Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики

в) моністичний парламентаризм - режим, який побудований на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується тільки одним джерелом влади - парламентом. При такому різновиді глава держави не володіє майже політичною владою;

г) дуалістичний парламентаризм -- різновид, побудований на формальному балансі влад - законодавчої і виконавчої;

д) раціоналізований парламентаризм -- режим, при якому парламент позбавлений таких повноважень, як інвеститура, тобто юридичне затвердження уряду та зменшенням можливостей контролю за урядом з боку парламенту;

е) парламентський міністеріалізм (“правління кабінету” або “правління прем'єр-міністра”) - різновид, при якому парламент проголошується дорадчим органом, основною функцією якого є не законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності.

Оскільки у вітчизняній, да і в зарубіжній юридичний літературі поняття “парламентаризм” розуміється по - різному і нерідко змішується з парламентською формою правління, в дисертації обґрунтовується запропоноване автором дослідження визначення цього поняття: Парламентаризм - це визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну площину організація влади у державі і суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни.

Отже, парламентаризм не зводиться виключно тільки до наявності вищого представницького органу народу, а уособлюється обов'язково з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ “Основні питання організації сучасних парламентів” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 3.1. “Загальна характеристика парламентів” присвячений дослідженню структури та організації парламентів світу. При цьому дисертант виходить із методологічного підходу, який запропонував видатний представник європейської юриспруденції, німецький правознавець Рудольф фон Ієринг, який зазначав: "Кожний організм може підлягати подвійному дослідженню: анатомічному і фізіологічному; перше має своїм предметом його складові частини та їх відносини один до одного, тобто його структуру, друге - його функцій"⁾ Иеринг Рудольф. Дух римского права на различных этапах его развития. Часть первая: Пер. с нем. - С.-Петербург, 1875. - С. 22.⁾.

В дисертації обґрунтовується необхідність використання для характеристики структури парламентів таких критеріїв порівняльного аналізу: а) відмінності в найменуваннях парламентів та їх палат; б) чотири моделі взаємовідносин із президентською і виконавчою владою; в) відмінності між однопалатними і двопалатними парламентами; г) наявність надпарламентських структур; д) різний характер і обсяг функцій і повноважень парламентів; е) загальні тенденції розвитку парламентів.

Проведений автором дисертації аналіз назв загальнодержавних представницьких органів, свідчить про те, що термін "Парламент" в якості назви вживається у 40 державах; "Народні (національні) збори" - у 37; "Федеральні збори" - в 3; "Національна (народна) асамблея" - в 15; "Державні збори" - в 14; "Палата зборів депутатів" - в 11; "Конгрес" - у 16; в 19 державах назви вищих органів народного представництва є індивідуальними ("Сабор", "Фолькетинг", "Едускунта", "Альтинг, "Кнесет", "Ландтаг", "Генеральні кортеси", "Риксдаг", "Генеральні штати", "Федеральна легіслатура", "Стортинг", "Національна законодавча рада", "Скупщина", "Союзна скупщина", "Сейм", "Рада представників", "Конституційні збори", "Сенат"). Робиться висновок, що ці назви віддзеркалюють найсуттєвішу його ознаку - колегіальний характер. Позитивним є і те, що парламенти деяких держав зберегли історичні назви, які мали ще станово-представницькі установи часів феодалізму. В багатьох державах враховували при цьому національні особливості й традиції (наприклад, Україна).

В підрозділі 3.2. "Структура парламентів" передовсім підкреслюється, що питання про те, з якої кількості палат повинен складатися парламент, є одним із найбільш спірних у науці конституційного права. Для теорії та практики вітчизняного конституціоналізму воно набуває особливе значення в силу різних факторів, зокрема, з точки зору новизни цієї проблематики, а також у зв'язку з дискусією, яка продовжується у суспільстві, навколо структури парламенту України у майбутньому.

Досліджуючи це питання, автор дисертації показує, що двопалатна система структури парламенту історично першою склалась (виникла у Англії в середині ХІV ст., коли парламент поділився на Палату лордів і Палату громад) і є творчістю емпіричного порядку. В США двопалатність була запроваджена Конституцією 1787 р. Практично до першої половини ХХ ст. Двопалатна система існувала майже повсюдно; винятком були деякі балканські держави, а також окремі латиноамериканські країни. Отже, двопалатна система була одним із основних інститутів державного ладу. В наш час, як показують проведені дисертантом підрахунки, двопалатні парламенти утворені в 61 державі світу, тобто в одній третині.

Аналізуючи погляди прихильників двопалатної або однопалатної систем, дисертант спростовує аргументи тих учених, які пов'язують запровадження бікамералізму (двопалатності) із федеративним устроєм держави. Так, в 5 країнах федеративний устрій не призвів до утворення двопалатної системи. Водночас в частині унітарних держав (наприклад, Іспанія, Італія, Хорватія, Чехія) парламенти є двопалатними. З цього робиться висновок: причини вибору тієї чи іншої системи мають історичний характер, хоча у більшості випадках цей вибір пов'язаний із серйозними політичними ухвалами.

Значна увага приділяється узагальненню існуючої практики формування палат (парламентів).

При дослідженні питання побудови парламентів забезпечується підхід, який дозволяє аналізувати складові елементи з точки зору організаційно-функціональної діяльності структур органу народного представництва. Розглядаються ці елементи в такій послідовності: парламентські фракції, керівні органи палат, постійні комітети (комісії), допоміжний апарат, інші конституційні органи, установи та посадові особи. Чи не найдокладніше у вітчизняній літературі досліджуються теоретичні та практичні аспекти, об'єктивної необхідності існування допоміжного апарату та інших парламентських установ і посадових осіб. Зокрема, підкреслюється, що існування допоміжного апарату обґрунтовується двома факторами. З теоретичної точки зору, парламенту, як і будь-якому іншому конституційному органу, природно властиве право самому визначати свою організацію. Стосовно практичних міркувань, то вони пов'язані з проблемою ефективності діяльності парламенту, оскільки він забезпечує професіоналізм роботи депутатів. В дисертації узагальнено досвід роботи допоміжних служб парламентів Німеччини, США, Японії, тобто тих, які слугують моделлю, зразком для представницьких установ інших країн. Необхідна увага приділена аналізу позитивного досвіду діяльності спеціальних органів і посадових осіб, які з'явилися в якості компонентів парламентської структури лічильні (рахункові) палати, омбудсмани, Рада з міжетнічних відносин тощо). В кінці робиться висновок про те, що саме в реформуванні парламентської інфраструктури слід вбачати один із головних шляхів підвищення ролі сучасних парламентів у здійсненні державної влади.

В підрозділі 3.3."Проблеми процедури та організації діяльності парламентів" особливе місце відведено аналізу парламентської процедури, яка має важливе значення для характеристики державного режиму, оскільки в ній виявляються взаємовідносини законодавчої та виконавчої влад, забезпечується реальність парламентських повноважень. Докладно аналізуються існуючі у світовій практиці два різновиди порядку роботи парламенту: а) сесійний; б) постійний. Дослідження парламентської процедури показує, що в ній, і в першу чергу у законодавчому процесі, використовуються різні правила, прийоми, способи, які так чи інакше обмежують депутатів у своїй діяльності в цілому, можуть стати головним гальмом в роботі парламенту. Це проявляється і в порядку скликання і проведення пленарних засідань, і при визначенні порядку денного, при проведенні парламентських дебатів ("голосування без дебатів", "скорочені дебати", набір процесуальних засобів типу "закриття дебатів", "кенгуру", "гільйотини"), а також в практиці застосування різних видів голосування. В кінці робиться висновок про можливість виділення інституту парламентського права (тобто норм процедурного порядку) у підгалузь конституційного права.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ "Активна діяльність парламентів - запорука утвердження парламентаризму" складається із чотирьох підрозділів. У підрозділі 4.1. "Проблема компетенції парламенту" обґрунтовується необхідність спеціального розгляду цієї проблеми. Зазначається, що відповідь на це питання дозволяє визначити, як і в якій мірі парламент виконує своє соціальне призначення у суспільстві, його взаємини з іншими державними інститутами, врешті - решт зрозуміти змістовну характеристику парламентаризму. На основі аналізу поглядів різних учених пропонується таке юридичне трактування досліджуваного поняття: компетенція парламенту - це його здатність здійснювати конкретні повноваження стосовно предметів відання, визначених у конституціях та інших актах, і яке знаходить своє втілення в його функціях.

Підрозділ 4.2. "Конституційна регламентація повноважень парламентів" присвячений аналізу регламентації повноважень парламентів в Основних Законах різних країн. Виходячи з позицій світової теорії і практики парламентаризму, дисертант обґрунтовує тезу про необхідність відмови від стереотипу розуміння парламенту тільки як органу законодавчої влади. Проаналізована в дисертації конституційна практика окремих держав дає підстави для висновку про те, що в Основних Законах усіх країн мають бути закріплені такі укрупнені види повноважень: а) представницькі; б) законодавчі; в) контрольні; г) установчі; д) інші.

У підрозділі 4.3. "Основні функції парламентів: форми і методи їх реалізації" підкреслюється, що проблема функцій парламентів в юридичній літературі не осмислена у повній мірі науково і об'єктивно. У світовій доктрині їх наукова розробка до цього часу ґрунтується на класичній схемі, запропонованій ще у 1867р. британським ученим-конституціоналістом В.Беджготом: представництво нації; політичне волеутворення; законодавство; формування уряду; контроль за ним. Співставляючи погляди вчених щодо класифікації функцій парламентів, дисертант робить висновок про те, що органам народного представництва притаманні як “технологічні” (організаційні), так і об`єктивні функції (політична, економічна, соціальна, культурна, екологічна та зовнішня сфери діяльності). При цьому в дисертації обґрунтовується теза про головну первісну функцію - представницьку, з якої випливають інші. Ця функція має зайняти домінантне становище.

В дисертації розглядається вплив різних факторів на ступінь реальності здійснення парламентами законодавчої діяльності в залежності від: а) того, кому належить право тлумачення законів; б) того, як здійснюється перевірка конституційності законів; в) практики делегованого законодавства; г) можливості депутатів вплинути на зміст ухвал; використання свого права законодавчої ініціативи; д) впливу виконавчої влади на прийняття законів, використання главою держави права вето. Відповідним чином доказується, що ці фактори у більшості випадків справляють суттєвий вплив на повноту парламентських прав.

В дисертації наводяться докази тези про те, що парламенти у багатьох державах здійснюють у значному обсязі фінансово-бюджетну, контрольну, установчу, квазісудову функції, а також у прерогативи сфері зовнішньополітичної.

Підрозділ 4.4 “Взаємодія парламентів з іншими органами державної влади” присвячений взаєминам законодавчої і виконавчої влад, які мають вирішальне значення для характеристики парламентаризму.

Дисертант, співставляючи погляди різних учених щодо трактування принципу розподілу влад в сучасних умовах, виходить із того, що гілки влади, яким би чином не були розділені, можуть і зобов'язані налагодити співробітництво з тим, щоб діяти злагоджено, а це передбачає, як відомо, наявність засобів взаємодії. Крім цього теоретичного аргументу, автор дисертації доказує необхідність співробітництва органів державної влади і на основі аналізу конституційних повноважень Парламенту і Президента при різних системах правління.

Найбільш рельєфно взаємодія Парламенту і Президента виявляється в законодавчій сфері. Докладно розглядається це питання на різних стадіях законотворчого процесу, зокрема на стадії законодавчої ініціативи та на заключній стадії -- підписання законів і пов'язаний з нею процедурою застосування відкладального вето. У цьому зв'язку дисертант вбачає магістральний шлях зміцнення співробітництва двох різних органів державної влади у досягненні політичного компромісу. Цьому, на його погляд, мають сприяти і створення відповідних організаційних структур. У США, наприклад, для цього використовуються можливості щорічних послань Президента, представників його адміністрації в стінах Конгресу, лобістської діяльності, і, звичайно ж діяльність Апарату Президента по зв'язках з Конгресом, а також особисті контакти глави держави з парламентаріями. В Російській Федерації з цією метою запроваджений інститут Повноважного представника Президента у Федеральних Зборах.

Розглядається в підрозділі взаємини двох гілок влади -- на рівні взаємовідносин між Парламентами та Урядами. Заслуговує на особливу увагу механізм координації цих дій у ФРН. Так, у відомстві Федерального канцлера створений відділ кабінету і парламенту, в якому концентруються усі зв'язки важливі для спільної діяльності. Відповідні відділи утворені і при федеральних міністерствах. В Російській Федерації з метою впорядкування правотворчої діяльності та забезпечення взаємодії із Федеральними зборами утворено Представництво Уряду в парламенті.

В кінці робиться висновок про необхідність законодавчого оформлення форм і методів взаємодії цих політичних інститутів.

ВИСНОВКИ

У "ВИСНОВКАХ" підведені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що становлять зміст дисертаційної роботи: про передісторію та еволюцію парламентаризму від античності до сьогодення; основні питання організації та діяльності парламентів. Подаються окремі політико-правові рекомендації щодо вдосконалення вітчизняного парламентаризму.

ЛІТЕРАТУРА

Монографії

Геогріца А.З. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн. - Чернівці, ЧДУ: “Рута”, 1994. - 138 с.

Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. - Чернівці: “Рута”, 1998. - 484 с.

Складові частини книги

Георгіца А.З. Органи зовнішніх зносин // Міжнародне публічне право. Загальна частина. - Чернівці: “Рута”, 1995. - С. 133-135.

Статті у збірниках наукових праць

Георгіца А.З. Організаційні аспекти діяльності парламенту (порівняльно-правовий аналіз) // Ерліхівський збірник. Наукове видання. Вип. 1. - Чернівці, 1994. - С. 27-32.

Георгіца А.З. Структура і органи зарубіжних парламентів (порівняльно-правовий аналіз) // Ерліхівський збірник. Наукове видання. Вип. 2. - Чернівці, 1995. - С. 57-67.

Георгіца А.З. Парламентські служби забезпечення діяльності вищого представницького органу: зарубіжний досвід // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 1. - Чернівці, 1996. - С. 257-264.

Георгіца А.З. Парламентаризм і виборче право // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 4-5. - Чернівці, 1996. - С. 150-160.

Георгіца А.З., Коваленко Н.Ю. До питання про шведську модель демократії: політико-правовий аспект // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 4-5. - Чернівці, 1996. - С. 161-171 (одноособово дисертантом написані відповідно С. 161-167).

Георгіца А.З. Історична роль і місце парламентських установ в житті суспільства на зламі ХХ-ХХІ стст. / /Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 11. - Чернівці, 1996. - С. 17-32.

Георгіца А.З. До питання про назви та критерії класифікації парламентів // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 14. - Чернівці, 1997. - С. 103-113.

Георгіца А.З. Доктрина розподілу влад у політико-правових дослідженнях минулого і сучасних концепціях // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 18. - Чернівці, 1997. - С. 42-51.

Георгіца А.З. До питання про трактування та дефініцію поняття “парламентаризм” // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 18. - Чернівці, 1997. - С. 148-145.

Георгіца А.З. Доктрина розподілу влад: від Конфуція до сучасності (історико-правовий аспект) // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 24. - Чернівці, 1998. - С. 33-44.

Георгіца А.З. До питання про виникнення парламенту в Англії // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 33. - Чернівці, 1998. - С. 86-93.

Георгіца А.З. Становлення і зміцнення парламентаризму в Скандинавських країнах // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 33. - Чернівці, 1998. - С. 94-111.

Георгіца А.З. Проблема компетенції парламенту // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 45. - Чернівці, 1999. - С. 53-62.

Георгіца А.З. Деякі питання встановлення та уточнення основних функцій парламентів // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія “Правознавство”. Випуск 48. - Чернівці, 1999. - С. 25-29.

Матеріали і тези конференцій

Георгіца А.З. Шляхи вдосконалення організаційної структури парламенту України / Українська державність: історія і сучасність. Матеріали наукової конференції. Січень 1993 р. - К.: ІСДО, 1993. - 3 с.

Георгіца А.З. Фінансові права парламенту: досвід зарубіжних країн // Проблеми фінансового права. Міжнародна наукова конференція. Випуск 2. - Чернівці, 1996. - С. 69-74.

Дисертантом опубліковано також монографії:

Монографії

Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. Загальна частина. - Чернівці: Рута, 1995. - 232 с.

Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. Особлива частина. - Чернівці: ЧДУ, 1996. - 164 с.

Размещено на Allbest.ru