Осудність та неосудність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

осудність неосудність злочин

Осудність і неосудність - поняття суто кримінально-правові, що можуть застосовуватись лише до злочину і тільки в момент його вчинення. Особи, які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності, не є суб'єктами злочину, не підлягають кримінальній відповідальності та покаранню. До цих осіб можуть застосовуватись лише примусові заходи медичного характеру.

Не належать до неосудності алкогольне та наркотичне сп'яніння. Так, згідно зі ст. 21 КК України особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності [3, с.9]. Закон однаково оцінює всі види фізіологічного сп'яніння - алкогольне, наркотичне, токсичне. Незалежно від виду і стану сп'яніння особа не звільняється від кримінальної відповідальності, оскільки до такого стану вона призводить себе свідомо. Від фізіологічного сп'яніння відрізняється патологічне, яке є тимчасовим розладом психічної діяльності, тобто створює медичний критерій неосудності. Водночас особу, засуджену за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, суд може направити на примусове лікування до місць позбавлення волі.

Правильне трактування поняття осудності відіграє важливу роль у здійсненні правосуддя. Правова держава не допускає засудження людини, яка при скоєнні суспільно небезпечного діяння не давала звіт своїм діям або не могла керувати ними. Така людина, з точки зору вітчизняного кримінального права, не може розглядатися як злочинець і відповідати за суспільно небезпечні діяння нарівні із психічно здоровили людьми, здатними пізнавати об'єктивний світ і внаслідок цього правильно орієнтуватися в реальній дійсності.

Людина, яка володіє нормальними розумовими і вольовими якостями, здатна свідомо сприймати вплив на її мозок впливу зовнішнього світу, а значить і здатна критично підходити до своєї поведінки, розуміти вимоги, які пред'являються до неї встановленими в суспільстві правилами поведінки.

Володіючи цими якостями, кожна психічно здорова людина може нести відповідальність за свої дії і вчинки, в тому числі і за суспільно небезпечні діяння. Таким чином, осудність особи є необхідною передумовою її відповідальності за кримінальним законом. Це принципове положення кримінального права базується на вченні про детермінованість поведінки людини, у відповідності з яким свідомість і воля - основні психічні функції, які визначають її вчинки.

1. Осудність. Поняття і критерії осудності

Осудність - це обов'язкова ознака суб'єкта злочину, яка призначена забезпечувати кримінальну відповідальність тільки тих осіб, які здатні нести таку відповідальність. Осудність являється самостійною категорією кримінального права і має свої специфічні риси.

Осудність - перш за все ознака людини, яка володіє психічним здоров'ям. Однак іноді осудними можуть бути не тільки особи, які не мають ніяких недоліків психічного характеру, але і особи, які страждають психічними захворюваннями і недоліками розумового розвитку. До останніх при вивченні питання про вплив психічного здоров'я на осудність необхідний диференційований підхід.

Осудність має соціально-психологічну характеристику, яка виражається у рівні інтелектуального розвитку, у володінні особою певними вольовими якостями, в емоційних рисах характеру. Такі феномени, як свідомість і воля, обумовлені об'єктивною дійсністю, матеріальними умовами життя суспільства і, в першу чергу, тим суспільним середовищем, в якому формується особа.

Таким чином, кримінальне право України розглядає людину не як безвільну біологічну істоту, яка цілком залежить від біо-психо-фізіологічних факторів, а як особистість, наділену розумом і волею, здатну вільно вибирати той чи інший соціально значущий варіант поведінки. Така позиція ґрунтується на тому науковому висновку правової теорії , що тільки поведінка осудної особи може бути предметом правового регулювання, інакше право було б безсильним і тому неефективним у якості інструмента соціального спливу. Виходячи з активної ролі свідомості і волі, людина може певним чином скеровувати свої дії. Активна роль свідомості і волі людини виражається у свідомому сприйнятті зовнішнього світу, а відповідно і здатності критично підходити до своєї поведінки, розуміти вимоги, які пред'являються до неї встановленими у суспільстві правилами поведінки. Тобто особа здатна усвідомлювати вчинене і керувати своїми діями.

Для осудності важливий і певний рівень соціалізації особи: її участь у суспільних відносинах у різних сферах життя, усвідомлення прав і обов'язків, ролі і відповідальності за свою поведінку. Тому осудність як певний рівень соціального розвитку набувається із досягненням певного віку.

Значення осудності, в першу чергу, полягає в тому, що вона означає здатність особи бути винною у скоєному нею суспільно небезпечному діянні. Інакше кажучи, осудність є: 1) обов'язковою умовою вини; 2) вина - це обов'язкова умова кримінальної відповідальності (ст. 2 КК України [3, с.4]); 3) кримінальна відповідальність - реалізація у покаранні.

Таким чином, за образним висловом професора М.І. Бажанова, ланцюжок: осудність - вина - кримінальна відповідальність - покарання, це, так звана, теорія чотирьох ланок чи теорія чотирьох обручок. На думку М. Бажанова, вона потребує доповнення ще однією ланкою: між виною і кримінальною відповідальністю - складом злочину [2, с.2].

Осудність - ознака суб'єкта злочину. Вина - ознака суб'єктивної сторони як елементу складу злочину. Осудність не випереджує вину (її може і не бути), а свідчить лише про наявність за цією ознакою суб'єкта злочину. Осудність пов'язана з виною тільки через склад злочину, через суб'єкта і суб'єктивну сторону. Це не виключає того, що осудність, як ознака суб'єкта в складі злочину, пов'язана з виною як ознакою суб'єктивної сторони, разом вони забезпечують дію принципу суб'єктивного ставлення в вину у кримінальному праві.

Таким чином, осудність - це психічний стан особи, який полягає у її здатності за станом психічного здоров'я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв'язку з цим кримінальну відповідальність.

Кримінальний кодекс 2001 р. закріпив поняття осудності, передбачивши, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними» (ст. 19 КК) [3, с.9].

Таким чином, презумпція осудності стала законодавчою вимогою, яка не тільки є юридичною новацією, але і дозволила сформулювати важливий для теорії і практики кримінального права принцип настання кримінальної відповідальності і покарання тільки осіб, які скоїли злочин у стані осудності.

Необхідно визначити основні значущі риси осудності.

По-перше, осудність - не тільки фактична, але і логічна підстава кримінальної відповідальності.

По-друге, осудність є юридичною передумовою кримінальної відповідальності, так як співвідношення вини і кримінальної відповідальності, осудності і вини реалізується в нормах права. Іншими словами, осудність - це правова категорія. Оскільки вона характеризується формалізованими показниками і відображає інтелектуальні, вольові і емоційні можливості людини як особистості, тобто соціально-психологічну сторону особи злочинця.

Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) і медичного (біологічного).

Юридичний критерій осудності характеризує її як здатність особи усвідомлювати фактичний характер скоєного суспільно небезпечного діяння і керувати цим діянням під час його вчинення.

Медичний (біологічний) критерій осудності означає такий рівень розвитку психічних функцій особи, який обумовлює здатність цієї особи під час скоєння злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згаданий критерій осудності охоплює психічний стан практично здорових людей і людей, у психіці яких є відхилення, що межують з патологією, але які не виключають здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними. При наявності цього критерію кримінальну відповідальність може нести як практично здорова людина, так і особа з пограничними розладами психіки, які не виключають її осудності.

До Кримінального кодексу України з 2001 р. введено поняття «обмежена осудність» (ст. 20 КК) [3, с.9]. Згідно з цим, кримінальній відповідальності підлягає особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Як відзначають науковці С.В. Жабокрицький та А.П. Чуприков, у кримінальному законодавстві деяких країн, зокрема Польщі, Чехії, Угорщини, Югославії, існує поняття зменшеної осудності як додаткової третьої категорії, що перебуває між категоріями осудності та неосудності, і це відрізняє її від обмеженої осудності кримінального законодавства України [4, с.9].

2. Поняття неосудності та її критерії: медичний (біологічний) та юридичний (психологічний)

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства.

Не підлягає кримінальній відповідальності, згідно зі ст. 19 КК, «особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки» [3, с.9].

Таким чином, неосудність - це неспроможність особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.

Поняття неосудності включає в себе два критерії - медичний та юридичний. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи.

Медичний (біологічний) критерій неосудності пов'язаний із хворобливою природою психічного розладу здоров'я людини. Це хронічна психічна хвороба, тимчасовий розлад психічної діяльності, слабоумство чи інший хворобливий стан (ч. 2 ст. 19 КК) [3, с.9]. Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу здоров'я людини.

Під хронічним психічним захворюванням розуміється постійне, безперервне, важковиліковне або невиліковне психічне захворювання, яке має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалітний психоз, старечий психоз тощо.

Тимчасовий розлад психічної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це деякі алкогольні психози (наприклад, біла гарячка), гострі психози при загальних інфекційних захворюваннях (наприклад, при тифі), реактивні стани (тимчасовий розлад психічної діяльності під впливом тяжких душевних потрясінь) і так звані виняткові стани (патологічне сп'яніння, паморочні стани, патологічний афект та ін.).

Слабоумство (олігофренія) - це хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності (психічне каліцтво). За глибиною ураження розумових властивостей розрізняють три ступені слабоумства: ідіотію, імбецильність, дебільність. Самостійне судово-психіатричне значення має уроджене слабоумство - порушення розумових здібностей, викликане внутрішньоутробними ушкодженнями плоду, гострими і хронічними захворюваннями батьків, травмами і захворюваннями самого плоду з ознаками ураження мозку. Набуте слабоумство характеризується зниженням чи повним розладом раніше нормальної розумової діяльності. Воно охоплюється першою ознакою медичного критерію.

Інший хворобливий стан означає не всяке захворювання, а тільки таке, яке пов'язане з розладом психічної діяльності. До них відносяться різні форми психопатії, аномалії психіки у глухонімих та інші психічні розлади, викликані деякими захворюваннями. Наприклад, тимчасові психічні розлади можливі при хворобах внутрішніх органів і обміну речовин, які мали тяжкий і затяжний характер, при деяких інфекційних захворюваннях (черевному і висипному тифах). Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності. Медичний критерій є лише можливим (потенційним) джерелом неосудності. Це означає, що констатація наявності медичного критерію встановлює лише можливе і необхідне джерело неосудності, але не вирішує питання про стан неосудності.

Другу частину формули неосудності складає юридичний (психологічний) критерій неосудності. Цей критерій вказує на ступінь або глибину розладу психічної діяльності як наслідок психічного захворювання. У відповідності до ч. 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності означає нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок психічного захворювання або розладу психічної діяльності [3, с.9]. Свідомість і воля тісно пов'язані між собою і знаходять свій вияв у психологічній діяльності людини.

Інтелектуальна ознака неосудності означає, що особа не здатна усвідомлювати (розуміти) фактичний бік або соціальний зміст своєї поведінки, її наслідків на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.

Вольова ознака неосудності - це нездатність особи керувати під час вчинення суспільно небезпечного діяння своїми діями.

Стан неосудності може бути констатовано при наявності юридичного критерію, встановленого на базі (основі) медичного критерію. Отже особа, яка не усвідомлює своєї поведінки, або усвідомлює, але не може керувати своїми діями внаслідок розладу психічної діяльності, вважається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності. При наявності даних, що викликають сумнів щодо осудності обвинуваченого або підсудного, обов'язково призначається психіатрична експертиза.

При багатьох психічних захворюваннях у людини зберігається до відомих меж правильна орієнтація в обстановці, вона має певний запас знань. Для визнання особи осудною необхідно встановити її здатність усвідомлювати саме те конкретне суспільно небезпечне діяння, яке вона вчинила. Має важливе значення також та обставина, щоб особа усвідомлювала не тільки фактичну сторону діяння, але і його соціальну значущість, суспільно небезпечний характер. Ця вимога витікає із кримінально-правового поняття умисної і необережної форм вини (ст.ст. 24 і 25 КК) [3, с.10-11].

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується по відношенню до конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаний неосудним взагалі, безвідносно до вчиненого. По-перше, перебіг хронічних душевних хвороб допускає можливість покращання стану (ремісії). По-друге, при деяких видах психічних розладів, наприклад, олігофренії, особа може усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпечність одних своїх дій (таких, як заподіяння тілесних ушкоджень) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, які стосуються суспільно небезпечних діянь з більш складними конструкціями діяння (об'єктивна сторона злочину, складна форма вини тощо).

Таким чином, із тексту ст. 19 КК України випливає, що під «своїми діями» необхідно розуміти не будь-які вчинки психічно хворого, а тільки ті, які конкретно вчинені ним, передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, у зв'язку з якими ставиться питання про осудність чи неосудність особи і відповідно про її відповідальність за них [3, с.9].

Інтелектуальна ознака юридичного критерію передбачає нездатність особи розуміти як фактичну сторону скоєних нею дій, так і їх суспільну значущість, тобто суспільно небезпечний характер. Коли особа не розуміє фактичної сторони своїй дій, того, що вона робить, причинного зв'язку між вчиненими нею діяннями і їх наслідками, вона, природно, не усвідомлює і суспільної небезпечності скоєного. Наприклад, психічно хворий душить свою дитину, думаючи, що голубить її. Випадок же, коли душевнохворий підпалює дім, пояснюючи свій вчинок бажанням під час свят освітити село, вказує на розуміння ним фактичної сторони своїх дій при відсутності усвідомлення їх суспільної небезпеки (це недоступно для його свідомості).

Другою ознакою юридичного критерію є вольова ознака - нездатність особи керувати своїми діями. Вольові дії людини нерозривно пов'язані з роботою його свідомості. Але можливі випадки, коли при хворобливому розладі психічної діяльності відносно зберігається одна із функцій психічної діяльності - вольова діяльність. Це положення виражене у формулі неосудності, даній в ст. 19 КК України. Розділовий сполучник «або» поставлений між словами, які характеризують інтелектуальні і вольові ознаки юридичного критерію, означає, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, хоч і усвідомлювала в момент його скоєння свої дії, але не могла керувати ними.

Такий розлад вольової сфери при збереженні здатності розуміти вчинене спостерігається, наприклад, клептоманів - осіб, що страждають нездоланним потягом до крадіжок, у піроманів - осіб, які страждають хворобливим потягом до підпалів, до знищення вогнем, у наркоманів у період абстиненції - наркотичного голодування. Якраз через розлад вольової сфери ці особи усвідомлюючи свої дії, не можуть утримуватись від їх скоєння.

Отже, для наявності юридичного критерію неосудності достатньо встановити одну із його ознак - або інтелектуальну, або вольову. Для визнання особи неосудною необхідні одночасно два критерії неосудності, а саме одна із ознак медичного і одна - юридичного критеріїв. Необхідність одночасно встановлювати два критерії неосудності обумовлена тим, що медичний критерій, який вказує на наявність у особи психічної хвороби або іншої психічної аномалії, сам по собі ще не може служити підставою для визнання особи неосудною.

Психічне захворювання може бути різним за тяжкістю перебігу, глибиною ураження розумових і вольових здібностей. Особа, яка страждає психічними захворюваннями, тільки тоді може бути визнана неосудною, коли під час скоєння суспільно небезпечного діяння захворювання досягло такої глибини або ступеня, що позбавило хворого можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Адже для перебігу багатьох хвороб характерне те, що тільки у певні перебіги хвороби досягає такої сили і інтенсивності, що позбавляє особу здатності усвідомлювати вчинене і керувати своїми діями. Серед таких хвороб епілепсія, епідемічний енцефаліт та ін.

Отже, юридичний критерій неосудності встановлює ту межу тяжкості психічного захворювання, починаючи з якої особа визнається неосудною.

Висновки

Таким чином, тільки встановлення ознак двох критеріїв неосудності дає підставу для визнання особи неосудною. Наявність ознак медичного і юридичного критеріїв повинна бути встановлена на час вчинення суспільно небезпечного діяння. Як зазначається у ч. 2 ст. 19 КК, «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності» [3, с.9].

Питання про осудність чи неосудність особи по відношенню до скоєного нею діяння вирішується судом на підставі висновку судово-психіатричної експертизи.

Формула неосудності, передбачена Кримінальним кодексом 2001 р., загалом розкриває правові ознаки та зміст аналізованого поняття.

Однак, на думку колективу авторів мультимедійного навчального посібника «Кримінальне право. Загальна частина», «звертають увагу деякі незавершені формулювання, уточнення яких сприяло б більш повному аналізу інституту неосудності. Це стосується, по-перше, характеристики юридичного критерію неосудності: замість виразу “не могла усвідомлювати своїх дій” (ч. 2 ст. 19 КК) слід дати більш точне розвернуте визначення цього критерію, який визнаний наукою і практикою, а саме: «не могла усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку свого діяння» [1, с.8].

По-друге, зазначені вище науковці вважають, що «із статті «Осудність» (ч. 3 ст. 19 КК) [3, с.9]. необхідно виключити норму, яка передбачає незастосування покарання до осудної особи, «яка після скоєння злочину, але до винесення вироку захворіла психічною хворобою, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними» [1, с.8]. Можна погодитись з думкою, що ця норма за своєю природою відноситься до інституту заходів кримінальної відповідальності та покарання і тому її слід помістити у відповідних розділах, оскільки в даному випадку мова йде про правове положення злочинця після скоєння злочину.

У сучасному зарубіжному кримінальному законодавстві існує інститут фактичної неосудності чи псевдо неосудності. Мова йде про випадки умисного приведення особою себе у такий стан, коли втрачається здатність усвідомлювати свої дії чи керувати ними внаслідок добровільного прийняття алкоголю, наркотичних, психотропних або інших сильнодіючих засобів і скоєння в такому стані суспільно небезпечного діяння. Як і в діючому законодавстві залишаються два питання: 1) як бути з особою, яка готуючись до скоєння злочину, привела себе в стан неосудності, прийнявши “для хоробрості”, наприклад, більшу дозу наркотику, і 2) чи підлягає кримінальній відповідальності особа, яка знаходиться в стані неосудності в результаті сп'яніння.

Як зазначається у мультимедійному навчальному посібнику «Кримінальне право. Загальна частина», «…на думку одних авторів, особи які вчиняють суспільно небезпечні діяння у несвідомому стані, повинні визнаватись неосудними. На думку інших, в цей час у особи зберігається суб'єктивна можливість і здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, бо була можливість не допустити такого стану або при певних вольових зусиллях утриматись від скоєння злочину. В той же час, в багатьох зарубіжних країнах, наприклад, Угорщині, Польщі, на Кубі, в Монголії та ін. Особи, які довели себе до такого стану, визнаються осудними. Ще за однією точкою зору, при вирішенні цих питань необхідно виходити з того, що до будь-якого злочину або суспільно небезпечного діяння застосуванню підлягає не одна стаття КК, а і всі інші норми, які мають пряме відношення до розглядуваного питання. Виникає так звана конкуренція норм. Застосовуватись повинна та норма, яка більш сприятливо вирішує питання для обвинуваченого. В першому розглядуваному випадку особа, яка привела себе в стан неосудності, повинна відповідати за замах на той злочин, який охоплювався її здоровим розумом. Закінченим діяння не може вважатись, оскільки воно скоєне в стані неосудності. Відповідальність за закінчений злочин наставала б тобі, коли КК містив норму, що передбачала виключення застосування положень про неосудність, коли особа привела свою свідомість у стан розладу з наміром скоїти задуманий злочин. Подібного змісту норми містяться, наприклад, у законодавстві Польщі (ст. 25); Чехії (ст. 12); Швейцарії (ст. 12)» [1, с.8].

На думку колективу авторів, «така категорія осіб не повинна уникнути відповідальності за скоєні ними суспільно небезпечні діяння і це положення слід законодавчо закріпити у кримінальному законодавстві» [1, с.8].

Також слід виходити з того, що у статті 21 КК [3, с.9] мова йде про звичайне, просте сп'яніння. Такий стан не виключає кримінальну відповідальність. Коли ж має місце патологічне (алкогольне або наркотичне) сп'яніння і коли особа страждає, наприклад, білою гарячкою, або у наркомана настає абстиненція (особливий фізичний і психічний стан, викликаний несподіваним і повним припиненням вживання звичного наркотику), встановлена належним чином неосудність суб'єкта при скоєнні суспільно небезпечного діяння, кримінальна відповідальність виключається.

В науці відома ще одна емоційна ознака психологічного критерію неосудності, яка не знайшла свого відображення у законодавстві. Пояснюється відсутність цього поняття у формулі неосудності тим, що розлад емоційної сфери супроводжується в значній мірі розладом інтелекту або волі чи того і іншого одночасно. Тому, коли виникає серйозний розлад емоційної сфери, за загальним правилом, виявляються інтелектуальні або вольові ознаки психологічного критерію.

Список використаної літератури:

1. Колектив авторів. Мультимедійний навчальний посібник «Кримінальне право. Загальна частина». - http://www.naiau.kiev.ua/tslc/books/mnp_krum_pravo_zag/Files/Lekc/T8/T8_P2.html

2. М.І. Бажанов. Кримінальне право України. - Київ, Юрінком Інтер, 2005. - розділ IX. - http://uristinfo.net/2010-12-28-11-45-41/16-2010-12-28-11-44-46/279-roz9.html?start=1

3. Кримінальний Кодекс України // Кодекси України. - Київ, 2009. - 185 с.

4. С.В. Жабокрицький, А.П. Чуприков. Судова психіатрія: Навч. посібник. - К.:МАУП, 2004. - 176 с. - http://xn----8sbbbrdsaropink3atd6e.xn--p1ai/sudoproizvodstvo/osudnist-neosudnist.html

Размещено на Allbest.ru