Адміністративний примус і права людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Навчально-науковий інститут підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби КНУВС

Факультет внутрішніх військ

Кафедра адміністративного права

Курсова робота

Адміністративний примус і права людини

Виконав:

курсант 2 курсу

факультету внутрішніх військ

к-нт С.В. Легенчук

Київ - 2009

Зміст

адміністративний примус правовий відповідальність

Вступ

1. Сутність, поняття адміністративного примусу

2. Види заходів адміністративного примусу

2.1 Заходи адміністративного попередження

2.2 Запобіжні адміністративні заходи

2.3 Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень

3. Адміністративний примус: проблеми дослідження та правового регулювання в контексті забезпечення прав людини

Висновок

Використана література

Вступ

Ця праця присвячена адміністративному примусу. Це доволі широка тема у адміністративному праві України. Актуальність проблем адміністративного примусу та адміністративної відповідальності, а також розвиток цих правових явищ обумовлена сьогодні трьома основними факторами:

1) економічним

Ї прагненням держави побудувати ринкову економіку, потребою державного регулювання ринкових відносин конкретними правовими засобами і у певних межах;

2) політичним - необхідністю забезпечення реалізації проголошених і закріплених у Конституції України основних прав і свобод громадян; створенням і підтримкою режиму законності в сфері виконавчої влади, в галузі функціонування адміністративно - владних правових відносин; забезпеченням захисту держави, підтримкою загального правопорядку, механізму державного управління, екології і суспільного порядку;

3) правовим - створенням в Україні нового і реформуванням старого адміністративного законодавства, що регулює суспільні відносини в сфері функціонування виконавчої влади і державного управління, що встановлює примусові заходи, адміністративну відповідальність, що регулює провадження по справах про адміністративні правопорушення.

Відновлення українського законодавства про адміністративний примус відбувається сьогодні стрімко. Однак цей процес супроводжують численні протиріччя: норми одного закону виключають правові встановлення іншого, законодавчі положення часто неясні і неконкретні, розробляються і приймаються численні інструкції, положення і т.д. Все це ускладняє процес адміністративного правозастосування. Однак, я постараюся, при написанні роботи, враховувати останні віяння в галузі адміністративного примусу. Дана курсова робота розбита на чотири глави: у першій розглянуті тенденції розвитку і законодавчого регулювання адміністративного примусу. В другій, розглядається саме поняття адміністративного примусу, і приведені основні характерні особливості й ознаки адміністративного примусу. У третій, я постараюся докладно розповісти про характерні риси й основних трьох видах адміністративного примусу, а так само про класифікації примусових заходів. І нарешті, у четвертій, заключній главі, розмова піде про примусові заходи, застосованих в умовах надзвичайного стану.

1. Сутність, поняття адміністративного примусу

Сутність адміністративного примусу. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу. Вказаний метод належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Авторитарність даного методу незаперечна, проте, нині немає жодної держави, яка б використовувала його як найнеобхідніший засіб управління своїми справами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу -- правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. Тому державний примус традиційно розглядають з позицій захисту сформованих державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права.

Відмінності, що існують між галузевими нормами і тими, які складаються під їх впливом, ступенем суспільної небезпеки галузевих деліктів, зумовили розбіжності в характері й особливостях державних примусових заходів залежно від тієї чи іншої правової галузі.

Внаслідок перелічених обставин, види державного примусу прийнято розглядати як явища, похідні від існуючих галузей права і властиві цим галузям правопорушення, і диференціювати згідно з існуючими правовими галузями.

На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.

При аналізі взаємозв'язків галузей права і видів примусу привертає увагу те, що галузей права значно більше, ніж видів державного примусу. Дана обставина пояснюється двома факторами.

З одного боку, появою в матеріальній сфері права комплексних галузей (економічне, житлове, податкове, банківське, морське, митне тощо), які слід розглядати як повноцінні, хоч і специфічні. Очевидно, цей процес є результатом розвитку права і сприяє перетворенню його в об'ємну поліструктурну систему. В цьому розумінні наявність у системі права матеріальних комплексних галузей є ознакою її вдосконалення й достатньо високої інтенсивності регулювання суспільних відносин, а отже, й рівня розвитку.

З іншого, -- відсутністю соціальних, а як наслідок і правових передумов збільшення різноманітності примусових заходів захисту правових відносин. Держава не бачить необхідності у конструюванні нових видів примусу. Її інтереси перебувають у площині удосконалення існуючих заходів примусу, підвищення їх ефективності аж до повної реалізації принципу невідворотності покарання за скоєне правопорушення.

Через це захист правових відносин у даних галузях забезпечується, крім використання інших можливостей, вже існуючими видами державного примусу.

Серед усіх видів примусу найбільшою питомою вагою, високою мобільністю і здатністю адаптуватися до конкретних умов і потреб держави виділяється адміністративний примус. Так, застосування заходів адміністративного впливу передбачене навіть за скоєння кримінальних правопорушень (див.: ст. 51 КК).

За своєю соціально-правовою природою адміністративний примус є органічною складовою державного примусу.

Адміністративний примус -- це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Серед його заходів є суто адміністративні, найбільш рельєфні, що не мають аналогів серед інших видів державно-примусового впливу. Це, наприклад, відшкодоване вилучення предмета, що був засобом чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КпАП);

зобов'язання прилюдно попросити вибачення у потерпілого (ст. 241 КпАП), утворення тимчасових надзвичайних органів з передачею їм функцій органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування одночасно на територіях, де введено надзвичайний стан (ст. 19 Закону "Про надзвичайний стан") та ін.

Є й такі, що близькі за зовнішніми ознаками до заходів кримінального чи цивільно-правового примусу. Наприклад, це штраф, який визначається кримінальним (ст. 32 КК) і адміністративним (ст. 27 КпАП) законодавством як грошове стягнення, а цивільним законодавством як вид забезпечення виконання зобов'язань (ст. 178 ЦК). Проте у перелічених видів грошового штрафу відмітні як правова природа, так і юридичні умови й наслідки їх застосування. Саме тому всі види штрафів, які застосовуються у відповідних сферах державного примусу, наділяються додатковими характеристиками, що дозволяють правозастосовни-ку безпомилково розрізняти штрафи кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові.

Отже, заходи державного примусу залежно від галузі застосування наділяються відповідними ознаками. Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпізнати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

* якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності (наприклад, кримінальний примус практично рівнозначний кримінальній відповідальності), то адміністративний примус і адміністративна відповідальність -- різні правові явища. З одного боку, вони співвідносяться між собою як ціле й частина, а поняття "адміністративний примус" значно ширше, ніж поняття "адміністративна відповідальність", інакше кажучи, адміністративна відповідальність є частиною адміністративного примусу. З іншого боку, адміністративна відповідальність може бути наслідком кримінального примусу Застосування до відповідної категорії осіб ст. 51 КК є кримінальним примусом, у результаті якого застосовуються заходи адміністративного стягнення і настає адміністративна відповідальність.;

* як правило, заходи адміністративного примусу застосовуються органами державного управління та їх посадовими особами. Дана функція органів державного управління та їх посадових осіб фіксується у відповідних адміністративно-правових нормах. Так, право кримінальної міліції повертати неповнолітніх до місця їх постійного проживання чи навчання, доставляти їх в органи внутрішніх справ у випадках здійснення адміністративних правопорушень передбачене Законом від 24 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах неповнолітніх" (ст. 5); право посадових осіб Державного комітету України у справах захисту прав споживачів на вилучення неякісної продукції, опломбування приміщень і вимірювальних приладів передбачене Положенням про названий комітет (ст. 6). Окрім органів державного управління, правом застосування заходів адміністративного примусу володіє прокуратура У літературі висловлювалася думка про те, що заходи адміністративного примусу у вигляді адміністративних стягнень за скоєння правопорушень, передбачених КпАП України, застосовуютьсясудами. Очевидно, дана позиція не відповідає нинішнім принципам реалізації державної влади. На нашу думку, суди, застосовуючи адміністративні стягнення, використовують судовий примус, який і реалізують у такій формі певну частку судової влади.. Так, згідно зі ст. 8 Закону "Про прокуратуру України" від 5 листопада 1991 p., посадові особи і громадяни зобов'язані з'являтися на виклик до прокуратури і давати відповідні пояснення. У випадку ухилення від явки, вони, за постановою прокурора, доставляються у примусовому порядку;

* для адміністративного примусу характерна множинність органів і посадових осіб, яким надано право на його застосування. Так, тільки право накладання адміністративних стягнень мають більш як 35 суб'єктів (див.: статті 218-244 КпАП);

* правообмеження, що настають у результаті застосування заходів адміністративного примусу, менш відчутні, менш суворі за силою примусового впливу, ніж ті обмеження, що виникають при застосуванні заходів кримінального примусу;

* засоби адміністративного впливу на правопорушників врешті-решт є профілактикою злочинної поведінки;

* заходи адміністративного примусу можуть застосовуватись як щодо правопорушників чи осіб, від яких можна чекати здійснення правопорушення, так і щодо осіб, які належать до категорії законослухняних, не здійснюють і не збираються здійснювати будь-яких проступків. У другому випадку застосування примусових заходів обумовлюється виникненням екстремальних умов, наприклад, епідемій, епізоотій, введенням надзвичайного стану (так, згідно з п. 1 ст. 23 Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 р. при введенні такого стану може бути встановлена заборона перебувати на вулицях і в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток);

* адміністративний примус відзначається складною багатоцільовою спрямованістю заходів впливу. Це, по-перше, покарання за скоєний вчинок; по-друге, заходи припинення правопорушень; по-третє, заходи попередження правопорушення; по-четверте, заходи забезпечення право-слухняної поведінки суб'єктів правовідносин. Із останньої, четвертої, позиції випливає, що застосування адміністративно-примусових заходів, звернене не лише до конкретних суб'єктів, щодо яких вони застосовані, а й до інших осіб. Дана особливість закріплена нормативно. В ст. 23 КпАП сказано, що метою адміністративного стягнення є попередження скоєння правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами;

* застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами. Це: а) закони, наприклад "Про міліцію";

б) положення, наприклад про Державний комітет України у справах захисту прав споживачів; в) правила, наприклад "Загальні правила прикордонного режиму";

* заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб. Зокрема, неналежне виконання своїх функцій органами державної виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування на територіях, де введено надзвичайний стан, є підставою для припинення їх діяльності (ст. 19 Закону "Про надзвичайний стан"); до громадської організації за порушення діючого законодавства можуть застосовуватись такі адміністративно-примусові заходи впливу, як примусовий розпуск, тимчасова заборона чи припинення діяльності, штраф тощо (ст. 28 Закону "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 p.);

* усі заходи адміністративного примусу мають примусово-обов'язковий, державно-владний характер; вони застосовуються від імені держави і в інтересах держави.

2. Види заходів адміністративного примусу

Велике теоретичне і практичне значення має питання про класифікацію примусових заходів, що дотепер не дістав єдиного рішення ні у теорії, ні на практиці.

В адміністративно-правовій літературі висловлюються різні точки зору про класифікації примусових заходів.

Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи:

а) заходи адміністративного попередження;

б) запобіжні адміністративні заходи;

в) заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Критерієм, за яким конкретні заходи адміністративного примусу, що входять до названих груп, відрізняюься один від одного є їх розміщення відносно протиправної дії.

Заходи адміністративного попередження мають на меті не дозволити скоїтися протиправному вчинку, вони застосовуються, коли правопорушення тільки передбачається. Запобіжні адміністративні заходи призначені для того, щоб припинити протиправний вчинок, недозволити йому розвинутись, мінімізувати збитки. Вони застосовуються, коли вчинок вже почав здійснюватися. Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень застосовуються, коли встановлений склад протиправного вчинку, коли вчинок є правопорушенням.

2.1 Заходи адміністративного попередження

Адміністративно-попереджувальні заходи застосовуються з метою попередження правопорушень у сфері забезпечення правопорядку, суспільної безпеки, боротьби із стихійними лихами, епідеміями й епізоотіями. Ці заходи носять профілактичний характер і відрізняються, як правило ознаками:

а) вони не зв'язані із здійсненням адміністративного правопорушення, тобто правопорушення ще не зроблене, а примусові механізми у ставленні фізичних і юридичних осіб уже функціонують (застосовуються);

б) примусовий характер даних заходів складається в реалізації владних і однобічних дій, що не узгоджуються із протилежною стороною. Проте, остання зобов'язана виконати запропоноване їм з боку уповноважених органів (посадових осіб), виконати необхідні в даній ситуації дії або утриматися від їхнього здійснення;

в) адміністративно-попереджувальні заходи закріплені в законодавчому й іншому нормативному актах, що передбачають обов'язкові дії або відомі заборони, що встановлюють, і обмеження погрозою застосування адміністративних санкцій за їхнє невиконання. Здійснюють такі дії і встановлюють заборони в рамках наданих їм повноважень міліція, державні інспекції, інші наглядові органи.

Ряд запобіжних заходів застосовується лише при надзвичайних обставинах і в особливих умовах: оголошення надзвичайного стану або введення карантину із супутніми обмеженнями, які необхідно дотримувати під погрозою накладення адміністративних стягнень за їхні порушення. Запобіжні заходи застосовуються також до осіб, що допускали раніше антигромадську повендінку (постановка на облік у міліції осіб, що відбули покарання у виді позбавлення волі, умовно засуджених, що систематично порушували суспільний порядок; офіційне застереження, що виноситься начальником РВВД або дільничним інспектором на адресу злісних "домашніх дебоширів" і порушників суспільного порядку; встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, що припускалися антигромадської поведінки або визнаними раніше судом особливо небезпечними рецидивістами; вилучення мисливських рушниць в осіб, що зловживають алкоголем або визнаних психічно хворими по постанові адміністративних комісій).

Система адміністративно-попереджувальних заходів включає:

1) безперешкодне відвідування;

2) перевірку документів;

3) огляд речей, багажу, особистий огляд (митний огляд, а також пасажирів і багажу в аеропортах, огляд предметів що проносяться на підприємствах харчової, легкої, радіоелектронної промисловості і т. д). Огляд здійснюється органами воєнізованої, позавідомчої охорони, митними органами, органами;

4) заборона (обмеження) дорожнього руху як один із засобів забезпечення суспільної безпеки;

5) тимчасове відсторонення від роботи громадян, що є носіями збудників інфекційних хвороб і здатних бути джерелами їхнього поширення в зв'язку з особливостями виконуваної роботи;

6) зупинку транспортних засобів працівниками ДАІ і перевірку ними документів у водіїв на право користування і керування транспортними засобами, а також документів на перевезені вантажів; перевірку знань водіями правил дорожнього руху;

7) госпіталізацію інфекційних хворих. Уповноважені посадові особи можуть приймати рішення про обов'язкову госпіталізацію інфекційних хворих і громадян з підозрою на інфекційне захворювання, що представляють небезпеку для навколишніх;

8) ухвалення рішення про проведення профілактичних щеплень населенню або окремим групам громадян за епідеміологічними показниками, а також рішення про проведення лабораторного обстеження і медичного спостереження за громадянами, що контактували із хворими інфекційними захворюваннями;

9) проведення огляду керуючих транспортними засобами водіїв на стан сп'яніння;

10) виселення мешканців по санкції прокурора з будинків, що погрожують обвалом;

11) вилучення співробітниками міліції вогнепальної зброї в осіб, що зловживають спиртними напоями або психічно хворих, з наступним винесенням ухвали адміністративною комісією про їх вилучення.

2.2 Запобіжні адміністративні заходи

Запобіжні заходи використовуються як засіб примусового припинення правопорушень і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Ці заходи спрямовані на примусове припинення протиправної поведінки, недопущення, усунення шкідливих його наслідків, на створення умов для можливого залучення винних осіб до адміністративної відповідальності. По своїй меті запобіжний захід відрізняються від адміністративних стягнень і адміністративно-попереджувальних заходів. Головна їх ціль полягає в припиненні протиправної поведінки, усуненні протиправної ситуації, примусі правопорушника поводитися правомірно, у рамках, установлених правил гуртожитку.

Запобіжні заходи можуть застосовуватися як самостійно (закриття в зв'язку з антисанітарним станом підприємства суспільного харчування), так і в сукупності із адміністративними стягненнями, при цьому вони забезпечують можливість стягнення і як правило їм передують (затримку порушника суспільного порядку з наступним накладенням на нього адміністративного штрафу).

Запобіжні заходи різноманітні. Це обумовлене тим, що у різних умовах, у відношенні різних суб'єктів різні державні органи повинні застосовувати найбільше ефективні засоби для припинення антигромадських дій. Велика розмаїтість запобіжних заходів свідчить про те, що основна увага в нашій країні приділяється профілактиці правопорушень, своєчасному запобіганню подальших протиправних дій. Запобіжні заходи використовуються не тільки для захисту інтересів суспільства, але і для захисту інтересів, здоров'я, життя самого правопорушника (наприклад, керування транспортним засобом у нетверезому стані і т.п.).

В адміністративно-правовій літературі існують різні переліки запобіжних заходів:

- Затримка застосовується як засіб доставляння порушника в міліцію, встановлення особи і складання протоколу (акта ) про правопорушення.

- Арешт і вилучення майна застосовуються у відношенні предметів, що знаходяться в неправомірному володінні (наприклад, незаконних засобів полювання , рибного лову).

- Призупинення робіт може бути застосоване у відношенні підприємств, що допускають такі порушення встановленого порядку діяльності, що загрожують здоров'ю і життю людей (наприклад, правил техніки безпеки, протипожежних та санітарних правил.) Особливим випадком такого призупинення є припинення експлуатації автомобілів, технічний стан яких створює погрозу безпеки руху.

- Тимчасове відсторонення від роботи використовується як засіб адміністративного припинення у відношенні осіб, стан здоров'я яких загрожує навколишньої, а також у відношенні водіїв засобів транспорту, що знаходяться в стані сп'яніння.

- Вимоги припинити неправомірну поведінку може застосовуватися уповноваженими на те органами управління у випадку виявлення такої поведінки (порушень суспільного порядку й ін.) Такого роду вимога носить юридично обов'язковий характер, його невиконання спричиняє належну відповідальність.

- Ліквідація результатів неправомірних дій є засобом відновлення становища, що існувало до таких дій. Прикладом може служити знос самовільно зведених будівель.

- Примусове лікування може застосовуватися у ставленні осіб, хворих венеричними хворобами, СПИДОМ, психічно хворих, що вчинили суспільно - небезпечні діяння.

Загальною підставою адміністративної затримки служить адміністративна провина. Крім загальної провини - для затримки необхідно одне з наступних умов (додаткових): наявність серйозних підстав припускати, що активні протиправні дії будуть продовжаться, що правопорушник може завдати шкоди суспільним інтересам, іншим громадянам, собі; відсутність можливості скласти протокол про провину й інші документи безпосередньо на місці (особа винного не встановлена, потрібно провести медичне обстеження і т.д.); відмовлення сплатити штраф на місці або розписатися в квитанційної книжці і указати свою адресу, якщо відсутні свідки, що можуть повідомити необхідні дані про порушника.

Адміністративна затримка є заходам адміністративно-процесуального характеру, застосовуваної в зв'язку зі здійсненням правопорушення і волі, що перебуває в короткочасному обмеженні, правопорушника…

Адміністративній затримці не підлягають іноземні громадяни, що користуються дипломатичною недоторканністю. Як правило адміністративна затримка не застосовується до військовослужбовців і співробітників органів внутрішніх справ.

Варто відрізняти адміністративну затримку від особистої затримки осіб, підозрюваних у здійсненні злочинних дій.

2.3 Заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень

Заходи адміністративного стягнення являють собою вид юридичної (адміністративної) відповідальності, застосовується за здійснення певних правопорушень. Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, що скоїли адміністративне правопорушення, а також попередження нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Адміністративне стягнення займає особливе місце в системі примусових заходів, їхня особливість полягає в наступному:

- вони носять яскраво виражений санкційний характер, чим відрізняються від інших видів примусових заходів , що цією якістю не володіють;

- виховний вплив від їхнього застосування найбільше високо, оскільки досягається простим, швидким і наочним способом;

- стягнення можуть застосовувати не тільки органи державного управління, але й інші суб'єкти правозастосування;

- всі адміністративні стягнення накладаються на основі спеціального індивідуального акту управління - постанови або рішення;

- накладення адміністративних стягнень здійснюється уповноваженими на те органами міліції у визначеному процесуальному порядку, при якому враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його провини, майнове становище, обставини, що зм'якшують і обтяжують відповідальність;

- є ефективним засобом реалізації інституту відповідальність (під якою розуміється обов'язок громадянина або посадової особи дати звіт про своє неправомірна поведінка в сфері державного управління і понести покарання у вигляді адміністративного стягнення.

Під системою адміністративних стягнень розуміється перелік різних по ступені тяжкості і правових наслідків видів покарань.

В даний час застосовуються наступні адміністративні засоби:

1. Заходи морального впливу. Вони зв'язані з малозначними провинами, вчиненими звичайно людьми випадково і не мають яких-небудь стійких антигромадських установок. До них відносяться попередження і громадський осуд.

2. Заходи особистісного впливу. Вони складаються в обмеженні суб'єктивних прав.

Виділяють наступні види адміністративних стягнень:

- попередження;

- штраф;

- вилучення предмета, що став знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

- конфіскація предмета, що став знаряддям здійснення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

- позбавлення спеціального права, наданому даному громадянину (права керування транспортними засобами, права полювання;

- виправні роботи ;

- адміністративний арешт;

Отже адміністративне стягнення - це міра покарання, застосовувана уповноваженими державними органами (посадовими особами), а передбачених законом випадках - народними судами ( народними суддями), а також громадськими організаціями і їхніми законними представниками до осіб, винних у здійсненні адміністративної провини.

3. Адміністративний примус: проблеми дослідження та правового регулювання в контексті забезпечення прав людини

У наукових дослідженнях вітчизняних адміністративістів останніх років дуже багато уваги приділяється проблемам удосконалення організаційних структур державного управління, визначення статусу органів виконавчої влади, державних службовців, інших суб'єктів державного управління. Популярною останнім часом стала також проблематика адміністративного процесу і адміністративної юстиції, що пов'язано насамперед з розробленням Адміністративного процесуального кодексу. Активно ведуться дослідження правових актів управління, питань сутності та процедур контролю в державному управлінні тощо. Все це, безумовно, сприяє розвитку теоретико-методологічних засад адміністративного права. Проте є питання, які в адміністративно-правовій літературі належного висвітлення не знайшли. Маються на увазі методи державного управління.

Можна назвати дві фундаментальні монографічні праці останніх років з проблем адміністративного права і державного управління, у підготовці яких брала участь значна частина провідних вчених-адміністративістів: «Виконавча влада і адміністративне право» (2002 р.)[5] і «Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики» (2003 р.)[6]. І в одній, і в іншій відсутній структурний підрозділ, в якому б розглядалися загальні проблеми методів державного управління, їх система, можливості використання тощо. Окремо аналізується тільки інститут адміністративної відповідальності. Це не критика згаданих праць, а ілюстрація того, як мало уваги приділяється зазначеним методам. Хоча, як уявляється, дослідження державного управління без аналізу методів є дуже неповним, адже саме в їх використанні виявляється його зміст. Без використання цих методів неможлива реалізація завдань і функцій суб'єктів державного управління.

Традиційно в системі методів державного управління виділяються переконання і примус як найбільш універсальні засоби впливу на об'єкти з огляду на характер впливу. В наш час на перший план виступає проблема забезпечення прав людини в застосуванні цих методів, особливо адміністративного примусу, заходи якого мають суттєвий правообмежувальний потенціал. Зважаючи на те, що статтею 3 Конституції України [1] людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, важливо в законодавстві чітко визначити види цих заходів, підстави та процедури їх застосування.

Говорячи про адміністративний примус, необхідно в першу чергу зупинитись на проблемі використання цього терміна. Справа в тому, що в законодавстві України не те що відсутнє визначення цього поняття, а й взагалі в нормативних актах термін «адміністративній примус» взагалі не зустрічається, мовби він як правове явище і не існує. Лише інколи вживається термін «адміністративний вплив», який, як уявляється, не можна цілком ототожнювати з примусом, адже про адміністративний вплив можна говорити також у випадках застосування ряду заходів переконання. Іншими словами, термін «адміністративній примус» не має, так би мовити, «офіційного статусу», його сформульовано лише на доктринальному рівні. Зауважимо, що в законодавстві інших країн в ряді випадків поняття адміністративного примусу окреслено досить чітко, щоправда, переважно через визначення його видів. Наприклад, розділ другий Закону федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія (Німеччина) «Про виконання адміністративних рішень» має назву саме «Адміністративний примус», а в його § 57 засобами примусу визнаються виконання дії за рахунок особи, якої стосується рішення, штраф і прямий примус[9].

До недавнього часу в адміністративно-правовій науці практично не було розбіжностей у використанні терміна «адміністративний примус», тобто ніякі інші терміни для позначення цього явища не застосовувалися. Проте зустрічається використання терміна «акти санкціонованого втручання», хоча автори самі підкреслюють, що ці акти є актами адміністративного примусу[7, 89], тобто ніякий новий зміст в зазначений термін не вкладається. Інколи, бажаючи підкреслити правову природу адміністративного примусу, деякі автори відображають це і в терміні, називаючи примус адміністративно-правовим[4, 208]. Безумовно, адміністративний примус, оскільки він регулюється нормами адміністративного права, не може бути нічим іншим, як правовим примусом, проте підкреслювати це в терміні, тим самим ускладнюючи його, як уявляється, дещо зайве.

Найбільшою проблемою у застосуванні заходів адміністративного примусу в наш час є забезпечення прав людини під час їх застосування. Зрозуміло, що проблему цю можна зобразити в двох аспектах: використання заходів адміністративного примусу для боротьби з правопорушеннями, що також ставить за мету забезпечення прав людини, оскільки є засобом захисту від посягань на них, а також дотримання прав осіб, до яких застосовуються ці заходи. Що стосується першої проблеми, то вона більше стосується удосконалення оперативної діяльності різних правоохоронних органів та її правового забезпечення. Переважно тут складнощі у застосуванні заходів адміністративного примусу виникають внаслідок слабкої підготовки працівників правоохоронних органів, які часто не знають не тільки правових підстав та процедур застосування цих заходів, але й своїх прав щодо їх застосування. Хоча зазначений фактор досить часто сприяє і порушенню прав осіб, до яких застосовуються зазначені заходи. Звернемо більше уваги саме на цей аспект забезпечення прав людини під час їх застосування.

Насамперед варто зупинитися на проблемі законодавчого регулювання адміністративного примусу, переважно адміністративно-запобіжних заходів і заходів адміністративного припинення. І найперша проблема стосується визначення відповідних положень в Конституції України. Для ілюстрації звернемо увагу на конституційне закріплення гарантій застосування такого примусового заходу, як затримання особи у зв'язку із вчиненням правопорушення. Конституційний Суд України дав роз'яснення положень Конституції, ряду статей Закону України «Про міліцію»[2] і КпАП України[3] щодо розуміння терміна «затримання народного депутата України» (Рішення у справі про гарантії депутатської недоторканності від 26 червня 2003 р.). При цьому було прийнято рішення, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність у випадках застосування затримання і як тимчасового запобіжного кримінально-процесуального, і як адміністративно-процесуального заходів.

Конституційний Суд дав також тлумачення ст. 29 Конституції України, яка визначає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом; у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. У мотивувальній частині рішення Конституційний Суд пояснив, що таке затримання треба розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний, і як адміністративно-процесуальний заходи, застосування яких обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда.

Разом з тим визнання зазначеного заходу також і адміністративно-процесуальним викликає ряд запитань. По-перше, чи означає це, що адміністративне затримання має застосовуватися виключно за вмотивованим рішенням суду, адже саме таке обмеження встановлює ст. 29 Конституції? По друге, оскільки в цій статті йдеться про запобігання злочинові чи його перепинення, чи може застосовуватися затримання з метою припинення адміністративного проступку (саме «припинення», а не «перепинення», як сказано в Конституції)? Відповіді на ці запитання очевидні, вони свідчать про неможливість поширення зазначених правил на сферу боротьби з адміністративними правопорушеннями, а також про певну недосконалість конституційних норм, в яких практично проігноровано існування інституту адміністративного примусу.

Проблема виникла також і у розумінні такого заходу адміністративного примусу, як доставлення порушника, і його співвідношення з адміністративним затриманням. Незважаючи на те, що ці заходи є загальновизнаними засобами правоохоронної діяльності, і у теорії, і в законодавстві вони розуміються не зовсім однозначно. Безперечним є те, що затримання полягає в примусовому короткочасному обмеженні волі дій і пересування особи. Але затримання виражається не тільки в триманні особи в спеціальному приміщення під охороною. Наприклад, у пункті 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію» відповідне право міліції сформульовано через поняття двох взаємопов'язаних дій -- тих чи інших осіб міліція має право «затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях». Причому в наступних абзацах цього пункту йдеться про затримання осіб, які вчинили і злочини, і адміністративні проступки, термін «адміністративне затримання» при цьому взагалі не використовується. До того ж у Законі «Про міліцію» не згадується про право міліції здійснювати доставлення порушників, відразу говориться про затримання. Тому і зупинка відповідної особи на місці (вимога працівника міліції залишатися на місці), і її доставлення до місця розгляду справи охоплюється поняттям «затримання».

Отже, поняття «доставлення» особи, порядок застосування якого передбачено ст. 259 КпАП України, слід розглядати як елемент затримання. Доставлення в теорії адміністративного права частіш за все розуміється як примусове вилучення особи, яка вчинила або вчиняє адміністративне правопорушення, з місця його вчинення або виявлення правопорушника і супроводження останнього до відповідного приміщення. Але перед тим як особу кудись доставити, її необхідно спочатку фізично затримати. Тому можна стверджувати, що доставлення починається із затримання.

Неналежне законодавче закріплення гарантій прав людини під час застосування заходів адміністративного примусу призводить до того, що в підзаконних нормативних актах такі гарантії просто ігноруються, Так, у відомчих актах МВС України (наприклад, в Інструкції з організації роботи чергової частини, Статуті патрульно-постової служби міліції) не робиться розмежування щодо затримання і доставлення осіб за вчинення злочину і осіб, які вчинили адміністративні проступки. Тому на практиці досить часто на підставі норм адміністративного законодавства здійснюється затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, тобто використовується завуальований варіант взяття під варту, за якого у громадянина практично відсутні можливості для захисту своїх прав (оскільки про застосування норм кримінально-процесуального законодавства мова взагалі спочатку не йде, а КпАП України не передбачає, наприклад, участі захисника на початковій стадії провадження в справі про адміністративне правопорушення). Тим самим «обходяться» механізми захисту прав затриманих.

Тут виявляється ще одна проблема загального характеру. Йдеться про відсутність конституційного обмеження рівня правового регулювання видів, підстав та процедур застосування заходів адміністративного примусу, внаслідок чого можливі зазначені порушення. Пунктом 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначено, що діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них мають визначатися виключно законами України. Тобто в цій нормі Конституції закріплено правило про виключно законодавче регулювання адміністративної відповідальності. Що ж до інших видів адміністративного примусу, то такого обмеження Конституція не передбачає. Зазначимо, що в такому стані речей також криється ставлення до адміністративного примусу як до чогось другорядного, неважливого. Адже регулювання інших видів правового примусу, які тотожні відповідним видам юридичної відповідальності, тією ж нормою Конституції також обмежено рівнем закону.

Проте навіть існування конституційного обмеження щодо рівня правового регулювання адміністративної відповідальності реально не знайшло своєї деталізації в чинному законодавстві про адміністративні правопорушення. Так, відповідно до ст. 5 КпАП рішення, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність, дотепер можуть приймати органи місцевого самоврядування. Зокрема, їм надано право приймати загально-обов'язкові рішення з питань боротьби із стихійним лихом та епідеміями. Разом з тим незрозуміло, де передбачається відповідальність за їх порушення? Адже в самих рішеннях не можна, це суперечитиме ст. 92 Конституції України. А в КпАП така відповідальність не врегульована.

Дуже важливим, з точки зору забезпечення прав людини, є визначення підстав застосування заходів адміністративного примусу та його процедур. Щодо підстав ще раз звернемо увагу на їх закріплення в Законі «Про міліцію». Мова знову піде про адміністративне затримання, яке практично в усіх наукових джерелах належить до заходів адміністративного припинення, тобто в усіх випадках підставу його застосування має становити певне правопорушення, яке при цьому припиняється. Навіть у побутовому розумінні затримання завжди пов'язується із вчиненням правопорушення. Разом з тим аналіз п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» свідчить, що в ньому міліції надається право в ряді випадків застосовувати затримання до осіб, які правопорушення не вчиняли, що не можна визнати правильним. Наприклад, затримано може бути неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і які не досягли 16-річного віку, тобто затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення.

Міліція також має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Таких осіб тримають у приймальниках-розподільниках, спеціально створених для них при органах внутрішніх справ рішеннями місцевих рад. Осіб, запідозрених у бродяжництві, міліція тримає протягом часу, необхідного для встановлення особи, вирішення питання про працевлаштування чи направлення до будинку-інтернату для престарілих, встановлення над ними піклування, але не більше 30-ти діб із санкції прокурора. В даному випадку має місце невиправдана підміна термінів, адже заняття бродяжництвом у наш час не визнається жодним правопорушенням, з яким, підкреслимо, тільки й може бути пов'язано здійснення затримання. Нагадаємо, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому будь-які правообмеження щодо осіб, які не мають постійного місця проживання, є неконституційними.

Міліція також має право затримувати і тримати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, -- до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години. І в цьому випадку використання терміна «затримання» є, як уявляється, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим триманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.

Слід звернути увагу на той факт, що в Законі «Про міліцію» практично не врегульовано процедури здійснення розглянутих видів затримання (крім строків), тим самим права таких затриманих законодавчо не визначено і не гарантовано. Закріплення тих чи інших правил відомчими нормативними актами в цьому випадку не можна вважати прийнятним, адже такі правила зовсім невідомі широкому загалу. Немає жодних підстав поширювати на подібні випадки також положення статей 261--263 КпАП України, оскільки в них іде мова про осіб, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень, хоча в літературі і допускається таке поширення[8, 14--19].

Неналежне правове регулювання процедур застосування заходів адміністративного примусу є ще однією загальною проблемою у забезпеченні прав людини в цій сфері. І знову ж ця проблема найбільше стосується заходів, які не є адміністративними стягненнями. Останні накладаються і виконуються в порядку, встановленому КпАП України, про проблеми оновлення якого варто говорити окремо. Для інших же заходів загальні процедури застосування, так само як і підстави, не встановлено. Зважаючи на те, що діяльність щодо застосування заходів адміністративного примусу всіх видів визнається видами адміністративних проваджень[4, 259], її необхідно врегулювати в Адміністративно-процедурному кодексі (крім провадження в справах про адміністративні правопорушення, регулювання якого має залишитися в КпАП).

Висновок

Отже правильне використання методу примусу органами управління, у тому числі органами внутрішніх справ, забезпечує ефективність управлінської діяльності, функціонування адміністративно-правових інститутів, непорушність правопорядку, створює умови для поступового скорочення і ліквідації правопорушень. Примус у сфері управлінської діяльності спрямований на те, щоб забезпечити:

- правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

- функціонування і захист такого режиму, при якому б неухильно виконувалися правові розпорядження;

- існування стійкої системи управлінських відносин, що базуються на основах законності.

По своїй природі державний примус припускає його диференціацію, викликаний різнорідністю тих суспільних відносин, що регулюються правом і характером зазіхань на ці відносини. Адміністративний примус - самостійний різновид державного примусу, метод зовнішнього державно-правового впливу на поведінку і свідомість людей, застосовувана в сфері державного управління з метою покарання правопорушників.

У залежності від свого цільового призначення і способу забезпечення правопорядку всі примусові заходи можна звести в три основні класифікаційні групи:

Заходи адміністративного попередження.

Запобіжного заходу;

Заходи адміністративного стягнення.

У цілому примусових заходів набагато більше, і вони мають профілактичну спрямованість і є засобом попередження злочинності.

Використана література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 14.

2. Про міліцію: Закон України // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1991. -- № 4. -- Ст. 20.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. -- 1984. -- Додаток до № 52. -- Ст. 1122.

4. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В.Ківалова. -- Одеса: Юридична література, 2003. - 896 с.

5. Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. -- К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. - 668 с.

6. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер'янова. -- К.: Факт, 2003. -- 384 с.

7. Додин Е.В., Серафимов B.B. Акты санкционированного вмешательства в сфере торгового мореплавания: Учеб. пособие. -- Одесса: Юрид. лит., 2001. -- 152 с.

8. Калаянов Д.П., Остюченко СМ., Аносенков A.A. Правова регламентація адміністративного затримання правопорушників міліцією України: Науково-практична розробка. -- Вид. 2-е, доп. -- Одеса: Одеський ін-т внутр. справ, 2002. -- 42 с.

9. Матеріали семінару «Стан та перспективи розвитку адміністративного права: законодавство, наука, освіта» (Львів, 12--13 жовтня 2001 p.). Частина II. Німеччина та Республіка Польща. -- Львів, 2001.

Размещено на Allbest.ru

...