Суб’єкти сучасного міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Суб'єкти сучасного міжнародного права. Основні принципи міжнародного права



1. Поняття і види суб'єктів міжнародного права

міжнародний право незалежність

Поняття суб'єкта міжнародного права нерозривно пов'язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб'єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб'єкта національного (внутрішньодержавного) права.

В основі загальнотеоретичного визначення суб'єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб'єктами права визнаються усі носії прав і обов'язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб'єктів. Ця концепція ґрунтується на тезі про те, що основною властивістю суб'єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій та незалежної реалізації своїх прав і обов'язків, в т.ч. і здатність спільно з іншими суб'єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

Суб'єкт міжнародного права - це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов'язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

При такому підході до числа суб'єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи - держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб'єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов'язками. Наразі до кола суб'єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі однієї держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого - транснаціональна корпорація.

Класифікація суб'єктів міжнародного права можлива за багатьма критеріями. Найбільш важливими є такі: за учасниками міжнародних відносин: індивіди, громадські організації, адміністративно-територіальні одиниці, автономії, суб'єкти федерацій, держави, державоподібні утворення, народи (нації), міжнародні організації та ін.; за масштабом діяльності: універсальні, регіональні та партикулярні; за порядком утворення: первинні та похідні; за міжнародно-правовим статусом: загальносистемні, галузеві та спеціальні; за галузевою приналежністю: суб'єкти права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права, міжнародного екологічного права та ін.

Досі залишається дискусійним питання про коло суб'єктів міжнародного права. До середини XX ст. переважала думка про держави як про виключних суб'єктів міжнародного права. Після Другої світової війни офіційно визнається міжнародна правосуб'єктність міжнародних міжурядових організацій, а згодом -- народів, що виборюють свою незалежність. Невизначеним залишається питання про визнання суб'єктом міжнародного права фізичних осіб, неурядових міжнародних організацій, інших юридичних осіб. Перспективною є постановка питання про міжнародну правосуб'єктність людства загалом [1].

2. Держави - основні суб'єкти міжнародного права

Згідно зі ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 р., держава як особа міжнародного права повинна мати: постійне населення; визначену територію; уряд; спроможність вступати у зносини з іншими державами.

Міжнародна правосуб'єктність держав базується на їхній невід'ємній властивості -- державному суверенітеті. Завдяки цьому держави мають право вступати в будь-які міжнародно-правові відносини: укладати міжнародні договори, брати участь у діяльності міжнародних організацій, підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв'язки, виступати стороною у Міжнародному Суді ООН, у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН та ін.

Над державами в міжнародних відносинах не має верховної влади, але всі держави повинні сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання. Усі держави юридично рівноправні та володіють суверенітетом. Статут ООН (ст. 2) закріпив принципи суверенної рівності держав, територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав, співробітництва держав та ін. При цьому держави можуть мати також спеціальний міжнародно-правовий статус. Наприклад, статус нейтральної держави (Швейцарія, Австрія, Лаос, Мальта тощо).

У міжнародних відносинах держава представлена системою органів і посадових осіб. Кожен із підрозділів у межах своєї компетенції та повноважень здійснює зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну та інші види діяльності. У разі порушення міжнародно-правових зобов'язань держава як суб'єкт міжнародного права несе міжнародно-правову відповідальність, незалежно від того, який її орган або посадова особа своєю поведінкою завдали шкоду міжнародному праву. Поряд із міжнародно-правовою відповідальністю держави до міжнародної кримінальної відповідальності можуть бути притягнені посадові особи.

У міжнародно-правові відносини можуть вступати адміністративно-територіальні одиниці й автономії унітарних держав, а також суб'єкти федерацій (землі, штати, кантони та ін). На відміну від самої держави, яка є первинним суб'єктом міжнародного права, внутрішньодержавні територіальні одиниці виступають у якості похідних суб'єктів міжнародного права, міжнародна діяльність яких визначається за національним законодавством. У разі потреби держави можуть укладати міжнародні договори про співробітництво своїх територіальних одиниць. Наприклад, Україна є учасником Європейської хартії місцевого самоврядування 1985р., Європейської рамкової конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами та владами 1980 р. і Протоколу № 2 до неї 1998 р. тощо [2].

3. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за незалежність

У другій половині XX ст. було прийнято низку міжнародно-правових документів» які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення. Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями).

Насамперед міжнародна правосуб'єктність народів пов'язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно-визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, по-перше, конкретного народу, що виборює свою незалежність, у якості суб'єкта міжнародного права, а по-друге, визнання органів національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу. Значну роль відігравали резолюції 00Н, у яких визнавалося право конкретних органів національно-визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав, а до сфери міжнародно-правового регулювання.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно-правовому статусу держав (так, за відсутності держави органи національно-визвольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права, орган національно-визвольного руху може набувати статус спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конференціях та інше.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної правосуб'єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна правосуб'єктність народу (нації), після того як утворено незалежну державу. Уявляється, що набуття незалежності та створення своєї держави не тільки не веде до знищення міжнародної правосуб'єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб'єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає загальноприйнятого визначення народу (нації) як суб'єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуальна для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональних відносин [2].



4. Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права

У сучасних міжнародних відносинах важлива роль належить міжнародним організаціям як одній із організаційно-правових форм міжнародного (міждержавного) співробітництва.

Під міжнародними організаціями в міжнародному праві розуміються об'єднання держав, створені на основі міжнародного договору, що наділяє їх правами й обов'язками для вирішення питань, що зачіпають спільні інтереси, і прийняття по них рішень.

Міжнародні організації класифікуються за такими основними ознаками:

1) За юридичною природою

За юридичною природою міжнародні організації поділяються на міжурядові (міждержавні) та неурядові.

Міждержавні (міжурядові) організації - це об'єднання держав, засновані на основі міжнародного договору для досягнення загальних цілей, які мають постійні органи і діють в інтересах держав-членів при повазі до їх суверенітету (наприклад, ООН, ЄС). Таким чином, для міждержавної організації характерні такі ознаки: членство держав, наявність установчого договору, постійні органи, повага до суверенітету держав-членів. Такі організації є суб'єктами міжнародного права. У той же час міждержавні (міжурядові) організації можна прирівнювати до суверенних держав. Ці організації є похідними суб'єктами міжнародного права. Їх створення, діяльність та ліквідація залежать від волі держав, які їх створюють. В установчому акті закріплюються права, обов'язки, цілі, завдання та компетенція міждержавної (міжурядової) організації; в діяльності органів таких організацій беруть участь представники держав-учасниць. Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні міждержавні організації можуть вступати один з одним у правовідносини та укладати угоди.

Міжнародні неурядові організації - це будь-які міжнародні організації, створені не на базі міжурядових (міждержавних) договорів, а на основі об'єднання фізичних та (або) юридичних осіб (наприклад, Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця). Такі організації не є суб'єктами міжнародного права, але мають ряд прав і обов'язків. Вони виступають від імені широкої міжнародної громадськості і звертаються до держав і до міждержавних (міжурядових) організацій з різних проблем міжнародного життя.

2) За колом учасників

За колом учасників міжнародні організації поділяються на універсальні, відкриті для всіх держав світу (наприклад, ООН) і регіональні, членами яких можуть бути тільки держави одного регіону. В даний час існує велика кількість регіональних організацій, у тому числі Європейська рада, Організація африканської єдності (ОАЄ), Ліга арабських держав (ЛАГ) і Організація американських держав (ОАД). Більше того, різні спеціалізовані організації виникають і в рамках одного регіону, як, наприклад, Європейське економічне співтовариство.

5. Обсяг і межі правосуб'єктності державноподібних утворень

Історії міжнародних відносин відомі деякі політико-територіальні утворення зі спеціальним міжнародно-правовим статусом, що визначався у міжнародному договорі. Оскільки такі договори надавали певні права й обов'язки цим утворенням, останні обґрунтовано вважаються суб'єктами міжнародного права. Суть їхньої міжнародної правосуб'єктності полягає в тому, що вони мають можливість самостійно здійснювати надані їм юридичні права й нести міжнародні обов'язки. До цієї категорії суб'єктів міжнародного права належать «вільні міста»: Західний Берлін і Ватикан.

«Вільні міста» у минулому мали спеціальний міжнародно-правовий статус, що визначався відповідним договором. Одним із таких договорів був Віденський трактат 1815 р., що закріпив за Краковом статус «вільного, незалежного й абсолютно нейтралізованого» міста. Краків мав цей статус до 1846 р.

У 1971 р. між Великобританією, СРСР, США і Францією було укладено чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна, яка визначила статус цього утворення, що знаходилося в центрі НДР. У цій угоді було зафіксовано, що Західний Берлін не є ані частиною ФРН, ані частиною НДР, а є самостійним суб'єктом міжнародного права. При цьому Західний Берлін перебував під окупаційним режимом трьох західних держав, нормативно-правові акти палати депутатів Західного Берліна (законодавчого органу) і сенату на чолі із правлячим бургомістром (виконавчого органу) не повинні були суперечити актам окупаційної влади. Пізніше чотиристоронню угоду 1971 р. було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна й ФРН з конкретних питань. У 1991 р. у зв'язку з об'єднанням Німеччини дію чотиристоронньої угоди 1971 р. було припинено.

Ватикан ? єдине державоподібне утворення, що існує нині на міжнародній арені. Незважаючи на те, що Ватикан має всі атрибути суверенної держави (власна територія, населення, система органів влади), у міжнародних відносинах він правомірно вважається вторинним суб'єктом міжнародного права.

Пояснюється це тим, що у XX ст. Ватикан конституювався як суб'єкт міжнародного права в силу міжнародної угоди, укладеної між Святішим Престолом (так Ватикан офіційно йменується в міжнародних актах) та Італійською монархією в 1929 р. (Латеранські угоди). У 1984 р. між Ватиканом та Італійською Республікою було укладено нову угоду про статус Святішого Престолу, яка підтвердила принципові положення Латеранських угод 1929 р. Угода 1984 р. чинна до цього часу.

Ватикан як суб'єкт міжнародного права підтримує активні зовнішні зв'язки з багатьма державами світу й особливо з тими, де великий вплив католицької церкви. Святіший Престол має статус спостерігача в ООН, МОП, ЮНЕСКО та інших міжнародних організаціях; є членом Всесвітнього поштового союзу, Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародного союзу електрозв'язку тощо; бере участь у роботі багатьох міжнародних конференцій; укладає двосторонні й багатосторонні договори, тим самим реалізуючи свою міжнародну правосуб'єктність [2].

6. Поняття і класифікація основних принципів міжнародного права

Основні принципи сучасного міжнародного права - це основоположні, універсальні і загальновизнані правила поведінки суб'єктів міжнародного права. Принцип міжнародного права - це норма міжнародного права, що має обов'язковий характер для всіх суб'єктів. Характерною особливістю принципів є їх універсальність. Це значить, що всі суб'єкти міжнародного права зобов'язані суворо дотримуватися принципів, оскільки будь-яке їх порушення зачіпатиме законні інтереси інших учасників міжнародних відносин.

Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН. Широко визнано, що принципи Статуту ООН носять характер «jus cogens», тобто є зобов'язаннями вищого порядку, які не можуть бути скасовані державами ані індивідуально, ані за угодою між собою. Деякі принципи сформовані в Статуті дуже стисло. Тому, за ініціативою ряду європейських держав в 60-ті роки в ООН була проведена робота по кодифікуванню основних принципів. Вона завершилася ухваленням в 1970р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларації «Про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН».

Декларація містить сім принципів, а саме:

принцип незастосування сили або загрози силою;

принцип мирного розв'язання міжнародних суперечок;

принцип невтручання у внутрішні справи держав;

принцип обов'язку співпраці держав відносно до статуту ООН;

принцип рівноправності і самовизначення народів і націй;

принцип суверенної рівності держав;

принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

У заключному акті Наради Гельсінкі по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р. міститься десять основних принципів. До перерахованих в Декларації 1970р. додані принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, дотримання прав людини і його основних свобод. Поява нових життєво важливих глобальних проблем веде до збільшення основних принципів міжнародного права.

Класифікація основних принципів умовна, бо всі вони взаємозв'язані і кожний принцип має значення для всієї міждержавної системи. За змістом їх можна розділити на три групи:

1) Основні принципи забезпечення миру і міжнародної безпеки: незастосування сили або загрози силою; територіальна цілісність держав; непорушність кордонів; мирне розв'язання міжнародних суперечок; роззброєння; міжнародно-правова відповідальність.

2) Основні принципи міжнародної співпраці держав: суверенна рівність держав; невтручання у внутрішні справи держав; обов'язок співпраці держав відносно до статуту ООН; сумлінне виконання міжнародних зобов'язань.

3) Основні принципи захисту прав народів, націй і людини: рівноправність і самовизначення народів і націй; суверенна рівність держав; повага до прав людини і його основних свобод; захист оточуючого людину середовища.

У міру розвитку сучасного міжнародного права перелік його основних принципів може доповнюватися і змінюватися [3].

Принцип мирного співіснування - основоположний і узагальнюючий принцип сучасного міжнародного права

Принцип мирного співіснування - це основоположний і узагальнюючий принцип в системі основних принципів міжнародного права. Цей принцип вперше отримав визнання як міжнародно-правовий принцип після другої світової війни. Він був закріплений в Статуті ООН. Хоча сам термін «мирне співіснування держав» в Статуті ООН не використовується, проте, зміст цього принципу відображений в преамбулі і розділі I Статуту. Статут ООН закликає держави до того, щоб «позбавити майбутні покоління від злиднів війни», «проявляти терпимість і жити разом, в світі один з одним, як добрі сусіди». Стаття 1 Статуту ООН зобов'язала держави «підтримувати міжнародний спокій і безпеку», «розвивати дружні відносини між націями, здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Ці положення, що розкривають сутність принципу мирного співіснування, були розвинуті і конкретизовані в ст.2 і інших статтях Статуту ООН.

В даний час принцип мирного співіснування держав все частіше підтверджується і закріплюється в різних міжнародних документах, і перетворився на загальновизнану норму міждержавних відносин.

7. Зміст основних принципів сучасного міжнародного права

До принципів, які забезпечують підтримання міжнародного миру і безпеки, відносяться наступні.

Принцип незастосування сили або загрози силою

Принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві в період між двома світовими війнами спочатку як принцип заборони агресивної війни. Цей принцип замінив існуюче раніше в міжнародному праві право держави на війну (jus ad bellum), відповідно до якого кожна держава могла вдатися до війни проти іншої держави в разі будь-якого спору між ними.

Висунуті Росією в жовтні 1917 р. ідеї протиправності і злочинності агресивної війни знайшли широку підтримку народів. Приклад Першої світової війни показав безглуздість війни як засобу вирішення міжнародних проблем.

Статут Ліги Націй обмежував традиційне право держави на війну. Члени Ліги в разі виникнення спору повинні були використовувати мирні засоби для його розв'язання і тільки в разі невдачі могли вдатися до війни. Передбачалася можливість застосування санкцій до держав, які порушили це обмеження. На ділі, однак, дані постанови Статуту Ліги залишилися мертвою буквою, так як для застосування санкцій було необхідне одноголосне рішення Ради Ліги.

Ідеї ??заборони та злочинності агресивної війни знайшли відображення у ряді документів Ліги Націй, зокрема в проекті договору про взаємну допомогу, прийнятому Асамблеєю Ліги Націй у 1923 р. (який не отримав подальшого руху), в Декларації про агресивні війни, що була прийнята Асамблеєю Ліги Націй у 1927 р., в яких агресивна війна кваліфікувалася «як міжнародний злочин».

Паризький договір (пакт Бріана - Келлога) від 27 серпня 1928 р. був першим багатостороннім міжнародним договором, який, незважаючи на деякі недосконалості його положень, містив заборону агресивної війни. Стаття I Договору свідчила: «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів по приналежності, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних суперечок і відмовляються від такої у своїх взаємних відносинах як знаряддя національної політики». Стаття II передбачала зобов'язання учасників вирішувати свої суперечки мирними засобами.

Приєднуючись до Паризького договору, СРСР заявив тоді ж, що «ідея усунення у міжнародній політиці війн і збройних конфліктів є основна керівна ідея радянської зовнішньої політики». Неначе передбачаючи подальший розвиток цього принципу, радянський уряд зазначив також, що «має бути заборонена всіляка міжнародна війна, як у якості знаряддя так званої «національної політики», так і для досягнення інших цілей (наприклад, цілей придушення визвольних народних рухів і т. п. ). Повинні бути заборонені не тільки війни в формально-юридичному тлумаченні цього слова (тобто такі, що припускають «оголошення» війни і т. д.), але і такі військові дії, як, наприклад, інтервенція, блокада, військова окупація чужої території, чужих портів і т. д.».

Вперше принцип незастосування сили або загрози силою був проголошений у Статуті ООН. Пункт 4 ст. 2 Статуту говорить: «Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй».

Авторитетне тлумачення принципу незастосування сили або загрози силою дається в таких документах, як Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва держав 1970 р., Визначення агресії, прийняте Генеральною Асамблеєю ООН в 1974 р., Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. і Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 18 листопада 1987.

Аналіз цих документів дозволяє зробити висновок, що забороняються:

1) будь-які дії, що являють собою загрозу силою або пряме або непряме застосування сили проти іншої держави;

2) застосування сили або загрози силою з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або для вирішення міжнародних спорів, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів, або для порушення міжнародних демаркаційних ліній, включаючи лінії перемир'я;

3) репресалії з застосуванням збройної сили; до цих заборонених дій належить, зокрема, так звана мирна блокада, тобто блокування портів іншої держави, здійснюване збройними силами в мирний час;

4) організація або заохочення організації іррегулярних сил або збройних банд, в тому числі найманство;

5) організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі або потурання організаційної діяльності в межах власної території, спрямоване на вчинення таких актів, в тому випадку, коли згадані акти пов'язані із загрозою силою або її застосуванням;

6) військова окупація території держави, що є результатом застосування сили в порушення Статуту ООН;

7) придбання території іншої держави в результаті погрози силою або її застосування;

8) насильницькі дії, що позбавляють народи права на самовизначення, свободу і незалежність.

Визначення агресії 1974 встановлює перелік (не вичерпний) тих заборонених міжнародним правом дій, які є найбільш серйозними і небезпечними формами незаконного використання сили.

Однією з важливих норм сучасного міжнародного права, тісно пов'язаної з принципом заборони застосування сили або загрози силою, є право на самооборону. Ця норма сформульована в ст. 51 Статуту ООН; в ній йдеться, зокрема, що Статут ні в якій мірі не зачіпає невід'ємного права на індивідуальну або колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на члена Організації, до тих пір поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки.

У Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. говориться: «Держави мають невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом Організації Об'єднаних Націй».

Дуже важливо мати на увазі, що п. 4 ст. 2 Статуту ООН містить загальну заборону застосування сили або загрози силою у відносинах між державами. Визначення агресії 1974 встановлює випадки забороненого застосування збройної сили, які найбільш часто зустрічаються, і, нарешті, ст. 51 Статуту ООН виділяє найнебезпечніше застосування збройної сили - збройний напад, передбачаючи в цьому випадку право на самооборону.

Як вказується в ст. 51 Статуту ООН, держави можуть використовувати право на самооборону у разі збройного нападу, «до тих пір поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки». Так, коли Ірак здійснив агресію проти Кувейту влітку 1990 р., право на самооборону могли використовувати Кувейт і на його прохання будь-яке інше держава.

Після того як Рада Безпеки прийняла справу про агресію Іраку проти Кувейту до свого розгляду, подальші дії проти агресора здійснювалися відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 29 листопада 1990 р. Рада Безпеки прийняла резолюцію (№ 678), відповідно до якої, якщо Ірак на 15 січня 1991 не виконає резолюції Ради Безпеки, держави, які співпрацюють з Кувейтом, уповноважувались «використовувати всі необхідні засоби з тим, щоб підтримати і виконати» резолюції Ради Безпеки про агресії Іраку проти Кувейту. Відповідно до названої резолюцією № 678 США та їхні союзники почали воєнні дії проти Іраку 17 січня 1991 Вони закінчилися 28 лютого 1991 після прийняття Іраком всіх 12 резолюцій Ради Безпеки.

Принцип незастосування сили не поширюється на дії, що вживаються за постановою Ради Безпеки на підставі гл.VII Статуту ООН. Застосування збройної сили проти Іраку - один з важливих прикладів використання цього положення Статуту ООН.

Звичайно принцип незастосування сили не поширюється на події, що відбуваються всередині держави, оскільки міжнародне право не регулює внутрішньодержавні відносини.

Складовою частиною принципу незастосування сили або загрози силою є заборона пропаганди війни, яке можна розглядати і в якості самостійної норми. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. говориться: «У відповідності з цілями і принципами Організації Об'єднаних Націй держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн». Це підтверджено в Декларації 1987

Зазначена норма означає, що держави зобов'язані не допускати проведення своїми органами пропаганди війни; крім того, держави зобов'язані вживати заходів до того, щоб на їх території не велася пропаганда війни приватними особами, організаціями і т. д.

Принцип мирного розв'язання міжнародних суперечок

З принципом незастосування сили найтіснішим чином пов'язаний принцип мирного вирішення міжнародних спорів. Згідно з ним, держави повинні вирішувати спори між собою тільки мирними засобами.

Старе міжнародне право не знало цього принципу. Воно виходило з того, що суперечки між державами можна вирішувати не лише мирними, але і немирними засобами, включаючи війну. У Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр.. містилася лише рекомендація звертатися до добрих послуг або посередництва, «перш, ніж вдатися до зброї», «наскільки дозволять обставини».

У Статуті Ліги Націй була зроблена спроба зробити обов'язковим звернення держав до мирних засобів для вирішення спорів, «здатних спричинити за собою розрив». Однак застосування мирних засобів тут не виключало звернення держав до війни. І лише в 1928 р. принцип мирного вирішення був зафіксований в багатосторонньому договорі - в Паризькому пакті про відмову від війни (пакт Бріана - Келлога). У ст. II цього Договору сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх розбіжностей чи конфліктів, незалежно від характеру їх походження, повинно здійснюватися тільки мирними засобами.

Таким чином, ще до Другої світової війни в міжнародне право увійшов новий принцип - принцип мирного вирішення міжнародних спорів. Після війни він був підтверджений в Статуті ООН (п. 3 ст. 2) і згодом знов і знов фіксувався в різних міжнародно-правових актах: у Пакті Ліги арабських держав (ст. V), в Хартії Організації африканської єдності (ст. 3) , в Статуті Організації американських держав (ст. 5), в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, насамперед у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., у Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. і в багатьох інших.

Принцип мирного вирішення суперечок означає обов'язок держав вирішувати всі виникаючі між ними суперечки і конфлікти виключно мирними засобами. При цьому не грає ролі, загрожує суперечка міжнародному миру і безпеці чи ні. Будь-яка суперечка між державами незалежно від того, глобальна вона або регіональна, зачіпає вона життєві інтереси держави або другорядні, загрожує міжнародному миру і безпеці або не загрожує, підлягає тільки мирному вирішенню.

У той же час Статут ООН залишає за державами свободу вибору мирних засобів у вирішенні конкретного спору.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. підкреслюється, що «міжнародні спори вирішуються на основі суверенної рівності держав і відповідно до принципу вільного вибору засобів мирного вирішення спорів». У ній вказується також, що, якщо сторони не досягнуть врегулювання одним з мирних засобів, вони зобов'язані «продовжувати прагнути до врегулювання іншими узгодженими між ними мирними засобами».

Для втілення в життя цього принципу і підвищення його ефективності в рамках Гельсінкського процесу скликалися міжнародні наради, на яких розроблявся загальноприйнятний метод мирного врегулювання, спрямований на те, щоб доповнити існуючі мирні способи новими засобами.

Принцип територіальної цілісності держав

Принцип територіальної цілісності держав відноситься до числа основних принципів міжнародного права, закріплених у п. 4 ст. 2 Статуту ООН.

Даний принцип конкретизується в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., де він трактується як частина принципу суверенної рівності держав і як частина принципу незастосування сили або загрози силою. Дійсно, цей принцип тісно пов'язаний з обома зазначеними принципами. У Декларації зазначено: «Територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні».

Однак принцип територіальної цілісності держав настільки важливий, що в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі він виділений як самостійний принцип міжнародного права; «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць».

Принцип непорушності кордонів

Принцип непорушності державних кордонів теж тісно пов'язаний з принципом незастосування сили або загрози силою і з принципом суверенної рівності держав. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. він трактується як частина принципу незастосування сили або загрози силою: «Кожна держава зобов'язана утримуватися від загрози силою або її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави».

В Заключному акті загальноєвропейської Наради він теж був виділений в самостійний принцип і в даному випадку йде далі загальновизнаного принципу незастосування сили або загрози силою. Згідно Заключного акту, принцип непорушності кордонів означає не тільки відмову від застосування сили або загрози силою з метою порушення існуючих кордонів, але і відмова від пред'явлення будь-яких претензій щодо перегляду державних кордонів. «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони.

Вони будуть, відповідно, утримуватися також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці».

Принцип непорушності кордонів не рівнозначний їх незмінності. За взаємною згодою держави завжди можуть змінити свої кордони. Так, в результаті добровільного об'єднання двох німецьких держав - НДР і ФРН - у 1990 р. межа між ними взагалі перестала існувати.

8. Принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом

Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав включає повагу суверенітету всіх держав і їх рівноправність у міжнародних відносинах. Ці дві складові частини даного принципу можуть розглядатися і як самостійні принципи міжнародного права.

Принцип суверенної рівності держав закріплений у Статуті ООН, п.1 ст.2 якого говорить: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів».

Тлумачення цього принципу дається в багатьох міжнародних документах, насамперед у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. і в Заключному акті загальноєвропейського Наради 1975 р.

Принцип суверенної рівності держав сформувався в період переходу від феодалізму до капіталізму і став одним з основних принципів міжнародного права. Однак у старому міжнародному праві поряд з принципами поваги державного суверенітету малися принципи, які санкціонували його порушення, перш за все право держави на війну. Крім того, принцип суверенної рівності, як і інші принципи міжнародного права, поширювався тільки на цивілізовані держави. Він не застосовувався, у всякому разі в повному обсязі, до держав Сходу, де «цивілізовані» держави не рахувалися з суверенітетом цих держав (протекторати, втручання у внутрішні справи, іноземні сетльменти, консульська юрисдикція, нерівноправні договори і т. д.).

У сучасному міжнародному праві зміст принципу суверенної рівності держав розширився. Він включає наступні положення:

а) кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших держав;

б) кожна держава зобов'язана поважати територіальну цілісність і політичну незалежність інших держав;

в) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

г) всі держави юридично рівні. Вони мають однакові права і обов'язки як члени міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей їх економічних, соціальних, політичних систем;

д) кожна держава є суб'єктом міжнародного права з моменту виникнення;

е) кожна держава має право брати участь у вирішенні міжнародних питань, так чи інакше зачіпають його інтереси;

ж) кожна держава володіє на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях одним голосом;

з) держави створюють норми міжнародного права шляхом угоди на рівноправній основі. Ніяка група держав не може нав'язувати іншим державам створені нею міжнародно-правові норми.

Звичайно юридична рівність суб'єктів міжнародного права не означає їх фактичної рівності. Між принципом суверенної рівності держав і їх фактичною нерівністю є певна суперечність. Це протиріччя з точки зору принципів демократизму особливо різко проявляється на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях, де держави з невеликим населенням і держави, населення яких у тисячу разів більше, мають кожне один голос. І тим не менше принцип суверенної рівності держав являє собою один з наріжних каменів всієї міжнародної системи і стоїть на першому місці серед принципів Статуту ООН.

Оскільки існування самостійних держав продовжує залишатися закономірністю суспільного розвитку, принцип їх суверенної рівності виступає одним із проявів цієї закономірності. Він спрямований на забезпечення вільного розвитку кожної держави, проти політики диктату та підпорядкування і служить щитом для малих держав. Розглянутий принцип забезпечує рівну участь кожної держави у вирішенні міжнародних справ.

Одночасно принцип суверенної рівності є гарантією для великих держав, захищаючи від нав'язування їм волі малих держав, що мають чисельну перевагу в сучасних загальних міжнародних організаціях.

Принцип невтручання

Принцип невтручання, тісно пов'язаний з принципом суверенної рівності держав, складався в міжнародному праві паралельно з ним.

Спочатку зміст цього принципу був обмеженим, оскільки у багатьох випадках допускалися інтервенція, а також інші форми втручання у внутрішні справи держави. У сучасному міжнародному праві зміст зазначеного принципу значно ширше.

Принцип невтручання зафіксований у Статуті ООН (п. 7 ст. 2). Авторитетне тлумачення цього принципу дається в ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., в Заключному акті загальноєвропейського Наради 1975 р. Відповідно до Статуту ООН забороняється втручання в справи, які по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави.

Поняття «внутрішні справи держави» або «справи, які по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави» не є територіальними поняттями. Не все, що відбувається па території даної держави, відноситься до його внутрішніх справ, наприклад, напад на іноземне посольство, статус якого визначається міжнародним правом. У той же час багато відносини, що виходять за територіальні межі держави, по суті складають її внутрішню компетенцію. Так, договір, укладений між двома державами, якщо він не порушує прав і інтересів третіх держав, відноситься до внутрішніх справ договірних сторін, в які третя держава в принципі не має права втручатися.

Згідно Декларації 1970 р. принцип невтручання означає заборону прямого чи непрямого втручання з будь-яких причин у внутрішні чи зовнішні справи будь-якої держави. Відповідно до цієї Декларації даний принцип включає в себе наступне:

а) заборона збройної інтервенції та інших форм втручання або загрози втручання, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

б) заборона використання економічних, політичних та інших заходів з метою домогтися підпорядкування собі іншої держави в здійсненні ним своїх суверенних прав і отримання від нього якихось переваг;

в) заборона організації, заохочення, допомоги чи допущення збройної, підривної або терористичної діяльності, спрямованої на зміну ладу іншого держави шляхом насильства;

г) заборона втручання у внутрішню боротьбу в іншій державі;

д) заборона застосування сили для позбавлення народів права вільно обирати форми їх національного існування;

е) право держави обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання інших держав.

Зміст поняття «справи, які по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави» змінювався з розвитком міжнародного права. У процесі такого розвитку стає все більше справ, які в певній мірі (і, як правило, не безпосередньо, а через внутрішнє право держав) підпадають під міжнародно-правове регулювання, отже, перестають відноситися виключно до внутрішньої компетенції держав. Наприклад, становище індивідів, яке до недавнього часу повністю регулювалося внутрішньодержавним правом, підпадає тепер під міжнародно-правове регулювання. Хоча воно в основному продовжує входити у внутрішню компетенцію держав.

Принцип співробітництва держав

Принцип співробітництва держав являє собою результат поглиблення міжнародного поділу праці, широкого розвитку міжнародних економічних та інших зв'язків у сучасну епоху. Економічна та політична необхідність співробітництва держав для забезпечення міжнародного миру і безпеки, розвитку продуктивних сил, культури, охорони природи і т. д. породила цей юридичний принцип.

Розглянутий принцип пронизує Статут ООН від початку до кінця. Стаття 1, перераховуючи цілі Організації, головною з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки, встановлює, що ООН повинна «бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Розвиваючи положення Статуту, Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. наступним чином визначає зміст принципу співробітництва держав:

а) держави зобов'язані співпрацювати одна з одною в різних сферах міжнародних відносин з метою підтримання міжнародного миру і безпеки, розвитку міжнародної співпраці та прогресу;

б) співробітництво між державами повинно здійснюватись незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем;

в) держави повинні співпрацювати у справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Заключний акт загальноєвропейського Наради 1975 конкретизує зміст цього принципу стосовно положення в Європі.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань відноситься до числа найбільш старих основних принципів міжнародного права.

Цей принцип закріплений у Статуті ООН. У його преамбулі підкреслюється рішучість членів ООН «створити умови, при яких може виконуватися ... повага до зобов'язань, що випливають із договорів та інших джерел міжнародного права». Статут зобов'язує всіх членів ООН сумлінно виконувати прийняті за Статутом міжнародні зобов'язання (п. 2 ст. 2).

Розглянутий принцип закріплений також у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 рр.., В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. і в багатьох інших міжнародно-правових документах.

Названий принцип поширюється на всі міжнародні зобов'язання, що випливають і з міжнародних договорів, і зі звичайних норм, а також з обов'язкових рішень міжнародних органів та організацій (міжнародних судів, арбітражів та ін.)

Як загальна норма міжнародного права зазначений принцип включає більш конкретні норми. Серед них сумлінність і неухильність виконання міжнародних зобов'язань, неприпустимість посилань на положення внутрішнього права для виправдання їх невиконання, неприпустимість прийняття зобов'язань, які суперечать діючим зобов'язанням з третіми державами. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань включає заборону довільної односторонньої відмови або перегляду міжнародних зобов'язань [3].



Література

1. Международное право: Учебник для вузов / Отв. ред. М43 Г.В. Игнатенко, О.И. Тиунов. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Норма, 2005. - 624 с.

2. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

3. Каламкарян Р.А., Мигачев Ю.И. Международное право: Учебник. - М.: Изд-во Эксмо, 2004. - 688 с.

4. Міжнародне право: Підручник. Затверджено МОН / Тимченко Л.Д., Кононенко В.П. - К., 2012. - 631 с.

Размещено на Allbest.ru

...