Збирання доказів та їх процесуальних джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Інститут заочного та дистанційного навчання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ

«Кримінально-процесуальне право»

Виконала студентка IІI курсу ІЗДН

Матвієнко Наталія Сергіївна

КИЇВ 2010р.

Зміст

1. Поняття і система принципів кримінального права

2. Збирання доказів та їх процесуальних джерел

3. Перевірка й оцінка доказів та їх джерел

Список використаних джерел та літератури

1. Поняття і система принципів кримінального права

Кримінальне право поділяється на Загальну і Особливу частину (цей поділ законодавчо відбито в КК).

Загальна частина містить у собі норми, що визначають принципи, інститути і поняття, в яких закріплені загальні положення, підстава та межі кримінальної відповідальності, застосування покарання, а також порядок і умови звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, правові наслідки судимості тощо. Всі ці положення зазначено в розділах Загальної частини КК.

Особлива частина містить у собі визначення конкретних діянь, які є злочинами, їх групування за родовими ознаками і вказівку на покарання, що може бути призначене за кожний із злочинів. Ці норми відбиті в розділах Особливої частини КК.

Зазначені частини є "двома боками однієї медалі", вони нерозривні за своїм змістом і тільки разом створюють кримінальне право як систему, що складається з двох підсистем. Без Особливої частини Загальна була б безпредметною, без Загальної частини Особлива не забезпечувала б законності у застосуванні її норм.

Право в цілому і кримінальне право зокрема, базується на певних основоположних засадах, які безпосередньо закріплені в Конституції або випливають з її положень, а також із положень норм відповідної галузі права, а кримінальне право -- із норм закону про кримінальну відповідальність. Ці засади звуться принципами (від лат. ргіпсіріит -- основа, начало), тобто це керівні ідеї, основні правила діяльності.

Кримінально-правові принципи -- це основні, вихідні положення, обов'язкові для законодавця, правозастосовчих органів і громадян у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип верховенства права (законності). Конституція України, має найвищу юридичну силу. Закони та інпгі нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8).

Кримінальний кодекс ґрунтується на Конституції та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 1, 4 ст. З КК).

Принцип законності походить з формули "Nuttum crimen, пипа poena, sine lege" (Нема злочину, нема покарання без вказівки на те в законі).

Принцип рівності громадян перед законом, у тому числі й кримінальним.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24 Конституції України). Тобто всі особи, які вчинили злочин, незалежно від їх соціальних і демографічних даних однаково підлягають кримінальній відповідальності.

Принцип індивідуальної юридичної відповідальності, в тому числі й кримінальної (ст. 61 Конституції України) полягає в тому, що відповідальність і покарання за вчинений злочин може нести тільки особа, яка цей злочин вчинила. Це конкретна фізична особа, що має всі ознаки суб'єкта злочину (ст. 18 КК).

Принцип наявності вини у діях особи для визнання її злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 2 КК).

Невинне заподіяння шкоди, якою б вона тяжкою не була, не тягне кримінальної відповідальності. Принцип наявності вини визначається oi?ioei?: "Nullum crimen, nulla poena sine culpa" (Нема злочину, нема покарання при відсутності вини).

Принцип справедливості (індивідуалізації) покарання полягає в тому, що покарання, яке призначається злочинцеві, повинно максимально відповідати ступеню тяжкості вчиненого злочину, особливостям особи винного та обставинам, що пом'якшують та обтяжують покарання (ст. 65-67 КК). Для втілення цього принципу в життя санкції статей Особливої частини КК мають відносно-визначений і в абсолютній більшості -- альтернативний характер. Ще більш широкі межі індивідуалізації покарання встановлені у ст. 69 КК, яка передбачає можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом та нормами, які дозволяють за певних обставин звільнити винного від покарання.

Розглядуваний принцип охоплює також конституційне положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ч. 1 ст. 61). У КК воно інтерпретоване у ч. З ст. 2: Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу (Nemo debet bis puniri pro uno delicto).

Принцип гуманізму випливає зі ст. З Конституції, яка проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою цінністю. Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина є одним із найважливіших завдань кримінального права (ст. 1 КК).

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28 Конституції). Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. З ст. 50 EE).

Призначаючи покарання, суд має виходити з того, що його вид і розмір повинні бути мінімально достатні для досягнення мети покарання. Принципу гуманізму відповідають також інститути звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, що особливо характерно для неповнолітніх злочинців тощо.

допит свідок потерпілий обшук

2. Збирання доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів та їх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації. Способи збирання доказів у загальному вигляді не дуже конкретно і точно визначені ст. 66 КПК, в якій указано, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, вправі викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій, вимагання від банків відомості, які містять банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та в обсязі встановлених Законом України “Про банки та банківську таємницю”. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Таким чином, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі і судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (практично -- предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями (практично--їх керівниками).

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі і судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного, допит свідка, потерпілого, обвинуваченого, експерта, очна, пред'явлення для впізнання, обшук, виїмка, огляд, ексгумація трупа, освідування, відтворення обстановки й обставин події, призначення експертизи, прослуховування розмов, які ведуться по телефонах та інших переговорних пристроях. Недопустимо провадити слідчі чи судові дії, не передбачені законом, бо це означає порушення принципу законності, прав громадян. Однак слід мати на увазі, що крім цих дій, способом збирання доказів є такі передбачені КПК процесуальні дії, як витребування предметів і документів, одержання їх від учасників процесу, установ, підприємств, організацій, службових осіб і громадян, вимога про проведення ревізії, відібрання пояснень від окремих громадян або службових осіб. Слідчі дії можуть провадитися тільки після порушення кримінальної справи, інші ж процесуальні дії по збиранню доказів -- і до порушення справи.

Збирання доказів та їх джерел є і має залишатися в подальшому діяльністю тільки процесуальною, врегульованою нормами КПК, і ніякою іншою. Не можна включати оперативну і непроцесуальну розшукну діяльність у систему кримінально-процесуального доказування. Звичайно, оперативно-розшукові заходи можуть допомогти виявити носіїв можливої доказової інформації, визначити конкретні способи її одержання з метою збирання доказів. При проведенні оперативно-розшукних заходів можуть застосовуватися відеозапис, кінофотозйомка, звукозапис з метою виявлення ознак злочину і осіб, які його вчинили, відомостей, які можуть бути використані як докази в кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Але змішування оперативно-розшукової діяльності з процесуальною, підміна останньої такою діяльністю поставили б під загрозу нормальний процес доказування в кримінальному процесі, здійснення принципу встановлення об'єктивної істини у справі та інших демократичних принципів судочинства.

Фіксація доказової інформації - складова частина провадження слідчих і судових дій по збиранню доказів та їх джерел--докладно врегульована в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, розпорядчих і судових засідань суду першої інстанції, засідань Пленуму Верховного Суду України, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, ухвал і постанов судом про приєднання до справи предметів і документів; застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів. Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій по збиранню та перевірці доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою в повноті й точності фіксації, протоколи порівняно з ними мають і важливі позитивні якості: нескладність виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття і через те більш надійне засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не тільки результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять більш багату інформацію.

Законодавець пішов по шляху перерахування в КПК науково-технічних засобів, які застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно докладного регулювання порядку застосування трьох з них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цієї дії як такі, що пояснюють його зміст. Але в дійсності ці матеріали мають більш широке і самостійне доказове значення, тому доцільно було б визнати їх самостійним джерелом доказів -- кіно-, фото-, звуко-, відеодокументами, а зліпки і відбитки -- похідними речовими доказами.

3. Перевірка й оцінка доказів та їх джерел

Перевірка доказів та їх джерел передує їх оцінці і є необхідною передумовою останньої. Основна відмінність перевірки та оцінки полягає в тому, що перша здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою лише розумової діяльності, друга ж є винятково розумовою діяльністю. Перевірка доказів та їх джерел рівнозначна їх дослідженню. Метою такої перевірки є визначення їх доброякісності, достовірності, повноти, законності засобів Їх одержання.

Основні способи перевірки доказів та їх джерел -- аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів та їх джерел. Це -- насамперед відтворення обстановки й обставин події, очна ставка, а також (хоч і меншою мірою) пред'явлення для впізнання, освідування, огляд, обшук, виїмка тощо. Способами перевірки є також оперативно-розшукні заходи органів дізнання (але це -- непроцесуальний спосіб), застосування тактичних прийомів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.

Оцінка доказів, та їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення -- проміжне, етапне (наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі (наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів та їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття й обґрунтування майже будь-якого рішення у справі.

Об'єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо).

До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти) входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться в них.

Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.

Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх по відношенню до предмета доказування.

Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення цих відомостей із змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого й обвинуваченого).

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності і повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів та їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обґрунтування якогось рішення в справі.

КПК містить норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів та їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме; забороняється допитувати як свідків захисників та деяких інших осіб; учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд -- у вироку мають право посилатися тільки на докази, досліджені в судовому засіданні. Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів та їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.

Таким чином, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про допустимість доказів та їх джерел береться до уваги в основному додержання процесуальної форми їх залучення і використання в справі.

Оскільки оцінка доказів та Їх джерел є лише розумовою, логічною діяльністю, КПК не регулює її так докладно, як збирання і перевірку (останню в частині провадження слідчих і судових дій), але в ньому сформульовані загальні правила такої оцінки, які мають методологічний характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили». Ці правила конкретизуються щодо показань свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку. Закон зобов'язує суд у мотивувальній частині вироку навести докази, на яких ґрунтується засудження або виправдання підсудного, і вказати мотиви, з яких він відкидає інші докази.

Список використаної літератури та джерел

1. Кримінально-процесуальний кодекс України: - К.: Велес, 2010.

2. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. №4-5. К., 1995

3. Кримінальний процес України: Підручник / М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко. - К.: Либідь, 1992.

4. Кримінально-процесуальне законодавство України. М.І. Мельник, М.І. Хавронюк. - К. 1998.

5. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Отв. Редактор Н.В. Жогин, М., Юрид. Лит., 1973.

6. Коновалова В. О., Шепітько В. Ю. Юридична психологія: Підручник. -- 2-ге вид., перероб. і доп. -- X.: Право, 2008.

7. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. -- К.: Істина, 2007.

8. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і перероб. - К.: Видавництво А.С.К., 2003.

Размещено на Allbest.ur