Зародження та становлення феодалізму у західноєвропейських державах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В основі феодального способу виробництва лежить власність феодалів на землю і їх неповна власність на працівників - кріпосних селян. Для феодалізму характерна система експлуатації особисто залежних від феодала безпосередніх виробників матеріальних благ. В умовах цього способу виробництва селяни наділялися землею і мали своє господарство, що забезпечувало поміщиків-феодалів робочою силою. Користуючись землею феодалів як наділ, селянин зобов'язаний був працювати на них, обробляти поміщицьку землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці. Хоча феодал на відміну від рабовласника не був повним власником селянина, економічна залежність селян від феодалів доповнювалася їх позаекономічним примусом.

Феодальний лад, будучи черговим ступенем в поступальному розвитку людського суспільства, виник в результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було рабовласницького способу виробництва, що склався, - первісно-громадських буд. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі стосунки з'явилися такою суспільною формою, яка зробила можливим подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений в результатах своєї праці, тому його праця була ефективнішою і продуктивнішою в порівнянні з працею раба.

феодальний васалітет європа держава

1. Розклад первіснообщинного ладу і формування феодальних відносин у племен Європи

Становлення феодальних відносин в країнах Західної Європи мало свої особливості. До прикладу в Італії, Франції, Іспанії, Візантійській імперії період становлення цих відносин називають романським (сформувалися на основі соціально-економічної спадщини Римської імперії та господарських досягнень германських племен); в Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувся на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Причини феодалізації були характерні для всіх західноєвропейських держав:

– в генезі феодалізму велику роль відіграв уклад, успадкований від Римської імперії (колонат, патронат, землеробське рабство, велика земельна власність);

– чималу роль відіграли зародки феодалізму, які розвинулись у германців (рабство, напівсвобода, патронатні відносини, дружинний лад, наявність родової служилої знаті);

– зародки феодалізму у германців розвинулись у справжній феодалізм "благодаря воздействию производительных сил, найденных у завоеванных странах";

– варварські завоювання привели до подальшої натуралізації і аграризації економіки;

– католицька церква і світські землевласники широко практикували систему прекаріїв (селянин, щоб захистити себе вступав під патронат феодала);

– ранньофеодальна держава в особі королів широко практикувала роздачу земель спочатку на умові бенефіція (земельне пожалування при умові несення військової служби, яке не передавалось у спадок), а потім лена (який передавався у спадок);

Класичним зразком феодального суспільства вважається французька модель, хоч в кожній країні процеси феодалізації мали свої особливості. Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі королівства франків (V-IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції - Північної Галлії (сучасна Франція), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

Сучасні дослідники вважають, що процес становлення феодалізму йшов двома шляхами.

По-перше, як результат синтезу протофеодальних елементів піздньоантичного і варварських суспільств (за еталон умовно приймають північно-французьку модель феодалізму, де він утвердився достатньо рано - на території Північно-східною Галії в VХI-IX ст.). Характерний, що швидше розвивалися ті регіони, де варварський елемент синтезу превалював над античним. Біля варварських племен елементи нових ладів знаходили вираження у використанні рабів патріархального типа як землеробів, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, все більшому розвитку дружинних стосунків, що підривали систему військової демократії.

По-друге, так званий безсинтезний шлях генезису феодалізму, що минав при повній відсутності греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабкими його елементами. Він характерний для Англії (за винятком південних районів), Південної Шотландії, частково Німеччині.

2. Форми селянської залежності

Процес становлення залежного селянства в VII -- на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів-сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет -- привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян до виконання панщини, грошового і натурального чиншу.

"Протягом VIII--IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Однак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Великого (768--814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали успіху." [1, с.679]

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули військово-політичного та територіального характеру. Посади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасовувалися громадянські права вільних селян у політичному житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3--4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регламентувалися фізичні покарання залежних людей, їхні примуси.

В Англії наприкінці XI--XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з сферикоролівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв" стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3--4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель.

"У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII--XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З кінця XII--XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів." [3, с. 356]

3. Феодальна ієрархія

Феодальна ієрархія -- військово-політична організація феодалів у середньовічній Західній Європі; поділ на вищі й нижчі посади, чини; система підпорядкованості нижчих за посадою й чином представників класу феодалів вищим. Звідси й вислів "ієрархічна драбина". На її вершині перебував король, що вважався верховним сеньйором усіх феодалів, їхнім сюзереном. Нижче за нього стояли найбільші світські й духовні феодали (герцоги, графи, архієпископи, єпископи), що отримували свої землі безпосередньо від короля. Формально вони підкорялися королю як його васали, однак фактично були майже незалежні від нього -- мали право вести війни, карбувати гроші, інколи здійснювати вищу юрисдикцію у своїх володіннях, їхніми васалами були також досить великі землевласники -- барони, які мали певну політичну владу своїх володіннях. Баронам були підпорядковані дрібніші феодали -- лицарі -- ще нижчі представники панівного класу, у яких не завжди були васали. Кожний феодал був сеньйором стосовно феодала, який стояв нижче на ієрархічній драбині, якщо той отримав від нього землю, і васалом феодала, який стояв на щабель вище, держателем землі якого він сам був. Феодали, що стояли на нижчих щаблях, здебільшого не підкорялися феодалам, васалами яких були їхні безпосередні сеньйори.

В усіх країнах Західної Європи (крім Англії) відносини всередині регулювалися правилом "васал мого васала -- не мій васал".

4. Сутність сюзеренітету-васалітету

В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме - наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

"Взаємовідносини між сюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI ст. складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внески (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін.). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу)." [2,с.478]

Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо, що була притаманна і західнослов'янським країнам, особливо Чехії. Правовий пам'ятник Німеччини XIII ст. "Саксонське зерцало" нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.

5. Виникнення ранньофеодальної держави

Ранньофеодальне суспільство Західної Європи - дуже цікавий зразок державно-правового розвитку. Специфіка суспільства полягала у тому, що монархи постійно прагнули до зміцнення своєї влади. При цьому - свідомо чи несвідомо - королі Англії, Франції, Німеччини (з X ст. - імператори) застосовували одні й ті ж прийоми: зміцнення державного управлінського апарату залученням людей незнатного походження; заміна феодального ополчення, наскільки це можливо, найманою армією; запровадження єдиного королівського суду та єдиних, спільних для усієї країни норм права; запровадження єдиної спільної грошової одиниці тощо. Ці зусилля, як правило, мали лише тимчасовий успіх. Будь-яке ослаблення влади монарха (наприклад, унаслідок успадкування престолу молодим недосвідченим спадкоємцем чи у результаті зовнішньої агресії або втручання римського папського престолу) ознаменовувалося своєрідним реваншем крупних феодалів, які швидко відвойовували втрачені позиції у галузі державного будівництва, судочинства та власних привілеїв.

6. Особливості виникнення держави у франків. Верденський договір

Традиційно еволюцію феодального способу виробництва починають розглядати з прикладу Північної, що став класичним, Галії, де в 486 р. виникло Франкська держава. (Франки - одна з конфедерацій німецьких племен.) У V-VII ст. тут правила династія Меровінгов, з кінця VII до середини IX ст. - Каролінгів.

Основні відомості про господарство франків меровингского періоду містяться в судебнику "Саллічеська правда". У землеробстві панувало двопілля, обробляли жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля спахували 2-3 рази, боронували, посіви прополювали, зачали застосовувати водяні млини. Розвинулося скотарство.

У V-VI ст. біля франків вже існувала приватна, вільно відчужувана власність на рухоме майно, індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу її жителів - дрібних вільних землеробів, що складали общину. Вдома і присадибні ділянки були в індивідуальній власності, але вільно розпоряджатися спадковими наділами міг тільки колектив общини. Ліси, пустки, болота, дорогі, неподілені луги залишалися в спільному володінні.

"В кінці VI ст. біля франків виникла індивідуальна, вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей - алод. Це привело до поглиблення майнової і соціальної диференціації, розкладання общини, стало передумовою зростання великої феодальною власністю. Права общини розповсюджувалися тільки на неподілені угіддя. Сама вона з колективу великих сімей перетворилася на сусідську общину-марку, що складалася з індивідуальних сімей. Земля оброблялася в основному вільними селянами, але франкське суспільство знало напіввільних і рабів.

Крупне землеволодіння формувалося двома шляхами. По-перше, за рахунок тих, що королівських земельних подарували світської і духовної знаті. По-друге, за рахунок масового розорення селян-аллодистів, які були вимушені віддаватися під заступництво крупних землевласників, що ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався коммендацией). Часто це означало вступ селян до поземельної залежності.

У VIII-IX ст. у франкскому суспільстві склалися основи феодального ладу. Зростання крупної земельної власності прискорилося, крупні землевласники почали прямо захоплювати селянські наділи, складалися основні класи феодального суспільства." [3,с.496]

На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за силою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов'язаних. Зломивши на деякий час масовий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франкського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.

Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна - Карлу Лисому, середня - франкське королівство (північна Італія) - Лотарю. Лотарь одержав корону імператора.

Верденський договір поклав початок самостійному існуванню трьох європейських держав - Німеччини, Франції, Італії.

"Розпад імперії Карла Великого у середині ІX століття поклав початок самостійному існуванню Східно-Франкського королівства. Через сто років воно стало називатись Тевтонською державою, а пізніше - Німеччиною. Німеччина як єдиний державний простір виникла не відразу. У Тевтонській державі було кілька ранньофеодальних утворень - герцогства Саксонія, Тюрінгія, Франконія, Швабія та Баварія. Герцог мало чим відрізнявся від вождя племені, організація влади була примітивною. Наприкінці X ст. князівства згуртувались, у них з'явилась чудова на той час армія." [3, с. 502]

Сповільнені темпи розвитку феодалізму на німецьких землях зумовили тривале збереження там пережитків звичаєвого права, що відповідало інтересам землевласників. Безліч князівств заважала встановленню єдиних норм права. Майже у кожній частині країни діяли свої правові звичаї, з яких панівний стан намагався закріпити ті, що оберігали їхні привілеї. У XІІ-XVІ ст. у правотворчості велику роль відігравали шефени - члени феодальних судів. Вони зобов'язані були не тільки з'ясовувати фактичну сторону справи, усвідомлювати й оцінювати докази, а й у разі потреби "відшукувати права". Тому навіть коли випадки були однаковими, шефени могли виносити найрізноманітніші вердикти, враховуючи інтереси феодалів.

7. Виникнення держави у англосаксів

Близько 449 р. германські племена, сакси, юти та тюрінги, перейшовши через Ла-Манш, утворили на Британських островах кілька (7) варварських королівств. Після германського завоювання Британських островів підкорені місцеві кельти були перетворені у напіввільних летів. Англосаксонська знать (ерли) отримала невеликі земельні наділи - "гальди". Площа такого гальда - близько 40 га орної землі. В VI--VII ст. розпочався процес укрупнення феодальної власності. Колишні сім варварських королівств зливаються в три. Одночасно відбувається наступ ерлів на сільські общини і закріпачення селян. Користуючись усобною боротьбою королівських династій та війнами між королівствами, ерли домагаються надання їм імунітетних грамот. Місце колишніх старійшин в управлінні місцевими общинами посідають королівські чиновники з числа ерлів.

"Найдавніший англосаксонський кодекс "Правда Етельберга" був створений у VII ст. Уже в цьому документі спостерігаємо класове розшарування суспільства. Так, за убивство вільного - ерла - винний карається штрафом у 100 шилінгів. За убивство лета, залежно від категорії, до якої належить убитий, штраф становить відповідно 80, 60 і 40 шилінгів. Життя безземельного наймита оцінене у 6 шилінгів. Показово, що життя усіх вільних членів суспільства захищене правом однаково - у 100 шилінгів, незалежно від службового чи майнового становища убитого. В законнику короля Альфреда (890 p.) убивство вільного - ерла - оцінюється уже неоднаково: від 200 до 1200 шилінгів. У вищу суму оцінене життя найбільш знатних ерлів." [1, с. 690]

Загалом в Англії відбуваються ті ж процеси державного будівництва, що і у франків. Від народних зборів функції управління переходять до рук короля і його ради - вітенгемота ("збори мудрих"). На місце родоплемінних старійшин призначаються королівські чиновники - елдормени. Однак феодалізація англійського суспільства розпочалася у IX ст. і підходить до свого завершення у середині XI ст., коли престол англосаксонських королів був захоплений герцогом Нормандії Вільгельмом І Завойовником (1066 р.). Останній з метою виявлення тих засобів, якими може послуговуватися держава, провів статистичне дослідження своїх володінь. Воно здійснювалося з допомогою місцевого населення, яке змушували свідчити під присягою, "як на страшному суді". Звідси назва рукопису, який зберігся до наших днів,- "Книга страшного суду". Більша частина селян на цей час перебувала в кріпосній залежності і дістала назву "вілланів". Важко розповісти щось конкретне про суть і об'єми їх обов'язків. Однак, поза сумнівом, навіть у цей час ще зберігаються значні прошарки особисто вільних селян.

Англійський феодалізм відрізнявся від континентального не лише відставанням у часі. Тут, на Британських островах, перша (VI ст.) і друга (XI ст.) хвилі завойовників натрапляла на відчайдушний опір підкореного кельтського, а згодом англосаксонського етносів. Королівська влада була змушена примушувати усіх членів пануючого класу, від аристократії аж до простого рицарства, вірно служити короні. І, навпаки, експлуататори-іноземці об'єдналися навколо короля-завойовника для збереження свого панівного становища.

8. Утворення феодальної державності у південних та західних слов'ян

Утворення феодальної державності у південних та західних слов'ян ми можемо розглянути на прикладі таких держав, як Польща, Чехія, Сербія, Болгарія.

Виникнення держави на польських землях належить до VІІ-ІХ ст. Першим безумовним свідченням цього є княжіння Мешко І (960-992рр.), якому вдалося об'єднати майже всі польські землі. При Мешко І Польща приймає християнство за католицьким обрядом. У склад панівного класу вливається новий елемент - духовенство. У цей і наступний періоди завершується феодалізація польського суспільства. За рахунок селянських общинних земель виникають княжий домен і велике землеволодіння взагалі. Основна маса вільних селян стає залежною. Як і в інших ранньофеодальних державах, у Польщі процес закріпачення селянства розтягнувся на три-чотири століття. Завершився він не раніше ХІІ ст. У Х-ХІ ст. виникають перші польські міста Краків, Гнєзно, Вроцлав та інші.

Виникнення і розвиток феодальної держави у Чехії розпочалося із князівства Само (623-658 рр.) - об'єднання чесько-моравських племен. Після його розпаду на початку ІХ ст. виникла Велика Моравська держава, яка за дуже короткий строк досягла значної внутрішньої консолідації і великого зовнішньополітичного значення. Але ця держава існувала недовго. У 906 р. Велика Моравія загинула під ударами угорських феодалів. За десять років до її загибелі з неї виділилось Чеське князівство із столицею в Празі. У середині Х ст. в князівстві формується ранньофеодальна держава. Її князям з династії Пржемислів вдалося відстояти свою незалежність, дещо обмежити сепаратизм великих феодалів, встановити дружні відносини з Київською Руссю.

"У Болгарії протягом VІІ-ІХ ст. відбувається процес формування феодальних відносин. Панівне становище у феодальному суспільстві займають представники родоплемінної знаті протоболгар на чолі з ханом і його дружиною, про що свідчить термінологія протоболгарського походження, яка збереглася до наших днів (Болгарія, болгари, назви багатьох міст і т.д.). Але панування протоболгар над слов'янами продовжувалось недовго. Оточені монополітним і сталим землевласницьким слов'янським середовищем, кочівники-протоболгари з часом стали осідати на землі, засвоювати слов'янські звичаї і мову, а через два століття повністю асимілювались слов'янами, втративши свою стару культуру і мову. До Х ст. Завершується процес формування єдиної болгарської народності. З кінця VІІІ ст. із розповсюдження християнства до феодалів приєдналось і вище духовенство, єпископат. Представники аристократії називалися жупанами, боілами, тарханами, багагурами, а в сукупності вся знать називалась боярством (болярством). Дружинники хана (богаїни) входили в склад нижчого шару правлячого класу.

Дещо пізніше, ніж у болгар, держава виникає у сербів. Ще в Х ст. у Сербії зберігається ділення на племена, народні віча, ради старійшин. Сільські общини об'єднувались жупою, так називався невеликий регіон, де жило декілька родів."[2, с. 695]

У ХІ ст. з розвитком феодальних відносин були зроблені перші спроби об'єднання регіонів. Ці спроби призвели до результату через століття, в княжіння великого жупана центрального сербського регіону Рашки - Стефана Немана. Син Немана, Стефан Першовінчаний, присвоює собі титул короля. Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатного військового і політичного діяча Стефана Душана (1308-1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих князів, а також примусити візантійських, угорських і болгарських феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе "королем Сербії, Дуклії, Хлуму, Зети, Албанії і Примор'я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії", а через рік коронувався "царем сербів і ромеїв". Проте після його смерті Сербія знову розпалась на самостійні князівства й володіння, чим і скористались король Угорщини і султан Османської Туреччини. Частина території Сербії незабаром відійшла Угорщині та Венеції.

Висновок

Отже, розглянувши період зародження та становлення феодалізму у західноєвропейських державах, ми бачимо, що західна модель феодалізму при всіх її соціальних недоліках все ж є найбільш динамічною і прогресивною. Як і феодальна держава, феодальне право неоднакове у різних системах феодалізму. Загальною відмінною рисою "західного" феодального типу є його становість, тобто правова нерівність людей залежно від належності до тієї чи іншої соціальної групи, корпорації. Сеньйорально-васальні відносини серед феодалів регулювалися денним правом; стосунки між феодалами і селянами - власне феодальним (кріпосним) правом; у містах діяло міське право.

Принцип нерівності у праві - докорінна риса західного феодального права: не рівні у праві король і герцог, герцог і граф, граф і шевальє; нерівні лицар і селянин, нерівні селяни фригольдер та копігольдер, серв та вілан; нерівні учень цеху, підмайстер та майстер.

Виникнення станового ладу потребувало створення особливих нормативних систем для регулювання стосунків як усередині кожного стану, так і для забезпечення їхньої взаємодії з іншими соціальними прошарками. Феодальне право характеризувалося виникненням корпоративних правових систем, тобто кожен стан виступав єдиною корпорацією зі своїми правами і привілеями.

Особливістю феодального права є також правовий партикуляризм - існування власне традиційного права в окремих історичних областях держави. Він визначався розвитком імунних прав, сеньйорального законодавства та сеньйоральної юстиції.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. - К.: Видавництво "Академія", 2002. - 678 с.

2. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. - К.: Ін Юре, 2003. (попереднє видання).

3. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн / За ред. Гончаренка В.Г. - К., 1998.- Т. 1 і 2.(попередні та наступні видання).

Размещено на Allbest.ru