Українська радянська державність в контексті реалізації більшовицької моделі централізованої держави 1918 - 1929 рр. (Історичні аспекти проблеми)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КРИВОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

МАРЦЕНЮК Лариса Миколаївна

УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ МОДЕЛІ ЦЕНТРАЛІЗОВАНОЇ ДЕРЖАВИ. 1918 -- 1929 РР. (ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 1998р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в КРИВОРІЗЬКОМУ ДЕРЖАВНОМУ ПЕДАГОГІЧНОМУ ІНСТИТУТІ МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ УКРАЇНИ

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Горбань Юрій Андрійович, Київський університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української історії та етнополітики

Офіційні опоненти: Білас Іван Григорович, доктор історичних наук, доктор права, професор кафедри міжнародного права інституту міжнародних відносин київського університету імені Тараса Шевченка, народний депутат України

Верменич Ярослава Володимирівна, кандидат історичних наук, старший співробітник інституту історії України НАН України

Провідна установа :Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН Історії

Захист відбудеться “ 25 ” грудня 1998 р. о 10-00 год.

На засіданні спеціалізованої вченої ради К 01.01.38. Київському університеті імені Тараса Шевченка (252601, м.Київ: вул. Володимирська, 60, кімн.349).

З дисертацією можна ознайомиться у науковій бібліортеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252601, м.Київ: вул. Володимирська, 60, кімн.10).

Автореферат розісланий “ 23 листопада ” 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.П. Гончаров

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Державотворчі процеси сьогодення активізували вивчення проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду минулого. Особливого значення за умов розбудови української державності набуває проблема аналізу тих процесів, що відбувалися в політичному житті України в 1918 -- 1920-ті роки і фактично призвели її до перетворення на автономію в межах псевдофедеративної союзної держави. Потреба об'єктивної, зваженої оцінки подій у зазначений період, оцінки, звільненої від ідеологічних нашарувань, визначає актуальність теми в науково-теоретичному плані.

Актуальність проблеми зростає у зв'язку з тим, що за умов загострення системної кризи в країні в свідомості пересічних громадян соціально-економічні негаразди пов'язуються з незалежністю України. Як наслідок, зростає ностальгія за союзним минулим та дедалі більше поширюється так званий синдром нероздільності з Росією. Ідеї нового варіанту відродження "співдружності" пропагують переважно представники деяких партій "лівого" спрямування. Перелічені обставини не сприяють консолідації української нації і є негативними чинниками українського державотворення.

Низький рівень національної свідомості, що є наслідком імперської ідеології, несконсолідованість політичних сил навколо національної державницької ідеї за сучасних умов мають певні паралелі з періодом 1918 1920-х років. Піднесення національно-визвольного руху та розпад Російської імперії 1917 року надавали українському народові шанс зреалізувати ідею державної самостійності. Але багатовікова бездержавність та низький рівень національної свідомості зумовили внутрішні чинники, які при взаємодії із зовнішніми призвели до поразки українських національно-визвольних змагань 1918 -- 1920 років та до насильницького втягнення України до радянської системи. Але незважаючи на те, що Українська СРР не постала як результат волевиявлення українського народу, радянська форма державності за умови консолідації політичних сил національної орієнтації надавала можливість збереження власної незалежної держави, що регулює стосунки з Росією в площині міжнародних відносин. З'ясування справжніх причин того, чому зазначена можливість не була зреалізована на практиці, робить дослідження, на думку дисертанта, актуальним не тільки в науково-пізнавальному, але і в практично-політичному плані. Досвід минулого необхідно враховувати в сучасній практиці -- через його критичне узагальнення та наукове осмислення.

Виходячи з того, що українська радянська державність була нерозривно пов'язана і залежала від реалізації на практиці більшовицької концепції багатонаціональної держави, предметом дослідження обрано науковий аналіз процесів та явищ історичного значення, пов'язаних з державно-політичним статусом України під час так званого об'єднавчого руху республік і в системі союзної держави.

Об'єктом дослідження стали архівні та опубліковані матеріали вищих органів влади та управління УСРР, РСФРР, СРСР та партійних органів; твори В.І. Леніна з національного питання, його промови та листи, написані впродовж 1903 -- 1922 років; промови і статті інших державних та партійних діячів, періодична преса.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1918 -- 1929 роки з ретроспективним аналізом формування теоретичних засад більшовицької національної політики, починаючи з моменту заснування партії.

Методологічні принципи, якими керувався автор, виходять з вимог всебічного аналізу історичних процесів та явищ у всій їх суперечливості та неоднозначності:

- об'єктивний аналіз процесів та явищ суспільного життя, вільний від коригувань під політичну чи будь-яку іншу кон'юнктуру;

- науковий плюралізм, який виключає будь-чию монополію на наукові істини;

- критичне ставлення до об'єкта дослідження;

- порівняльний аналіз, якщо йдеться про однотипові, одношерегові об'єкти дослідження;

- аналітичний підхід, вільний від однозначних оцінних визначень, тим більше емоційних, які нехтують об'єктивною багатогранністю історичних процесів та явищ;

- широкомасштабний історичний синтез, який дозволяє розширити поле історичного дослідження, збагатити історію знаннями з інших галузей науки.

Стан наукової розробки проблеми. Досліджуючи проблему, дисертант враховував науковий доробок вітчизняних і зарубіжних істориків, політологів та істориків права. З урахуванням специфіки політичної ситуації, яка зумовлювала підхід до розв'язання національно-державної проблематики, виокремлюються етапи в розвитку радянської історіографії, характеризуються їх особливості.

Висвітлення окремих аспектів поставленої в дисертації проблеми започатковано в публікаціях 20-х років переважно істориками права. Дослідження їх грунтувалися на вузькій джерелознавчій базі, що обмежувалася законодавчими актами, і не могли розкрити дійсний стан стосунків між радянськими республіками та центром. Тому, характеризуючи суть радянського федералізму та визначаючи державно-правовий статус республік у складі Союзу РСР, автори виходили із зовнішніх проявів суверенітету республік, задекларованих у конституційних актах. Але при визначенні форм об'єднання республік до утворення СРСР спостерігався відступ від загальноприйнятих партійними колами офіційних догм, що визначали стосунки як розвиток радянської соціалістичної федерації. Стосовно цього варта уваги як спроба спростувати федеративний зв'язок республік на той час точка зору М.Палієнка та М.Рейхеля<$FДив.: Палиенко Н.И. Конфедерации, федерации и Союз социалистических советских республик. -- Харьков, 1923. -- С.48; Рейхель М.О. Очерк конституционных взаимоотношений советских республик. -- Харьков, 1925. -- Ч.1. -- С.51.>, які розглядали договірні відносини радянських республік як конфедеративні. Проте, виходячи з аналізу фактичних стосунків, дослідники не враховували при цьому принаймні двох обставин: відсутності правового документа, що закріплював би створення конфедерації, та відсутність рівності республік у стосунках з Росією і підпорядкування їх управлінським структурам РСФРР. Іншу позицію займав дослідник-правник В.Ігнатьєв, який вважав, що союзна держава склалася задовго до утворення СРСР<$FДив.: Игнатьев В.И. История образования Союза ССР // Советское строительство. -- 1932. -- <186> 12. -- С.14 -- 24.>. Його точка зору, на думку дисертанта, фіксує дійсний характер відносин між радянськими республіками та централізаторський курс московського уряду, хоча таких висновків на той час автор, звичайно, зробити не міг.

Починаючи з початку 30-х років у літературі повністю утвердився єдиний сталінський підхід до визначення стосунків радянських республік до і після утворення СРСР. Так званий об'єднавчий рух республік зображався як торжество ленінської національної політики і єдина умова, за якої республіки в тісному братерському федеративному союзі змогли досягти розквіту, зберігаючи рівність та суверенність прав. Фактично сталінський підхід до проблем національно-державного будівництва та визначення державно-правового статусу УСРР зберігався до 1991 року.

Відзначаючи цінність нагромадженого науковцями матеріалу, особливо у 70 -- 80-ті роки, автор разом з тим доходить висновку, що аспекти державного будівництва тлумачилися дослідниками крізь призму існуючої партійної ідеології. Розглядаючи Україну в контексті взаємовідносин з іншими радянськими республіками, фактичне підпорядкування українських управлінських структур і концентрацію влади в державних органах РСФРР автори визначали як розвиток федеративних відносин. Створення СРСР зображалося ними як закономірний результат об'єднавчого руху республік на засадах добровільності, рівності всіх суб'єктів федерації нового, радянського типу, підкреслювалася їх внутрішня незалежність і суверенність.

Особливо дослідники наголошували увагу на "ініціативі" України в створенні СРСР.

Здобуття Україною незалежності відкрило новий період вітчизняної історіографії й надало українським науковцям можливість об'єктивно й неупереджено вивчати національно-державну проблематику.

В сучасній українській історичній науці знайшла відображення проблема визначення державного статусу України в досліджуваний період. Дослідники В. Адамський, Б. Канцелярук, С. Кульчицький. Див.:Канцелярук Б., Адамський В. Українська державність у контексті політичної стратегії Кремля: уроки історії (20-ті роки) Розбудова держави. - 1996. 186 11. - С.3 - 5; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 -- 1928 рр.). - Київ, 1996; Кульчицький С. Як вирішувалось "українське питання" (Чи була радянська Україна в 1917 - 1922 рр. незалежною?) Політика і час. -- 1994. - 186 9. - С.64 - 70; 186 10. - С.69 - 74; 186 11. - С.66 - 72; Кульчицький С. У площині державного співіснування: Радянська Україна і Радянська Росія Політика і час. - 1996. - 186 4. - С.61 - 70; 186 5. - С.61 - 70; Кульчицький С. Феномен української державності Розбудова держави. 1996 186 6. - С.55 - 72., відзначаючи протиріччя між декларованими принципами незалежності і суверенітету УСРР у 1919 -- 1922 роках та підпорядкуванням її структур органам РСФРР, дійшли висновку, що вже в роки громадянської війни Україна була включена до Радянської Росії, яка формувалася як унітарна держава. Створення СРСР надало лише іншої зовнішньої федеративної форми унітарній по суті державі. Разом з тим С.Кульчицький звертає увагу на помилковість суджень про статус УСРР у системі Союзу лише як псевдодержави. На його думку, реального змісту Україні як державі надавало національне життя, український народ, який стояв за лаштунками радянської державності.

Іншу точку зору на проблему стосунків між радянськими республіками до виникнення Союзу обстоює Б.Кухта<$FДив.: Кухта Б.В. З історії української політичної думки. -- Київ, 1994.>, вважаючи їх конфедеративними. Вади такого підходу вже відзначалися дисертантом при розгляді історіографії 20-х років.

В статтях науковців з'явилася об'єктивна оцінка окремих моментів, пов'язаних зі створенням Союзу РСР. В. Буткевич і Я. Дашкевич. Див.: Буткевич В.В. Связана ли Украина союзным договором 1922 г. Правда Украины. - 1991. - 7, 10 декабря; Дашкевич Я.Р. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, ессе. - Київ, 1993. наголошують увагу на відсутності принципу добровільності суб'єктів при його створенні та порушенні законності при правовому оформленні. Позицію керівних діячів України, спрямовану на захист її суверенних прав у період конституційного оформлення СРСР, ігнорування якої московським центром призвело до встановлення суворо централізованої держави, розкривають Л.Ложкін, Л. Нагорна, Л. Салига, В. Чехович.: Ложкін В., Цехмістро Н. Як ми об'єднувалися в Союз.

Позиція керівних діячів України в питанні створення СРСР Освіта. -- 1991 - 1 листопада; Нагорна Л.П. Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-ті роки крізь призму 90-х Український історичний журнал - 1993 186 1 - С. 3 - 16; Салига Л.П. Боротьба Х.Г.Раковського за розширення прав України під час конституційного оформлення СРСР (травень -- липень 1923 р.) Український історичний журнал - 1992. - 186 1. -- С.115 -- 124; Чехович В. Український проект союзного договору 1922 р.

Велика увага приділена науковцями дослідженню українізаційних процесів 20-х років, вивчення яких розпочалося ще наприкінці 80-х років, що враховував автор у ході дослідження.

Значну увагу дисертант приділив вивченню праць науковців західної діаспори та зарубіжної політології. Але, незважаючи на позитивні моменти, недостатня джерелознавча база досліджень зменшує їхню наукову цінність.

Зроблений в дисертації на підставі аналізу відповідної літератури узагальнюючий висновок своєю суттю зводиться до того, що через об'єктивні причини до сьогодні в історичній літературі немає цілісного об'єктивного уявлення про державний статус УСРР у 1918 -- 1929 роках. Проблеми, пов'язані з визначенням державно-правового статусу УСРР у 1918 -- 1922 роках, висвітлені фрагментарно. Крім констатації загальних тенденцій розвитку СРСР і перетворення його наприкінці 20-х років фактично на унітарну державу, в науковій літературі ще не приділялася увага аналізу державного статусу УСРР у системі союзної держави. У цьому автор бачить підтвердження доцільності вибору теми дослідження.

Враховуючи актуальність, практичну доцільність та стан наукової розробки головних проблем обраної теми, дисертант визначив мету та завдання дослідження.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі всебічного аналізу конкретного історичного матеріалу, критичного осмислення реалізації більшовицької концепції федеративної держави виявити співвідношення між задекларованим суверенітетом України та реальною дійсністю, визначити державно-політичний статус України з точки зору не тільки формально задекларованих принципів, але й умов для їх реального здійснення.

Мету дослідження дисертант конкретизує такими завданнями:

- проаналізувати вузлові моменти програми більшовиків у галузі національного питання, зокрема принцип права націй на самовизначення та теоретичну модель багатонаціональної держави;

- простежити тактику московського центру стосовно України, її характер та зумовленість;

- дослідити тенденції в розвитку українсько-російських стосунків у 1918 -- 1922 роках для з'ясування реального державного статусу України в цей час;

- розкрити механізм включення УСРР до складу союзної держави;

- дослідити реальний статус УСРР у системі союзної держави в 20-ті роки;

- розкрити позиції українських політичних діячів щодо взаємовідносин між Україною і Росією та проблем союзного будівництва в процесі реалізації концепції багатонаціональної держави;

- дослідити вплив українізації 20-х років на державне життя УСРР та домагання націонал-комуністами державної самовизначеності в цей період;

- з'ясувати причини втрати Україною її задекларованих суверенних прав.

На захист виносяться такі положення:

- національна програма більшовиків була послідовно централістичною й слугувала теоретичним підгрунтям для створення федеративного за формою, але унітарного по суті Союзу РСР;

- тактика московського центру стосовно України зводилася до безпосередньої чи прихованої форми інкорпорації її до складу Росії й демонструє протиріччя між декларативними заявами та практикою стосовно розв'язання питання про взаємовідносини УСРР та РСФРР;

- великодержавницькі тенденції з боку московського уряду в українсько-російських стосунках визначали реальний державний статус України в 1918 -- 1922 роках. У правовому відношенні проголошена як незалежна й суверенна держава УСРР фактично перетворилася на автономію унітарної по суті РСФРР;

- включення УСРР до складу союзної держави відбулося з порушенням норм міжнародного права: принципу добровільності суб'єктів федерації, доцільності її створення з точки зору національних інтересів республік та відсутності правового оформлення. "Ініціатива" України в ході об'єднання була наслідком цілеспрямованої волі РКП(б) та директивних розпоряджень;

- у системі союзної держави наприкінці 20-х років УСРР остаточно втратила рештки суверенітету й перетворилася на національний регіон (з певними автономними ознаками) по суті унітарної держави;

- політичне протистояння українських діячів, спрямоване на захист суверенних прав України, як у період реалізації концепції багатонаціональної держави, так і в період українізації 20-х років за умов відсутності власного політичного центру заздалегідь було приречене на поразку;

- українізаційні процеси 20-х років, незважаючи на непослідовність та половинчастість, сприяли відродженню національно-державного життя, надаючи зовнішніх ознак державності, але не могли змінити державний статус України в системі СРСР загалом;

- головними причинами втрати Україною незалежності в радянській формі державності та декларованих суверенних прав були унітарна за своєю будовою більшовицька партія, що переносила принципи своєї діяльності на організаційну структуру держави, а також відсутність консолідації політичних сил національної орієнтації в Україні та підпорядкованість КП(б)У московському центрові.

Наукова новизна результатів роботи, на думку автора, визначається новою постановкою та осмисленням на сучасному теоретичному рівні досліджуваних проблем. Зокрема, на підставі як всебічного аналізу і систематизації нагромадженого в історичній літературі фактологічного матеріалу, так і залучення нових архівних джерел визначено фактичний державно-політичний статус УСРР від початку створення радянської форми державності до остаточного перетворення її на національний регіон (з певними автономними ознаками) унітарної держави. Новим є висновок автора про те, що Україна за умови консолідації політичних сил національної орієнтації в 1918 -- 1920 роках мала реальний шанс позбавитися диктату московського центру й зберегти свою незалежність і суверенність в радянській формі державності. Наукова новизна присутня і в тому, що аналіз головних проблем досліджуваної теми здійснено на підставі ідейно та теоретично незаангажованих засад, принципів і методів наукового дослідження.

Практичну значущість результатів своєї роботи автор бачить у можливості використання матеріалів при подальшому науковому вивченні проблеми, написанні відповідного розділу підручника з історії України, розробці лекцій, методичних посібників, спецкурсів. Крім того, автор вважає, що актуальність теми зумовлює використання результатів дослідження в суспільно-політичній практиці з метою формування національної свідомості населення як головного чинника розбудови української державності, в діяльності політичних партій для досягнення консенсусу та злагоди в суспільстві та під час пошуку шляхів співробітництва з іншими державами. Автор сподівається, що ознайомлення з результатами дослідження з боку комуністів могло б сприяти перегляду їхніх програмових засад про відновлення Союзу і надати партії українського характеру.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертації і результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії Криворізького державного педагогічного інституту. Теоретичні узагальнення і фактичний матеріал, що містяться в дисертації, знайшли відображення в брошурі, статтях та тезах доповідей загальним обсягом 5,0 др. арк. Окремі аспекти дослідження апробовані на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях у містах Одесі (1993 р.), Кіровограді (1993 р.), Дніпропетровську (1993 р.), Кривому Розі (1995, 1997, 1998 рр.).

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження і зорієнтована на цілісне й послідовне висвітлення проблем, зумовлених предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено його предмет, об'єкт, хронологічні рамки, мету, завдання та методологічні засади, здійснено історіографічний аналіз наукової літератури, вказано на наукову новизну результатів дослідження та їх практичне значення.

У першому розділі "Теоретичні засади створення багатонаціональної радянської держави" аналізуються вузлові програмові положення більшовиків у галузі національного питання, зокрема принцип права націй на самовизначення та теоретична модель багатонаціональної держави.

В концептуальному плані автор не погоджується як з традиційними твердженнями радянської історичної науки про розвиток національної політики більшовиків, так і з думкою деяких представників західної діаспори про відсутність у них послідовної національної програми. Ретроспективний аналіз праць В.І.Леніна з національного питання, його промов, листів та програмових документів більшовицької партії дає підстави зробити висновок про чіткий і послідовний централізм їхньої позиції.

Ідеологічним підгрунтям централістичного підходу до розв'язання національного питання була утопічна за своєю суттю (як показав історичний досвід) концепція класової боротьби пролетаріату. Ідея всесвітньої революції, що мала привести до майбутньої безнаціональної єдності людства, не тільки зумовлювала централізм у розв'язанні питання про організаційний устрій держави і декларативність гасла про право націй на самовизначення, але й вела до підпорядкованості розв'язання національного питання інтересам класової боротьби. Тому автор розглядає зміну в поглядах більшовиків лише як зміну тактики стосовно неросійських народів залежно від конкретної політичної ситуації з метою розширення соціальної бази революції.

Результати дослідження підтверджують, що більшовицьке гасло про право націй на самовизначення, проголошене на II з'їзді РСДРП, не пов'язувалося з правом націй мати власну державу. Привласнення партією монопольного права самій розв'язувати питання про доцільність політичного визначення націй фактично перекреслювало декларований принцип. Теоретична модель майбутньої держави була віддзеркаленням багатонаціональної Російської імперії. Виступаючи проти децентралізації, більшовики обстоювали унітарну форму державного устрою з обласним самоврядуванням для національних окраїн.

За умов загострення міждержавних стосунків напередодні першої світової війни, очікуючи піднесення національно-визвольного руху поневолених народів і переростання його в світову революцію, В.І.Ленін концептуально обгрунтовує автономію як принцип устрою унітарної держави, але розглядає її з класових позицій пролетаріату, відкидаючи її національний зміст, національну культуру й розвиток. Конкретизація права націй на самовизначення як права на утворення власної держави не означала підтримки партією реалізації ними цього права.

Вимушене визнання можливості створення федерації як організації державного устрою зумовлювалося піднесенням національно-визвольного руху неросійських народів у 1917 році й було лише формою убезпечення багатонаціональної держави від розпаду.

Аналіз більшовицьких документів напередодні й після більшовицького перевороту показує, що конкретизації принципів федеративного об'єднання не відбулося. Практична реалізація декларативного принципу права націй на самовизначення стосовно України звелася до збройної боротьби проти її законної влади - Центральної Ради. Утворення РСФРР обмежилося фактом проголошення Радянської Росії федерацією радянських республік без правової фіксації організаційних принципів, складовою частиною якої ставала й Україна. Між тим, як засвідчують результати дослідження, констатація федерації як уже існуючого факту у взаєминах між радянськими республіками, визначення її як перехідної форми до очікуваного об'єднання трудящих у світовому масштабі зумовлювали повну відсутність уваги до теоретичного обгрунтування організаційних принципів і посилювали централістичні тенденції.

Характеризуючи пошуки теоретичної моделі об'єднання під час союзного будівництва восени 1922 року, автор не вважає ленінське бачення федерації альтернативою сталінським тезам про "автономізацію" і розглядає його лише як тактичний крок з метою створення централізованої держави. В теоретичній моделі, запропонованій В.І.Леніним, централістичні устремління більшовиків знайшли повне втілення. Його поправки до сталінського проекту автономізації не були конструктивними й змінювали лише форму об'єднання, а не його суть, що підтверджується, на думку автора, практикою існування СРСР. Ідея створення "другого поверху" -- федерації рівноправних республік -- розглядалася самим В.І.Леніним лише як поступка "націоналам".

Узагальнюючі висновки до розділу зводяться до того, що позиції більшовиків при розв'язанні вузлових питань національної програми, зокрема принципу права націй на самовизначення і теоретичної моделі держави, були послідовно централістичними, починаючи від створення партії до ідей про створення союзної держави як федерації. Більшовицька модель федерації як форми організаційного устрою багатонаціональної держави лише маскувала її справжню унітарну природу.

В другому розділі "Стосунки Радянської України з РСФРР на шляху до конституційного оформлення Союзу РСР" простежуються тенденції та форми українсько-російських зв'язків упродовж 1918 -- 1923 років та визначається фактичний державно-політичний статус УСРР у цей період.

Періодизація українсько-російських стосунків здійснена на підставі принципу правового оформлення їхніх зв'язків. Разом з тим автор розкриває протиріччя між правовим оформленням державних зв'язків Радянської України і Росії, їх тлумаченням на офіційному рівні з боку вищих партійно-державних структур та фактичним статусом УСРР, що випливав з практичної реалізації більшовиками моделі багатонаціональної держави.

Результатами характеристики першого етапу (1918 -- грудень 1920 року) стали висновки, що Україна на конституційному рівні мала державно-правовий статус незалежної і суверенної республіки і вела стосунки з РСФРР у міжнародній площині. В законодавчих актах, які регулювали взаємини двох держав, була відсутня будь-яка система. Акти, що видавалися обома урядами, були односторонніми і не збігалися в часі. Це стосується й рішення про створення воєнно-політичного союзу республік, яке, крім того, не встановлювало чітких організаційних форм об'єднання.

Другий етап, з огляду на правове оформлення, розпочався з підписаного на урядовому рівні 28 грудня 1920 року Союзного Робітничо-Селянського Договору між УСРР та РСФРР. Він став першим в історії взаємовідносин двостороннім законодавчим актом і започаткував період так званих договірних стосунків радянських республік. Договір підтверджував факт відокремлення України від Росії, констатував взаємну незалежність обох сторін та встановлення відносин між ними на рівні міждержавних зв'язків.

Виокремлення третього етапу -- конституційного оформлення СРСР -- автор вважає доцільним на тій підставі, що Союзний договір 1922 року не може вважатися міжнародним правовим актом, який би засвідчував створення нової держави. Конституція СРСР 1924 року теж не була таким актом, але вона виявилася фактично першим правовим документом, який встановлював організаційні принципи союзної держави. Стосунки між Україною та Росією в період конституційного оформлення СРСР перейшли із зовнішньополітичних у площину внутрішньополітичних. Як свідчать результати дослідження, вони характеризувалися зростанням великодержавно-шовіністичних тенденцій з боку російських управлінських структур, які офіційно проголосили себе загальносоюзними.

У розділі відзначається, що на офіційному рівні, починаючи з 1918 року, зв'язки між РСФРР, УСРР та іншими радянськими республіками визначалися як розвиток радянської соціалістичної федерації, започаткувавши таким чином відповідні концептуальні положення радянської історіографії. Результати дослідження спростовують як твердження про зв'язки федеративного чи навіть конфедеративного типу в період, що передував створенню СРСР, так і оцінку статусу УСРР як суверенної і незалежної держави. Аналіз широкого спектра політичних та економічних стосунків між Україною та Росією дає підстави зробити висновок, що державний статус УСРР у кінцевому підсумку залежав від централістичної політики московського проводу РКП(б) як втілення на практиці теоретичної моделі багатонаціональної держави.

Характеризуючи політику московського керівництва стосовно України, автор доходить висновків, що, прагнучи до збереження цілісності території колишньої Російської імперії та повернення України в стан державної залежності від Росії, московський уряд застосовував тактику, форми якої зумовлювалися конкретними обставинами в Україні. Тактика безпосередньої інкорпорації України до складу Росії, що передбачала силову експансію проти Центральної Ради та Директорії впродовж 1918 -- 1920 років, з урахуванням внутрішніх чинників (повстанський рух українського селянства, незадоволеного політикою продрозкладки, ідейні переконання українських політичних партій та угруповань) поєднувалася з тактикою прихованої інкорпорації. Вона, як вважає дисертант, передбачала, з одного боку, підкреслене декларування незалежності України, а з іншого -- прийняття рішень та санкцій, що перетворювали Україну на автономію. Конкретними й найбільш показовими її проявами були:

- надання Україні можливості прийняття власної Конституції, в якій фіксувалися її незалежність і суверенність, і водночас рішення РКП(б) про воєнно-політичний союз республік, який став першим кроком до створення унітарної держави;

- наголошення на неухильному здійсненні права українського народу на самовизначення в грудні 1919 року і санкціонування всіх рішень вищих органів державної влади УСРР і КП(б)У навесні 1920 року про об'єднання України та Росії;

- укладення суперечливого за своєю природою Союзного Робітничо-Селянського договору, який, як уже відзначалося, декларував незалежність і суверенність України і разом з тим закладав правові норми, що позбавляли державні органи України впливу на об'єднані галузі урядування.

За результатами дослідження сформульовано висновок про фактичний статус УСРР у період існування воєнно-політичного союзу і договірних відносин радянських республік. Йдеться про те, що здійснювана московським урядом тактика інкорпорації вела до поступової уніфікації, централізації, звуження сфери діяльності українських управлінських структур і перетворення декларованого незалежного й суверенного державного статусу УСРР на фікцію. Фактично Україна набула вигляду автономії у складі РСФРР і саме цьому процесу прагнув надати правового оформлення Й.В.Сталін восени 1922 року в проекті "автономізації".

Аналіз архівних джерел свідчить, що єдиною силою об'єднання радянських республік у Союз була більшовицька партія, яка продовжувала здійснювати централістичну політику, розпочату в попередні роки. Як наслідок, створення СРСР відбулося з порушенням норм міжнародного права: принципів добровільності її суб'єктів і доцільності об'єднання з огляду на забезпечення національних інтересів. °диною підвалиною об'єднання за умов створення багатонаціональної держави стали ідеологічні мотиви. Принцип добровільності був підмінений волею РКП(б). "Ініціатива" України в створенні Союзу РСР з'явилася як результат вказівок та директивних розпоряджень партійного центру.

Результатом дослідження механізму включення України до складу союзної держави є висновок про відсутність правового оформлення СРСР. Союзний договір 1922 року так і не був ратифікований, а в подальшому був підмінений Конституцією СРСР 1924 року, яка хоча й містила розділ під назвою "Договір про створення СРСР", але з точки зору свого функціонального призначення як Основного Закону не може вважатися договором про об'єднання. Крім того, вона істотно відрізнялася від Союзного договору 1922 року стосовно розподілу повноважень між центром та органами союзних республік у напрямку обмеження суверенних прав останніх. Ратифікація союзного договору 1922 року вищим органом державної влади УСРР -- Всеукраїнським з'їздом Рад у січні 1924 року не може вважатися дійсною на тій підставі, що ним ратифіковано два взаємно суперечливі документи: Союзний договір 1922 року та Конституція СРСР 1924 року.

На підставі дослідження тенденцій українсько-російських стосунків зроблено узагальнюючі висновки про фактичне втягнення України до складу союзної держави ще в період договірних стосунків радянських держав, правове оформлення якої відбулося в 1922 -- 1924 роках з порушенням норм міжнародного права.

В третьому розділі "Українська політична опозиція централізаторському курсу більшовиків" простежено спроби альтернативного розв'язання українськими діячами проблем українсько-російських стосунків та союзного будівництва. Відповідно до умов, за яких існувала опозиція, складу опозиційних сил, спрямованості їхніх ідей та рівня, на якому вони відстоювалися, в опозиції виокремлено два періоди.

При характеристиці першого періоду (1918 -- 1920 рр.) відзначається, що опозиція існувала за умов, коли Україна формально вважалася незалежною державою, але її управлінські структури підпорядковувалися Росії. Опозиція як наслідок реакції на централізаторський курс більшовиків охоплювала різні партії та угруповання націонал-комуністичного спрямування, в тому числі й патріотично настроєних українських більшовиків.

За результатами дослідження зроблено висновок, що при всій різноманітності ідейно-теоретичних засад та розв'язання організаційних питань у стосунках між Україною та Росією спільною для представників усіх течій націонал-комунізму була ідея рівності обох республік. Майбутня доля України, її незалежність і суверенність пов'язувалися ними з необхідністю об'єднання всіх українських комуністичних сил і створення власного політичного центру, незалежного від РКП(б). На думку автора, реалізація цих положень надавала можливість звільнення з-під диктату московського партійного центру, де концентрувалася справжня влада, і перетворення УСРР з фікції на дійсно суверенну державу. Проаналізовано причини втрати цього шансу. Вони зводяться до того, що відсутність тактичної єдності не дала націонал-комуністам змоги досягнути і єдності організаційної. Незбіг позицій з практикою розв'язання національного питання правлячою партією зумовив політичний крах партій національної орієнтації.

При визначенні особливостей другого періоду (вересень 1922 -- червень 1923 року) звертається увага на перехід опозиції централістичному курсу московського центру в його потязі до унітаризму на державний рівень.

Результати дослідження дають підстави стверджувати про поступове зміцнення опозиції українських державно-партійних діячів та збіг захисту власного становища в управлінському апараті внаслідок загрози повного поглинення УСРР Російською Федерацією з національними інтересами республіки.

За результатами аналізу архівних джерел зроблено висновок про позицію українських діячів восени 1922 року. Захищаючи суверенні права України, вони відстоювали федеративні засади в організації стосунків радянських держав. Проте організаційні принципи стосунків окреслювалися ними лише контурно, без зазначення механізму гарантії захисту національних інтересів та здійснення суверенних прав республік. Між тим існував і інший підхід до визначення стосунків і природи майбутнього Союзу як конфедерації. На думку автора, він був більш доцільним і відповідав національним інтересам республік. Водночас аналіз подій у грудні 1922 року свідчить про непослідовність позиції українських державно-партійних діячів, наслідком чого стало схвалення проекту комісії РКП(б) про організаційні принципи, який закладав підвалини централізованої унітарної держави.

В процесі дослідження відзначається активізація діяльності українських державно-партійних діячів у період конституційного оформлення СРСР, звертається увага на більш грунтовний теоретичний рівень при визначенні принципів створення союзних органів, розподілу повноважень між союзними та республіканськими органами внаслідок їх конкретизації. Визначаючи причини активізації опозиції, автор не зводить їх тільки до необхідності вдосконалення тексту союзного договору, що випливало з рішення I з'їзду Рад, а домінуючими вважає посилення великодержавницьких тенденцій з боку урядових структур РСФРР у практичних стосунках та централістичних позицій РКП(б) при виробленні принципів формування союзних органів та їх співвідношення з органами республіканськими.

Розглядаючи альтернативний український проект союзного договору як результат колегіальної роботи вищих державних і партійних органів, автор підкреслює його особливість як у визначенні форми об'єднання в союз держав, так і принципів створення центральних органів та їх співвідношення з республіканськими органами, розмежуванні повноважень між ними на засадах централізації та децентралізації, підході до принципу формування бюджету. Робиться висновок, що український проект більше відповідав федеративній природі об'єднання, враховував особливості творення федерації за умов багатонаціональності, спрямовувався на ліквідацію монополії центру при прийнятті рішень, але разом з тим не міг гарантувати надійного механізму повного захисту суверенних прав республік.

Суть узагальнюючого висновку зводиться до того, що відсутність власного політичного центру, не підпорядкованого РКП(б), робила спроби українських партійний діячів відстояти суверенні права України приреченими на поразку.

В четвертому розділі "Політичний статус УСРР в системі союзної держави"на підставі дослідження законодавчих актів та практичного втілення їх у життя визначається фактичний статус України в Союзі РСР. Зокрема відзначається, що з входженням у Союз РСР відбулася зміна правового статусу України. Логіка об'єднання у федерацію відповідно до міжнародної практики зумовлювала обмеження суверенних республік на користь усього Союзу. Внаслідок делегування частини суверенних прав центрові утворювалися союзні наркомати. Разом з тим формально Україна не втрачала ознаки державності. На конституційному рівні підкреслювалися її незалежність і суверенність, право мати власну конституцію, яка враховувала б особливості республіки, верховенство органів державної влади та управління при розв'язанні внутрішніх проблем, вільний вихід зі складу Союзу тощо.

На підставі детального розгляду статей Конституції СРСР 1924 року та їх порівняльного аналізу з Конституцією УСРР автор доходить висновків про суперечливу правову природу союзної Конституції, зумовлену поєднанням зовнішньої федеративної природи з курсом на створення централізованої держави. Введення інституції об'єднаних наркоматів, встановлення загальних засад керівництва центру практично в усіх галузях суспільного життя перетворювали внутрішню самостійність на декларовані гасла. Відсутність чіткого розмежування повноважень союзних та республіканських органів створювала легальну базу для втручання у внутрішні справи. Існуюча система управління народним господарством, надцентралізація у сфері виробництва та розподілу, принцип формування бюджету позбавляли УСРР економічної самостійності, власності на національні багатства та національний прибуток. Відсутність дійового правового механізму реалізації проголошеного суверенітету нівелювала право республік на участь у розв'язанні питань, віднесених до союзної компетенції, реалізувати законодавчу ініціативу при підготовці загальносоюзних актів, формувати власну систему права, визначати недоторканність кордонів. Компетенція державних органів влади та управління фактично обмежилася сферою діяльності республіканських наркоматів (внутрішніх спарв, юстиції, освіти, землеробства, соціального забезпечення та охорони здоров'я), але тенденції до централізації, закладені в союзній Конституції під виглядом загального керівництва, на практиці вилилися в обмеження суверенітету України і в цих галузях.

Досліджуючи питання про декларовану рівність України як суб'єкта федерації з іншими республіками, автор відзначає, що конституційний порядок формування вищих органів Союзу не забезпечував такої рівності. Принцип пропорційності залежно від кількості населення, який був засадовим стосовно формування першої палати ЦВК СРСР - Союзної Ради і виборів на з'їзд Рад СРСР, порушував паритетність представництва суб'єктів федерації. Національно-територіальний принцип формування Ради Національностей, яка мала стати гарантом захисту національних прав республік, враховувати особливості їхнього розвитку, тільки посилив нерівновагу серед союзних республік на користь РСФРР.

В розділі доводиться, що впродовж другої половини 20-х років відбувалося систематичне звуження решток суверенних прав. Обмеження прав відбувалося: 1) внаслідок порушення норм конституції, втручання у розв'язання внутрішніх справ республіки, регламентації поточних справ; 2) в процесі створення загальносоюзного законодавства про діяльність наркоматів. Проведена на його грунті реорганізація вела до звуження сфери урядування директивних і республіканських наркоматів.

За результатами дослідження сформульовано узагальнюючий висновок про суперечливий статус УСРР у системі союзної держави. Україна формально зберігала ознаки державності. Але принцип "демократичного" централізму, який був засадовим стосовно діяльності РКП(б) і повністю переносився на державний устрій, та закладені в союзній Конституції засади встановлення загальних принципів керування вели до посилення унітарних тенденцій та остаточного перетворення УСРР наприкінці 20-х років на національний регіон (з певними автономними ознаками) унітарної держави.

В п'ятому розділі "Державницьке спрямування політики українізації 20-х років та її наслідки" з багатогранної проблеми українізації виокремлено ті, що мають безпосередній стосунок до предмета дослідження. Простежується вплив українізації на державне, національне життя та визначаються її потенційні можливості в наданні українського змісту радянській формі державності.

На підставі залучення широкої джерелознавчої бази в розділі простежуються головні напрямки політики українізації. Результати аналізу дають підстави стверджувати, що переважно вона здійснювалася відповідно до напрямків, окреслених московським партійним центром і зводилася здебільшого до впровадження української мови як засобу офіційного спілкування та зміцнення українськими кадрами органів державної влади та управління різних ланок. Водночас автор відзначає, що українізаційні процеси мали непередбачувані московським центром наслідки і сприяли відродженню національно-державного життя, надаючи Україні зовнішніх ознак державності.

Разом з тим аналіз архівних документів свідчить про непослідовність та половинчастість українізації, зумовлені причинами як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед причин, що ускладнювали її перебіг, автор виокремлює перш за все ставлення до неї партійних працівників як до тимчасової кампанії. Такий підхід у свою чергу випливав з тлумачення завдань українізації московським керівництвом як засобу зміцнення своїх позицій в республіці.

Приймаючи директивні постанови про посилення українізації, вимагаючи від державних радянських органів втілювати в життя лінію партії, ЦК КП(б)У разом з тим (всупереч власним рішенням) приділяв недостатньо уваги українізації свого апарату.

Після червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У відбулися часткові зрушення в перебігу українізації. Зокрема відбувся перелом у ставленні до неї з боку профспілок, робітничого класу, що свідчило про перетворення політики українізації на проблему, пов'язану з розвитком продуктивних сил України, її індустріалізації. Проте суперечливі рішення пленуму й фактична перемога на ньому сталінської лінії стосовно прогресивно мислячих державних діячів, боротьба з "націоналістичними ухилами", під гаслом якої відбувалася українізація впродовж другої половини 20-х років, зумовлювала посилення формального підходу до неї. Починаючи вже з 1927 року архівні джерела фіксують рецидиви української неписьменності, байдуже ставлення до неї, особливо партійних органів і відповідальних працівників радянського апарату та державних установ у промислових округах.

Між тим спостерігався, як свідчать джерела, і інший підхід до визначення завдань українізації та напрямків її проведення. На відміну від сприйняття її московським центром як тактичного кроку для надання національним республікам вигляду культурно-національної автономії, окремі українські діячі пов'язували українізацію з розширенням самостійності УСРР, її суверенітету. Зокрема така позиція висловлювалася В.Чубарем на VIII Всеукраїнському з'їзді Рад, але знайшла підтримку тільки серед небагатьох діячів. Архівні джерела свідчать і про практичну спробу деяких державних діячів, керівників окремих наркоматів і відомств відстояти право на ведення офіційних зносин з Москвою українською мовою, що було проявом політичного, національно-державного самоствердження. Помітні зрушення в українізації вже в перші роки її проведення (1923 -- 1924 рр.), особливо в галузі освіти, книговидавничої справи, виданні газет, поповнення кадрами -- українцями за походженням -- низових та середніх ланок управлінського апарату, створювали ілюзію відродження української державності й зумовлювали повернення в Україну видатних діячів Центральної Ради та схвалення політики патріотично настроєною частиною української інтелігенції. Найбільш повно прагнення забезпечити відповідний рівень духовності суспільства та розвиток національної державності у формі, яка б відповідала національним інтересам республіки, втілилося в позиціях націонал-комуністів 20-х років.

Розкриваючи причини відродження націонал-комунізму в 20-ті роки, автор розглядає його появу в зазначений період як наслідок легітимізації, викликаної українізацією та непом, а з іншого боку, наголошує, що позиція націонал-комуністів стосовно мети, завдань та темпів здійснення українізації формувалася під впливом недоліків в її проведенні. Разом з тим дослідження джерел доводить відсутність будь-якого організаційного оформлення чи тактичної єдності націонал-комуністів і дає підстави зробити висновок, що націонал-комунізм був репрезентований окремими особистостями.

Дослідження позицій націонал-комуністів 20-х років доводить, що вони намагалися спрямувати політику українізації в річище боротьби за державну самовизначеність України в межах СРСР. Виступаючи за надання справжнього характеру українізації, наголошуючи увагу на зростанні провідної ролі пролетаріату за умов індустріалізації та посиленні ролі партії у здійсненні українізації, поступово підійшли до постановки політичних проблем, пов'язаних з перетворенням конституційно декларованого суверенітету УСРР на реальність у галузі культурного будівництва та господарсько-адміністративного управління. В розділі відзначається, що спроба прогресивно мислячих кіл суспільства надати українського змісту радянській формі державності увійшла у протиріччя з централістичними устремліннями московського керівництва й розцінювалася ними як "націонал-ухильництво".

В узагальнюючих висновках до розділу підкреслюється неоднозначність результатів українізації. Українізаційні процеси 20-х років, незважаючи на непослідовність та половинчастість, сприяли відродженню національно-державного життя, надаючи УСРР зовнішніх ознак державності й самобутності, але за умов здійснення централістичної політики московського керівництва не могли змінити державний статус України в системі СРСР загалом.

У висновках до дисертації сформульовані узагальнення й положення, які разом з висновками, що містяться в розділах, виносяться на захист. Головний з них, зроблений на підставі узагальнення всіх головних проблем дослідження, зводиться до того, що в кінцевому підсумку державно-політичний статус України залежав від політики московського проводу РКП(б). Незважаючи на різні форми залежності від московського центру в 1918 -- 1922 та в 1923 -- 1923 роках (принаймні в правовому оформленні), в державно-політичному статусі УСРР спостерігаються спільні риси: відсутність реальної можливості здійснювати конституційно задекларовані права, що в обох випадках перетворювало УСРР і як формально незалежну й суверенну державу в 1919 -- 1922 роках, і як суб'єкта федерації у складі Союзу РСР на фікцію.

Узагальнення досвіду українського радянського державотворення в 1918 -- 1920 роках переконливо доводить, що головними причинами втрати Україною конституційно декларованої незалежності й суверенності були існування унітарної за своєю будовою РКП(б) та відсутність власного політичного центру, незалежного від московського проводу, який український більшовики мали шанс створити в 1918 -- 1920 роках, об'єднавшися з іншими політичними партіями. Тим самим не використаний був і шанс створення власної незалежної держави в радянській формі.

Виходячи з актуальності проблеми за умов сучасного державотворення сформульовані деякі практичні рекомендації щодо використання результатів дослідження в суспільно-політичній практиці.

українізація багатонаціональний радянський договор

Головні результати дисертаційного дослідження викладено в публікаціях автора

1. Марценюк Л.М. Українська політична опозиція централізаторському курсу більшовиків (1918 -- 1923 рр.). -- Київ: Стилос, 1997. -- 28 с. (1,5 др.арк.).

2. Марценюк Л.М. Висвітлення проблеми опозиційного руху української інтелігенції за збереження суверенітету УСРР (1918 -- 1923 рр.) в курсі історії України // Проблеми освіти: Науково-методичний збірник. -- Київ: ІЗМН, 1997. -- Вип.10. -- С.122 -- 132 (0,6 др.арк.).

3. Горбань Ю.А., Марценюк Л.М. До питання про політико-правові аспекти УСРР і РСФРР у 1918 - 1920 рр. (Історичний аспектпроблеми) // Вісник Київського університету. Історія. - Київ: РВЦ “Київський університет”, 1998. - Вип.39. - С.4. - 8 (0,8 др.арк.) (особистий внесок дисертанта - розробка концептуальних положень, збір, узвгвльнення та виклад фактичного матеріалу, висновки).

4. Карабанов М.М., Марценюк Л.М. Формування національної свідомості студентів у процесі вивчення проблеми союзного будівництва в курсі “Історія України” // роблеми освіти: Науково-методичний збірник. - Київ: ІЗМН, 1998. - Вип.9. - С.82 - 90 (0,5 др.арк) (особистий внесоу дисертанта - розробка концептуальних положень, збір, узагальнення та виклад фактичного матеріалу, висновки).