Правові питання спадкування за заповітом

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ПРАВОВІ ПИТАННЯ СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ

Спеціальність 12. 00. 03. - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

ЧУЙКОВА ВАЛЕНТИНА ЮРІЇВНА

УДК 347. 65/. 68

Харків - 1999

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Азімов Чінгізхан Нуфатович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри цивільного права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Кузнєцова Наталія Семенівна, Національний Університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри цивільного права; кандидат юридичних наук, доцент Кройтор Володимир Андрійович, Університет внутрішніх справ МВС України, начальник кафедри цивільно-правових наук

Провідна установа - Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, відділ цивільного і трудового права, м. Київ.

Захист відбудеться “ __22_ ”__червня__1999р. о 15_____годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 086. 02 при Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 310024, м. Харків 24, вул. Пушкінська 77

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

спадкування заповіт

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючим значенням права приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовах ринкової економіки, необхідністю розробки правового механізму, який належним чином міг би захистити права і інтереси громадян.

Спадкове право сьогодні - один з центральних інститутів цивільного права. Його місце у системі цивільного законодавства визначається співвідношенням з іншими цивільно-правовими інститутами і, в першу чергу, з інститутом права власності, який в останнє десятиріччя радикально змінився, але ці зміни не знайшли відображення у спадковому праві України. Між тим, спадкове право забезпечує правонаступництво у цивільних правах і обов`язках на випадок смерті їх носія, визначає долю майна померлого.

Призначення інституту спадкового права в умовах ринку - у стимулюванні розвитку приватної власності і створенні умов, які необхідні для її використання з метою забезпечення матеріальних та інших потреб громадян-власників, а після їх смерті - спадкоємців. Більш того, економічна ситуація в Україні потребує комплексного вивчення відносин, які виникають при спадкуванні за заповітом, а також законодавства, що регулює ці відносини.

У зв'язку з реформою спадкового права України актуальність вибраної теми не викликає сумнівів, а спадкування за заповітом вміщує в собі основні принципи цивільно-правового регулювання - принцип дозволеної спрямованості і принцип диспозитивності.

Дослідження проблем спадкового права в умовах ринку, а саме спадкування за заповітом, має важливе теоретичне і практичне значення. Цим і пояснюється вибір теми дисертаційного дослідження, його актуальність та значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана відповідно до цільової комплексної програми “Правові проблеми здійснення майнових та особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки ” (номер державної реєстрації 0186. 0. 070867).

Предмет дослідження складає система нормативних актів, які регулюють правовідносини спадкоємства за заповітом, судова та нотаріальна практика їх застосування.

Об'єктом дослідження є питання правового регулювання спадкування за заповітом, юридична природа заповіту, підстави виникнення спадкових правовідносин за заповітом, особливість спадкування за заповітом в ринкових умовах.

Мета та завдання дослідження. Метою наукового дослідження є всебічне комплексне дослідження відносин спадкування за заповітом в ринкових умовах, теоретичне обгрунтування нормативного закріплення спадкування за заповітом як одного з важливіших в сучасних умовах видів спадкування, а також запропонування конкретних пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України стосовно цього виду спадкування.

Згідно з метою дисертаційного дослідження були поставлені такі головні завдання:

проаналізувати підстави виникнення спадкового правовідношення за заповітом;

виявити юридичну природу заповіту;

визначити суб'єктний склад спадкового правовідношення за заповітом;

проаналізувати поняття “спадкової маси” в межах ринкових відносин;

розробити пропозиції щодо вдосконалення спадкового законодавства стосовно спадкування за заповітом, окреслити перспективи та основні напрямки його розвитку.

Методологічна, теоретична та емпірична основи дослідження. Методологічна основа дослідження складається з базових науково-теоретичних положень, прийнятих в юридичній науці в цілому і в науці цивільного права зокрема. У процесі роботи автор використав такі наукові методи дослідження: історичний, логіко-юридичний, системний, соціологічний, порівняльно-правовий, статистичний. Основні положення та висновки, подані в роботі, грунтуються на аналізі чинного цивільного законодавства, особливостей його застосування, досягнень цивільно-правової науки.

Теоретичну основу для висновків, зроблених у дисертації, становлять праці відомих дореволюційних російських, радянських, українських та зарубіжних вчених-юристів: М. М. Агаркова, Ч. Н. Азімова, С. С. Алексеєва, Б. С. Антимонова, С. М. Братуся, М. Ю. Барщевського, М. І. Брагінського, В. В. Васильченка, Д. П. Ватмана, М. М. Вітрянського, Д. М. Генкіна, Ю. М. Гільмана, М. В. Гордона, К. А. Граве, О. В. Гренкової, В. К. Дронікова, І. А. Зеніна, О. С. Іоффе, О. О. Красавчикова, І. Ю. Красько, Д. Є. Керімова, Р. З. Лівшиця, П. С. Нікітюка, І. Б. Новицького, А. А. Підопригори, І. А. Покровського, О. О. Пушкіна, П. М. Рабіновича, А. А. Рубанова, В. А. Рясенцева, В. І. Серебровського, Ю. А. Тихомирова, Ю. К. Толстого, Т. Д. Чепіги, Б. Б. Черепахіна, В. П. Шахматова, Я. М. Шевченко та інших.

Емпіричною основою дослідження є опублікована і неопублікована судова та нотаріальна практика з питань спадкування за заповітом, практика Верховного Суду України та судів Харківської області.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є першим в науці цивільного права України комплексним дослідженням, присвяченим проблемам спадкування за заповітом в умовах ринкових відносин. Наукова новизна дисертації полягає як у самому підході до дослідження проблем спадкування за заповітом в сучасних умовах, так і у розв'язанні ряду конкретних питань теми. Найважливішими результатами цього дисертаційного дослідження, які містять, на думку автора, моменти новизни, є саме:

автор виходить з того, що спадкове право - відношення за заповітом - різновид цивільних правовідносин з елементами зобов'язальних;

підставою виникнення спадкового правовідношення за заповітом є юридичний склад - складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття спадщини, прийняття спадку;

право заповідати - суб'єктивне цивільне право, яке дає самому суб'єктові можливість своєї власної активної поведінки (“право на власні дії”) і може розглядатися як комплексне право;

заповіт - акт розпорядження майном або іншими, належними заповідачу, матеріальними або нематеріальними благами, на випадок своєї смерті;

зміст заповіту визначається вільним уявленням спадкодавця, але при цьому і воно не повинно протистояти законодавству, інтересам держави і суспільства, а також повинен відповідати нормам моралі.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною завершеною науковою роботою, першим комплексним дослідженням питань правового регулювання відносин спадкування за заповітом в умовах ринку. Сформульовані в ній положення та теоретичні розробки мають наукове і практичне значення, оскільки вони базуються на особистих дослідженнях, критичному осмисленні близько ста п'ятдесяти наукових та нормативних джерел і на узагальненні практики застосування норм спадкового права у судовій та нотарільній практиці. Дисертант дає практичні рекомендації щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вивчення основних положень інституту спадкового права, зокрема питання спадкування за заповітом, спрямоване на подальшу розробку і вдосконалення вчення сучасного спадкового права України.

Практична значущість дисертації в тому, що ії теоретичні висновки і конкретні пропозиції можуть бути використані при підготовці нового Цивільного кодексу України, при вдосконаленні деяких чинних законів України (“Про підприємства в Україні”, ”Про цінні папери і фондову біржу”, ”Про господарські товариства” тощо), а також при подальшому вдосконаленні інституту спадкового права як складової частини нового цивільного законодавства України.

Значення отриманих результатів полягає і в тому, що найважливіші положення дисертаційного дослідження можуть бути застосовані у процесі викладання навчального курсу “Цивільне право” (ч. Особлива), а також спецкурсу “Спадкове право України” у вищих навчальних закладах.

Окремі положення дисертації мають дискусійний характер і можуть стати підгрунтям для подальшого наукового дослідження.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорена на засіданнях кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати дослідження використані автором у навчальному процесі під час проведення практичних занять з курсу цивільного права. Свої погляди з деяких проблем, порушених у роботі, автор оприлюднив на Республіканській науково-практичній конференції “Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку” (м. Харків, 1995р.).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертації знайшли відбиття у трьох статтях в наукових фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та характером дослідження. Робота викладена на 148 сторінках машинописного тексту. Робота складається з вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків і списку використаної літератури (145 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, визначаються мета та завдання роботи, викладаються в узагальненому вигляді основні результати, отримані внаслідок проведеного дослідження, що виносяться на захист, висвітлюється теоретичне та практичне значення дисертації.

Розділ перший “Поняття спадкування за заповітом”, що складається з трьох підрозділів, присвячений детальному аналізу правовідносин спадкування за заповітом.

Підрозділ перший “Підстави виникнення спадкового правовідношення за заповітом” починається з визначення інституту спадкового права в сучасних умовах і його місця у системі цивільного права. Дослідження спадкового правовідношення за заповітом автор провадить, виходячи з положення, що правовідношення - суспільне відношення, що врегульоване правовою нормою, тобто правовідношення - результат дії правової норми. Але для того, щоб норма почала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини, тобто юридичні факти.

Як і будь-яке правовідношення, правовідношення спадкування теж виникає, змінюється і припиняється при наявності визначених юридичних фактів, але якщо при спадкуванні за законом такою підставою є смерть спадкодавця - подія, то при спадкуванні за заповітом смерть спадкодавця-заповідача тільки умова, наступ якої тягне за собою реалізацію його волі, що висловлена у заповіті.

Автор поділяє точку зору, згідно з якою отримання спадку за законом не залежить ні від волі померлого, ні від волі спадкоємців. Отримання спадку пов'язується з тим, що законодавець, який передбачає подібну ситуацію, свідомо пов'язує з нею визначені правові наслідки. Незалежно від волі людей правові наслідки не можуть взагалі наступати, бо в правових нормах фіксується воля людей до встановлення порядку у суспільстві. Тому на рівні події (якою є і смерть спадкодавця) правові наслідки наступають по волі законодавця, а не правозастосовників. А вже на рівні дії має місце і воля правозастосовників. Якщо померлий залишив заповіт (дія), то спадкування за заповітом наступає і по волі спадкодавця, і по волі законодавця.

Автор приходить до висновку, що в основі виникнення правовідношення спадкування за заповітом лежить юридичний склад - сукупність визначених фактів, які необхідні для наступу юридичних наслідків, тобто складання заповіту, смерть спадкодавця, відкриття спадщини та прийняття спадку.

Далі автор присвячує свою увагу питанню розгляду юридичного складу, а саме одного з юридичних фактів - праву заповідати у зв'язку з тим, що відкриття спадщини і прийняття спадку за заповітом нічим не відрізняється від таких саме юридичних фактів при спадкуванні за законом.

У роботі проведений детальний аналіз різних точок зору стосовно права заповідати. Автор не поділяє точку зору, згідно з якою право складати заповіт - окреме проявлення цивільної правоздатності (Агарков М. М.), здійснення власником свого суб'єктивного права (Братусь С. Н.).

Автор приходить до висновку, що право заповідати - суб'єктивне цивільне право, яке є у своїй більшості “правом на власні дії” і може розглядатися як комплексне право, яке включає в себе елементи і речового права, і інших речових прав, і зобов'язального права, і виключного права на результати інтелектуальної власності.

Згідно ст. 534 Цивільного кодексу України кожен громадянин може скласти заповіт, залишивши майно одному або кільком особам. Ця норма з позиції нормативістського підходу і складає основу суб'єктивного права. Але для того, щоб ця норма почала діяти і застосовуватися, повинні мати місце визначені фактичні обставини, тобто юридичний факт, активна дія з боку спадкодавця-заповідача - складання заповіту-угоди.

У другому підрозділі “Юридична природа заповіту” розглядається заповіт як цивільно - правова угода, що було і залишається традиційним для науки цивільного права.

Заповіт як угода характеризується такими ознаками: це однобічна угода, бо закон не вимагає на це згоди спадкоємця і не пов'язує надання визначеній особі можливості здійснення угоди з цією умовою. У зв'язку з тим, що заповіт за життя спадкодавця не породжує для спадкоємців, вказаних у ньому, ніяких прав та обов'язків, у заповідача зберігається право змінити розпорядження, а тому акт складання заповіту доти, поки не настала смерть останнього, не є безповоротним.

Заповіт - угода, яка здійснюється від імені однієї особи; це розпорядження, що носить суто владний характер і тому не може здійснюватись через представника; це безоплатна, каузальна, строкова і формальна угода.

До цього часу в законі відсутнє визначення заповіту, а у юридичній літературі зустрічаються різноманітні його варіанти, які автор умовно поділяє на дві групи. Одні автори (Серебровський В. І., Антімонов Б. С., Граве К. А.) визначають, що заповіт - акт розпорядження своїм майном на випадок смерті. Другі (наприклад, Васильченко В. В.) визнають, що у рамках закону заповіт може бути підставою виникнення прав і обов'язків, які спадкодавцеві не належали. Автор не поділяє цих точок зору і визначає, що заповіт - це акт розпорядження майном або іншими належними заповідачеві матеріальними або нематеріальними благами на випадок смерті останнього.

Автор наполягає на тому, що визначення за заповітом якості юридичного факту можливе тільки при його дійсності, тобто заповіт - угода, у зв'язку з цим він повинен відповідати визначеним вимогам, тобто умовам дійсності угод.

На думку автора певний інтерес становить повернення у юридичній літературі до питання про відповідність угод нормам моралі. При цьому автор поділяє точку зору, згідно з якою, якщо мова йде про порушення морального устрою суспільства, угода, а у данному випадку умова у заповіті, повинна бути визначена недійсною.

У третьому підрозділі “Оформлення заповіту” досліджуються питання про форму заповіту, а також порядок його оформлення. Автор поділяє точку зору, згідно з якою нотаріальне посвідчення заповіту має особливий зміст і значення стосовно заповіту як однобічної угоди особливого роду. Ця особливість полягає у тому, що правові наслідки, на наступ яких ця угода спрямована, виникають лише після смерті особи, яка вчинила цю угоду. Тому у той час, коли розв'язується питання про дійсність цієї угоди і про відповідність волі спадкодавця його дійсній волі, - вже нема в живих самого спадкодавця. До того ж, до встановлення змісту цієї волі не можуть бути залучені ні свідки, ні використані будь-які інші документи. Все це і обумовлює особливу необхідність участі у складанні заповіту і засвідченні волі спадкодавця посадової особи - нотаріуса, який і надає заповіту характер безперечного юридичного акту.

Приділяється значна увага підписанню заповіту іншою особою на випадок, якщо сам заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може сам підписати заповіт.

Висвітлюючи питання про посвідчення заповітів осіб, які страждають будь-якими фізичними вадами, або не володіють мовою, на якій складений заповіт, автор звертає увагу на те, що правила посвідчення заповітів, які вироблені нотаріальною практикою, не захищаються нормами кримінального законодавства. Тому автор визнає доцільним ввести до Кримінального кодексу України норму про кримінальну відповідальність перекладача за свідомо неправильний переклад. Автор визнає неправильною пропозицію щодо розширення кола осіб, які несуть кримінальну відповідальність за ст. 178 Кримінального кодексу України, бо вона передбачає відповідальність за злочини проти правосуддя, а при неправильному перекладі мова йде про посягання на приватну власність.

Аналізуючи питання про заповіти, які посвідчуються посадовими особами відповідних установ і організацій, автор поділяє точку зору, що це особлива форма заповіту, а не засіб його посвідчення. Введення цієї форми пояснюється необхідністю захистити інтереси осіб, які опинились у екстремальній ситуації. У зв'язку із змінами, що відбулися у законодавстві України про охорону здоров'я, автор визнає доцільним змінити редакцію ч. 1п. 1ст. 542 Цивільного кодексу України, вказавши, що посвідчення заповітів повинно відбуватися у стаціонарі лікувально-профілактичних установ і виключно завідувачами відділень, де знаходяться ці хворі, бо тільки ці посадові особи краще знають стан здоров'я хворих, їх дієздатність, ніж адміністрація лікувально-профілактичного закладу.

Далі автор аналізує новели стосовно нових видів заповіту, що містяться у Проекті Цивільного кодексу України і приходить до висновку, що пропозиції деяких авторів (Васильченко В. В.) стосовно рецепції римського спадкового права з метою введення у чинне цивільне законодавство нових форм заповіту - умовного, власноручного, заповіту подружжя - не можна визначити обгрунтованими. Використання термінології повинно підкорятися основним вимогам: єдність термінології, -коли один і той же термін повинен використовуватися у одному і тому ж значенні, і стабільність, - тобто терміни повинні бути стійкими, їх зміст не повинен змінюватися за бажанням авторів. Тому у цьому випадку мова повинна йти не про форму заповіту, а про його нові види. Це пояснюється тим, що у сучасному цивільному праві, на відміну від римського цивільного права, під формою угоди розуміють засоби виразу, закріплення або посвідчення волі суб'єктів, які здійснюють угоду. Тому і умовний заповіт, і заповіт подружжя повинні складатися у письмовій формі. Це підтверджується і аналізом відповідних норм Проекту Цивільного кодексу України.

Відомо, що свобода заповіту - один з важливіших принципів спадкового права. Тому законодавство і закріплює право заповідача у будь-яку мить, до моменту відкриття спадщини, змінити свою волю стосовно спадкового наступництва. Ця можливість ще раз підтверджує, що підставою виникнення спадкового правовідношення за заповітом є не тільки угода-заповіт. Це - юридичний склад. Юридичні наслідки настануть лише у результаті накопичення усіх необхідних елементів юридичного складу. Тому зміна хоча б одного з юридичних фактів, наприклад, заповіту, потягне за собою лише “потенційну” можливість настання у майбутньому правовідносин спадкування. Але чи буде це спадкове правовідношення за заповітом (а це має місце, коли заповіт змінено), чи спадкове правовідношення за законом (коли заповіт відмінено) - залежить від волі спадкодавця.

У юридичній літературі дискусійним є питання стосовно юридичної долі заповіту, що був відмінений (замінений), коли заява про відміну (зміну) заповіту, або заповіт, що був складений пізніше, будуть визнані недійсними. Автор поділяє точку зору, стосовно з якою відмінений заповіт (новим заповітом або заявою про відміну) не може бути поновлений, якщо тільки акт відміни не буде визнаний недійсним.

Другий розділ “Суб'єкти спадкових правовідносин за заповітом” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Суб'єкти спадкових правовідносин” автор виходить з того, що заповіт, як однобічна угода, повинен відповідати усім умовам дійсності угод. Спадкодавець не є суб'єктом спадкового правовідношення, бо його немає в живих на момент відкриття спадщини. Але від того, мав він право складати заповіт чи ні, залежить виникнення спадкового правовідношення або за законом, або за заповітом, а тому спадкодавець повинен бути дієздатним, тобто йому має бути 18 років. Але у випадку вступу особи у шлюб до досягнення 18 років, вона набуває повного обсягу дієздатності з моменту реєстрації шлюбу і тому має право на складання заповіту.

Автор не погоджується з пропозицією окремих вчених, які визнають необхідним використовувати у сучасній теорії і практиці спадкового права “спадкову правосуб'єктність” як єдину категорію, яка включає і заповідальну правоздатність, і заповідальну дієздатність, що виникають у фізичної особи одночасно і не можуть бути реалізовані одне без наявності другого. Автор вважає, що у цьому разі спостерігається спроба надати категорії правосуб'єктності індивідуалізуючий характер, тобто під правосуб'єктністю розуміти не те, які якості повинні бути притаманні громадянину як суб'єкту цивільного права в цілому, а те яку якість необхідно мати окремому громадянину для того, щоб бути визнанним законом об'єктом спадкових правовідносин.

Між тим наявності правосуб'єктності для громадянина недостатньо для того, щоб мати конкретні суб'єктивні цивільні права і нести обов'язки. Правосуб'єктність носить абстрактний характер, тобто це узагальнена можливість правоволодіння, яке не може бути подане у вигляді набору або комплексу окремих суб'єктивних прав. Тому підміна або розширення використовуваних у законі термінів нічого не змінює.

Далі автор зупиняється на вирішенні питання про можливість частково дієздатних громадян заповідати своє майно. Аналізуючи чинне законодавство, тобто ч. 2ст. 13 Цивільного кодексу України, яка надає неповнолітнім особам право самостійно розпоряджатися своїм заробітком або стипендією, автор робить висновок, що “право заповідати” є складовою поняття “розпорядження”, а тому стосовно відношення до конкретно визначеного майна неповнолітні мають заповідальну дієздатність. Свою точку зору автор базує на тому, що одним із засобів правового регулювання є юридичний дозвіл. У праві дозвіл має представницьке призначення, бо він дає простір, можливість для “власної”, по інтересу поведінки учасників суспільних відносин. З юридичної точки зору дозвіл має відбиватися у суб''єктивних правах на власну активну поведінку. Юридичний дозвіл завжди втілюється у тексті нормативного акту як особливий різновид регулюючих норм - управомачуючих. Ч. 2 ст. 13 Цивільного кодексу України - приклад такого дозволу, який отримав суворі обриси, чіткі межі: ”неповнолітні мають право розпоряджатися своїм заробітком або стипендією”. Тобто у цьому випадку закон згадує лише про одне з правомочностей, яка є складовою суб'єктивного права, - права розпорядження.

У зв'язку з цим автор вносить пропозицію доповнити ч. 2 ст. 13 Цивільного кодексу (ст. 34 Проекту Цивільного кодексу) вказівкою на те, що неповнолітній віком від 15 до 18 років має право заповідати гроші, джерелом яких є його особисті заробіток або стипендія, а також гонорари автора об'єктів інтелектуальної власності.

Що ж стосується громадян, які можуть бути обмежені судом у дієздатності (ч. 1ст. 15 ЦК), вони не можуть заповідати. Існуюче суб'єктивне право власності, яке містить у собі три повноваження: право володіння, право користування і право розпорядження - у результаті юридичної заборони, втіленій у ч. 1ст. 15 ЦК і відбитій у судовому рішенні, яке набрало чинності, передбачає юридичне зобов'язання особи, обмеженої у дієздатності у судовому порядку, утримуватися від здійснення дій щодо самостійного розпорядження майном, заробітком тощо. Ці дії мають здійснюватися тільки за згодою піклувальника. Тобто і заповіт цей громадянин складати не може.

Далі автор висвітлює питання про спадкоємців і поділяє точку зору, згідно з якою одним із спадкоємців може бути дитина (діти), яка (які) була (були) зачата (зачаті) за життя спадкодавця і народжена (народжені) після його смерті. Мова йде не про те, що дитина, яка ще не народилась, наділяється правоздатністю або будь-яким суб'єктивним правом. Закон передбачає лише охорону інтересів можливого спадкоємця, до того ж ніяких прав на майно або спадкування ще не народжена дитина не має. Захист її інтересів зведено до охорони її можливої долі при умові її народження, якщо ж дитина народжується, то вона не буде закликана до спадкування.

В законі не вирішене питання про наступництво осіб, які померли у одну і ту ж добу. Автор вважає, що у законодавство потрібно внести норму стосовно того, що особи визначаються померлими одночасно і не спадкують один після другого лише при неможливості встановити, хто з двох і більш осіб помер раніше. Між тим, автор визнає, що й сам спадкодавець-заповідач може розпорядитися долею майна на той випадок, якщо він помре одночасно з спадкоємцем.

Далі у підрозділі автор звертає увагу на спірні питання стосовно “негідних” спадкоємців, а також питань спеціальних додаткових розпоряджень, які можна включати у зміст заповіту. У першу чергу це стосується підпризначення спадкоємця. Автор робить висновок, що підпризначений спадкоємець призначається тільки на той випадок, якщо перший призначений спадкоємець не може стати спадкоємцем або з поважної причини (смерть), або якщо він цього не бажає. Бо основний спадкоємець, якщо він став наступником померлого, тільки сам має право розпоряджатися долею, тепер вже свого, майна, а спадкодавець заздалегідь не міг обмежити право спадкоємця стосовно розпорядження майном.

Спадкодавець може доручити виконання заповіту особі, яка не є спадкоємцем. Це теж належить до спеціальних додаткових розпоряджень. Автор вважає, що виконавцем заповіту може бути дієздатна фізична особа, яка не є спадкоємцем за заповітом. Інше вирішення цього питання відмінило б інститут виконання заповіту, бо згідно з ч. 1ст. 546 ЦК виконання заповіту покладається на призначених у ньому спадкоємців і спадкоємець, який закликається до спадкування за заповітом, збігся б з винонавцем заповіту.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, автор визнає, що поняття виконавець заповіту, його функції і взаємовідносини, які виникають між ним і спадкоємцями, не тотожні тим взаємовідносинам, які виникають між спадкоємцями і охоронцями (управителями) майна. Законодавство передбачає можливість існування одночасно двох порядків: коли спадок може переходити безпосередньо до спадкоємців, і тоді мова йде про універсальне наступництво, і коли спадок переходить не безпосередньо до спадкоємців, а спочатку опиняється у розпорядженні особи, яка визначається заповідачем і тоді він іменується “виконавцем заповіту”, або призначається державним нотаріусом (посадовою особою виконкому відповідної Ради народних депутатів) і тоді він іменується “охоронцем, ” “опікуном”, ”особою, що управляє майном”. У другому випадку вести мову про універсальне наступництво, на наш поглад, не можливо. Хоча всі вказані особи призначені управляти майном з метою охорони спадщини, але залежно від того, який порядок їх призначення буде застосований -однобічна угода-заповіт спадкоємця чи призначення державним нотаріусом- вони не тільки по-різному будуть іменуватися, а й коло цих осіб і їх функції будуть визначатися по-різному.

Автор не поділяє точки зору стосовно того, що призначити виконавців заповіту мають право самі спадкоємці. Дійсно, прийнявши спадок, вони стають власниками спадкового майна і можуть укладати угоди, правовою метою яких буде управління майном, погашення боргів, схов майна тощо. Але це не виконавці заповіту у суворому розумінні цього слова, бо призначити виконавця заповіту може тільки сам заповідач, інше означає зміну волі останнього вже після його смерті, а цього не можна робити. Безумовно, спадкоємець може доручити виконання будь-яких фактичних дій третій особі. Але ця особа буде представником спадкоємця (спадкоємців).

Автор не погоджується щодо спроби ввести відповідальність виконавця заповіту. По-перше, виконавець заповіту ставиться законодавцем у найгірше положення, ніж спадкоємець, який має право відмовитись від спадщини і це не породжує для нього ніяких наслідків. По-друге, є орган, який згідно закону зобов'язаний здійснювати ті дії, які спрямовані, в першу чергу, на охорону спадку, незалежно від того, призначений виконавець заповіту або ні, - нотаріат у особі державних нотаріусів і консульских установ України.

Автор визнає цілком слушним ввести в чинне законодавство України норму про довірче управління спадковим майном, яке може бути засноване на підставі заповіту. Виконавець заповіту може виступати як засновник довірчого управління, уклавши угоду довірчого управління спадковим майном з довірчим управителем. Це буде договір на користь третьої особи - спадкоємця-вигодопридбача.

Аналізуя правову природу таких розпоряджень заповідача, як заповідальна відмова та покладання на спадкоємця виконання будь-яких дій, спрямованих на здійснення будь-якої загальнокористної мети, автор не поділяє точку зору тих авторів, які розглядають їх як правовідносини, які носять довірчий характер, де одна особа - засновник передає своє майно у власність іншій особі - довірчому власнику для управління в інтересах третьої особи -набувача або бенифіціарія. У правовідносинах, що аналізуються, приймають участь три суб'єкти, кожен з яких має відповідні права та обов'язки. Підставою виникнення таких правовідносин є угода, предметом якої є дія щодо передачі майна.

У другому підрозділі “Обов'язкова частка” автор розкриває сутність обов'язкової частки у спадщині і спосіб її розподілу. Автор виходить з того, що правило про обов'язкову частку - це норма, що встановлює заборону, тобто кладе на заповідача обов'язок утримуватися від розпорядження своїм майном у чітко визначеному розмірі при наявності певних умов. Це визначено самою природою суб'єктивного права, яке дозволяє будь-яку поведінку своєму носію, завжди обмежує такий дозвіл відомими, заздалегідь обумовленими межами. Окреслюються вони для різних суб'єктивних цивільних прав неоднаково, у данному випадку правилом про обов'язкову частку, яке можна охарактеризувати як спеціальну заборону.

Автор вважає доцільним розширити коло обов'язкових спадкоємців за рахунок онуків, при умові, що останні - неповнолітні і не отримують утримання від своїх батьків, а цей обов'язок покладається на діда (бабу) при умові їх матеріальної забезпеченності. Це пояснюється тим, що на діда (бабу) переходять обов'язки їх дітей-батьків неповнолітніх онуків, своєрідне “переведення боргу”. Тому законодавець не може у одному випадку брати під захист інтереси неповнолітніх, а у другому - бути до інтересів неповнолітніх байдужим.

Автор визнає необхідним дати Пленуму Верховного Суду України у постанові роз'яснення щодо питання стосовно кола осіб, яких можна вважати непрацездатними і утриманцями. Це дуже важливо, бо закликання необхідного спадкоємця до спадщини здійснюється зовсім не за заповітом, воно здійснюється всупереч заповіту. Тому також було б доцільним розташувати правило стосовно обов'язкової частки не серед загальних положень спадкового права, а серед спеціальних норм, як, наприклад, це вирішено стосовно вкладів.

Розділ третій “Об'єкти спадкового наступництва за заповітом” складається з двох підрозділів. Автор виходить з того, що спадкова маса - це сукупність майнових прав та обов'язків, а у певному обсязі і сукупність особистих правомочностей і розглядає особливості спадкування цих прав і обов'язків, залежно від того є вони речовими, зобов'язальними чи особистими.

У першому підрозділі “Спадкування майна і майнових прав” розглядаються особливості спадкування: жилого будинку (частини будинку), квартири (частини квартири) ; квартир, які знаходяться у процесі приватизації; приватних підприємств; цінних паперів; земельних ділянок; інших речових прав, а також особливості спадкування у колгоспному (фермерському) господарстві, колективному сільскогосподарському підприємстві.

Автором визначено, що при приватизації державного житлового фонду підставою виникнення права власності є юридичний склад, що містить в собі: наявність житлового зобов'язання в домах державного житлового фонду, волевиявлення наймача на зміну свого правового статусу наймача на статус власника; винесення органом приватизації розпорядження про передачу житла у власність громадян. Що ж стосується оформлення свідоцства про власність - це тільки юридичне закріплення існуючого права власності: в якості елемента юридичного складу воно розглядатися не може.

Розглядаючи питання про можливість заповідати приватне підприємство, автор визначає, що чинне законодавство в певній мірі не готове до того, що заповідачі стали суб'єктами права власності з різних підстав. Воно традиційно регулює відносини стосовно спадкування майна найманих робітників. Що ж стосується питань спадкування приватних підприємств, корпоративних прав тощо, то законодавець взагалі не регулює ці питання або робить відсилку до загальних правил. Тому й приватне підприємство, згідно з чинним законодавством, є юридичною особою і суб'єктом цивільних правовідносин і тому не може розглядатися як об'єкт спадкового наступництва, бо один суб'єкт не може розпоряджатися долею іншого суб'єкта.

Стосовно питання про спадкування акцій автор визначає, що акціонер вправі заповідати лише своє речове право на акцію. Право власності “на акцію” виникає у спадкоємця, який прийняв спадок, з моменту відкриття спадщини. Що ж стосується виникнення прав “із акції”, тобто “корпоративних” прав, то для їх виникнення необхідна наявність сукупності юридичних фактів, тобто юридичного складу: складання заповіту; смерть акціонера-заповідача; вступ до спадкоємства і отримання свідоцства про право на спадок; волевиявлення спадкоємця, спрямоване на вступ до акціонерного товариства; відсутність заборони на такі дії спадкоємця у Статуті акціонерного товариства, тобто зустрічне волевиявлення останнього, а також дії реєстратора, пов'язані з переоформленням іменних акцій.

Другий підрозділ третього розділу “Спадкування в авторському праві” висвітлює питання про спадкування авторських прав. Автор приходить до висновку, що при спадкуванні за заповітом авторські права можуть бути передані будь-якому громадянину, незалежно від його громадянства і наявності родинних зв'язків із заповідачем, а також юридичній особі, незалежно від профілю її діяльності.

До спадкоємців за заповітом переходять лише майнові авторські права. Що ж стосується права на захист репутації автора, то його заповідати не можна, але на спадкоємців законом покладений обов'язок стосовно охорони цього права спадкодавця, якщо в заповіті у такому ж порядку як і призначення виконавця заповіту, не вказана особа, на яку покладена охорона авторських прав.

Авторські права спадкоємців обмежені часом на відміну від прав самих авторів, які належать авторам у житті.

Авторські права переходять до спадкоємців у сумісну власність, тобто як єдине ціле, яке не підлягає ні виділу, ні розділу.

Висновки. Заключна частина роботи містить загальні висновки, одержані автором у процесі дисертаційного дослідження, а саме: а) в умовах ринкової економіки для спадкового права характерними є такі ознаки, як безпосередній зв'язок і залежність правового регулювання від речових і інших речових прав спадкодавця-заповідача; зв'язок з сімейним правом; матеріально-забезпечувальне призначення спадку; універсальний та сінгулярний характер правонаступництва; свобода заповіту; б) різниця спадкування за заповітом від спадкування за законом є у тому, що воно здійснюється у наслідку юридичного складу; заповідач повинен бути дієздатним; заповідач може призначити спадкоємцем будь-яку особу, позбавив законного спадкоємця права на спадок, за винятком права на обов'язкову частку; заповідач має право покладати на спадкоємців певні зобов'язання у формі відказів та покладань; підпризначати спадкоємців, призначати виканавців заповіту; в) право заповідати - суб'єктивне цивільне право; г) заповіт - акт розпорядження майном або іншими належними заповідачу матеріальними та нематеріальними благами на випадок смерті; д) спадкова маса - це сукупність майнових прав та обов'язків, а у певному обсязі і сукупність особистих правомочностей; є) порядок закликання до спадкування, а також зміст прав та обов'язків, які перейдуть до спадкоємців за заповітом, визначаються не тільки загальними положеннями про спадкування, а й спеціальними правилами, які розраховані на окремі види спадкового наступництва.

За темою дисертації опубліковано такі роботи:

1. Чуйкова В. Ю. Спадкування за заповітом: проблеми судової практики // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Зб. наук. праць. - Харків. Нац. юрид. акад. України, 1997. - С. 81-87.

2. Чуйкова В. Ю. К вопросу об объектах наследственного преемства / на примере крестьянских (фермерских) хозяйств и коллективных сельскохозяйственных предприятий / // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - №2. - С. 22-28.

3. Чуйкова В. Ю. Наследование квартир, находящихся в процессе приватизации // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 7. - С. 10-14.

Чуйкова В. Ю. Правові питання спадкування за заповітом. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12. 00. 03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 1999.

Дисертація присвячена дослідженню питань правового регулювання відносин спадкування за заповітом в умовах ринку. Розглянуті підстави виникнення спадкових правовідносин за заповітом, юридична природа заповіту, суб'єктний склад, об'єкти спадкових правовідношень та особливості спадкування за заповітом цінних паперів, квартир тощо. Внесені конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного цивільного законодавства України з питань спадкування за заповітом.

Ключові слова: спадщина, заповіт, спадкодавець, спадкоємець, спадкові правовідносини, правонаступництво, виконавець заповіту, рукоприкладник.

Чуйкова В. Ю. Правовые вопросы наследования по завещанию - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12. 00. 03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков, 1999.

Наследственное право и в настоящее время является одним из центральных институтов гражданского права. Его место в системе гражданского законодательства определяется соотношением с другими гражданско-правовыми институтами и, в первую очередь, с институтом права собственности, в котором за последнее десятилетие произошли радикальные изменения, не получившие еще отражения в наследственном праве. Вместе с тем, именно наследственное право обеспечивает правопреемство в гражданских правах и обязанностях на случай смерти их носителя, определяя судьбу имущества умершего.

Назначение института наследственного права в рыночной экономике состоит в стимулировании развития частной собственности и создании условий, необходимых для ее использования с целью удовлетворения материальных и культурных потребностей граждан-собственников, а после их смерти - наследников.

Меняющаяся экономическая ситуация в Украине ставит перед учеными задачу комплексного изучения отношений, возникающих при наследовании по завещанию, а также законодательства, регулирующего эти отношения. В связи с этим диссертация и посвящена исследованию вопросов правового регулирования отношений наследования по завещанию в условиях рынка, с целью совершенствования законодательства в этой области.

В диссертации рассмотрены основания возникновения наследственных правоотношений по завещанию, юридическая природа завещания, субъектный состав, объекты наследственного правоотношения и особенности наследования по завещанию ценных бумаг, квартир и т. д. Автор приходит к выводу, что наследственное правоотношение по завещанию - разновидность гражданских правоотношений, которое относится к вещным правоотношениям с элементами обязательственных. Основанием возникновения такого наследственного правоотношения является юридический состав - составление завещания, смерть наследодателя, открытие наследства, принятие наследства. Право завещать - субъективное гражданское право, которое дает возможность субъекту на собственное активное поведение (“право на собственные действия”) и может рассматриваться как комплексное право, включающее в себя элементы и вещного права, и иных вещных прав, и обязательственного права, и исключительного права на результаты интеллектуальной собственности.

В настоящее время порядок призвания к наследованию, а также содержание прав и обязанностей, которые перейдут к наследникам по завещанию, определяются не только общими положениями о наследовании, содержащимися в Гражданском кодексе Украины, а и специальными правилами, которые расчитаны на отдельные виды наследственного преемства, например, в законах Украины “О предприятиях в Украине, ” “О ценных бумагах и фондовой бирже, ” “Об авторском праве и смежных правах” и других. В связи с этим автором внесены конкретные предложения по совершенствованию действующего гражданского законодательства Украины по вопросам наследования по завещанию.

Ключевые слова: наследство, завещание, наследодатель, наследник, наследственные правоотношения, правопреемство, исполнитель завещания, рукоприкладчик.

Сhuykova V. Yu. The legal aspekts of testamentary succession. - Manuscript.

Thesis for a Candidate of Sciences degree (PhD), speciality 12. 00. 03 - Civil Law and Civil Procedure; Family Law; International Private Law. - National Law Academy of Ukraine named after Yaroslav Mudry, Kharkiv, 1999.

The candidate's thesis deals with the analysis of legal regylation of testamentary succession in market-based relations.

The basis of legal relations arising as a result of testamentary succession, the legal nature of testament, legal entity, the objects of heriditary rights and the peculiarities of testamentary succession of securities, flats (apartments) are examined. Specific proposals for the development of the existing civil legislation of Ukraine involuing the problems of testamentary succession are considered.

Key words: legacy, testament (will), executor of testament, legator, legatee, heriditary rights (legal relation), right of succesion, applied hand, recipient of refusal.

Размещено на Allbest.ru