Особливості мусульманської правової системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота з теорії держави та права

на тему: «Особливості мусульманської правової системи»

Виконала:

студентка 1 курсу , 5 групи

юридичного факультету заочної форми навчання

Бондаренко Наталія Олександрівна

Науковий керівник:

старший викладач Макаренко А.В.

Київ

2013



Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика мусульманської правової системи

1.1 Поняття мусульманської правової системи та її ознаки

1.2 Історичний розвиток мусульманської правової системи

1.3 Наукові дослідження мусульманської правової системи

2. Сучасний стан мусульманської правової системи

2.1 Джерела мусульманської правової системи

2.2 Структура мусульманської правової системи

2.3 Вестернізація мусульманського права

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Серед величезного різноманіття правових систем світу кожна з них - унікальна і неповторна, така, що складалася століттями, а то й тисячоліттями. Деякі проіснували відведений час і втратили можливість активно впроваджуватись у сучасному світі, а деякі вдосконалювались і надалі займають провідні позиції, подекуди, у значній кількості держав.

Мусульманська правова система сама по собі досить цікава і специфічна, бо в ній переплітаються як історичні надбання мусульманського світу, так і релігійні норми ісламу. Таку правову систему відносять до релігійно-традиційного типу. Релігійно-традиційний тип правової системи -- це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі релігійної норми, норми-звичаю і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетення юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склалися природним шляхом і визнані державою.

Це, звичайно, не значить, що такі правові системи зупинилися на звичайному тлумаченні релігійних текстів. З розвитком історії і науки, зокрема правової, вони визнали верховенство права і навіть справили величезний вплив на інші правові системи світу. А юридичні джерела права стали співвідноситись з релігійними як форма і зміст, що надало еластичності і динамічності розвитку таких систем.

Тема курсової роботи - особливості мусульманської правової системи. Актуальність дослідження полягає в тому, що не зважаючи на висвітлення даної тематики у стандартних посібниках і підручниках з курсу «Теорія держави і права», вона все ж залишається недостатньо дослідженою і вивченою, а матеріал у вже згаданих джерелах - поверхневим і, радше, описовим.

Мета роботи - дослідити основні особливості і підстави мусульманської правової системи. Серед питань, що вимагають вирішення у ході дослідження: загальна характеристика мусульманської правової системи, поняття мусульманської правової системи та її ознаки, історичний розвиток мусульманської правової системи, наукові дослідження мусульманської правової системи, джерела мусульманської правової системи, структура мусульманської правової системи, вестернізація мусульманського права.

Об'єкт дослідження - мусульманська правова система. Предмет дослідження - розвиток, джерельна база і функціональність мусульманської правової системи у розрізі історичного дискурсу і вивчення праць дослідників. За допомогою описово-історичних емпіричних методів і якісних методів аналізу документації проведено дослідження мусульманської правової системи і отримано відповіді на вищезазначені запитання.

За наукову основу взято праці відомих науковців, що досліджували дану тематику. Зокрема: Абрашітов В.К., Барковська Є.Ю., Володіна Н.В., Зубарєв О., Магомедов І.А., Максименко В.А., Скакун О.Ф., Сюкіяйнен Л.Р., Цмай В.В. та ін.



1. Загальна характеристика мусульманської правової системи

1.1 Поняття мусульманської правової системи та її ознаки

Мусульманська правова система не постала сама по собі. До того як стати повноцінною системою, вона пройшла довгий шлях від зародження до остаточного узгодження і закріплення. Для повноти розуміння поняття мусульманської правової системи слід розтлумачити його складові.

Правова система - це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання. [5; 13]

У науковій юридичній літературі не склалося визнаного всіма компаративістами єдиного визначення мусульманського права. Вчені, акцентуючи увагу на тих чи інших характерних його рисах, наводять найрізноманітніші визначення. Так, Л.Р. Сюкіяйнен трактує мусульманське право як систему діючих юридичних норм, що підтримуються державою і виражають інтереси панівних соціально-політичних сил. [23; 18]

К. Цвайгерт і X. Кетц визначають його інакше: “Ісламське право (шаріат) є сукупністю норм або правил, здобутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'язок”. В енциклопедичному довіднику “Правові системи країн світу” мусульманське право формулюється як одна з основних правових систем (правових сімей) сучасності, як комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні установлення і приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і пройняті релігійним духом моральні та юридичні норми. [19; 459] Загалом же Мусульманське право (шаріат ) (араб. шаріа - прямий, правильний шлях, закон, приписи, встановлені в якості обов'язкових) -- це сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями. [14; 16]

Мусульманське право належить до релігійно-традиційного типу правової системи. Тож в свою чергу тип (сім'я) правової системи -- це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять. [22; 35]

За дослідженнями відомих науковців, саме іслам більше, ніж усі інші релігії світу пов'язаний з правом. [12; 18] Тож і не дивно, що мусульманська правова система впроваджена в близько 50 країнах світу. Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як система норм, і як досконала політико-правова доктрина. Мусульманське право можна розглядати як специфічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії і має державний характер. [3; 22]

Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт тощо). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія тощо), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.

Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федерації (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах підкреслюється належність до мусульманського світу.

Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин:

1. Як своєрідний юридичний феномен, воно має відверто релігійний зміст. Мусульманське право виникло в єдності із шаріатом, який становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релігії ісламу.

2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип застосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. [14; 67]

Щоб відрізняти мусульманське право від інших правових систем релігійно-общинного типу, слід знати його характерні ознаки. Серед них:

1. Нерозривний взаємозв'язок права й ісламу. Мусульманське право, на відміну від національних правових систем, є не самостійною системою норм, а складовою частиною ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми й уточнює, в що мусульманин повинен вірити, по-друге, -- шаріат, який наказує віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Шаріат у і є сукупністю правил поведінки, які називаються мусульманським правом. Той, хто порушує приписи шаріату, є не просто правопорушником, а відступником ісламської віри, який буде покараний Аллахом.[8; 76]

2. Регулювання мусульманським правом суспільних відносин тільки між мусульманами. Персональний характер його дії означає, що воно поширюється тільки на осіб, які сповідують іслам. У зв'язку з цим необхідно розрізняти поняття “мусульманське право” і “право мусульманських держав”. У мусульманських державах застосовується як власне мусульманське право (Коран, суна, іджма і кіяс), так і світське право цих держав (нормативні акти, звичаї, прецеденти). Таким чином, у межах однієї держави можуть співіснувати кілька систем права.

3. Мусульманське право складається переважно з обов'язків людини і санкцій за їх порушення. Ці обов'язки наказують мусульманинові здійснювати певні пристойні з погляду ісламу дії та утримуватися від непристойних. Наприклад, Коран наказує, щоб мусульманин співчував безпомічним і слабким, чесно вів торговельні справи, не підкуповував суддю, не займався лихварством і не грав в азартні ігри. Мусульманське право передбачає за порушення багатьох норм жорстокі покарання -- страту, покалічення, биття ціпками.

Питання суб'єктивних прав індивіда не знайшло широкого закріплення в шаріаті, хоча окремі вчені, зокрема Р. Давид, зазначає, що в ньому відведено місце і для поняття прав. Це досягається, з одного боку, визнанням певних меж обов'язків (Бог покладає на кожну людину те, що вона спроможна нести), а з другого -- уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага до цих прав тягне санкції, що накладаються мусульманським суддею.

4. Архаїчний, казуальний і формальний характер права. Мусульманське право сформувалося в період середньовіччя в VII--X століттях і розглядається як результат божественного одкровення, внаслідок чого воно не спирається на авторитет будь-якого земного творця права, що спричиняє певні наслідки. Один із них полягає в тому, що мусульманське право, як право божественне, є, в принципі, незмінним. У західних правових системах загальновизнано, що зміст права змінюється, оскільки законодавець, судді й усі інші сили суспільства, які беруть участь у правотворчому процесі, пристосовують його до мінливих потреб суспільства. Іслам виходить із постулату про богоданний характер усього сущого права, яке Аллах відкрив людям через Пророка Мухаммеда. Тому ісламська юриспруденція не знає історичного підходу до права, яке повинне відбивати існуючі в суспільстві відносини. Більше того, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його, з метою використання як інструменту для вирішення нових життєвих проблем, які щоденно виникають. Це призводить до того, що багато положень мусульманського права має архаїчний характер, тобто не відповідає сучасним вимогам суспільного розвитку.

Формі викладу багатьох норм мусульманського права притаманна казуальність, тобто вони розраховані на регулювання окремих випадків і не охоплюють своєю дією групи однорідних суспільних відносин, як це робить абстрактна норма в романо-германському праві. Ця характеристика права пояснюється специфікою джерел, головні з яких, Коран і суна, є збірниками розрізнених висловлень і вчинків Пророка Мухаммеда.

Формальний характер мусульманського права виявляється в тому, що шаріат більше вимагає дотримання букви припису, ніж його духу. У повсякденному житті мусульмани використовують цю властивість права, щоб обминути невигідні для них норми права.

5. Несистематизований характер права. Мусульманське право ніколи не знало широкої систематизації, на відміну від деяких інших сімей, наприклад романо-германського права, для якого кодификація стала невід'ємною рисою. Як уже зазначалося, мусульманське право розглядається як результат божественного відкриття, внаслідок чого єдиним законодавцем визнається Аллах, і, як право божественне, є, незмінним. “Земний” законодавець не може створювати або вносити зміни в існуючі норми права. Із цього принципу випливає заборона на зміну як змісту права, так і його форми. Норми двох першоджерел мусульманського права -- Корана і суни ніколи не систематизувалися й існують у сталому вигляді протягом століть. Неможливість систематизації цих джерел пояснюється також формою викладу їх норм. Розрізнені висловлення і вчинки Пророка Мухаммеда дуже важко систематизувати, без деякої зміни їхнього змісту. Необхідно зауважити, що певну систематизацію норм Корана і суни дає третє джерело мусульманського права -- іджма, що являє собою тлумачення двох вищеназваних першоджерел провідними богословами.

6. Існування кількох течій і шкіл мусульманського права. Іслам розколовся на дві великі течії -- шиїтів і сунітів. На думку шиїтів, сан імама, духовного глави мусульманської громади, є спадковим у родині Алі (останнього з чотирьох халіфів, які правили після смерті Пророка Мухаммеда), виходячи з божественної вказівки самого Мухаммеда, і лише нащадки Алі мали легітимне право бути імамами. У наші дні шиїти становлять близько восьми відсотків усіх мусульман. Більшість із них мешкає в Ірані, у Південному Іраку, Йемені й у середньоазіатських державах, що утворилися на території колишнього СРСР, переважно в Туркменії, Казахстані й Узбекистані. Згодом кожна з течій розпалася на кілька правових шкіл.

Мусульманський світ сунітів розділився на чотири школи. Перша з них -- ханефітська школа -- була заснована учнем школи Куфа в Іраку Абу Ханіфом. Їй властива відносна раціональність у методах дослідження окремих приписів і велика обережність у використанні традицій. Ханефізм проникнув з Іраку в Єгипет, Сирію, Персію, Індію, Китай і Центральну Азію. Сьогодні він превалює в Туреччині, мусульманських республіках колишнього СРСР, Йорданії, Сирії, Афганістані, Пакистані, Індії. Другою значною сунітською школою є школа Малекіта, засновником і головою якої був Малік Ібн Анас. Вона вважається школою, яка найбільше поважає звичаї Медіни, враховує загальний інтерес і закінченість релігійного закону. Ця школа була поширена в Єгипті, Судані, Кувейті, Катару, Бахрейні, Арабських Еміратах і на частині східного узбережжя Аравійського півострова. Малекізм зустрічається сьогодні в країнах Західної Африки. Школа хафецитів була створена Ель Хафеї. Його теорія джерел права виходить з релігійного ідеалу, а не ґрунтується на творчому вивченні практики. Хафецизм має прихильників у Палестині, Адені й на півдні Аравійського півострова. З ним можна зустрітися також у Пакистані, Єгипті, Індонезії, Малайзії, Індії й Східній Африці, на Цейлоні і Філіппінах. Ханбалізм -- по імені його засновника Ахмада Ібн Ханбала -- вважається найбільш суворою зі шкіл через надзвичайну прихильність до традицій. Сьогодні його прихильники мешкають в основному в Саудівській Аравії й у кількох місцевостях Іраку й Сирії [10; 44].

Мусульманське право, на відміну від інших правових систем, не є самостійною галуззю науки. Воно - лише одна зі сторін релігії ісламу. Р. Давид вправі був сказати: «Там, де перестали застосовувати мусульманське право, іслам більше не існує». [12; 56]

1.2 Історичний розвиток мусульманської правової системи

Мусульманське право - це не тільки одна з найстаріших і найбільш поширених в світі релігійно-правових систем, а й значна частина світової правової культури. Воно є архаїчним правом, що остаточно склалося в Х ст. і не перетерпіло яких-небудь значних змін і дотепер.

Мусульманське право виникло (VII--X ст. н.е.) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад -- релігійно-етичної та власне правової, пов'язане з ім'ям Мухммеда -- купця з Мекки (570--632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право. [7; 93]

Після смерті Мухаммеда до початку VIII ст. його справу продовжували чотири «праведних» халіфи -- Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Мухаммеда релігійних джерел - Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки. [2; 115]

У VIII--X століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява «рай» (араб. -- думка) - відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був «іджтихад» (від араб, іджтихада -- виносити самостійне рішення) -- формулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і суні, стали називатися муджтахідами. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосовував норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розумінням.[4; 56]

На початку VIII -- у середині X століть мусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації - «золотою добою». [16; 77]

З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках двох правових шкіл-толків -- сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни.[6; 87]

До XIII ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції -- «таклид».

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи.

Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, які виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спочатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлумачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна частина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосування будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романо-германського права, яке в даний час в окремих арабських країнах (наприклад, у Туреччині) практично витіснило мусульманські правові норми. [24] В інших країнах (Алжир, Єгипет та інші) мусульманське право збереглося в окремих сферах соціальних відносин, зокрема у сфері «особистого статусу» мусульман. У тих країнах, де домінують фундаментальні позиції (Іран, Пакистан, Лівія, Судан), межі мусульманського права більш широкі, включають різні інститути цивільного, кримінального, державного права та інших галузей. Також запозичуються елементи і англо-американського права.

На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).

1.3 Наукові дослідження мусульманської правової системи

Різноманітні питання мусульманського права висвітлено у книзі Шейха Юсуфа Кардаві «Дозволене і заборонене в ісламі», в якій більшість сучасних дослідників ісламу зараховано до тих, хто «засліплений чарами західної цивілізації» (якщо якийсь аспект ісламу відповідає її основам, вони вихваляють і підносять його, а якщо суперечить -- намагаються припасувати його до них), і тих, які застигли у своїх консервативних поглядах на питання дозволеного і забороненого, буквально розуміють текст Корану і суни. [14; 86]

Із сучасних праць ісламських правознавців, присвячених теорії мусульманського права, заслуговує на увагу дослідження е. Автор здобув богословську і світську (у західних університетах) освіту, виконував наукове дослідження у Кембриджському університеті. Свою книгу він будує на основі Корану і суни, а не на практиці судових рішень, визначаючи шаріат як служіння Аллаху. Розглядаючи Коран і суну як головні джерела мусульманського права, він не оминає таких методів вирішення духовно-правових питань, як іджма (одностайна думка учнів), кійяс (судження за аналогією).

Окремим аспектам теорії, історії мусульманського права як юридичного явища присвячені монографії радянських авторів М. Садагдара і М. Муллаєва, Г. Керімова, які відображають панівну на ті часи атеїстичну ідеологію.

Цікавим правовим дослідженням, у якому висвітлено юридичні особливості мусульманського права, є монографія Л. Сюкіяйнена «Мусульманське право. Питання теорії і практики». Тому, як зазначає автор, у центрі роботи -- «проблеми загальної теорії мусульманського права як юридичного феномену». При цьому автор розглядав деякі питання співвідношення права з релігійною системою ісламу. [23; 79] Наприклад, те, що відповідно до мусульманського цивільного права (муаталат), яке регулює режим власності, верховне право на будь-яке майно належить Аллаху, а мусульманське державне право вимагає, щоб правитель обов'язково був мусульманином. Значна частина повноважень глави держави пов'язана з першочерговим захистом інтересів ісламу, контролем за виконанням правовірними своїх релігійних обов'язків. Ісламське судово-процесуальне право містить норми, згідно з якими посаду судді може обіймати лише мусульманин, який суворо дотримується релігійних і моральних приписів ісламу, а мусульманське кримінальне право (укубат) до найнебезпечніших правопорушень зараховує зазіхання на «права Аллаха», особливо відступництво від віри, яке карається смертю.

Однак Л. Сюкіяйнен не завжди виважено й коректно розглядає співвідношення релігійного і правового аспектів у мусульманському праві, стверджуючи, що «раціональні шляхи розвитку мусульманського права рядились в релігійний одяг». [23; 77]

Цінні матеріали щодо певних питань мусульманського права містять статті сходознавців ХІХ ст. В. Гіргаса, А. Мюллера, Н. Торнау, радянських сходознавців Є. Беляєва, Л. Гордон-Полонської, Є. Дорошенко, Л. Климовича, Л. Надірадзе, І. Петрушевського, Л. Семенової, М. Смирнова.

Сучасне українське ісламознавство репрезентують праці М. Кирюшка і О. Бойцової «Іслам в Криму», колективна монографія «Ісламська ідентичність в Україні».

Проблемам мусульманського права присвячений навчальний посібник В. Лубського і В. Бориса для студентів вищої школи, в якому автори приділили увагу аналізу мусульманської правової доктрини, що застосовується в сучасних мусульманських країнах. Порівняльному аналізу судової системи України та судових систем мусульманських країн присвячена праця молодих українських дослідників-ісламознавців О. і А. Авраменків. Завдяки історичному розгляду ісламської судової системи автори побачили її специфічний характер, що виявився у повноваженні і діяльності судді (каді). Іслам утвердив презумпцію невинуватості за одинадцять століть до того, як це було запроваджено в Західній Європі.



2. Сучасний стан мусульманської правової системи

2.1 Джерела мусульманської правової системи

Через загальну специфіку правової системи, у мусульманському праві склалися і специфічні джерела. Релігійні тексти від початку і до сьогодні становлять основу мусульманської правової системи.

У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:

1) юридичні розпорядження Корану і суни -- збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Мухаммеда;

2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі «раціональних» джерел -- одностайної думки найавторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кіяс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані. [20; 62]

Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права.

1. Коран (араб. -- «читання») -- священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як і усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.

2. Суна -- свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Мухаммеда. Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Мухаммеда для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Мухаммеда. [21; 243]

Коран і суна -- джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і фікху.

Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських юристів, які розробляли питання права з урахуванням релігійно-моральних орієнтирів ісламу.

3. Іджма -- третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.

В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення» [13; 90];

2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха». [13; 91]

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.

4. Кіяс -- рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією - це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.[11; 99]

До числа вторинних джерел права, які виникли в більш пізній період розвитку ісламських держав, можна віднести закон (нормативно-правовий акт), який сьогодні в більшості мусульманських країн відіграє дуже важливу роль в соціальному регулюванні. У ньому можуть міститися норми не тільки доповнюючи і коригувальні положення первинних релігійно-правових документів, але і такі, що йдуть врозріз із Кораном, Сунною та Іджмою. У цьому випадку закон навряд чи може вважатися формою мусульманського права. Глибинним джерелом ісламської правової системи є релігійно-правова доктрина. Саме вона обумовила особливу логіку розвитку мусульманського права, своєрідність його формальних джерел, їх тісний взаємозв'язок. В окремі періоди історії, наприклад у VIII-X ст., Вона отримала офіційне визнання, легалізацію і виступала в якості форми права, в інший час, як і сьогодні, вона вийшла на другий план і оформлялася через іджму, кіяс та закон. Але в будь-якому випадку ця доктрина була і залишається основним живильним джерелом мусульманського права, його кореневою системою.

Малозначну роль у правовому регулюванні відіграє звичай, якщо, звичайно, він не має релігійних підстав. Ісламські юристи не відносять його до права і не розглядають як його джерело. Однак, коли відносини виявляються нерегламентованими правом, не забезпечуються юридично, звичай може вступати їх регулятором.

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

2.2 Структура мусульманської правової системи

мусульманський право шаріат коран

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) - сунітських і несунітських - через правові комплекси норм і принципів, відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

-- відносини правовірних з Аллахом;

-- взаємовідносини між людьми;

-- зв'язки між державами або релігійними конфесіями.

Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. [15; 49]

Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 pp.), який можна вважати об'єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов'язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми.

Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат). [25; 133]

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права є галузь "право особистого статусу", відсутня у континентальному і загальному праві. [19; 38] Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім'ї, обов'язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним.[17; 95] Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на "права Аллаха").

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п'ятьох основних цінностей ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об'єкти власності.

Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф - це власність, найчастіше нерухома, віддана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом, особа, яка віддала річ у вакуф, утратила право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі).

Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об'єднань.

Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують: [24; 77]

1) "владні норми" - система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фінансових) відносин;

2) судове право - система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя - релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;

3) міжнародне право (сіяр) - система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Інститут "джихаду", який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або "невірними", які виступають проти мусульман.

У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права - кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, права власності, системи судоустрою та ін. [13; 84]. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший - в особистому і сімейному праві, менший - у кримінальному і фіскальному.

2.3 Вестернізація мусульманського права

Ісламська цивілізація, незважаючи на свою унікальність та достатню автономність, є частиною загальнопланетарної цивілізації, в якій стосунки між складовими існують в режимі взаємовпливів.

Отже, важливими для ісламського світу були зовнішні впливи інших цивілізацій, зокрема європейської, сила яких залежала від конкретної ситуації в процесі історичного розвитку суспільства.

У XV - XVI століттях, після багатовікової авангардної ролі серед інших цивілізацій, ісламський світ зазнає стагнації. А стрибок у розвитку науки, техніки, економіки та інших сфер в Європі вже в XVII столітті засвідчив, що співвідношення сил змінюється на користь динамічного західного світу. З XVIII століття інші частини світу, зокрема і мусульманська, потрапляють в колоніальну залежність від європейців. Мусульманський світ наштовхується на незрозумілу йому потугу "невірних". І перед ним постає питання: як реагувати на цей виклик?

Перше, що намагалися запозичити мусульманські правителі і мусульманські суспільства у європейців - це зброя та військові прийоми, які використовувалися у боротьбі з тими ж європейцями. Реформи в Туреччині, Єгипті, Ірані починаються з модернізації армій на кшталт європейських. [1; 99] Такі інноваційні заходи, природно, викликають супротив прихильників старовини, але він не міг бути потужним, оскільки зброя та військова техніка необхідні, перш за все, саме для захисту традиційного способу життя.

Проте досить швидко виявляється, що однієї зброї недостатньо. І з цього часу починається процес європеїзації (вестернізації) мусульманського світу: від запозичення периферійних елементів європейської культури (передусім військової техніки і суто зовнішніх атрибутів) до поступово все глибшого освоєння принципів суспільного життя. Правлячі кола країн ісламського світу використовують нову техніку та нові принципи організації громадсько-політичного життя, необхідність чого більш-менш визнається всім суспільством, для зміцнення своєї влади та звільнення себе від традиційних обмежень, перш за все обмежень з боку шаріату. Проте поступово, за новою технікою та новими суспільними інститутами, починають з'являтися і нові ідеї.

Вже у 1876 році в Османській імперії проголошується перша в мусульманському світі конституція, а у 1918 в Азербайджані встановлюється перша в мусульманському світі республіка. Але ці новації суперечили шаріатові як основі політико-правової системи мусульманської автентичної традиції. Заперечити та скасувати шаріат не може жоден правитель. Проте якщо шаріат неможливо скасувати, то поступово "відсунути" його на периферію суспільного життя цілком можливо. Сфера дії шаріату поступово звужується до сфери сімейного права, його замінюють новим законодавством і все вільніше тлумачать у світлі модернізації. [5; 45]

Уряди більшості мусульманських країн провели з середини ХІХ століття правові реформи двох типів. Реформи першого типу спрямовувалися на заміщення мусульманського права світським законодавством у царині комерційного, цивільного, конституційного та карного права. В більшості країн мусульманського світу під юрисдикцією шаріату залишалися тільки сімейне право і система успадкування. Для реформ другого типу в царині шаріатського сімейного законодавства і законів про успадкування офіційна влада в більшості мусульманських країн використовувала такі технології:

1. Принцип таксіс алкада (право правителя уточнювати і обмежувати юрисдикцію своїх судів) був використаний як процедурна основа для обмеження застосування шаріату питаннями персонального права мусульман. Подібний підхід використовувався для того, щоб, за певних умов, не дати судам застосовувати шаріат, не намагаючись при цьому змінити сам зміст відповідних шаріатських правил. [9; 112]

2. Принцип такаюр (право вибору будь-якої точки зору в межах якоїсь однієї ісламської правової школи, до того ж не обов'язково домінуючої в цій місцевості) був розширений так, що тепер було можна вибирати потрібне судження в будь-якій з сунітських шкіл.[18; 120]

3. Принцип сіяса шарія (право правителя здійснювати адміністративне регулювання на благо народу, що відповідає шаріату) був також застосований при проведенні деяких реформ.

4. В Індії та інших колишніх британських колоніях реформи були проведені на ґрунті судових рішень, в традиціях англійського загального права. Такі реформи не розглядалися як механізм перегляду тих принципів та правил шаріату, які базувалися на прозорих і чітких текстах Корану чи Сунни. [16; 144]

Зазначені технології реформи права взагалі можна вважати певною модифікацією тлумачення та застосування шаріату. Проте, і це показало життя, вони аж ніяк не зняли самої проблеми, на вирішення якої були спрямовані, а саме проблеми осучаснення, модернізації ісламського права. Бо фактично незмінними залишилися вихідні принципи шаріату, не відбулося сучасного його переосмислення як життєздатної системи, а, зважаючи на це, всі позитивні моменти, які виникли внаслідок реформ, повинні зникнути, коли шаріатські погляди (чи, як часто їх називають, фундаменталістські) знову наберуть сили.

Значним інтелектуальним зрушенням у бік європейської секуляристської моделі побудови суспільного життя стала праця Алі Абд ал-Разіка "Ал-Іслам ва Узул ал-Хукм", що вийшла 1925 року. В ній автор стверджував, що іслам не передбачає концепції халіфату, яка склалася в ісламський традиції. Він пішов і далі, висуваючи ще сміливіші ідеї: іслам взагалі не містить у собі політичного компоненту, а пророк був тільки релігійним та духовним, але не політичним вождем. Згідно з Абд ал-Разіком, у Мухаммеда як релігійного авторитета не могло бути спадкоємця. Тому все, пов'язане із становленням ісламської держави, починаючи з Абу Бакра, першого халіфа, репрезентувало собою іншу, суто політичну форму керівництва і влади. [25]

Після закінчення Першої світової війни через певні історичні причини в більшості мусульманських країн утвердилася модель світської держави, відтіснивши шаріат у сферу приватного життя. В Туреччині ця модель, залишаючись і дотепер, показала усю свою суперечливість.

Керівники створеної на початку 20-х років минулого століття на уламках Османської імперії нової Турецької держави - Турецької республіки - зразу прямо заявили, що їхня мета - будівництво політичної системи на зразок західних демократій. Політичне керівництво (кемалісти) вжили жорстких заходів проти усіх супротивників такого шляху, докорінно знищили усю стару законодавчу базу, норми звичаєвого права, традиції та впровадили нові закони, створені виключно на базі західноєвропейських правових норм. Необхідний для проведення цих радикальних реформ жорсткий однопартійний режим змінився в сорокових роках багатопартійним режимом на західний зразок. Ці факти вказують на те, що політична модернізація в Туреччині фактично означала європеїзацію країни.[26]

З часом виявилися межі цього процесу. Переважна більшість населення мусульманських країн, зокрема Туреччини, віруючі люди. А це означає, що релігія не може не продовжувати жити в суспільстві. Вона - у свідомості людей як невід'ємний елемент їхнього буття, тому завжди зберігається можливість її відродження.

70-річна політична та ідеологічна європеїзація призвела до відчуття суспільством необхідності повернути традиційні духовні цінності. І в наш час принцип лаїцизму розуміють уже як створення сприятливих умов для цього відродження. В школах введено раніш заборонене обов'язкове релігійне навчання.[27]

Ісламське відродження розпочалося і в межах багатопартійної системи, що мало прояв у виникненні проісламської партії Рефах. Хоча вона не раз заборонялася владою, однак, тим не менш, продовжувала нарощувати свій вплив та розширювати соціальну базу.

Багато дослідників підкреслювали також, що особливу роль у збереженні спадковості між традиційною народною свідомістю та розвитком сучасного світогляду турків у період формування світської держави відіграв культ армії, оскільки новонароджена Турецька республіка хоча й переглянула своє ставлення до багатьох ісламських інститутів, проте ставлення до армії залишилося незмінним. Саме армія є тим досить традиційним "буферним" інститутом в сучасній Туреччині, який примирює ісламську народну свідомість зі світською державою. Все це вказує на подвійну роль армії в сучасній Туреччині: з одного боку, вона сама як носій ідеології, що протистоїть традиційній народній свідомості з її ісламськими цінностями, є перманентним джерелом конфлікту, а з іншого боку - вона ж і знімає конфлікт, особливо під час військових переворотів.

Приклад Туреччини досить яскраво показує, що навіть докорінна зміна політичної традиції, глибоке впровадження чужинного протягом багатьох років аж ніяк не стає фундаментом справжньої модернізації суспільства в цілому і держави зокрема, бо відправною точкою будь-якої політичної культури є соціум, суспільство. Саме воно продукує цінності, навколо яких обертається політичне життя. Воно визначає межі, в яких відбуваються політичні процеси. Якісні зміни позитивного характеру мають базуватися на логіці розвитку самої системи. І тому, якщо постає питання модернізації ісламської держави, то відповідь знаходимо в самій її сутності.



Висновки

До поставленої мети і завдань курсової роботи, дослідивши матеріальну базу робіт про мусульманську правову систему, можна зробити вагомі висновки.

Мусульманське право, як релігійно-традиційний тип правової системи, у своїй основі склалося в епоху становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті у VII-X ст. і базується на ісламі.

Мусульманське право - це єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка включає як власне юридичні норми, так і релігійні та моральні постулати, а також звичаї.

Мусульманське право в тому чи іншому обсязі діє в багатьох країнах від західного краю Африки до тихоокеанських островів. Кожна держава з мусульманським правом - це держава ісламу.

Мусульманська правова система має безліч особливостей і характерних ознак, що яскраво і істотно вирізняють її на фоні інших систем, зокрема і релігійно-традиційного типу. Має чотири основні джерела, які ієрархічно поділені і наділені більшою чи меншою мірою своїми повноваженнями у правовому регулюванні державних процесів. Також має унікальну систему і структуру, що не дозволить сплутати її з іншими системами.

В певний період розвитку підлягала активній вестернізації, але на даний момент все-таки повертається до витоків і до традицій. Нагальною проблемою була і залишається кодифікація мусульманського права.

У кінцевому рахунку, сучасна роль мусульманського права залежить від того, чи буде зроблено акцент на ті його сторони, які відповідають нашому часу, а значить, відповідають інтересам сучасної людини, відображають ідеї, близькі як мусульманам, так і іншим народам. Якщо це відбудеться, то шаріат буде належати не тільки до історії, але і до майбутнього.



Список використаних джерел

1. Абрашітов В.К. Джерела мусульманського права та основні аспекти їх змісту / / Нова правова думка. - 2005. - №1. - с. 62.

2. Авдеев Ю.И. История государства и права зарубежных стран / Авдеев Ю.И., Струпников В.Н. и др. - М., 2001.

3. Алексеев С.С. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов и факультетов. - М.: изд-во БЕК, 2001. - 456 с.

4. Ацамба Ф.М. Історія релігії / в 2 кн. - К.: Вища школа, 2004. - Кн.2. - 619 с.

5. Барковська Є.Ю. Мусульманське право і правова культура / Є.Ю. Барковська. - М.: 2001.

6. Бартольд В.В. Работы по истории ислама и арабского хали фата / В.В. Бартольд. - М.: 2002.

7. Буянскій С.Г. Шаріат належить не тільки історії, але і майбутньому / / Історія держави і права. 2000. № 1. с. 25.

8. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юр. вузов. / А.Б. Венгеров. - М.: Новый Юрист, 2000. - 528 с.

9. Володіна Н.В. Державно-правова модель ісламу: принципи та закономірності // Сучасне право - 2005. - № 10. - с. 67.

10. Володіна Н.В. Іслам: проблеми ідеології, права і політики // Соціальні гуманітарні знання, 2002. - № 6. - с. 116.

11. Гелей С.Д. Політико-правові системи світу: навч. посіб. / С.Д. Гелей, С.М. Рутар. - К.: Центр учб. л-ри, 2012. - 346 с.

12. Давид Р. Основні правові системи сучасності / Р. Давид. - М.: Міжнародні відносини, 2003. - 313 с.

13. Жданов Н.В. Ислам на пороге XXI века / Н.В. Жданов. - М.: [б. в.], 2002.

14. Кардави Ю. Дозволенное и запретное в исламе / перев. М. Саляхетдинов. - М.: УММА, 2007 - 156 с.

15. Керімов Г.М. Шаріат: закон життя мусульман / Г.М. Керімов. - М.: [б. в.],1999.

...