Крайня необхідність

Размещено на http://www.allbest.ru

Національний банк України

Українська академія банківської справи

Кафедра кримінально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Кримінальне право»

на тему:«Крайня необхідність»

Виконала:Марченко Ольга

Группа : ЗП-21

Перевірив: доц. Тимошенко І. В.



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРАЙНЬОЇ НЕОБХЫДНОСТІ

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВА НАЯВНОСТІ СТАНУ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

РОЗДІЛ 3. ОЗНАКИ ДІЯННЯ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ У СТАНІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

РОЗДІЛ 4 ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

РОЗДІЛ 5. ВІДМІННІСТЬ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ВІД НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Згідно із Кримінальним кодексом України основним завданням кримінального законодавства є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є основною проблемою кримінальн-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст. 39 КК України).

У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов, М.М. Паше-Озерський, С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М.Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та багато інших вчених.

Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст. 39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз'яснень (постанов) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності. Я обрав саме цю тему, адже вважаю, що це питання є дуже важливим і актуальним в наш час, адже у реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається з такими ситуаціями, коли діяння, що вчинено приватними, а також службовими особами за зовнішніми ознаками подібне до того, яке належить до категорії злочинів. Але ця схожість залишається виключно зовнішньою і при глибокому аналізі та дослідженні випливає, що ці діяння не несуть небезпеки для суспільства і не є кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірними і як правило, суспільно корисними.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ КРАЙНЬОЇ НЕОБХЫДНОСТІ

Крайня необхідність визначається як стан, за якого особа правомірно заподіює шкоду інтересам, що охороняються державою, щоб усунути небезпеку, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, за умови неможливості усунути цю небезпеку іншими засобами, якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК України).

Крайня необхідність - це суб'єктивне право кожної людини. Однак для працівників правоохоронних органів крайня необхідність - юридичний обов'язок, передбачений їхнім службовим становищем. Водночас ухилятися від виконання своїх функцій, посилаючись на стан крайньої необхідності, працівники правоохоронних органів не можуть.

Правомірність крайньої необхідності визначається низкою умов, які зазвичай ділять на дві групи:

а) умови, що характеризують небезпеку;

б) умови, що характеризують дії з її усунення.

До першої групи умов належать:

1) реальність - небезпека дійсно існує, а не уявляється особою, що її усуває;

2) наявність - загроза для правоохоронюваних об'єктів уже виникла, вона не викликає сумніву, безпосередньо існує, ще не минула та вимагає дій для її усунення;

3) неминучість - усунення небезпеки не може бути здійснено іншим способом, окрім завдання шкоди іншим інтересам, що охороняються державою.

До другої групи (умов правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності) умов належать:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3) заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Загроза заподіяння шкоди для визнання дій особи як вчинених у стані крайньої необхідності має бути наявною, існуючою реально, а не в уяві особи. Якщо реально загрози заподіяння шкоди не існує, або ж вона вже минула, чи можливість заподіяння шкоди віддалена в часі, а не є негайною і неминучою, то заподіяння шкоди інтересам, які охороняються, не може бути визнане правомірним і йому має даватися оцінка на загальних підставах із урахуванням положень про вплив помилки на кваліфікацію дій винного. Але якщо особа сумлінно помиляється щодо наявності загрози, її реальності, то її дії мають розглядатись як вчинені в стані крайньої необхідності.

Друга умова правомірності дій у стані крайньої необхідності - неможливість усунення наявної небезпеки інтересу, що охороняється, без заподіяння шкоди іншому інтересу. Вимушеність, необхідність заподіяння шкоди одному з інтересів, що охороняються правом, за крайньої необхідності є єдиною реальною можливістю відвернути ще більшу шкоду іншому інтересу за умов, що склались. У разі можливості відвернення шкоди інтересу, який охороняється законом, без заподіяння шкоди іншому інтересу стан крайньої необхідності відсутній, а заподіяння шкоди має розцінюватись як неправомірне, навіть якщо відвернена шкода більша, ніж заподіяна.

У стані крайньої необхідності шкода заподіюється, як правило, інтересам третьої особи, тобто особи, яка не причетна до створення небезпеки. Проте шкода може спричинятись також інтересам особи, яка певним чином причетна до створення небезпеки заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Так, при вбивстві розлюченого бугая, який втік з хліва, причиною його втечі могли бути неналежні умови його утримання. Або ж при гасінні пожежі знищується майно громадянина, необережне поводження якого з вогнем спричинило пожежу.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відверненій, також визнається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положення є однією із принципових відмінностей законодавчого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК 1960 р.

При вирішенні питання про співвідношення розмірів заподіяної і відверненої шкоди виникають значні труднощі, зумовлені, по-перше, тим, що оцінювати необхідно реально заподіяну і потенційно можливу шкоду, і по-друге, заподіяна і відвернена шкода знаходяться, як правило, в різних площинах інтересів, що охороняються правом, наприклад, створена загроза заподіяння шкоди життю або здоров'ю людини, а шкода заподіюється шляхом пошкодження чи знищення майна, тобто відносинам власності, чи заподіюється шкода державному майну для відвернення шкоди громадському порядку чи громадській безпеці, або для відвернення шкоди цим інтересам обмежується свобода громадян. Кількісно відобразити відвернену і заподіяну шкоду у подібних випадках неможливо. Що вагоміше: можливий тривалий розлад здоров'я чи майно значної вартості; нормальна робота міського транспорту чи права громадян на проведення мітингу тощо?

Оцінювати наслідки відверненої і заподіяної шкоди, очевидно, необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їх кількісного виразу. У коленому конкретному випадку це питання має вирішуватись індивідуально. Проте за всіх інших умов на перше місце за важливістю необхідно ставити людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, свободу. Ієрархія цінностей, на чолі якої є людина та її особисті блага, закріплена в Конституції України. Відвернення загрози знищення майна за рахунок заподіяння шкоди здоров'ю людини правомірним визнаватися не може. Водночас знищення чи пошкодження майна для відвернення загрози заподіяння шкоди здоров'ю, як правило, буде правомірним.

Якщо відвернена і заподіяна шкода стосуються одних і тих самих цінностей (інтересів), то питання вирішується на підставі порівняння кількісної оцінки розміру відверненої і заподіяної шкоди.

На практиці можливі ситуації, коли у стані крайньої необхідності у особи є вибір, яким інтересам і в якому розмірі заподіяти шкоду для відвернення такої ж чи більшої за розміром шкоди. У таких випадках, якщо особа завдає шкоду більшу, ніж можна було завдати, але заподіяна шкода не перевищує відверненої, вона повинна вважатися такою, що діяла в стані крайньої необхідності, оскільки умовою крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода була не більше відверненої. Тому питання про те, яку конкретно і яким інтересам заподіяти шкоду, за можливості вибору, має вирішуватись особою, яка знаходиться в стані крайньої необхідності.

Найбільш принциповим питанням при вирішенні змісту умов правомірності крайньої необхідності є питання про допустимість (можливість) заподіяння шкоди життю чи здоров'ю однієї людини (кільком людям) для відвернення загибелі чи завдання шкоди здоров'ю більшої кількості людей. Щодо цього питання в науковій літературі і працівниками правозастосовних органів висловлюються діаметрально протилежні погляди: від простої констатації висновку про те, що рятування власного життя за рахунок життя іншої людини є неправомірним, а у разі наявності загрози одночасно власному життю та життю Іншої особи, тобто за наявності дилеми - загинути обом чи врятуватися комусь одному - суспільна небезпечність дій відсутня і складу злочину вони не утворюють, бо загибель одного із двох неминуча, до висновку, що заподіяння смерті людині, непричетній до створення небезпеки, може бути визнано правомірним лише у випадку, якщо це було єдиним засобом зберегти життя кількох осіб.

Жоден із наведених висновків не можна вважати однозначно правильним. Очевидно, слід керуватися тим, що свідоме позбавлення життя певної особи для врятування життя однієї чи кількох інших осіб ні за яких умов не може визнаватися вчиненим у стані крайньої необхідності. Протилежний висновок дасть підстави визнати правомірними як вчинені у стані крайньої необхідності, наприклад, дії медичних працівників, які позбавили життя молоду здорову людину для того, щоб взяти у неї внутрішні органи для пересадки (трансплантації) кільком невиліковно хворим людям, врятувати життя яких Іншим шляхом, не пов'язаним із пересадкою органів, неможливо. Цю ситуацію можна доповнювати будь-якими умовами: позбавляється життя злочинець, а його органи пересаджуються видатним вченим, конструкторам, політикам тощо: позбавляється з тією ж метою життя особа, засуджена до довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжких злочинів чи невиліковно психічно хвора особа тощо.

При вирішенні питання про можливість позбавлення життя іншої особи в стані крайньої необхідності слід, перш за все, чітко вирізняти психічне ставлення до за-подіяної шкоди особи, яка її заподіяла. Про стан крайньої необхідності може йтися лише при умисному, конкретизованому заподіянні конкретної шкоди. Необережне чи невинне заподіяння шкоди при вчиненні дій у стані крайньої необхідності знаходиться за її межами, і йому має даватись оцінка на загальних підставах.

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВА НАЯВНОСТІ СТАНУ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого). Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого - особа перебуває в такому положенні, при якому єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка "права з правом", накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

РОЗДІЛ 3. ОЗНАКИ ДІЯННЯ, ЩО ВЧИНЯЄТЬСЯ У СТАНІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

крайня необхідність правомірність злочинність

У науці кримінального права існують різні підходи до розгляду тієї чи іншої обставини, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайньої необхідності.

Одним із перших підходів, запропонованих при характеристиці обставин, що виключають злочинність діяння, був поділ умов правомірності на умови, що відносяться до посягання, та умови, що відносяться до захисту. Так, А.А.Піонтковський під час аналізу крайньої необхідності до умов, що характеризують небезпеку, відносив безпосередньо небезпеку, яка загрожує охоронюваним законом інтересам, наявність цієї небезпеки та дійсність. До умов, що характеризують захист, вчений відносив неможливість усунення небезпеки, що загрожує, іншими способами, окрім як заподіяння шкоди та достатність цієї шкоди - заподіяння шкоди менш значної порівняно з відвернутою. У сучасній кримінально-правовій науці такий підхід до розгляду обставин, що виключають злочинність діяння, також наявний і має переконливі аргументи на свою користь.

Інший спосіб аналізу обставин, що виключають злочинність діяння, запропонований Є.В. Благовим. Кожна з обставин, що виключає злочинність діяння, характеризується спеціальним складом, зміст якого зводиться до того, що ознаки, які повторюються в усіх або в багатьох таких складах, утворюють загальний склад виключення правової відповідальності. Так, автор виділяє три групи ознак, що входять до складу крайньої необхідності:

а) умови правомірності, що відносяться до загрозливої небезпеки;

б) умови правомірності, що відносяться до усунення небезпеки;

в) умови правомірності, що відносяться до заподіюваної шкоди.

Український науковець Ю.В. Баулін зазначає, що скоєння правомірних вчинків, які підпадають під ознаки злочину, викликається різними факторами об'єктивної дійсності (певні явища, процеси, вчинки, події). І хоча ці фактори тісно пов'язані із самими вчинками, однак їм не належать, оскільки спочатку виникає суспільно небезпечна ситуація і, як відповідна реакція на нього, - те, що законодавець називає необхідною обороною, крайньою необхідністю та затриманням злочинця. Викладене, таким чином, дає автору змогу провести розмежування між вчинком і підставою його вчинення, що надає можливість охопити весь спектр чинників, які впливають на характеристику певної обставини. Виходячи із зазначеної моделі запропонованого методу, Ю.В. Баулін розглядає кожну обставину, що виключає злочинність діяння, зокрема і крайню необхідність. Доцільність такого методу дослідження підстав вчинків, що виключають злочинність діяння, дає можливість уникнути повтору загальних ознак, притаманних усім обставинам, що розглядаються.

Так, в одному із підручників з кримінального права України стан крайньої необхідності розглядається через сукупність двох головних елементів:

а) небезпеки, яка безпосередньо загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави;

б) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди іншим охоронюваним законом інтересам. При цьому виділяються й додаткові ознаки діяння, вчиненого в цьому стані:

- наявність мети;

- спрямованість заподіяння шкоди;

- характер дій;

- своєчасність заподіяння шкоди;

- межі заподіяння шкоди (граничною і правомірною у стані крайньої необхідності визнається шкода, якщо вона рівнозначна відверненій шкоді або є менш значною, ніж відвернена).

П.С. Матишевський пропонує виходити з таких ознак умов, що визначають правомірність дій у стані крайньої необхідності:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди об'єктові захисту;

2) небезпека, що виникла, має бути наявною, дійсною, тобто вона виникла, існує і ще не минула;

3) небезпека має бути невідворотною, а її усунути неможливо без заподіяння шкоди іншим цінностям, що також охороняються правом;

4) шкода має завдаватися так званим третім особам; якщо шкода завдається зазіхачеві, то вчинене кваліфікується за правилами про необхідну оборону;

5) особа завдає шкоду, будучи зобов'язаною або вимушеною до цього об'єктивними обставинами;

6) заподіяна шкода має бути меншою, ніж відвернена шкода.

У свою чергу, «взаєморозміщення та взаємозв'язок складових елементів чого-небудь цілого» являє собою структуру. Поняття «структура» в українській мові тлумачиться, як взаєморозміщення та взаємозв'язок складових частин цілого, устрій, організація чого-небудь.

Отже можна сказати, що структура - це найбільш вдалий термін, за допомогою якого можливе поєднання всіх складових елементів крайньої необхідності.

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Питання про перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював визначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названої обставини, яка виключає злочинність діяння.

Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам;

2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронюваним інтересам;

3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена ;

4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно.

Доцільно зазначити, що існуючій трактовці поняття «перевищення меж крайньої необхідності» передувало досить складне та неоднозначне формування цієї норми, проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об'єктом виступає життя або здоров'я людини, так і залишилась невирішеною.

Кримінально-правова норма про крайню необхідність, закріплена у Кримінальному кодексі України 1960 року, на думку вчених, вона не повною мірою враховувала стан, у якому особа вимушена заподіяти шкоду певним охоронюваним законом інтересам заради відвернення шкоди, що загрожує іншим охоронюваним законом інтересам. При вирішенні цієї проблеми законодавець недостатньо врахував стан особи, яка опинилася у екстремальній ситуації, коли вкрай складно зорієнтуватись, правильно оцінити характер небезпеки, що загрожує певним охоронюваним законом інтересам, обстановку, яка склалася, а також наявність можливих засобів усунення небезпеки. У законі містилась вимога, що заподіяна шкода має бути тільки меншою порівняно з відвернутою, а поняття «перевищення меж крайньої необхідності» не було сформульовано взагалі, що, на думку окремих науковців, обмежувало можливості громадян з усунення небезпеки.

Так, Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку зору, відповідно до якої перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при «пошкодженні інтересу рівного або більшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з таким підходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тільки при порушенні відповідності шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й при можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав, якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеці, що загрожує, а й обстановці, при якій вона усувається. Отож треба визнати, що ексцес крайньої необхідності наявний при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якій усувалась ця небезпека. Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правового регулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вони актуальні й нині.

Таким чином, законодавець, бажаючи підвищити соціальну активність людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом інтересам, у КК України 2001 року вперше сформулював поняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно з відвернутою.

І якщо стосовно об'єктів нематеріального характеру такий законодавчий підхід можна сприйняти, та що стосується посягання на такі блага, як життя та здоров'я людини, на думку окремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналіз юридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо протилежні підходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У житті трапляються безвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести до неминучої загибелі всіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метою врятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питання про кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань. М.Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах.

Аналогічної точки зору дотримуються М.О. Овезов, М.М. Паше-Озерский, М.І. Якубович та інші радянські криміналісти. Вони зазначають, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю.В. Баулін, розглядаючи зазначений випадок, стверджує: «... правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив'язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки - смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».

На думку окремих вчених, з якими я цілком погоджуюсь, виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже, особа, яка перебуває в екстремальних умовах, не завжди спроможна точно зіставити заподіювану шкоду та шкоду відвернену, особливо коли йдеться про життя або здоров'я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, коли особа заподіює смерть іншій особі (не причетній до виникнення небезпеки, що їй загрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 КК України це визнається правомірним, не кримінально караним діянням, що на мою думку, не може бути виправданим, насамперед з точки зору моралі.

Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя або здоров'я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров'ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях. Так, на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою не усуває суспільно небезпечний характер вчиненого та суперечить загальнолюдській моралі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунок знищення чужого рівноцінного майна, а тим більше недопустимо рятування власного життя за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цього питання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багато різних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і до сих пір.

Також треба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, часто в екстремальних ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч.3 ст.39 встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте стан крайньої необхідності.

РОЗДІЛ 5. ВІДМІННІСТЬ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ВІД НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

До системи обставин, що виключають злочинність діяння, відносять необхідну оборону, уявну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Крайня необхідність має свої певні особливості, які відрізняють її від інших.

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання (Ст. 15 КК).

Практикою застосування уголовного законодавства та наукою уголовного права винайдено два види умов правомірності

Заподіяння шкоди в стані необхидної оборони:

1. Умови, що стосуються властивостей нападу;

2. Умови, що стосуються властивостей захисту;

Заподіяння шкоди буде визнано правомірним, якщо напад був:

а) Суспільно небезпечним - тобто загрожував тяжкими наслідками - у сфері важливих суспільних цінностей - життя, здоров'я, властності, державного керування і т. ін. При цьому напад не обов'язково повинен бути злочином, досить і того, що він був реально небезпечним - загрожував тяжкими наслідками.

Звідсі виходить, що необхідна оборона не можлива:

- проти правомірних дій посодових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.), яки не є суспільно небезпечними;

- при нападі неосудного, про що завідомо знає той, хто захищаєтсья, інакше - підпавший нападу, має право захищатися за првилами крайньої нгеобхидності;

- при нападу тварин (якщо вони нападают самі) і можливо, якщо їх направляют власники чи інші люди.

Необхідно оборона не допускється проти того, хто діє в стані необхидної оборони (як і під час провокації необхідної оборони).

Провокацією необхидної оборони називют таки дії, яки вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб потім була можливість дати гідну відсіч (помститися), посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.

За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи неможуть помінятися місцями.

б) Наявним - тобто уже роспочатим, чи який неминуче повинен початися, ось-ось почнется.

Але стану необхідної оборони немає, якщо напад ще не розпочався (бо немає необхідності в заподіянні шкоді), а також і тоді, коли напад уже явно закінчився (бо немає потреби в захисті).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 року пояснив що ". стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільного небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього необхідно враховувати поведінку нападаючего, зокрема спрямованість умислу, інтенсівність і характер його дій, що дає підставу особі яка захищається, спримати загрозу як реальну".

в) Якщо напад був дійсним - тобто дійсноїснуючим.

Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, спричиненого суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.

Перевищення меж необхідної оборони, тобто завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним органам влади як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця.

Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини або інших громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода (Ст 16 КК).

Заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності не є суспільно небезпечним і не має складу злочину, оскільки таки дії спрямовани на захист більш цінних благ та інтересів особи, чи держави.

Крайня необхідність - це це випадок зіткнення двох інтересів, яки в рівною мірою охороняються законом, і в якому заради збереження більш важливого інтересу, заподіються шкода меншому інтересові.

Крайня необхідність та Необхідна оборона мают багато загального:

1. заподіяна шкода і в тому і другому разі є правомірною;

2. там і там захищаються особисти та громадськи інтереси;

3. кожен з ціх інстітутов є суб'єктивним правом кожної людини.

Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності полягає в таких ознаках:

1. Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої необхідності - дії людей, сіл природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.

2. В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані крайньої необхідності - непричетним до події третім особам.

3. Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхидності правомірне лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При необхідній обороні такої умови немає.

4. Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була меньшою відвернутої. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути і більшою ніж відвернута.

5. На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї з ціх виключає стан крайньої необхідності.

6. Згідно із ст. 445 Цівільного кодексу України особа, що заподіяла шкоду в сані крайньої необхідності зобов'язана відшкодувати потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов'язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна.



ВИСНОВОК

З викладеного можна зробити висновок, насамперед те що аналіз історичного розвитку свідчить, що первісно в основу визнання заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності незлочинною, був покладений принцип: «що не дозволено законом, дозволено необхідністю». Поступово в процесі розвитку суспільних відносин крайня необхідність набувала різного правового статусу. Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам - від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності. Також вперше в історії розвитку кримінально-правової норми, що регулює крайню необхідність, у КК 2001 році внесено кардинальні зміни:

- відповідно до Конституції України змінено пріоритетність інтересів, які є об'єктом захисту в умовах крайньої необхідності, на користь особистих інтересів перед інтересами держави та суспільства;

- визначено поняття «перевищення меж крайньої необхідності», відповідно до якого допускається заподіяння меншої або рівнозначної шкоди;

- передбачено звільнення особи від кримінальної відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності в стані сильного душевного хвилювання;

- вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності визначено як обставину, що пом'якшує покарання (п. 8 ст. 66 КК).

Крайня необхідність є надзвичайно важливою кримінально-правовою нормою, адже ця обставина нерідко існує в реальному житті. Хоча зараз крайня необхідність широко розвинена, але все ж таки певного доопрацювання вона все таки потребує, наприклад чинна ст. 39 КК України не дає відповіді на запитання щодо відповідальності особи, яка намагалась відвернути від певних охоронюваних законом інтересів більшу шкоду шляхом заподіяння іншим охоронюваним законом інтересам меншої шкоди, однак не досягла своєї мети, і усунути загрожуючу небезпеку не вдалось. У таких випадках потрібно встановлювати наявність у особи потенційної можливості врятування більшого блага або цінності на момент заподіяння нею шкоду.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1 Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. ? К. ? Х.: Юрінком Інтер-Право, 2002. ? 416 с.

2. Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. Посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 400с.

3. Кримінальний Кодекс України від 15 вересня 2008 року. - К.: Вид. Паливода А. В. - 188 с.

4. Кримінальне право України. Загальна частина /Відп. ред. Я.Ю. Кондрат'єв - К.: Правові джерела, 2002 - 432 с.

5. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. ? К., 2001. ? 352 с.

6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: В 3 кн. / За заг. ред. В.Г. Гончаренка, П.П. Андрушка. ? К.: ФОРУМ, 2005. ? Кн. 1: Загальна частина. Коментарі до статей 1-108 Кримінального кодексу України. ? 324 с.

7. Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики: Учебное пособие. ? М.: Кросна-Лекс, 1996. ? 96 с.

8. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина. ? К.: Ін Юре, 2006. ? 568 с.

9. Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах / За заг. ред. В. Т. Маляренка; Упорядник П. П. Пилипчук. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru

...