Поняття і зміст права людини на працю та його конституційні гарантії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики України

Василівський КОЛЕДЖ ТДАТУ

Кабінет трудового права

Контрольна робота

Поняття і зміст права людини на працю та його конституційні гарантії в Україні

з дисципліни: Трудове право

Виконав:

Буцько Ю.В.

Керівник:

Родіна Т.Б.

2008 рік

Зміст

Вступ

1. Поняття і юридичні гарантії права людини на працю

2. Конституція України - основна гарантія забезпечення права людини на працю

3. Правове регулювання працевлаштування громадян України

Висновки

Список використаної літератури та посилань

Вступ

Право на працю - одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами. Це право належить до групи соціально-економічних прав і відображає потребу людини не лише створювати і здобувати джерела для існування для себе і своєї сім'і, а й реалізувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість. Визначним для розуміння змісту права на працю е свобода праці.

Українська держава визначає юридичні гарантії права на працю, які містяться в законодавстві: в нормах трудового, адміністративного і кримінального права. Серед них, важливу роль виконують гарантії зайнятості населення. Законодавство України передбачає право громадян на зайнятість. Для всіх країн світу зайнятість в системі економічних та соціальних проблем займає провідне місце та разом з показниками рівня життя виступає своєрідним індикатором соціальних процесів. І це зрозуміло, бо для людини її робота - це джерело доходу, можливість реалізувати свої здібності, зайняти певне місце в суспільстві. А для суспільства - головне джерело багатства.

Серед конституційних прав і свобод громадян України визначальними є соціально-економічні права, а серед останніх першим в Конституції стоїть право на працю, а також право на соціальний захист, що включає право на забезпечення в разі безробіття з незалежних від працівника обставин. І це не випадково, оскільки праця - джерело особистого і суспільного багатства, основа його матеріального і духовного життя. Результати праці в кінцевому підсумку визначають становище людини в суспільстві.

Право на працю полягає в можливості заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або погоджується, в її оплаті відповідно до її кількості та якості, але не нижче встановленого державою мінімального розміру. Держава гарантує рівні можливості у виборі професій та роду трудової діяльності. Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки, коли ми маємо справу з масовим безробіттям, право на працю полягає у можливості отримання не будь-якої роботи за бажанням громадянина, а з урахуванням суспільних потреб, тобто при наявності вільних робочих місць. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці, підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнених у результаті переходу до ринкової економіки. Обов'язок держави сприяти у наданні кожному громадянину роботи, яка відповідає його здібностям, кваліфікації, знанням або сприяти громадянину набути нову спеціальність за умов, якщо за старою спеціальністю роботу знайти важко або неможливо.

За даними МОП в світі близько 1 млрд. чоловік, або третина робочої сили світу, залишається безробітним та неповністю зайнятими.

Найбільшу гостроту ця проблема має в країнах з перехідною економікою, в т. ч., і в Україні. За рівнем безробіття ми вже досягли середньоєвропейських показників та тих країн перехідного типу, де реформи просуваються більш швидкими темпами - Польщі, Естонії, Угорщини.

Мета роботи - розкрити зміст права людини на працю та його конституційні гарантії в Україні. Для досягнення цієї мети вирішуються такі завдання:

- розкриваються поняття права на працю, як одне із фундаментальних прав людини, а також свободи праці;

- показано юридичні гарантії права людини на працю, основною гарантією якого є Конституція України;

- показано, що працевлаштування громадян України врегульовано законодавством і що право на працевлаштування може реалізовуватися самостійно або при безоплатному сприянні державної служби зайнятості, розкриваються основні принципи державної політики в області зайнятості населення, показано роль державної служби зайнятості в реалізації державної політики зайнятості;

- правові форми працевлаштування і його особливості для інвалідів та молоді.

Поставлена мета і завдання роботи вирішуються такими методами: загальнонауковими: з допомогою системного методу автор показує місце досліджуваного питання в системі трудового права.

Знайшли місце формально-логічний і соціологічний методи - зроблено висновки по окремим питанням та загальний висновок, використовуються статистичні дані. Серед загально-логічних методів теоретичного аналізу особливе місце займає аналіз категорій і термінів, аналіз ситуацій в сфері працевлаштування та їх проблем.

Об'єктом дослідження роботи є поняття та зміст права людини на працю та його конституційні гарантії.

Предметом дослідження виступають право на працю, свобода праці, гарантії та правове регулювання працевлаштування.

При написанні роботи використано нормативно-правові акти, джерела спеціальної літератури, публікації.

Структуру роботи складають вступ, три питання, висновки, перелік посилань, список використаної літератури.

1. Поняття і юридичні гарантії права людини на працю

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі та боротьби з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх державах світу, у тому числі й у розвинутих країнах із ринковою економікою. Економісти виділяють природне (безробіття як природний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбіг попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі споживчого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіття, яке враховує осіб, зареєстрованих державною службою зайнятості, і приховане (реальне) безробіття.

У міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) «держави визнають право на працю, що вміщує у собі право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає і на яку вона вільно погоджується». Це означає що кожна людина має право на працю, право вільно обирати ту чи іншу роботу та одержувати за неї винагороду у вигляді заробітної плати, яка дає їй можливість гідно існувати та утримувати сім'ю. Це право включає в себе не тільки вибір роду діяльності, але й вибір професії. Але дуже важливо, щоб цей вибір не був злочинним або не приводив до порушення закону, бо в такому випадку він ніколи не буде захищатися державою.

За умов ринкової економіки держава не може та й не повинна бути єдиним джерелом отримання роботи. Обов'язок держави полягає у тому, щоб на законодавчому рівні забезпечити можливість кожному громадянину вільно обирати роботу, мати справедливі та сприятливі умови праці та користуватися захистом від безробіття.

Вимагаючи це право, держави включають до нього:

а) справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної вартості;

б) забезпечення гідного життя для робітника та його сім'ї;

в) умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни;

г) однакові для всіх можливості просуватися по службі;

д) відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу, періодичну відпустку, яка оплачується, винагороду за святкові дні.

Звернемося до поняття «права людини». Ядром, системно-утворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов'язки людини і громадянина.

В них не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розвиваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.

Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Право на працю - одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами. Це право належить до групи соціально-економічних прав і відображає потребу людини не лише створювати і здобувати джерела для існування для себе і своєї сім'ї, а й реалізувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість. Визначним для розуміння змісту права на працю е свобода праці.

Особливу групу прав і свобод людини і громадянина складають економічні і соціальні права і свободи, які пов'язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності, як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні потреби людини тощо. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність.

Серед економічних прав Конституція України фіксує "право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю", право тих, хто працює, на страйк, право кожного, хто працює, на відпочинок.

В ці права покладено соціалістичні концепції, які беруть свій початок після першої світової війни і вперше отримали закріплення в «радянських конституціях», Конституції Німеччини 1919 р., Статуті ООН (1945 р.) та в Загальній декларації прав людини (1948 р.), де було зафіксовано найважливіші права і свободи. Реалізація прав і свобод, які належать до прав другого покоління, пов'язана з рівнем економічних розвитку та наявністю відповідних матеріальних ресурсів.

Серед усіх соціально-економічних прав і свобод першим в Конституції України названо право на працю. І це не випадково, оскільки праця - джерело особистого і суспільного багатства, основна сила розвитку і вдосконалення суспільства, основа його матеріального і духовного життя. Результати праці в кінцевому підсумку визначають становище людини в суспільстві.

Право на працю полягає в:

- можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру;

- можливість вільно заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується.

При цьому, право на працю передбачає і можливість вибору професії, роду занять і роботи відповідно до здібностей, професійної підготовки, освіти та з урахуванням суспільних потреб. Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки, коли соціальним явищем стає безробіття, право на працю полягає в можливості отримання не будь-якої роботи за бажанням, а з урахуванням суспільних потреб, тобто при наявності вільних робочих місць. Відповідно до Конституції України право на працю забезпечується системою певних гарантій. Держава намагається створити умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, які вивільняються у результаті переходу до ринкової економіки.

Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Законодавство України (норми трудового права, адміністративного і кримінального) містить юридичні гарантії права на працю. Щодо законодавства України про працю, то воно встановлює слідуючи юридичні гарантії права на працю: недопустимість необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, заборона переводити працівника на іншу постійну роботу без його згоди, чітка регламентація умов і порядку звільнення з роботи, в деяких випадках недопустимість звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілкового комітету, встановлення особливих гарантій реалізації права на працю для жінок, неповнолітніх, молодих робітників та деяких інших категорій працівників, забезпечення деяким категоріям працівників переважного права на заміщення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, юридичні гарантії зайнятості населення.

Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Керівник підприємства чи інша службова особа на підприємстві, винні у порушенні трудових прав громадян, можуть бути притягнені до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Законодавство України про працю передбачає для працівників певні гарантії, спрямовані на збереження встановленого рівня умов праці. Наприклад, працівникові гарантується збереження місця роботи чи посади, а також середньої заробітної плати за час, коли він не працював з причин, що за законом визнаються поважними. Ряд трудових гарантій і пільг встановлено для працівників, яких залучають до виконання обов'язків, передбачених Законом України "Про загальний військовий обов'язок". При підвищенні кваліфікації з відривом від виробництва (при направленні), працівникам проводяться виплати, передбачені законодавством та за ними зберігається місце роботи чи посада. Передбачено гарантії, що охороняють заробітну плату від незаконних відрахувань, при накладенні матеріальної відповідальності на працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації. Норми трудового права передбачають компенсаційні виплати, спрямовані на відшкодування працівником матеріальних витрат у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.

Серед інших юридичних гарантій право на працю важливу роль виконують гарантії зайнятості населення. Зайнятість осіб, які припинили трудові відносини з підприємством у випадку неможливості їх самостійного працевлаштування забезпечуються відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" - ст. 4-5.

Безкоштовне сприяння в підборі відповідної роботи і працевлаштуванні є однією з основних (але не єдиною) державних гарантій права на вибір виду діяльності.

Не менше важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою:

- матеріальної допомоги в період професійної підготовки;

- виплата безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги не безробіттю;

- захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

- компенсація матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

- виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадку і на умовах, передбачених чинним законодавством;

- включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю за загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу та інше.

Законом України "Про зайнятість населення" встановлено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них належать:

а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;

б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей - інвалідів;

в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, ПТУ, звільнилася від строкової військової або альтернативної служби та якій надається перше робоче місце, діти (сироти), які залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося 15 років, і які за згодою одного із батьків або особи, які їх заміняють, можуть як виняток, прийматися на роботу;

г) особи перед пенсійного віку (чоловіки - 58, жінки - 53 років);

д) особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.

З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисельності робочих місць за робітничими професіями, в т. ч., з гнучкими формами зайнятості.

Законодавство визначає категорії громадян, які потребують соціального захисту і яким гарантоване працевлаштування, але про це буде йти мова в одному з питань роботи. В цьому питанні доречно звернути увагу на поняття "свободи праці", яке невід'ємне від поняття права на працю. Свобода праці - це природний стан людини і основний принцип сучасного трудового права.

Звернемося до самого поняття "праця". З точки зору філософії - це процес взаємодії людини та природи. Соціально-економічний та юридичний підходи більш конкретні, оскільки свобода праці у них виглядає як свобода суб'єктів праці у суспільних відносинах (свобода взаємодії особистостей однієї з другою). Але на думку автора курсової роботи, найбільш вдало щодо розуміння проблеми висловився В. Шкода, коментуючи Вольтера, він зазначив, що "в афоризмі: "свобода - це коли мені вільно робити все чого хочу" - "вільно" означає: ніхто не має права мені заважати. Бути вільним означає не залежати від волі іншої особи, від примх і норову інших людей. Бути вільним означає змогу чинити власну долю, усвідомлювати, що власні дії, попри всю їх тяжкість, є реалізацією власних вольових зусиль".

Свобода праці походить від природного стану людини, яка народжується вільно і повинна вільно залишатися все життя.

Свобода праці відноситься до принципу трудового права. Принцип свободи праці знаходить свій прояв у таких положеннях:

- людина володіє невід'ємним та виключним правом вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, яке забезпечується державою;

- людина не може залучатися до примусової або обов'язкової праці за винятком підстав, передбачених Законами України, що відповідають міжнародним положенням з цього питання; людина може вільно обирати вид та форму діяльності (робота за трудовим договором, підприємницька діяльність, робота у власному господарстві тощо);

- законодавством забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, у період виконання роботи за трудовим договором власник не має права вимагати роботи, не передбаченої трудовим договором;

- для захисту порушеного права на свободу праці чи свободу трудового договору і працівник, і власник підприємства наділяється правом звертатися до компетентних органів влади (судової та адміністративної);

- розірвання трудового договору як з боку працівника, так і за згодою сторін не може обмежуватись.

Таким чином, міжнародно-правові акти та Конституція України закріпили право людини на працю та свободу праці. Право на працю нерозривно пов'язане з правом на справедливі та сприятливі умови праці. Право на працю закріплене в законодавстві багатьох країн (Швейцарії, ФРН, тощо). Право на працю - це право на отримання роботи з оплатою не нижче встановленого державою мінімального розміру, право на вільний вибір професії, роду і характеру діяльності, але з врахуванням, все ж таки, ринку праці, що передбачено ринковою економікою. Важливим елементом є свобода праці, адже трудові відносини виникають не з примусової праці, а характеризуються свободою праці. Для реалізації права людини на працю, держава встановлює соціально-економічні, політичні і юридичні гарантії. Юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечуються реалізацією права на свободу праці.

2. Конституція України - основна гарантія забезпечення права людини на працю

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріплено у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України. Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіжних держав. Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять не лише право громадян на працю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно зі статтею 4 Конституції Італії "кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові суспільства".

Конституція Японії встановлює: "Всі мають право на працю і зобов'язані трудитися" (ст. 27). У Преамбулі Конституції Франції 1985 р., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р., і зазначається наступність її принципів, вказується: "Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання посади".

Здобуття Україною незалежності відкрило шлях до кардинальних перетворень у всіх сферах суспільного життя.

Все це знайшло відображення у чинній Конституції України, яка вперше на якісно новому рівні закріпила систему основних прав і свобод людини та громадянина.

Вперше за тисячолітню історію Української держави людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнані Основним Законом нашої країни як найвища соціальна цінність, але ще не всі права та свободи залишаються ефективно захищеними чи гарантованими. Головною причиною цього є політико-економічний стан сьогодення, який зумовлений непростою ситуацією, пов'язаною:

- по-перше, з труднощами розбудови незалежної української держави;

- по-друге, зі складністю переходу від командно-адміністративних методів управління економікою до регулювання ринкових відносин.

Конституція України є тією законодавчою базою, на підставі якої формуються і розвиваються правові норми, що становлять юридичні гарантії права на працю. Одним із засобів посилення цих гарантій повинно бути удосконалення правових норм, які забезпечують реалізацію громадянами права на найману працю в умовах сучасних економічних, соціальних, політичних змін у житті суспільства.

Частина 1 ст. 43 Конституції проголошує, що кожна людина має право на працю, яка включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Щодо способів, правових форм такого вільного обрання (погодження), то у Конституції вони не наводяться й не конкретизуються. Ті юридичні норми реалізації громадянами права на працю відбивають формальну свободу, рівність і незалежність волі людини при виникненні трудових правовідносин. Офіційна відмова України від принципу обов'язковості праці означає на практиці ліквідацію та повну відмову трудового законодавства від примусових форм реалізації громадянами права на працю.

Однією з основних правових гарантій реалізації конституційної норми - право на працю, являється заборона примусової праці, яка встановлена ч. 3 ст. 43 - "використання примусової праці забороняється". Поняття примусової праці в тексті Конституції не приводиться, воно міститься в п. 1 ст. 2 Конвенції №29 МОП 1930 р. - "Про примусову чи обов'язкову працю". Цей термін означає будь-яку роботу чи службу, яка вимагається від будь-якої особи під загрозою будь-якого покарання, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Національне законодавство України ввібрало в себе положення міжнародних актів про заборону примусової праці, а Конституція це гарантує.

Конституція зобов'язує державу створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ч. 2 ст. 43).

Конституція проголосила право кожної людини на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах; захист від незаконного звільнення (ч. 4-6, ст. 43).

Конституція України гарантує право на своєчасне одержання винагороди за працю (ч. 7 ст. 43). Ця гарантія забезпечується не лише відповідальністю за затримання чи невиплату винагороди за працю, а насамперед можливістю звернення працівника до суду у випадку порушення цієї частини його прав. В 2004 році Василівським місцевим судом було розглянуто 17справ з приводу виплати заробітної плати.

Для захисту своїх економічних і соціальних інтересів Конституція передбачає право на страйк тих, хто працює (ст. 44).

З правом на працю тісно пов'язано право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Ст. 57 Конституції України гарантує кожному право знати свої права, в т. ч., і економічні. Для цього закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.

Згідно ст. 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Справи по трудовим спорам в суді не обкладаються державним митом.

У Конституції України закріплено положення про те, що права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення визначаються законами. Такий обов'язок Україна має відповідно до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права людини: кожна держава... зобов'язується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб поступово забезпечити повне здійснення прав людини усіма належними способами, включаючи, зокрема вжиття законодавчих заходів.

Відповідно до даних пактів Україна також має забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушено, ефективний спосіб правового захисту. Про такий захист мова йде в Конституції України. Конституція України гарантує забезпечення прав в галузі трудових відносин, що проголошені у міжнародно-правових договорах України. Отже, Конституція України являється не лише основним гарантом забезпечення права людини на працю (в т. ч., і іноземців), але і зорієнтована на визнаний у всьому світі стандарт прав і свобод людини і не дає державі приводу заперечувати чи применшувати ці права, незважаючи на те, що вони не увійшли до конституційного «переліку» прав і свобод.

3. Правове регулювання працевлаштування громадян України

Працевлаштування - це система організаційних, економічних і правових заходів, направлених на забезпечення трудової зайнятості населення. З точки зору широкого розуміння, працевлаштування об'єднує всі форми трудової діяльності, що не суперечать законодавству, включаючи самостійне забезпечення себе роботою, в т. ч., індивідуальну трудову діяльність, підприємництво, фермерство тощо. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміють такі форми трудової діяльності, які встановлюються при сприянні органів держави або недержавних організацій на основі ліцензування. Працевлаштування передує зайнятості і є його важливою гарантією.

В попередніх питаннях вже йшла мова про право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом самостійного звернення до роботодавця або при безкоштовному сприянні державної служби зайнятості. Право на працю (трудову діяльність) в Україні мають і іноземці, але для цього необхідно мати дозвіл на працевлаштування, який видає державна служба зайнятості.

Правова організація працевлаштування включає:

1) встановлення кола працевлаштовуючи органів, визначення їхньої компетенції і умов фінансування;

2) гарантії реалізації права громадян на працю і встановлення порядку направлення на роботу або професійне навчання;

3) регламентацію прав і обов'язків учасників відносин щодо працевлаштування;

4) встановлення особливостей працевлаштування для окремих категорій громадян.

Загальне керівництво працевлаштуванням і його організація покладені на міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях, а спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості всіх рівнів. Права та обов'язки останньої закріплені в ст. 19 ЗУ "Про зайнятість населення" та Положенні про державну службу зайнятості, затвердженому постановою КМ УРСР від 24 червня 1991 року (із змінами і доповненнями). Працевлаштування поділяється на дві стадії. Перша стадія - це звернення до Служби зайнятості. На цій стадії виникає правового відношення між громадянином і органом із працевлаштування, за яким громадянин потребує підбору підходящої роботи, а у разі її відсутності - постановки на облік, направлення на професійне навчання або виплати допомоги по безробіттю. Орган з працевлаштування зобов'язаний зареєструвати такого громадянина, надати допомогу в підборі відповідної роботи, при потребі організувати професійну підготовку і перепідготовку, а у разі неможливості цього виплачувати допомогу згідно з законодавством. На першій стадії громадянинові, який звернувся за допомогою у працевлаштуванні, видається направлення на роботу або професійне навчання. Але це направлення не є обов'язковим для власника або уповноваженого ним органу. Згідно зі ст. 20 Закону "Про зайнятість населення" на підприємства незалежно від форм власності, покладений обов'язок працевлаштування лише визначеної місцевими органами влади кількості осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.

На другій стадії працевлаштування укладається трудовий чи учнівський договір згідно з направленням служби зайнятості. Таким чином, діяльність державної служби зайнятості є посередницькою між громадянами, які звернулись до неї за допомогою, та підприємствами. її направлення є обов'язковими для підприємств лише щодо осіб. Які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Ці категорії громадян зазначені у ст. 5 ЗУ "Про зайнятість населення", а також інваліди. Щодо інших громадян, які мають направлення служби зайнятості, то підприємства вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але така відмова має бути обґрунтованою, оскільки ст. 22 КЗпП містить одну з найважливіших гарантій трудових прав працівників - заборону необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу. За різних обставин: зміни в організації виробництва і праці, простої, скорочення обсягів виробництва тощо, підприємство може відмовити у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ним заявлені. При цьому, за ч. 3 ст. 20 Закону підприємство відшкодовує службі зайнятості всі виграти, пов'язані з працевлаштуванням, профпідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю.

Суб'єкти підприємницької діяльності теж здійснюють посередницьку діяльність у працевлаштуванні. Згідно ст. 18 Закону вони можуть надавати платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном лише на підставі дозволу, який видається Державним центром зайнятості.

Наказом Ліцензійної палати України, Державного центру зайнятості від 22 лютого 1999 року №19/15 затверджено Інструкцію про умови і правила провадження підприємницької діяльності з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням, яка встановила поняття посередництва працевлаштування на роботу за кордоном. Посередник повинен пройти реєстрацію у місцевому центрі зайнятості, укласти контракт з іноземним суб'єктом господарської діяльності про працевлаштування громадян України (в письмовій формі). Забороняється стягувати будь-які види попередніх оплат за посередництво до остаточного укладення громадянином трудового договору з роботодавцем, здійснювати посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном з роботодавцем за тими трудовими договорами, які не містять умов соціального захисту працівника та пропонувати роботу, яка по своїй діяльності заборонена чи зайняття якою тягне за собою відповідальність.

Згідно Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України усі підприємства зобов'язані:

- зареєструватися в місцевих центрах зайнятості як платники зборів до Державного фонду сприяння зайнятості населення;

- щомісячно надавати інформацію про наявність вільних робочих місць, використання працівників з режимом неповного робочого часу, про простій підприємства, про всіх прийнятих працівників відповідно до форм державної статистики.

Згідно ст. 20 Закону "Про зайнятість населення" підприємства повинні подавати дані:

- про наступне вивільнення працівників (за 2 місяці до вивільнення);

- про проведене вивільнення (в 10-денний строк після вивільнення).

За неподання таких відомостей або порушення термінів стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника.

Всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштовуватися за сумісництвом або у вільний від навчання час мають право звертатися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні. Ці послуги надаються для громадян безкоштовно. Підлягають реєстрації в державній службі зайнятості незайняті громадяни, інваліди і пенсіонери, які звертаються до служби за сприянням у працевлаштуванні. Підлягають обліку і громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Питання реєстрації та обліку регламентуються Положенням про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу.

Наприклад, випускники вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за держзамовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення, подають направлення на роботу і скріплену печаткою замовника довідку про відмову в працевлаштуванні або довідку про самостійне працевлаштування.

Особливі гарантії (п. 1 ст. 26 Закону) передбачено для категорії громадян, які втратили роботу вимушено, для яких існує спеціальний порядок реєстрації. Повинні бути зареєстровані:

- протягом 7 календарних днів після звільнення - працівники;

- трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника (п. 1 ст. 40 КЗпП);

- протягом 1 місяця після звільнення - працівники, звільнені у зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з території радіоактивного забруднення;

- протягом 7 календарних днів з дня поставлення на військовий облік військкоматами - військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію;

- протягом 7 календарних днів після звільнення - громадяни, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання профзахворювання.

Якщо ця категорія громадян без поважних причин своєчасно не зареєструвалася, то вони втрачають пільги, які передбачені п. 1 ст. 26 Закону. Громадяни, які звернулися до служби зайнятості, мають право на безкоштовну професійну орієнтацію і консультацію. Протягом 7 календарних днів з моменту реєстрації громадянам, які зареєструвалися, підбирається підходяща робота, яка відповідає освіті, професії, кваліфікації і надається в тій самій місцевості, де він проживає, а заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою. При цьому враховується стаж громадянина, попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття.

Необхідно зауважити, що для різних категорій громадян, які потребують працевлаштування, підходящою вважається робота з різною характеристикою. Наприклад, для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії, підходящою є робота, яка потребує попередньої профпідготовки, або оплачувана робота, яка не потребує профпідготовки. Що стосується громадян, які працювали не за професією понад 6 місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією може бути відповідною за умови попередньої перепідготовки або підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії.

За загальним правилом у разі відсутності підходящої роботи громадянинові надається статус безробітного.

Законодавством передбачені особливості працевлаштування окремих категорій громадян. Так, ЗУ "Про основи соціальної захищеності в Україні", Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів регулюють питання працевлаштування інвалідів. їх працевлаштуванням займаються державна служба зайнятості, органи Міністерства праці та соціальної політики України, місцевими радами, громадські організації інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я, здібностей і професійних навичок до висновків МСЕК.

Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів проводиться відповідно до Порядку працевлаштування випускників вузів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням; Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України. Працевлаштування вивільнюваних працівників здійснюється відповідно до ст. 49-2 КЗпП. Встановлені також особливості працевлаштування і деяких інших категорій громадян (осіб, звільнених з місць позбавлення волі, звільнених з лав Збройних Сил України або альтернативної служби та інших).

В умовах соціально-економічного становлення України однією з найболючіших соціально-економічних проблем залишається незайнятість молоді. За даними соц. дослідження в 1991 році лише 10% молодих людей зізнавалися, що побоюються безробіття, а в 2002 році - вже 40% відповідали, що можуть залишитися без роботи.

За Державною програмою зайнятості населення на 2001-2004 р., щороку потребували приблизно 330 тис. випускників шкіл, ПТУ та вузів. Водночас значна кількість робочих місць залишається вільними через занадто низький рівень оплати, затримки з їх виплатою, важкі та шкідливі умови праці, безперспективність.

Для вирішення існуючих проблем в Україні створено мережу закладів і установ, що сприяють зайнятості молоді. Серед таких закладів - молодіжний центр праці (МЦП), який:

- створює бази даних про молодь, яка звернулась до МЦП з приводу працевлаштування та при наявності вільних робочих місць для молоді на підприємствах регіону;

- добирає місця роботи для молодих громадян, які звернулись з проханням про працевлаштування;

- надає інформацію з питань здобуття освіти або професії;

- сприяє створенню молодіжних підприємств наданням юридичних та інших консультаційних послуг;

- організовує ярмарки, виставки товарів, вироблених молоддю.

Сьогодні діє більш 40 таких центрів в обласних, районних центрах чи містах, які діють на основі Постанови Кабінету міністрів України "Про затвердження Типового положення про МЦП" і самого Положення.

Але основні завдання молодіжного центру праці полягають не лише в сприянні працевлаштуванню, підготовці, перепідготовці та підвищенню кваліфікації молоді, організації зайнятості молоді за навчальний час, а й у залученні молоді до підприємницької діяльності, створенні відповідних умов функціонування і ефективного розвитку молодіжного підприємництва. Саме серед молоді найбільший відсоток потенційних підприємців. Кожна десята молода людина хотіла б займатися підприємництвом, але не реєструючи його, 40% хотіли б офіційно ним займатись. Але лише 5% респондентів віком 18-28 років офіційно займаються підприємництвом. Завдання МЦП - надавати якісну інформацію молоді щодо започаткування власної справи, навчити її підприємництву.

Кінцевим результатом роботи молодіжних центрів праці є збільшення чисельності молоді, яка знайшла роботу. Цьому підпорядковані і інші державні установи, основне завдання яких полягає в здійсненні працевлаштування громадян.

Висновки

Праця як термінологічне явище - це діяльність людини: сукупність цілеспрямованих дій, що потребують фізичної та розумової енергії і мають своїм призначенням створення матеріальних та духовних цінностей, це труд, робота, на яку витрачається багато сил.

Отже, праця є багатозначним поняттям, оскільки в її основі лежить діяльність людини з цілим комплексом інтересів як фізичних, так і розумових. Саме це і зумовлює підвищений інтерес до вивчення такого явища багатьма науками, зокрема, медичними, психологічними, правовими, соціальними, філософськими та ін.

Уся історія людства розвивається завдяки праці, бо все, що потрібно для життя і розвитку людини, створюється працею, а її усуспільнений характер створює передумови поєднання особистих і колективних інтересів. У трудовому процесі людина за допомогою знарядь праці змінює предмет праці, надаючи йому відповідних властивостей, сформованих в її уяві завчасно. Така трудова діяльність має свідомий, цілеспрямований, суспільне корисний характер, властивий усім суспільно-економічним формаціям.

Конституція України визначає, що найвищою цінністю є людина, закріплює її права і свободи та зобов'язує державу захищати права і свободи людини та громадянина. Всі люди народжуються вільними і вони рівні у своїх правах. Одне з конституційне закріплених прав громадянина в Україні є "право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується".

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що кожній людині належать виключно право обрання праці, яка їй подобається, яка приносить задоволення, тому що саме тут людина як особа здатна усвідомити, відчути, який вид діяльності їй найбільше підходить: вона може займатися підприємницькою діяльністю, бути домогосподаркою чи юристом, фермером або працювати індивідуально.

Слід наголосити, що людина добровільно погоджується на ту чи іншу працю. Всяка робота, служба, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання, тобто з позиції сили, втрачає принцип добровільності і заборонена Конституцією.

Трудові правовідносини виникають не з примусової праці, а характеризуються свободою праці. Згідно норм трудового права працівник може вільно укладати і в будь-який час розривати трудовий договір; він не обмежений у виборі підприємства; під час дії даного договору працедавець не може вимагати виконання роботи, не передбаченої законодавством.

Свобода праці - це важливий елемент загальновизнаної свободи людини та громадянина. законодавство конституційний працевлаштування

Конституція України та трудове законодавство встановлюють цілу низку юридичних гарантій. Які забезпечують право на працю. Конституція України вперше в історії держави встановила заборону примусової праці, що стало суттєвою гарантією свободи праці. В цьому конституційному положенні ми бачимо нове ставлення до права на працю.

Громадяни України мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом самостійного звернення до підприємства, установи чи роботодавця або при безоплатному сприянні державної служби зайнятості.

Українська держава мобілізує всі свої можливості, щоб забезпечити працездатних громадян роботою, а при неможливості це зробити - надає державну допомогу. Розроблено і діють загальнодержавні та територіальні програми зайнятості, реалізація яких покладена на органи державної служби зайнятості.

Список використаної літератури та посилань

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Донецьк: ВКФ "БАО", 1997.

2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р., №322-УШ. із змінами і доповненнями на 20.05.2004 р.

3. Про зайнятість населення. Закон України від 01 березня 1991 р., №803-XII із змінами і доповненнями на 2004 рік.

4. Про умови соціальної захищеності в Україні. Закон України від 21 березня 1991 р., із змінами і доповненнями на 2004 рік.

5. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права // Діюче міжнародне право. Складачі Ю.М. Колосов., Є.С. Кривчиков. - М., 1997.

7. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 04 листопада 1950 р., і 11 протоколів до неї.

8. Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затверджене постановою КМУ від 03 травня 1995 р., №314.

9. Положення про організація роботи по сприянню зайнятості населення в умовах масового вивільнення працівників, затверджене постановою КМУ від 31 грудня 1993 року.

10. Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затверджений постановою КМУ від 22 серпня 1996 року.

11. Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і професійних навчально-виховних закладів України, затверджене наказом Міносвіти України від 23 березня 1994 р., №79.

Размещено на Allbest.ru

...