Право міжнародних договорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Право міжнародних договорів

1. Право міжнародних договорів: поняття, джерела

Право міжнародних договорів -- це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об'єктом є одне з основних джерел міжнародного права -- міжнародний договір. Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.

Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб'єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.

З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації “як виключення» дозволяє кантонам “укладати з іноземними державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин та поліції» (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за згодою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної правосуб'єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.

Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. [1], що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р. [2]; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. [3] (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. [4] більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України [5].

2. Об'єкти і види міжнародних договорів

Види міжнародних договорів:

1. За об'єктами регулювання договори поділяються на політичні, економічні, науково-технічні й ін.

2. За кількістю учасників міжнародні договори поділяються на двосторонні та багатосторонні. Основну кількість договорів складають двосторонні, що укладаються з урахуванням специфіки міждержавних відносин. Багатосторонні договори часто виступають як основний засіб кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

3. За характером регулювання міжнародні договори можуть бути універсальними (загальними) та регіональними.

4. За способом приєднання:

а. відкриті -- до міжнародного договору мають можливість приєднатися всі заінтересовані держави.

б. напіввідкриті -- до договору можна приєднатися тільки за згодою його учасників.

в. закритий -- у договорі беруть участь тільки держави, що його уклали.

5. Залежно від того, які органи представляють державу в міжнародних відносинах, розрізняють міждержавні договори (укладаються на вищому рівні та від імені держави), міжурядові (від імені уряду) та міжвідомчі (від імені міністерств і відомств).

6. За юридичним характером: міжнародні договори можуть бути правомірними та неправомірними. Юридична сила останніх має бути визнана

Міжнародний договір -- це родове поняття, що об'єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін. Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору.

Договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин (політичні, економічні договори).

Угоди зазвичай укладають стосовно менш важливих питань, ніж договори. Пакт -- сторони договору намагаються підкреслити його особливе морально-політичне значення.

Конвенції укладаються для врегулювання певних міжнародних проблем економічного, технічного, юридичного або гуманітарного характеру.

Статутами називають договори, що засновують і регулюють діяльність міжнародних міжурядових організацій (Статут Ради Європи, Статут СНД тощо).

Протоколами часто називають додаткові міжнародні угоди, що змінюють або доповнюють основний міжнародний договір (протоколи до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.).

Суб'єктами права міжнародних договорів є суб'єкти міжнародного права.

Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов'язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо. За загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб'єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі.

Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура [6].

3. Порядок і стадії укладення міжнародних договорів

Договірна ініціатива - це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

З'ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні пред'явити відповідні повноваження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо “із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети, і не вимагати пред'явлення повноважень» (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють державу за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. такими особами є: «а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ -- з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв -- з метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представники, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, -- з метою прийняття тексту договору на такій конференції, в такій організації або в такому органі». Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України «Про міжнародні договори України».

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування -- це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов'язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'язковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату -- чергування підписів. В оригінальному примірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці -- під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників -- з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, -- це спрощена процедура його укладання. Посадові особи (як правило, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація -- це остаточне затвердження договору одним із вищих органів держави відповідно до процедури, передбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов'язковість для неї договору висловлюється ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір за умови ратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів». Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для надання договорам обов'язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України “Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації. Закон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпису Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість договору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода на обов'язковість для держави договору висловлюється прийняттям або затвердженням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифікації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 Закону України “Про міжнародні договори України» договори, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов'язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжнародних організацій. Генеральна Асамблея затверджує угоди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання. В Україні питання приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження -- це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї держави». Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього договору може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктом та метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.) [5].

4. Недійсність міжнародних договорів

Недійсність міжнародних договорів - підстави, що випливають з дефектів формування спільної волі сторін у процесі укладання ними договору міжнародного і не породжують прав, наслідків. Підстави Н. м. д. визначаються, насамперед, Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969. Так, згідно з п. 1 ст. 42 Конвенції дійсність договору або згода держави чи міжнародної організації на обов'язковість для них договору може оскаржуватися лише на підставі даної Конвенції. Водночас було підтверджено, що норми міжнародного звичаєвого права і надалі регулюватимуть питання, які не вирішені в приписах Конвенції (ч. 8 преамбули). Підстави Н. м. д. містяться у ст. 46--53 розд. 2 «Недійсність договорів». Перша підстава стосується компетенції укладати договори відповідно до положень внутр. права держави та правил міжнародної організації. Так, передбачено, що міжнародний договір має визнаватися недійсним, якщо згода держави або міжнародної організації на його обов'язковість дана з явним порушенням норми внутр. права даної держави або правила даної міжнародної організації особливо важливого значення (п. 1--2 ст. 46). Порушення вважається явним також, якщо воно об'єктивно очевидне для будь-якої держави або будь-якої міжнародної організації згідно з їх звичайною практикою і добросовісністю (п. З ст. 46).

Друга підстава Н. м. д. -- відсутність правомочності на його укладення. Так, ст. 47 передбачає, що коли правомочність представника на вираження згоди його держави або міжнародної організації на обов'язковість конкр. договору обумовлена спец, обмеженням, то на недотримання представником такого обмеження не можна посилатися як на підставу недійсності висловленої ним згоди, якщо тільки про це обмеження не були попередньо повідомлені держави або міжнародної організації, котрі брали участь у переговорах.

Третя підстава Н. м. д. -- помилка. Ст. 48 встановлює три принципових положення, у яких відтворюється існуюче право, а саме: д-ва або міжнародна організація можуть посилатися на помилку в договорі як на підставу недійсності своєї згоди на обов'язковість для них цього договору, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави або міжнародної організації, існували при укладенні договору і були суттєвою основою для її згоди на обов'язковість для них даного договору (п. 1); п. 1 не застосовується, якщо така д-ва або міжнародна організація своєю поведінкою сприяла виникненню цієї помилки або обставини були такими, що вона повинна була звернути увагу на можливу помилку (п. 2); помилка, що стосується лише формулювання тексту договору, не впливає на його дійсність (п. 3). Четверта підстава стосується обману. Так, відповідно до ст. 49 д-ва або міжнародна організація, що уклала договір під впливом обманних дій ін. держави чи міжнародної організації, які брали участь у переговорах, має право посилатися на обман як на підставу недійсності своєї згоди на обов'язковість для них такого договору. П'ята підстава -- підкуп представника держави або міжнародної організації. Ст. 50 передбачає, що д-ва або міжнародна організація, вираження згоди яких на обов'язковість для них договору стало результатом прямого або опосередкованого підкупу їх представника, котрий брав участь у переговорах, може посилатися на такий підкуп як на підставу недійсності їх згоди на обов'язковість для них договору. Шоста підстава -- примус представників держави або міжнародної організації. У ст. 51 вказано, що згода держави або міжнародної організації на обов'язковість для них договору, яка була виражена в результаті примусу їх представника діями або загрозами, спрямованими проти нього, не має ніякого юридичного значення. На практиці, однак, визначення прав, кваліфікації примусу при укладенні міжнародної договору є досить складною проблемою. Напр., неоднозначно тлумачиться це питання щодо нім.-чес. договору 1939, за яким було встановлено протекторат Німеччини над Богемією. Одні вчені, зокрема Г. Шварценбергер (Великобританія), розглядають укладення цього договору як примус проти учасника переговорів (чес. президента) і на цій підставі вважають його недійсним, тоді як інші -- примусом проти самої д-ви. І хоча Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнбергу 1946 характеризував цей договір як акт агресії, тобто як злочин, акт проти держави, в ін. випадках визначити те, що розуміти під примусом у процесі укладання договорів, досить складно. Так, свого часу виникало питання про міру допустимості певних політ., прав., екон. та ін. видів примусу або тиску при укладенні мир. договорів між державами-переможницями і державами, що зазнали поразки в ході Першої та Другої світових воєн. Однак при оцінці зазначених договорів слід враховувати такий важливий чинник, як факт агресії. Проти держави, визнаної міжнародним співтовариством агресором, при укладанні з нею мирного договору допускалися елементи примусу, які відбивали в ньому надзвичайні умови, що випливали з наслідків війни. Сьомою підставою, яка відокремлює примус проти держави або міжнародної організації від примусу проти їх представників, є положення про те, що договір є незначним, коли його укладення стало результатом загрози державі або міжнародної організації силою або її застосування у порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52). Восьма підстава Н. м. д. -- міжнародний договір суперечить нормам загального міжнародного права (jus cogens). Згідно зі ст. 53 договір є незначним, якщо він суперечить імперативній нормі загального міжнародного права. В ній також міститься визначення згаданої норми: «оскільки це стосується даної Конвенції, імперативна норма загального міжнародного права є нормою, яка приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої неприпустиме і яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права, що має такий самий характер». Водночас, згідно зі ст. 43, Н. м. д. відповідно до положень Конвенції або положень самого договору не зачіпає обов'язку держави чи міжнар. організації виконувати будь-яке встановлене в договорі зобов'язання, що має силу для цієї держави чи організації відповідно до міжнародного права, незалежно від договору. А ст. 44, у якій закріплено принцип подільності договір, положень, встановлює, що на підставу недійсності, передбачену Конвенцією, можна посилатися тільки стосовно всього договору, крім деяких випадків, зазначених у ст. 60. Крім того, за ст. 45 право посилатися на підставу недійсності договору втрачається, якщо д-ва чи міжнародна організація, після того як їй стало відомо про факти: а) явно погодилася з тим, що договір залежно від випадку має чинність, зберігає чинність чи залишається чинним, або б) повинна через свою поведінку вважатися такою, яка мовчазно погодилася з тим, що договір залежно від випадку має чинність, зберігає чинність чи залишається чинним [7].

5. Припинення і призупинення дії договорів

Визнання недійсності договору, його припинення або денонсація, вихід з нього учасника або призупинення його дії - все це можливе лише з умов і у порядку, який передбачений Віденською конвенцією 1969 р. Разом з тим будь-яка з перелічених дій, здійснена учасником, не тягне за собою припинення зобов'язань, хоча вони й випливають з договору, але одночасно передбачені нормою міжнародного права. Держава також не може посилатися на недійсність договору, якщо буде встановлено, що під час укладання вона відкрито або мовчазно погоджувалася з його дійсністю за будь-яких обставин.

Договір може бути припинено відповідно до положень самого договору, виходу з нього, денонсації, у зв'язку з укладенням наступного договору, неможливості його виконання, корінної зміни умов, розриву дипломатичних чи консульських відносин або виникнення нової імперативної норми міжнародного права і на інших підставах.

Припинення міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов'язане з правомірними діями. Вони або випливають з самого договору, тобто його припинення було передбачене учасниками договору, або з норми загального міжнародного права, насамперед з Конвенції 1969 р.

Договір може бути припинено закінченням терміну його дії. Як згадувалося, договір може укладатися на певний термін, - закінчення його терміну і відсутність ясно вираженого наміру його пролонгації, тобто продовження терміну дії, тягне припинення договору.

Договір припиняється з настанням анулювальної умови, тобто передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне припинення правовідносин за договором і, таким чином, й самого договору.

Анулювання міжнародного договору здійснюється узгодженням держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні нового договору.

Денонсація - це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації має такий зміст: «Цей Договір буде діяти протягом п'яти років з моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним чинності на наступні п'ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про свій намір його денонсувати». Денонсація може бути заперечена.

Анулюванням міжнародного договору є його припинення в односторонньому порядку. Як згадувалося, одностороннє припинення договору суперечить принципу pacta sund servanda і тому недопустиме. Проте, якщо інша сторона у договорі навмисне і систематично порушує договір, не виконує свої обов'язки за договором, він може бути анульованим. Анулювання, якщо воно належним чином мотивоване й обґрунтоване, не є протиправним [6].

закон конвенція міжнародний договір

6. Закон України «Про міжнародні договори України»: загальна характеристика

Закон України „Про міжнародні договори України» (далі - Закон) встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України.

Міжнародні договори України укладаються:

- Президентом України або за його дорученням - від імені України;

- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;

- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

- політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

- що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

- про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях, системах колективної безпеки;

- про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

- про використання території та природних ресурсів України;

- яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються:

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, - Президентом України;

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Кабінетом Міністрів України;

- щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, - Президентом України;

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Кабінетом Міністрів України;

- щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору. Згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами. Ратифікації підлягають міжнародні договори України:

- політичні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

- що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

- загальноекономічні, з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України;

- про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях, системах колективної безпеки;

- про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

- що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України;

- виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України, інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним договором або законом України.

При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застереження до його положень відповідно до норм міжнародного права.

Затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не потребують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затвердження або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або Кабінету Міністрів України.

Рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття приймаються:

- щодо договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного договору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору;

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу Президента України;

- щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потребують ратифікації, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

Чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для України, і за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх зобов'язань.

Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України, в тому числі й іншими їх сторонами, здійснює Міністерство закордонних справ України. На запит органів, які застосовують міжнародні договори України, Міністерство закордонних справ України надає інформацію з питань, що виникають у зв'язку з виконанням міжнародних договорів України.

Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Реєстрація чинних міжнародних договорів України у Секретаріаті Організації Об'єднаних Націй здійснюється за поданням Міністерства закордонних справ України відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України. Чинні міжнародні договори України включаються в установленому порядку до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Припинення та зупинення дії міжнародного договору України здійснюються:

- щодо договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, - у формі закону України;

- щодо міжнародних договорів, які укладено від імені України та які не потребували надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України, та міжнародних договорів, які укладено від імені Уряду України, затверджених Президентом України, - у формі указу Президента України;

- щодо міжнародних договорів, які укладено від імені Уряду України та які не потребували надання згоди на їх обов'язковість Верховною Радою України або затвердження Президентом України, а також щодо міжвідомчих договорів, затверджених Кабінетом Міністрів України, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.

Припинення дії міжнародного договору України звільняє Україну від будь-якого зобов'язання щодо виконання договору і не впливає на права, зобов'язання чи правове становище України, що виникли в результаті виконання договору до припинення його дії. Зупинення дії міжнародного договору України за умов, якщо договір не передбачає іншого чи за відсутності іншої домовленості з іншими його сторонами, звільняє Україну від зобов'язання виконувати його протягом періоду зупинення дії договору з тими його сторонами, з якими зупинено дію договору, і не впливає стосовно іншого на встановлені договором правові відносини України з іншими його сторонами. У період зупинення дії міжнародного договору Україна утримується від дій, які могли б перешкодити поновленню дії договору [8].

Література

1. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_118

2. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_185

3. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_a04

4. http://zakon1.rada.gov.ua/rada/show/1906-15

5. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

6. Міжнародне приватне право. Курс лекцій / К.: Атіка, 2009.- 215 c.

7. Юридичний словник [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakony.com.ua/juridical.html?catid=42408

8. Офіційний сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/anot/1906-15

Размещено на Allbest.ru