багатоструктурний характер і включає такі складові:

1) загальне законодавство, на основі якого здійснюється функціонування і розвиток усіх правових інститутів;

2) галузеве (зокрема, земельне, аграрне, цивільне та ін.) законодавство, що закріплює певні однорідні суспільні відносини та має на меті їх врегулювання, а також визначає основні засади земельних орендних відносин;

3) спеціальне земельне законодавство про оренду земель.

Так, Конституція України гарантує право власності на землю, яке набувалося та реалізовувалося громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.

Право власності на землю та користування нею, в тому числі на умовах оренди, врегульовано і Земельним кодексом України.

Зокрема, в статті 3 Земельного кодексу зазначено, що “Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.”, а в статті 4 прописано - завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Активне здійснення земельної реформи в Україні сприяло активізації створення аграрних підприємств з новими організаційно-правовими формами господарювання (сільськогосподарські ТОВ, приватні аграрні підприємства, фермерські господарства, акціонерні товариства), які обробляли землі на умовах користувача. Це викликало серйозну потребу правового регулювання орендних земельних відносин. З метою вирішення цих питань був прийнятий Закон України “Про оренду землі”, що чітко визначив права та обов'язки орендарів та орендодавців, види ставок, форми та типи орендної плати, зазначив необхідність укладання договору оренди землі, як основного документу, що посвідчує право користування земельною ділянкою на умовах оренди.

В статті 1 цього Закону України визначено, що “Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності”.

Ключовим документом, що регулює відносини між орендодавцем земельної ділянки і орендарем, є договір оренди земельної ділянки. З огляду на специфіку орендних відносин та особливості об'єкта цих відносин договори відіграють провідну роль у врегулюванні земельних орендних відносин. За допомогою договору оренди сторони цих відносин можуть чітко визначити і закріпити саме ті умови, що будуть взаємовигідні для всіх.

В статті 13 Закону України “Про оренду землі” визначено, що “Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства”.

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років.

Терміни дії укладених договорів оренди в Україні різні, проте переважаючою є короткострокова оренда терміном до 5 років, що є надзвичайно негативним явищем. Так, у 2010 р., за терміном дії укладено:

- 404,4 тис. договорів (8,8%) - на 1-3 роки;

- 2157,7 тис. (47,2%) - на 4-5 років;

- 1523,9 тис. (32,8%) - на 6-10 років;

- 517, тис. договорів (11,2%) на строк понад 10 років.

Варто зазначити, що за період з 2002 по 2010 рік відбулися певні позитивні тенденції - скоротилася частка договорів оренди на термін від 1 до 5 років (від 86,1 до 59%) та зросла частка орендних договорів на 10 років і більше (від 2,2 до 10,4%). Такі зміни є передумовою дбайливішого ставлення до земель, недопущення їх виснаження у короткотерміновому періоді.

Для порівняння, мінімальний термін дії договору оренди землі в Іспанії, Нідерландах та Люксембурзі становить 6 років, в Бельгії та Франції - 9 років, в Португалії - 10 років, а в Італії - взагалі аж 15 років. Це вказує на довготерміновий характер орендних земельних відносин в більшості високорозвинених країн. Зрозуміло, уряди цих країн зацікавлені в раціональному, екологічному та продуктивному використанні земель з постійною підтримкою їх родючості. Цього можна досягти лише при значних строках оренди землі.

Нині в сільському господарстві України орендні відносини є домінуючими. Більшість селян реалізує своє право на землю за допомогою орендних відносин з аграрними підприємствами, фермерськими господарствами та іншими суб'єктами господарювання, з якими вони станом на 1 січня 2010 р., уклали 4,6 млн., договорів оренди земельної частки (паю).

Орендодавцями здебільшого виступають селяни-пенсіонери, які уклали 2 млн., 441,7 тис. договорів (52,9%).

За останні роки в Україні відбулися зміни в обсягах оренди сільськогосподарських земель та структурі укладених договорів оренди.

По-перше, за 2002-2010 рр., скоротилася площа земель, що орендується, від 22 до 17 млн., га. Відповідно, за цей період зменшилася кількість орендних договорів з 5,5 до 4,6 млн.

По-друге, істотно зменшилася частка договорів оренди з господарствами, із земель яких виділено земельний пай, або їх правонаступниками - від 64,3% у 2002 р., до 40,3% у 2010 р.

По-третє, 4 збільшилася частка договорів оренди з фермерськими господарствами - від 9,4% у 2002 р., до 14,3% у 2010 р.

По-четверте, збільшилася частка договорів оренди з іншими суб'єктами господарювання - від 26,3% у 2002 р., до 45,4% у 2010 р.

Така динаміка свідчить про зростання значення фермерських господарств, особистого селянського господарства та інших господарюючих суб'єктів в аграрному секторі національної економіки.

Водночас багато фермерів ведуть господарство на власній і орендованій землі. Це дає змогу досягти раціональних розмірів землекористування, оскільки для започаткування власної справи потрібен менший стартовий капітал.

Власники земельних паїв, відповідно до угод оренди, щорічно повинні отримувати орендну плату в обумовленому обсязі. Орендна плата отримується у переважній більшості випадків. Певні недоліки є, але вони не мають поширення, що можна вважати успіхом в організації землекористування.

При цьому, орендарі неохоче платять за користування земельними ділянками грошима. Найпопулярнішим розрахунком залишається натуральна форма оплати - 70,5%. Це дає простір для необмежених зловживань, адже у розрахунках з селянами ціни на продукцію встановлюють самі керівники підприємств. Як засвідчила практика, вони вищі за ринкові.

У Держкомземі наголошують, що багато орендарів не переуклали договори оренди на користь її збільшення до 3%, як того вимагав Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян, власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)”. За визначенням юристів, такі нормативні приписи - не більше, ніж побажання, тому встановлена в угоді орендна ставка може бути і більшою, і меншою. Взагалі можна використовувати три форми оплати: грошова, натуральна і відробіткова, тобто надання послуг. Є також договори із змішаними типами. Зауважимо, що в розвинених країнах виплата орендної плати здійснюється виключно в грошовій формі.

Середній розмір орендної плати за 2010 рік становить 292,5 грн., за 1 га, за 2009 р. - 219,3 грн., за 1 га, за 2008 р. - 184,2 грн., за 1 га. Найбільший розмір орендної плати в Полтавській, Черкаській, Кіровоградській, Дніпропетровській та Херсонській областях. Водночас дотримання вимог нормативно-правових актів стосовно розміру орендної плати не виконується майже ніде. До того ж лише в 5 областях України не укладено жодного договору оренди землі з орендною платою, нижчою за 1,5%. При цьому, із загальної кількості договорів частка таких, за якими:

- орендна плата становить менше 1,5% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки - 6,5%;

- орендна плата від 1,5 до 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки - 49%;

- орендна плата понад 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки - 44,5%.

Отже, орендні земельні відносини мають надзвичайно важливе значення для соціально-економічної сфери України. Це пояснюється насамперед тим, що наша держава є аграрною країною, а тому цей сектор економіки потребує особливої уваги.

Щодо селян, то для них оренда є додатковим, а подекуди основним джерелом доходу, від якого в сучасних умовах відмовитись просто нереально.

В кінцевому підсумку, дані відносини цікаві та необхідні також орендарям, адже більшість підприємств мають у власності невеликі площі сільськогосподарських угідь, тому є підстави для висновку, що без орендування землі вони не могли б функціонувати взагалі.

Разом з цим, існує низка проблем в розвитку орендних земельних відносин в Україні. Зокрема:

- переважання короткострокової оренди, яка не сприяє збереженню земель;

- домінування натуральної форми оплати за оренду землі, що надзвичайно пригнічує інтереси селян;

- низький розмір орендної плати;

- тотальне не дотримання вимог нормативно-правових актів стосовно розміру орендної плати та ін.

Це дає змогу дійти висновку, що без належного державного регулювання неможливий подальший повноцінний та конкурентний розвиток орендних земельних відносин в Україні.

2. Особливості організаційно-управлінських відносин в державних сільськогосподарських підприємствах

Поняття та загальна характеристика правового статусу державних сільськогосподарських підприємств. Виокремлюють дві категорії державних підприємств, представлених сьогодні в аграрному секторі економіки.

Основну їх частину становлять державні підприємства, головним завданням яких є забезпечення науково-технічного прогресу в сільському господарстві та обслуговування всіх сільськогосподарських товаровиробників.

До них належать: машинно-випробувальні станції, дослідні заводи сільськогосподарського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й підприємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські конюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сортови-пробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, птахо-фабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворення цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводно-меліоративні станції, нерестово-виросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що містять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні сільські господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи. До них належать також радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, радгоспи-коледжі, різноманітні навчально-дослідні або навчально-виробничі господарства, що здійснюють свою діяльність самостійно чи в органічному зв'язку з відповідними навчальними або навчально-дослідницькими закладами. Другу категорію державних підприємств уособлюють сільськогосподарські товаровиробники, які зберегли форму господарювання, тобто не були реорганізовані або приватизовані. Правовий статус державних сільськогосподарських підприємств визначається відповідно до положень ГК України. В Україні державні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду поділяються на унітарні (комерційні й казенні) та корпоративні.

Згідно зі ст. 63 ГК України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, якого сам призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) їхнього спільного управління справами, на основі корпоративних прав, зокрема через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

За ст. 73 ГК України державне унітарне сільськогосподарське підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Майно державного унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить. Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державне комерційне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому за правом господарського відання майном. Статутний фонд такого підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до того, як це підприємство буде зареєстроване як суб'єкт господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду підприємства встановлюється законом. Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду. Державне унітарне комерційне підприємств може бути перетворено у випадках та в порядку, передбачених законом, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство).

Згідно зі ст. 76 ГК України казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

- законом дозволене, здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

- основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

- за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважним (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним, приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне сільськогосподарське підприємство створюється рішенням Кабінету Міністрів України, у якому визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється.

Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК України за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку зі своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає йог керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Особливості господарської діяльності державних сільськогосподарських підприємств. Державне комерційне сільськогосподарське підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, враховувати їх у формуванні виробничої програму визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів, а також складати і виконувати річний та з поквартальною розбивкою фінансовий план на кожний наступний рік.

Державне комерційне сільськогосподарське підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбаченим законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що на. лежать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Державні комерційні сільськогосподарські підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

- амортизаційний фонд;

- фонд розвитку виробництва;

- фонд споживання (оплати праці);

- резервний фонд;

- інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Казенне сільськогосподарське підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Воно самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити в казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить. правовий конституційний законодавство

Джерелами формування майна казенного сільськогосподарського підприємства є:

- державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення;

- кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства;

- цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

- кредити банків;

- частина доходів підприємства, одержаних ним за результатами господарської діяльності, передбачена статутом;

- інші джерела, не заборонені законом.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Размещено на Allbest.ru