Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1921–1928)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1921-1928)

Донецьк - 1999

Загальна характеристика роботи

кримінальний злочинність кадровий правоохоронний

Актуальність теми дослідження. Однією з ознак суспільного розвитку кінця ХХ ст. стало те, що кримінальна злочинність перетворюється з локального явища в глобальне. Масові пограбування населення, вбивства на замовлення, терористичні акти, захоплення заручників, витончені «білокомірцеві» злочини - все це стало звичними атрибутами сучасного життя. Такий стан справ не може не турбувати державні структури, які покликані охороняти правопорядок в державі, а також і її населення, переважна більшість якого прагне до стабільності та порядку. Однак для того, щоб боротись з кримінальною злочинністю, передусім треба глибоко вивчити це явище, найбільш повно з'ясувати причини, що його породжують. Саме це і зумовлює підвищення наукового інтересу до проблеми кримінальної злочинності та заходів щодо її подолання не тільки з боку юристів, кримінологів, політологів, психологів, а й істориків. Сьогодні проблема злочинності як суспільного явища, що властиве практично всім періодам людської історії, потребує ретроспективного розгляду.

Попередній досвід вивчення протиправних дій довів вагомість впливу стану економіки на рівень криміналізації суспільства. При цьому розповсюджена в суспільстві думка про те, що злочинність передусім породжується зубожінням народу, є надто спрощеною. Зміна економічної ситуації (перехідний стан) як в кращий, так і в гірший бік, підвищує рівень злочинності. І тільки економічна стабільність пом'якшує криміногенну ситуацію. Кожна економічна система породжує власні, притаманні тільки їй види злочинів. Але при більш детальному розгляді ми можемо знайти і багато спільних рис в кримінальній злочинності перехідних історичних періодів, що робить можливим використання досвіду розвинутих держав (які свого часу пройшли через кризові етапи) або попереднього досвіду своєї країни. Саме це робить актуальним звернення до складного та суперечливого періоду в історії Радянської держави - нової економічної політики (1921-1928 рр.). Виявлення загальних тенденцій розвитку кримінальної злочинності в умовах економічних перетворень допоможе нам краще зрозуміти глибинні причини погіршення криміногенної обстановки на сучасному етапі та в якійсь мірі спрогнозувати загальні напрямки цього погіршення, а це має неабияке значення для прийняття превентивних заходів.

Дослідження цієї теми є актуальним сьогодні ще й тому, що кримінальна злочинність останнім часом стає все більш впливовим фактором суспільного розвитку, розігрується як політична карта у передвиборчій грі. Коли кримінальні дії, їх кількість та масштабність виходять за допустимі межі суспільного терпіння, створюються умови, при яких суспільство погоджується з певним обмеженням власних свобод. Дійсно, авторитарні або тоталітарні режими завдяки репресіям та насильству можуть вгамувати кримінальну злочинність, але при цьому значно збільшується кількість так званих політичних правопорушників, покарання яких є нічим іншим, як злочином влади проти власного народу. З цієї точки зору важливим є дослідження процесу становлення системи каральних органів на початку 1920-х рр. в Україні, покликаних забезпечувати нормальне існування тут радянської влади. Поступове зміцнення цих органів, надання деяким з них позасудових повноважень, а також спрощені радянсько-марксистські настанови про природну невластивість злочинності соціалістичному устрою, призвели до змішування політичної та кримінальної злочинності, поповнили кримінальний світ тими, хто не бажав прийняти нову владу, і врешті-решт зробили можливими репресії 1930-х рр.

Також, на сьогодні, коли нагальною проблемою на шляху розбудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної та правової держави України є формування громадянського суспільства (однією з ознак якого є високий рівень відповідальності його членів), тема боротьби з антисоціальними явищами стає актуальною і з цієї точки зору.

Автор вважає можливим дослідити питання злочинності та боротьби з нею на території Донбасу, тому що, визнаючи важливість Донецького краю як кам'яновугільної та металургійної бази радянської влади, уряд більшовиків приділяв особливу увагу наведенню «революційного порядку» саме в цьому регіоні, що робить місцевий матеріал показовим. Також слід вказати і ще одну причину дослідження зазначених проблем на певній території. Протягом 1920-х років облік злочинних дій був неповним та неточним. Матеріали, що збиралися в Центральному статистичному управлінні, часто втрачалися під час пересилки, деякі місцевості взагалі не передавали даних, і тому відтворити точну картину на території усієї Радянської держави або України сьогодні майже неможливо. Саме тому найбільш реальний шлях до встановлення максимально точної динаміки розвитку кримінальної злочинності протягом років непу - це пошук її показників на місцевому рівні у рамках чітко окресленої адміністративно-територіальної одиниці, якою в даному випадку є Донбас.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках держбюджетних тем Донецького державного університету «Історія Донбасу: соціально-економічні, політичні та культурні процеси» (номер державної реєстрації - 0196U007094) та «Етнонаціональні процеси на Донеччині ХХ ст.» (номер державної реєстрації - 0197U000938).

За предмет дисертаційного дослідження ми маємо кримінальну злочинність перехідних історичних періодів та можливі заходи щодо її подолання, а об'єктом дослідження є кримінальна злочинність періоду нової економічної політики (1921-1928 рр.), а також тісно пов'язана з нею особлива сфера соціальних відносин - сфера боротьби з антисоціальними явищами цього часу.

призвели до збільшення кількісних показників по цих видах протиправних дій;

дати соціально-демографічний аналіз кримінального світу;

оцінити доцільність використання надзвичайних органів радянської влади на шляху подолання кримінальної злочинності;

простежити зміни у підходах щодо вирішення організаційного та кадрового питань в правоохоронних органах на етапі нової економічної політики;

визначити пріоритетні напрямки діяльності правоохоронних органів у боротьбі з кримінальною злочинністю;

проаналізувати форми та методи боротьби з правопорушеннями;

дати оцінку результативності діяльності правоохоронних та надзвичайних органів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на базі аналізу нових першоджерел та матеріалів кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі в період непу вперше розглядаються як об'єкт спеціального та комплексного дослідження. Автором подано всебічну характеристику кримінальної злочинності та окремих її видів в Донбасі з урахуванням регіональних особливостей та специфіки перехідного історичного періоду. Також, завдяки досягненням сучасної історіографії та відкритим останнім часом архівним матеріалам автор отримав можливість неупереджено розглянути специфіку роботи правоохоронних органів в період непу, форми та методи діяльності надзвичайних органів радянської влади на шляху подолання кримінальної злочинності. Новим є також і з'ясування характеру відносин між правоохоронними і надзвичайними органами на початку і впродовж років непу. На думку автора, необхідним є і поєднання в одному дослідженні характеристики як злочинності, так і заходів щодо її подолання, завдяки чому стає можливим з'ясування взаємозв'язку цих двох складових.

Вивчення цих питань має не тільки наукове, теоретичне, а й практичне значення. Проведене дослідження дозволить ввести в науковий обіг ряд невідомих або маловідомих документів. Теоретичні розробки, які викладено в дисертації, доведено до рівня практичних пропозицій, і тому результати дослідження можуть бути взяті до уваги при розробці стратегії і тактики боротьби з кримінальною злочинністю на сучасному етапі з урахуванням помилок попередніх історичних періодів. Фактичний матеріал дисертації, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України та Донбасу, при підготовці лекційних курсів, спеціальних курсів та практичних занять для вузів.

Апробація результатів праці. Основні положення дисертації і результати досліджень обговорювалися на засіданнях кафедри історії України. Фактичний матеріал, який збирався в процесі написання дисертації, та теоретичні узагальнення були використані автором при підготовці і читанні лекцій для студентів історичного факультету Донецького державного університету. Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення в статтях, матеріалах, тезах доповідей та виступах на конференціях. Також, тему було апробовано на засіданні наукового історичного товариства кафедри історії та українознавства Донецького інституту внутрішніх справ. Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 12 наукових робіт загальним обсягом 5,4 д.а., з яких автору належить 4,5 д.а.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (восьми підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (508 назв.), додатків (51 стор.). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 260 сторінок.

Структура і зміст дисертації

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені предмет та об'єкт дослідження, сформульовані мета роботи та завдання, окреслені наукова новизна і практична значимість роботи.

У першому розділі «Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження» оцінюється стан наукової розробки теми, охарактеризовані джерела, а також визначені методичні та методологічні засади дослідження.

Наявну літературу з зазначеної теми автор розділив на чотири групи.

Першу групу складають дослідження, які цілком або частково присвячені періоду нової економічної політики. Це узагальнюючі праці, в яких знайшли своє відображення події як на території СРСР, так і в Україні (це «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область», «История советского рабочего класса», «Історія робітничого класу Української РСР», «История рабочих Донбасса», тощо). Однак в зазначених вище працях висвітлювалася передусім проблема «політичного бандитизму», який пояснювався загостренням класової боротьби в період непу. Спекуляції, контрабанді, шинкарству та іншим негативним явищам у суспільстві надавали класового змісту, стверджуючи, що центр класової боротьби в умовах непу перемістився в економіку. Також характерною рисою цих видань є повне ігнорування питань створення і функціонування надзвичайних та правоохоронних органів радянської влади. Виключенням є двотомна «Історія селянства Української РСР», в якій досліджено участь специфічно селянської організації - комітетів незаможних селян (КНС) у встановленні революційного порядку, а також «История Коммунистической партии Советского Союза», в якій один з параграфів присвячено зміцненню законності в Радянській державі протягом років непу та досліджені питання законотворчої діяльності початку 1920-х рр., розширення меж діяльності народних судів, створення прокуратури та ін. Тобто, в названих вище виданнях карна злочинність та діяльність надзвичайних і правоохоронних органів щодо її подолання висвітлена фрагментарно.

Це ж саме можна сказати і з приводу сучасних узагальнюючих праць з історії України, в яких хоча і наведені нові оцінки подій періоду непу, однак традиційною залишається увага тільки до «політичного бандитизму» і до пов'язаної з ним діяльності надзвичайних органів влади. Негативні явища, що супроводжували неп, і надалі залишаються за межами загальноісторичних праць. Протягом 1990-х рр. заповнити «білі плями» в історії України намагалися шляхом видання робіт ряду зарубіжних авторів, зокрема Е.Х. Карра, Дж. Боффа, Р. Пайпса та інших. Здебільшого цих авторів цікавили такі види протиправних дій, які були тісно пов'язані із зміною економічного курсу. Це, передусім, бюрократизм, спекуляція, проституція та «політичний бандитизм». В названих вище книгах простежується пріоритетність дослідження надзвичайних органів радянської влади та їх діяльності, тоді як правоохоронним органам Радянської держави майже не приділено уваги. Оцінюючи доробок зарубіжних авторів, нам слід враховувати також і те, що вони були і залишаються відірваними (на сьогодні - територіально) від архівних матеріалів, доступ до яких став можливим не так давно для дослідників нашої країни. Саме це і зумовлює необхідність вивчення цих питань передусім українськими істориками.

В Україні останнім часом, базуючись на нових архівних матеріалах, перше радянське десятиріччя плідно досліджує С.В. Кульчицький, наукові публікації якого по окремих концептуальних проблемах періоду непу знайшли своє логічне продовження в узагальнюючій праці «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)», в якій переглядаються традиційні положення радянської історіографії. Тут поставлені та висвітлені такі концептуальні на сьогодні питання, як влаштування показових судових процесів; використання органів НК для створення системи нагляду за суспільними настроями, яка існувала паралельно партійній; позасудові функції НК тощо.

Для розуміння регіональних особливостей нової економічної політики важливе значення має узагальнююча праця донецьких істориків В.М. Нікольського та В.І. Ізюмова «НЕП в Донбасі. Історичне дослідження». Автори не обійшли і питання кримінальної злочинності в роки непу, дійшовши висновку, що в 1920-ті рр. перше місце в загальній структурі злочинності займали крадіжки та хуліганство, потім йшли пограбування та напади, далі були вбивства і закривали цей список різноманітні афери. Однак за межами дослідження залишилися питання боротьби з карними проявами в Донбасі, не показано динаміку їх розвитку.

Зазначена література відіграє значну роль у формуванні загальних уявлень про події періоду непу в Радянській державі взагалі та Україні зокрема, допомагає зрозуміти головні тенденції розвитку і тим самим вийти на рівень усвідомлення причин тих негативних явищ, що тісно були пов'язані зі змінами в політиці та економіці. Але висвітлення питань кримінальної злочинності та заходів боротьби з цим негативним явищем в науковій літературі першої групи має фрагментарний характер.

Другу групу складають роботи або їх підрозділи, що присвячені дослідженню діяльності правоохоронних та надзвичайних органів радянської влади. Значне місце приділено висвітленню діяльності міліції в роки непу в колективній праці «Советская милиция: история и современность». В роботі розглядаються організаційні пошуки в правоохоронній сфері в 1920-ті рр., головні напрямки вирішення кадрового питання, а також загальні принципи діяльності міліції та карного розшуку на етапі непу. Однак, оскільки дослідження провадилось в загальносоюзному масштабі, дані по Україні тут малочисельні і не дають уявлення про динаміку розвитку карної злочинності та місцеву специфіку вирішення організаційних питань в правоохоронній сфері.

Процес побудови та роботу ревтрибуналів і судів на території усієї Радянської держави досліджували М.В. Кожевніков, Г.Є. Петухов, Н.Г. Смірнов. При цьому слід зауважити, що в їх роботах перевагу віддано вивченню організаційних моментів. Питання про необхідність дослідження революційних комітетів, їх чисельності, територіального розташування, кількісного та національного складу поставив Н.Ф. Бугай. Особливу увагу автор приділив правоохоронній роботі ревкомів, а також їх участі в розбудові апаратів міліції та судів. В монографії наведені дані, що охоплюють всю Радянську державу, а також викладені окремі питання роботи ревкомів в Україні та Донбасі.

В розглянутих наукових працях другої групи подані дані про організацію надзвичайних та правоохоронних органів на території усієї Радянської держави, оцінюється рівень та загальні напрямки розвитку кримінальної злочинності в роки непу, розглядається боротьба з цим негативним явищем. Наявні в цій літературі матеріали по Україні фрагментарні і не дають нам загального уявлення про кількісний та якісний склад правоохоронних та надзвичайних органів, про рівень їх дієздатності. Аналіз діяльності цих органів хоча і супроводжується кількісними показниками, однак загальної картини злочинності періоду непу вони не створюють, оскільки подані вибірково. Цим і зумовлюється неможливість оцінки динаміки розвитку карної злочинності в роки непу як на території усієї Радянської держави, так і в Україні.

В третю групу досліджень необхідно виділити праці, присвячені діяльності правоохоронних та надзвичайних органів України. Історичний шлях радянської міліції з моменту її створення розглядається в книзі «З історії міліції Радянської України», яка побачила світ у 1965 р. та була першою спробою висвітлити на науковому рівні процес створення та роботу міліції в Українській республіці, формування її структури та кадрового складу. Однак наведені приклади діяльності правоохоронних органів не дають загальної картини та підстав для висновків про успішність цієї боротьби.

Історію суду Радянської України досліджував Д.С. Сусло, значне місце в роботі якого відведено судовій реформі 1922 р., вивченню організаційних моментів, структурної побудови судових установ України, а також вирішенням питань у сфері права. Важливе значення для дослідження надзвичайних органів радянської влади має колективна праця «Всеукраинская чрезвычайная комиссия (1918-1922)» Л.Н. Маймескулова, А.Й. Рогожина та В.В. Сташиса. Це видання і на сьогодні залишається найбільш повним дослідженням процесу створення, організаційної побудови, функцій та принципів діяльності Надзвичайної Комісії України, не дивлячись на те, що деякі положення цього дослідження сьогодні переглядаються, корегуються та доповнюються іншими авторами. Досліджуючи репресивні дії радянської влади в Україні, І.Г. Білас присвятив частину праці організації, структурі та діяльності «репресивно-карального апарату». Введення ним в науковий обіг значної кількості невідомих до цього часу архівних документів дозволило по-новому підійти до вирішення питань історіографії надзвичайних органів радянської влади. На широкому колі архівних матеріалів побудовано і дослідження Ю.І. Шаповала, В.А. Золотарьова та В. Пристайко «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні», які кваліфіковано і неупереджено подали загальну картину створення та діяльності Надзвичайної Комісії, реорганізацію її в ДПУ, дослідили методи роботи та загальні напрямки діяльності цих структур.

Таким чином, література третьої групи висвітлює процес створення та функціонування правоохоронних і надзвичайних органів радянської влади в Україні

на етапі непу, містить в собі дані про методи роботи цих органів. Але територіальне висвітлення цих питань досить нерівномірне і тому відтворити загальну картину діяльності надзвичайних та правоохоронних органів в такому значному регіоні, як

Донбас, майже неможливо.

Четверту групу складають роботи кримінологічного характеру, в яких розглядаються питання кримінальної злочинності в Радянській державі протягом років непу. Використання кримінологічної літератури зумовлено суміжним характером дослідження. Важливе значення для сучасних дослідників мають роботи М.Н. Гернета, в яких подано глибокий аналіз статистичних даних, одержаних протягом 1920-х рр. Його праці дають нам розуміння загальних тенденцій розвитку кримінального світу 1920-х рр., демонструють вплив державних кампаній на статистичні показники та співвідношення їх з реальним станом речей. Але, на жаль, наведені в його працях статистичні дані охоплюють територію усієї Радянської держави, і тому сьогодні неможливо відокремити дані по Україні, не кажучи вже про регіональну специфіку.

Закритість «моральної статистики» зумовила відсутність протягом 1930-1980-х рр. досліджень, які б торкалися питань кримінальної злочинності. І тільки наростання кризових явищ в Радянському Союзі, в Україні, збільшення кількісних показників злочинності зробили зазначену тему найактуальнішою. Питання про протиправні дії періоду нової економічної політики та пошуки заходів щодо їх подолання були поставлені та розглянуті П.М. Золіним на сторінках журналу «Держава і право». Цілком слушним було і залишається його застереження про те, що статистику злочинності обов'язково треба оцінювати з урахуванням довготривалих конкретно-історичних тенденцій, у порівнянні із загальносвітовими тенденціями, інакше вона стає знаряддям викривлення реальної картини, основою для кон'юнктурних висновків.

У 1997 р. побачило світ перше монографічне видання «Злочинність ХХ сторіччя», в якому розглядаються стан і динаміка злочинності та її окремих видів в СРСР, Росії та в усьому світі протягом ХХ ст. Її автор, доктор юридичних наук, професор В.В. Лунєєв, проаналізувавши тенденції розвитку цього явища, дійшов висновку, що протягом ХХ ст. спостерігається невпинне зростання злочинності та розширення меж її загрози для суспільства. На думку автора, ця тенденція залишиться незмінною і на початку ХХІ ст.

Специфіка теми обумовлює використання і юридичної наукової літератури. Це, зокрема, праці А.А. Герцензона, С.С. Остроумова, Н.І. Загороднікова, П.П. Михайленка, які багато зробили в розробці теорії статистики та кримінального права. Кримінально-процесуальні питання боротьби зі злочинністю неповнолітніх досліджувала Є.В. Ремізова. На матеріалах України побудовано дослідження П.Т. Землянського «Кримінально-процесуальне законодавство в перші роки Радянської влади», в якому значне місце відведено процесу побудови судової системи в Україні, проведенню судової реформи у 1922-1923 рр., реорганізації революційних трибуналів, кадровому складу правоохоронних органів тощо. Нового змісту надали питанню становлення та розвитку радянського законодавства А.Н. Мироненко та А.П. Бенько. Зрозуміти загальні причини злочинності і головні напрямки та заходи боротьби з нею допомагають праці В.П. Філонова. Історія створення та структурна побудова правоохоронних органів Радянської держави знайшла своє відображення в сучасному російському підручнику К.Ф. Гуценка та М.А. Ковальова «Правоохоронні органи». Значне місце відведено аналізу радянської політики в Україні на етапі непу, діяльності надзвичайних і правоохоронних органів приділено в навчальному посібнику «Історія держави та права України».

Також автор вважає доцільним вказати ще декілька наукових публікацій, без яких розуміння загальних причин кримінальної злочинності періоду непу буде неповним. Так, окремі положення та висновки, зроблені дослідницею І.І. Диптан в статті «Діти та голод на Україні в 1921-1922 рр.», багато що прояснюють в причинах дитячої злочинності часів непу в Україні і, зокрема, в Донбасі. Зміни в державній політиці щодо «вільної торгівлі» дослідила К.В. Лобач, розглянувши при цьому причини мішечництва та спекуляції. В дослідженні З.Г. Лихолобової, на базі даних про розвиток приватного підприємництва в Донбасі, проаналізовані загальні тенденції економічних перетворень в регіоні в умовах непу. Проведене В.М.Нікольським дослідження безробіття в Донбасі в роки непу дозволяє нам зрозуміти причини переважання некваліфікованих робітників серед заарештованих правоохоронними органами. Процес поступового поглинання України Російською Федерацією в першій половині 1920-х рр., який відчутно позначився на діяльності та структурній побудові надзвичайних і правоохоронних органів України, був розглянутий в дослідженнях С.В. Кульчицького, Л.П. Салиги, Л.П. Нагорної.

Таким чином, аналіз літератури дозволяє зробити висновок, що дослідниками проведено величезну роботу по вивченню концептуальних проблем історії Радянського Союзу, України та Донбасу періоду нової економічної політики. Однак при цьому значне коло питань хоча і поставлене в історичній літературі, але потребує більш детального вивчення та переосмислення. Так, з причин тривалої засекреченості моральної статистики в Радянській державі та панування класового підходу в науці, кримінальна злочинність була і залишається майже недослідженою, в той час, коли розуміння загальних причин злочинності періоду непу має практичне значення для сучасних правоохоронних органів України, яким випало на долю протистояти кримінальним елементам в умовах економічних та політичних перетворень. Також слід зазначити, що в коло наукових інтересів сучасних дослідників потрапляють передусім надзвичайні органи влади, тоді як роботі правоохоронних органів приділяється значно менше уваги, хоча головний тягар боротьби з кримінальною злочинністю припадав саме на них. Далі, в науковій літературі майже недослідженими залишаються питання регіональної специфіки кримінальної злочинності періоду непу в такому вагомому у економічному відношенні регіоні України та, на той час, і усього Радянського Союзу, як Донбас. Виходячи з цього, ми можемо стверджувати, що проблема кримінальної злочинності та боротьби з нею в Донбасі на етапі непу належить до недостатньо досліджених і потребує подальшого вивчення.

Для проведення цієї роботи автором було використане широке коло документальних джерел, які також доцільно охарактеризувати по групах.

До першої групи документів належать урядові декрети та постанови, що містяться у збірниках законів, таких як: «Зібрання узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України», «Збірник постанов та розпоряджень Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів VI скликання», «Збірник документів по історії Кримінального законодавства СРСР та РСФРР (1917-1952)», документи та постанови партії, надруковані в документальному збірнику «Комуністична партія України в резолюціях та рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК». Працюючи з цією групою документів, необхідно враховувати, що вона містить в собі передусім офіційну точку зору на події. Однак при цьому слід належно оцінювати значення цих документів для державного життя, оскільки вони носили обов'язковий характер і реалізовувалися на місцях.

Другу групу документів складають статистичні збірники 1920-х рр.: «Статистичний бюлетень УСРР», «Статистика Донбасу», «Статистика праці в Донбасі», «Статистичний бюлетень Маріупольщини», «Статистичний довідник Сталінського округу». Завдяки цим збірникам ми можемо відтворити у цифровому відношенні загальну картину тогочасного життя. Цінність цієї групи джерел полягає ще і в тому, що вони були позбавлені ідеологічних штампів, в них не приховувався реальний стан справ.

В третю групу джерел ми можемо виділити надруковані в 1920-ті рр. звіти. Так, у «Звіті Донецької губернської економічної наради Українській Економічній Нараді та Раді Праці та Оборони» міститься інформація про міліцію та карний розшук Донецької губернії, їх кількісний і якісний склад, рівень дієздатності та загальні проблеми. Важливу інформацію надає нам і додаток до піврічного звіту про роботу кам'яновугільної промисловості Донбасу «Бандитизм в Донецькій губернії за першу половину 1921 р.», в якому діяльність політичних та кримінальних банд відокремлюється одна від іншої, аналізуються всі види та напрямки політичного бандитизму, що існував на території Донецької губернії, а також показано, які військові формування і органи прийняли участь у подоланні бандитизму та з якими результатами.

Четверту групу джерел складають публікації у центральних та місцевих періодичних виданнях - газетах «Комуніст», «Всеросійська кочегарка», «Диктатура труда» і журналі «На посту». Однак при роботі з газетними публікаціями необхідно враховувати їх специфіку - окрім інформаційної вони виконували ще й виховну та пропагандистську функції і тому слід критично підходити до них в процесі оцінки надрукованих тут матеріалів.

П'яту, найбільшу групу джерел складають матеріали чотирьох архівів та п'ятидесяти архівних фондів. Значна частина цих документів вперше вводиться в науковий обіг. Передусім автором були опрацьовані фонди правоохоронних і надзвичайних органів, виконавчих та партійних комітетів Донецької губернії та округів, створених на її території, які зберігаються в Державних архівах Донецької та Луганської областей. Важливі документи, які здебільшого пояснювали та узагальнювали отримані на місцях дані, були знайдені автором в центральних архівах України - Центральному державному архіві вищих органів влади України та Центральному державному архіві громадських організацій України - у фондах Ради Міністрів УРСР (СНК УСРР), Української економічної наради при РНК УСРР, Міністерства юстиції (Наркомюста УСРР), Верховного суду УСРР, НКВС УСРР, Головного управління робітничо-селянської міліції при НКВС УСРР, а також фонді ЦК КП(б) У. Автором не були використані матеріали архівів Управлінь МВС України, оскільки документи за 1920-ті рр. в них не збереглися.

Таким чином, охарактеризувавши джерельну базу, ми можемо стверджувати, що вона є не тільки достатньою, а й надзвичайно широкою та різнобічною. Виявлення схожих документів в різних типах джерел дозволило автору, завдяки порівнянню наведених в них даних, досягти високого ступеня достовірності статистичного і графічного матеріалу. Це і дає можливість комплексно дослідити проблему кримінальної злочинності та боротьби з нею в Донбасі на етапі нової економічної політики.

Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є поєднання сучасних системного та проблемного підходів, удосконалених внаслідок об'єктивних інтегративних процесів, що відбуваються у соціально-гуманітарному науковому знанні останньої чверті ХХ ст. Крім того, автор дотримувався загальновизнаних принципів наукового дослідження, а саме наукової об'єктивності та неупередженості, загального розвитку (діалектики), історизму.

Другий розділ «Кримінальна злочинність в Донбасі в роки непу (1921-1928)» (включає два підрозділи) присвячений загальній характеристиці кримінальної злочинності років непу з урахуванням специфіки перехідних історичних періодів, а також соціально-демографічному аналізу злочинницького світу.

Нова економічна політика як комплекс заходів перехідного періоду включала в себе формування ринку, використання товарно-грошових відносин, кооперацію, допуск капіталістичних елементів в економіку. Однак економічне пожвавлення супроводжувалося рядом негативних явищ. Нерозвинутий стихійний ринок став підгрунтям для збільшення кількості спекуляцій, шахрайств, випадків незаконного збагачення. Ринкові відносини та їх протиріччя породжували кримінальну злочинність, оскільки у своїй основі вони базувалися на конкуренції, боротьбі за прибуток, на запланованому надлишку робочої сили (тобто безробітті), на майновому та соціальному розшаруванні людей. Не останню роль в зазначений період відігравав і соціально-моральний стан суспільства. Суспільні катаклізми попередніх років - перша світова війна, революції, національно-визвольний рух, призвели до переоцінки цінностей, до кризи моралі, яка поглиблювалася більшовицькою антирелігійною кампанією та воєнно-комуністичними заходами побудови «світлого майбутнього». Все це стало підгрунтям для вражаючого збільшення кількості зареєстрованих протиправних дій. Автором було підраховано, що протягом 1921-1925 рр. показники злочинності невпинно збільшувалися і зросли у шість разів (з урахуванням змін у кількісному складі населення). І тільки після 1926 р. відбулось незначне покращення криміногенної ситуації, але не по всіх округах, і тому говорити про загальну тенденцію до зменшення числа протиправних дій на цьому етапі ми не маємо підстав. Надавши загальну характеристику кримінальної злочинності 1921-1928 рр., автор вдається до аналізу розвитку окремих видів правопорушень протягом зазначеного часу, завдяки чому вдається розподілити зареєстровані злочини на декілька груп, залежно від ступеню їх реакції на політико-економічні перетворення. Автор також зупиняється на ролі спеціальних кампаній у формуванні статистики злочинності, показуючи на цифровому та графічному матеріалі, що ці дані демонстрували передусім не реальний рівень окремих видів злочинів, а стан боротьби з ними.

Соціально-демографічна характеристика кримінального світу дає нам розуміння структури злочинності. Характеристику подано по таких параметрах, як статева приналежність, вік, соціальне походження та рід занять правопорушників, їх освітній рівень, соціальна роль у суспільстві та національність.

Метою третього розділу «Реструктуризація правоохоронних органів Донбасу в умовах нової економічної політики» (включає три підрозділи) було виявлення змін в організаційному устрої та вирішенні кадрового питання у зв'язку зі змінами в державі. Автором була з'ясована особливість початкового етапу становлення правоохоронної системи: в Україні в умовах національно-визвольного руху, активного протистояння селянської маси політиці воєнного комунізму, створенню державних правоохоронних органів передувала (а згодом і проходила паралельно) діяльність надзвичайних структур. Також своєрідністю початкового етапу становлення системи органів правоохорони було те, що переважаюча більшість її елементів, до компетенції яких входила боротьба зі злочинністю, поєднувала функції слідчі, судові, а також мала право виконання вироку.

Створення різноманітних надзвичайних та державних органів, що мали правоохоронні функції, призводило до перехрещення їх дій, до невизначеності відносин та відсутності чітко встановленої сфери діяльності кожного з них. Частими були ситуації, коли ці установи заважали одна іншій під час розслідування будь-якої справи, сперечалися з приводу речових доказів, які могли бути розпорошені між установами і заважали нормальному руху справи. Нез'ясованість цих моментів зумовлювала перманентні організаційні зміни в органах, покликаних охороняти революційний порядок. Так, протягом років непу, деякі з надзвичайних структур втратили свої правоохоронні функції, деякі ліквідувалися, оскільки сформовані міліція та карний розшук стали здатними взяти на себе їх завдання, частина трансформувалася та набула більш політичного змісту. Організаційні пошуки 1917-1922 рр. в судовій сфері завершилися судовою реформою, результатом якої були ліквідація Народного Суду та Революційного трибуналу Донецької губернії в березні 1923 р. та створення Донецького губернського суду. Більш тривалим був цей процес в міліції та карному розшуку. Відсутність до 1926 р. чіткого положення, яке б окреслювало права, обов'язки та межі діяльності міліції, а також і проблеми з підпорядкуванням карного розшуку, спричинювали втручання у справи основних органів по боротьбі зі злочинністю з боку партійних комітетів, керівництва виконавчих комітетів, НК-ДПУ та інших установ, а це в свою чергу підривало і без того досить нестійку систему.

Організаційні пошуки супроводжувалися розв'язанням кадрового питання, яке вирішувалося у бік формування пролетарського складу правоохоронних органів. Для цього застосовувалися різні міри: це командирування в Донбас досвідчених працівників з Росії, мобілізація червоноармійців, залучення до міліцейської роботи членів КНС, застосування практики «висуванства», а також «чистки».

В четвертому розділі «Боротьба з кримінальною злочинністю» (три підрозділи) досліджуються питання формування та становлення законодавчих установ, форми та методи боротьби з кримінальною злочинністю в роки непу, а також надано оцінку результативності цієї боротьби. На думку автора, введення непу відіграло роль каталізатора в процесі становлення правової системи Радянської держави. В умовах ринкових відносин радянський уряд був змушений встановити чіткі межі дозволеного. Видання в 1922-1923 рр. Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів вперше з 1917 р. дало правоохоронним органам конкретну орієнтацію як у сфері виявлення та кваліфікації злочинів, так і у галузі процесуальних правил. Але протягом цього перехідного періоду право дещо відставало від динамічних змін у житті, доповнювалося та уточнювалося різними урядовими постановами, які іноді суперечили існуючим правовим нормам. Цю проблему відставання права від політики намагалися вирішити завдяки принципу аналогії, який присутній в Кримінальних кодексах як 1922, так і 1927 р. На початку 1920-х рр. цей принцип дійсно допомагав доповнити кримінальне право непередбаченими статтями, але в умовах згортання непу і в наступні роки стаття про аналогію злочину використовувалася як засіб порушення закону.

Оцінюючи форми та методи боротьби з кримінальною злочинністю, автор дійшов висновку, що на початку 1920-х рр. правоохоронні заходи преваліювали над профілактичними, а також вирішальною в процесі розкриття злочинів була оперативна робота. І лише поступово, в результаті накопичення статистичних, теоретичних та емпіричних даних про стан злочинності та її динаміку, зростання професійного рівня працівників, оперативна робота поволі поступалася співпраці з інформаторами та агентурним розробкам. Автор також простежує методичні пошуки працівників правоохоронних органів, які розв'язувалися, з одного боку, за рахунок повернення до надбань царської поліції, та, з другого, у вигляді новацій (як, наприклад, розповсюджений вирок ревтрибуналів - «розстріл умовно», переселення в інші регіони, мобілізації всього чоловічого населення з так званих «бандитських сел» в Червону Армію тощо).

Проаналізувавши загальні показники результативності роботи правоохоронних органів Донбасу протягом років непу, автор констатує, що працівники міліції та карного розшуку поступово, в процесі роботи, набували досвіду, підвищували власну кваліфікацію. Це пояснювалося передусім завершенням організаційного етапу діяльності міліції та карного розшуку, налагодженням справи підготовки спеціалістів, становленням системи реєстрації злочинців, тощо.

Складність та розширення меж об'єкту дослідження зумовили наявність висновків щонайменше у трьох напрямках: стосовно динаміки та специфіки кримінальної злочинності в умовах політико-економічних перетворень; відносно структурної побудови та перебудови правоохоронних органів в умовах непу; та у напрямку боротьби зі злочинністю і її результативності. До того ж, оскільки розробка зазначених проблем є далекою від завершення, автор намагався уникнути безапеляційності тверджень, залишаючи місце для дискусії. В результаті розв'язання поставлених завдань, на захист винесені наступні положення:

- перехідні історичні періоди супроводжуються погіршенням криміногенної ситуації;

- в кризових умовах спостерігається знецінення життя людини (свідченням цього може бути те, що в міліцейських зведеннях 1920-х рр. статистику вбивств подавали на 6-му місці);

- чітко встановлюється залежність рівня окремих видів правопорушень від політичних та економічних змін в державі. Завдяки цьому можна розподілити правопорушення на відповідні групи, виділити «зони ризику» і враховувати це при проведенні профілактичних заходів;

- для кризових періодів характерне загальне «омолоджування» кримінального світу. Злочинцями у своїй більшості ставали особи у віці від 20 до 30-ти років - молоді та повні сили члени суспільства, які засвоїли життєву філософію кризового часу. Це переважно некваліфіковані злочинці. Найчастіше вони звинувачувалися у побутових крадіжках. Саме цим і можна пояснити переважання майнових злочинів в загальній структурі злочинності;

- кризовий стан в державі зумовлює зниження суспільної уваги до підростаючого покоління. Злочинність серед підлітків є особливо небезпечною для суспільства, оскільки вона загрожує його майбутньому. Антисоціальні звички, погляди, надбані у дитинстві, призводять до деморалізації особи і, як наслідок, - до зростання частки рецидивної злочинності (яка в роки непу сягала позначки 25 - 30% від усіх заарештованих підлітків);

- дані про освітньо-культурний рівень правопорушників примушують нас звернути увагу на залежність антисоціальної поведінки від інтелектуального розвитку. Так, протягом 1921-1928 рр. злочинці у своїй більшості були неписьменними або з нижчою освітою. Саме це і зумовлювало структуру злочинності років непу - переважання корисливих та корисливо-насильницьких правопорушень;

- особливу увагу привертають злочини, вчинені людьми з високим соціальним статусом, оскільки навіть при незначному кількісному рівні ці злочини мають резонансний характер та деморалізують суспільство. При цьому треба зважати на те, що загальна кількість цих правопорушень насправді була значно вищою, оскільки, як свідчать документи 1920-х рр, переважна більшість цих злочинів залишалася за межами офіційної кримінальної статистики;

- процес розв'язання організаційного питання в правоохоронних органах засвідчує, що в умовах перманентних організаційних змін знижується рівень роботи працівників цих органів. Кваліфіковано протистояти злочинності може тільки усталена та міцна система, статус та права якої чітко визначено на правовому рівні;

- перегини у вирішенні кадрового питання (особливо під час чисток) підривали авторитет працівників правоохоронних органів, створювали у злочинців впевненість у відсутності кари;

- погана матеріальна забезпеченість працівників системи внутрішніх справ та судових установ спричинювала плинність кадрів, а також перетворювала значну кількість працівників правоохоронної системи на злочинців;

- преваліювання класово-партійного підходу в процесі комплектування правоохоронних органів (без урахування професійної підготовки, або навіть загальноосвітнього рівня) призводило до зниження їх дієздатності;

- перехідним періодам властиве відставання законодавства від динамічних змін у житті. Свідченням цього є те, що протягом років непу стабільно збільшувалася частка злочинів, які не піддавалися узагальненню та заносилися у зведеннях в колонку «інші»;

- відсутність в державі чітких законів до прийняття у 1922 р. Кримінального кодексу України, і потім введення в кримінальне право принципу аналогії, відмова від християнської моралі та заміна її пролетарською, призвели до розмивання межі між добром і злом у людській свідомості. Стерлися грані між злочином та невинністю, однак при цьому сформувалося ставлення до людини, як до істоти, яку можна покарати, незалежно від таких факторів, як «винність» або «невинність». Тобто, у 1920-ті рр. були закладені основи всього того, що під час сталінських репресій набуло небачених досі масштабів. Цим частково пояснюється і те, чому саме суспільство 1930-х рр. виявилося неспроможним протистояти командно-адміністративній системі, було нездатним до опору;

- саме в 1920-ті рр. було започатковано практику зведення політичних злочинців до кримінальних. В першу чергу в Україні це відбулося в процесі подолання селянської непокори, так званого «політичного бандитизму», коли селяни, що не сприйняли політику воєнного комунізму та стали на шлях активного протистояння більшовицькому уряду, були проголошені злочинницькими елементами. І зовсім невипадковим є використання визначення «злочинець» - терміну, що однозначно негативно сприймався та сприймається людською свідомістю.

В результаті пропонується ряд рекомендацій щодо використання матеріалів дослідження.

1. Окремі матеріали і теоретичні положення дисертації можуть бути використані при розробці стратегії і тактики боротьби з кримінальною злочинністю на сучасному етапі, оскільки вони дають більш глибоке розуміння сучасних негативних суспільних процесів та їх причин. Автор вважає, що демократичний шлях розвитку держави, перехід до ринкових відносин не повинні супроводжуватися ослабленням соціально - правового контролю. Ідеалом на сьогодні є встановлення рівноваги між свободою і необхідністю.

2. Найбільш перспективним напрямком боротьби зі злочинністю має бути її профілактика, тобто попередження злочинності шляхом вивчення та блокування криміногенних факторів (що робить необхідним проведення наукових досліджень у цій галузі). Досвід 1920-х рр. ясно доводить, що посилення репресій не призвело до зменшення показників злочинності.

3. Окремі положення дослідження можуть бути використані у наукових працях узагальнюючого характеру, у навчальних посібниках і різноманітних довідкових та просвітницьких виданнях, у підготовці лекційних курсів та спецкурсів.

4. Матеріали дисертації дозволяють виявити можливі напрямки подальшого дослідження історії України часів нової економічної політики, історії правоохоронних органів, надзвичайних органів радянської влади тощо.

Размещено на Allbest.ru