Кримінальна відповідальність військово-службовця за розголошення державної таємниці

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРИКОРДОННИХ ВІЙСЬК УКРАЇНИ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ ЗА РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ

Спеціальність: Військове право та військові проблеми міжнародного права

КУХАР ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Хмельницький, 1999 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року і Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року заклало фундамент для формування незалежності держави Україна, її власної правової системи.

Від дня набуття незалежності Україна однозначно і назавжди визначила свій стратегічний курс на побудову суверенної, демократичної, правової держави на засадах ринкової, соціально орієнтованої економічної системи. Цей курс знайшов свою легалізацію в Конституції України 1996 року, стаття восьма якої проголосила принцип верховенства права.

Необхідною умовою успішного здійснення в Україні національно - державного будівництва є здатність молодої держави забезпечити свою національну безпеку. Стаття 17 Конституції України проголосила, що “захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу”. У зв'язку з цим важливе значення надається питанням охорони державної таємниці. Без створення надійного правового механізму захисту державної таємниці неможливо ефективно реалізувати концепцію захисту національної безпеки України в цілому. Зрозуміло, що вироблення такого механізму має ґрунтуватися на всебічному науковому дослідженні сучасних проблем національної безпеки.

Для боротьби з посяганнями на державну таємницю використовуються різноманітні засоби - організаційні, економічні, виховні, правові та інші. Важливе місце серед них займають кримінально-правові засоби. Чинний Кримінальний кодекс України (далі-КК) містить цілий ряд норм, за якими кваліфікуються окремі види посягань на державну таємницю. До них, зокрема, відносяться: ст. 56, 57, 67, 68, 253 КК України. Наявність цих норм не означає, що вони утворюють певну систему. Між названими статтями КК України наявна термінологічна неузгодженість, невиправдана конкуренція. Проведене в ході написання дисертації вивчення правозастосовчої практики показує, що кримінальні справи про розголошення державної таємниці порушуються не часто. За даними слідчого управління Служби Безпеки України з 1991 року по теперішній час було порушено 16 кримінальних справ за ст. 67 КК України і 2 кримінальні справи за ст. 253 КК України. Така незначна кількість виявлених злочинів розголошення державної таємниці, очевидно, зумовила відсутність спеціальної Постанови Пленуму Верховного Суду України, в якій була б узагальнена судова практика розгляду цієї категорії справ.

Відносна закритість даної проблеми обумовлює те, що реагування на наявні недоліки у боротьбі з розголошенням державної таємниці здійснюється засобами міністерств і відомств у формі інструкцій, директив, наказів.Ці документи не мають значення актів офіційного роз'яснення кримінального закону. Тому можна сказати, що на сьогодні проблема науково-обґрунтованого комплексного роз'яснення питань застосування кримінально-правових норм, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці, зокрема, військовослужбовцями, потребує свого вирішення.

В літературі питанню відповідальності за розголошення державної таємниці приділялась певна увага. Відповідні проблеми досліджували Н.С. Алєксєєв, Х.М. Ахметшін, А.М. Вердієв, В.А. Владіміров, М.В. Володько, С.А. Домахін, Н.Д. Дурманов, С.В. Дьяков, А.А. Ігнатьєв, А.Н. Ігнатьєв, М.П. Карпушин, М.Й. Коржанський, В.І. Курляндський, П.С. Матишевський, В.Д. Меньшагін, М.П. Михайлов, Є.А. Смірнов, І.І. Солодкін, А.Ф. Тельнов, Б.С. Утєвський, М.А. Шнейдер та інші.

Однак, опубліковані роботи виконані, як правило, в минулі роки і написані на базі раніше діючого союзного законодавства, стосуються загального аналізу злочинів проти держави, не враховують сучасну соціально-політичну і економічну ситуацію. Відсутні в Україні і спеціальні монографічні дослідження проблем кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці.

Таким чином, вибір теми дисертаційного дослідження обумовлений соціально-політичною актуальністю проблеми кримінально-правової боротьби з розголошенням державної таємниці, недостатньою розробленістю проблем її захисту в теорії кримінального права, необхідністю сформулювати пропозиції щодо удосконалення норм діючого кримінального закону, спрямованих на її охорону.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у відповідності до плану науково-практичної діяльності Прикордонних військ України на 1999 рік, плану наукової роботи Національної академії Прикордонних військ України в рамках НДР №299-1602I “Кримінальна відповідальність військовослужбовця за розголошення державної таємниці” та плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права Національної академії Прикордонних військ України.

Мета і завдання дослідження. Метою досліження є комплексна розробка теоретичних і практичних кримінально-правових аспектів боротьби з розголошенням державної таємниці і вироблення на цій основі пропозицій щодо удосконалення відповідних норм чинного кримінального кодексу. Відповіно до мети в дисертації сформульовані наступні завдання:

1) дослідити виникнення та розвиток інституту кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці та проаналізувати норми КК України, які передбачають кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці;

2) провести аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину розголошення державної таємниці та визначити специфіку кваліфікації цього злочинного діяння у випадку вчинення його військовослужбовцем;

3) вивчити та оцінити практику застосування норм Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці;

4) обґрунтувати та сформулювати пропозиції щодо вдосконалення норм чинного Кримінального кодексу, які передбачають кримінальну відповідальность за розголошення державної таємниці.

Дисертант використав наявну практику застосування статей 67, 253 КК України, слідчим управлінням СБУ, військовими судами Хмельницького гарнізону та західного регіону за 1991-1999 роки.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дослідження полягає, насамперед, у тому, що вона є першим в Україні дисертаційним дослідженням в якому розглянуті теоретичні та практичні питання кримінальної відповідальності військовослужбовця за розголошення державної таємниці. На основі проведеного дослідження та отриманих результатів виносяться на розгляд та захист положення, які відповідають вимогам наукової новизни:

1) нарис історії виникнення та розвитку інституту відповідальності за розголошення державної таємниці починаючи з XIV століття до 90-х років XX століття;

2) концептуальний аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак складу розголошення державної таємниці та специфіка кваліфікації цього злочину у випадку вчинення його військовослужбовцем;

3) положення про розмежування понять “державна таємниця” і “військова таємниця” та необхідність скасування ст. 253 КК України;

4) пропозиція встановити кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці за винагороду при відсутності ознак державної зради чи шпигунства;

5) обґрунтування редакції статті КК України "Оприлюднення державної таємниці".

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані в дисертації, були використані при розробленні підручника "Служба штабів Прикордонних військ України" (НДР 098-0001 К "Штаб"), порадника зі служби з'єднань і частин Прикордонних військ України (НДР 099-0001 К "З'єднання") у Науково-дослідному інституті Прикордонних військ України (акт реалізації №31 від 26.02.99), а також при підготовці курсу лекцій по Особливій частині Кримінального права України для Академії Прикордонних військ України ім. Богдана Хмельницького (акт реалізації від 10.02.99) та подальшому його викладанні. У подальшому вони можуть бути використані:

- у законотворчій діяльності - у процесі підготовки нового КК України;

- у правозастосовчій діяльності - для забезпечення стабільності судової практики і підготовки постанов Пленуму Верховного Суду України з питань застосування кримінального законодавства в справах про розголошення державної таємниці;у науковій роботі - при проведенні наступних наукових досліджень з цієї та суміжних тем;

- у навчальній роботі - при викладанні курсу Особливої частини кримінального права, спеціальних курсів, підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на засіданні кафедри кримінального права Національної академії Прикордонних військ України, на регіональній науковій конференції у Львові (лютий 1998 р.) та науково-методичній конференції Національної академії Прикордонних військ України (травень 1998 року). Поряд з цим, з питань проведеного дослідження автор виступав з доповідями на міжкафедральних семінарах юридичних кафедр у Національній академії Прикордонних військ України. Положення і висновки роботи використано в процесі викладання курсу Особливої частини кримінального права України.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у чотирьох статтях, які опубліковані в провідних наукових фахових виданнях.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження і складається з вступу, трьох розділів та висновків загальним обсягом 157 сторінок, списку використаних джерел (198 найменувань) та додатку на 4 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання дослідження, його наукова новизна, сформульовані положення, що виносяться на захист, розкриваються теоретична і практична значимість отриманих результатів, наводяться дані їх апробації та практичної реалізації.

Перший розділ дисертації “Історичні аспекти кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці” присвячений з'ясуванню питань, пов'язаних з виникненням і розвитком кримінально-правового інституту розголошення державної таємниці.

Починаючи з кінця XIV століття Псковська судна грамота (1397-1467 рр.) згадує про покарання “переветника”, під яким можна розуміти з однаковою підставою і таємного передавача вістей, і державного зрадника, і вивідувача.

У клятвених записах бояр і князів на вірність московському государю від ІІ-ої половини XVI століття повідомлення іншій стороні необхідної інформації розглядається як злочин “зрада”.

В XVII столітті злочин “зрада” також зустрічається в хрестоцілувальних записах, на яких присягалось московське населення новообраному государю. Аналізуючи історію розвитку поняття злочину “зрада” можна встановити основні його ознаки: зрада - це дія, в якій вбачається найближчий намір нанести шкоду інтересам московського государя на користь іншої держави.

Серед пам'яток права Росії середини XIX століття особливе місце займає ”Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” 1845 року. В ньому законодавець дає перелік дій, які визнаються державною зрадою. Серед них згадується така дія, як повідомлення державної таємниці іноземному уряду.

Продовжуючи аналіз законодавства слід зауважити, що в “Уголовному уложенні 1903 року” закріплене поняття шпигунства, яке полягає в повідомленні відомостей, плану, малюнку, документа, що зберігався в секреті. Найбільш чіткого визначення злочину розголошення державної таємниці законодавець досяг у Законі 1912 року “Про зміни діючих законів про державну зраду шляхом шпигунства в мирний час”. Це видача військових таємниць, яка полягала в опублікуванні, повідомленні чи передачі відомостей або предметів.

Після жовтневої революції зусилля нового уряду було спрямоване на знищення старого і створення нового радянського кримінального законодавства. Визначення шпигунства вперше було дане в циркулярі касаційного відділу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 6.10. 1918 року, в якому зазначалось, що винним у шпигунстві визнавався той, “хто в тій чи іншій формі викривався в оголошенні, передачі військових таємниць, стратегічних планів - представникам іноземних держав ”. Таке формулювання було вкрай вузьким. Воно охоплювало лише випадки військового шпигунства. Після утворення СРСР встановлення кримінальної відповідальності за державні злочини було віднесено до компетенції Союзу. Кримінальне законодавство періоду громадянської війни і кримінальний кодекс РРФСР 1922 року не містили визначення державної таємниці і не передбачали окремої самостійної норми про відповідальність за її розголошення.

Постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів від 14.07.1925 року “Про шпигунство” розкриває поняття державної таємниці. Вперше в історії радянського кримінального законодавства було вказано, що спеціально охоронюваною державною таємницею вважаються відомості, перераховані в Особливому переліку, затверджуваному Радою Народних Комісарів СРСР. Спеціальною охоронювальною державною таємницею в постанові Ради Народних Комісарів 27 квітня 1926 року вважаються, перш за все, відомості військового і економічного характеру.

27 лютого 1927 року Центральний Виконавчий Комітет СРСР затвердив “Положення про злочини державні”, яке було присвячене боротьбі з конкретними контрреволюційними злочинами, зокрема шпигунством.

27 липня цього ж року ВЦВК було затверджене “Положення про військові злочини”, в якому містилась норма, що передбачала відповідальність військовослужбовців за розголошення державної і військової таємниці і за розголошення військових відомостей, які не підлягають розголошенню.

Особливістю кримінального законодавства цього періоду було те, що військовослужбовці не несли відповідальності за розголошення державної таємниці, крім випадків зради Батьківщині чи шпигунства. Ця прогалина в законодавстві негативно відбилась на судовій практиці, коли випадки розголошення державної таємниці посадовими і окремими особами неправильно кваліфікувались за аналогією зі шпигунством. Другою прогалиною в кримінальному законододавстві до 1943 року була відсутність спеціальної норми про відповідальність за втрату документів, які містять відомості, що становлять державну таємницю.

В умовах Великої Вітчизняної війни, коли збереження державної і військової таємниці було однією із необхідних умов перемоги над фашистськими загарбниками, був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 листопада 1943 року “Про відповідальність за розголошення державної таємниці і втрату документів, які містять державну таємницю”, який заклав нову юридичну базу в боротьбі з такими злочинами як розголошення державної таємниці, втрата документів, що містять державну таємницю.

Даний Указ встановив кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці і за втрату документів, які містять державну таємницю, якщо вказані дії були вчинені посадовими особами (не військовослужбовцями).

Була встановлена кримінальна відповідальність і для приватних осіб за розголошення відомостей,які завідомо є державною таємницею.

9 червня 1947 року був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про відповідальність за розголошення державної таємниці і втрату документів, які містять державну таємницю”. Указ диференціював відповідальність в залежності від суб'єкта злочину (посадова особа, військовослужбовець, приватна особа).

Він не був включений в кримінальні кодекси союзних республік (за виключенням Узбецької РСР), тому випадки розголошення державної таємниці кваліфікувались безпосередньо за цим указом. Як показала практика його застосування, на фоні позитивної сторони його основним недоліком було різке посилення покарання за названі злочини. Таке необґрунтоване посилення відповідальності в мирний час можна пояснити впливом загальної тенденції посилення кримінальної відповідальності в період культу особи Сталіна.

Після засудження політики культу особи, в період так званого “хрущовського потепління” приймаються заходи для деякої демократизації радянського суспільства.

28 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла два закони: ”Про кримінальну відповідальність за державні злочини” і “Про кримінальну відповідальність за військові злочини”. Цими законами було, зокрема, зменшено міру покарання за деякі злочини, вирівняно покарання за вчинення цих злочинів як військовослужбовцями так і не військовослужбовцями, розширено перелік відомостей, що можуть бути віднесені до державної таємниці. Особливістю було і те, що законами введено кваліфіковані види розголошення державної таємниці і втрати документів, що містять державну таємницю.

Усі статті названих законів були включені до Кримінального кодексу України, прийнятого 28 грудня 1960 року.

З проголошенням України, як незалежної держави, Верховна Рада 21.01.1994 року прийняла закон “Про державну таємницю”, який значно розширив перелік відомостей, які становлять державну таємницю в порівнянні з колишнім союзним законодавством. Закон розкриває поняття, порядок доступу, користування і охорони державної таємниці. Названою редакцією цього закону (1999 р.) розширено перелік відомостей, що становлять державну таємницю.

Проведений нарис історії виникнення і розвитку норм законодавства про кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці дозволив авторові виділити такі закономірності цього процесу: поступове удосконалення поняття державної таємниці, диференціація кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці.

Другий розділ дисертації “Юридичний аналіз складу злочину розголошення державної таємниці” присвячений дослідженню об'єкта і предмета, об'єктивної сторони, а також суб'єкта і суб'єктивної сторони даного складу злочину.

У підрозділі першому “Об'єкт і предмет розголошення державної таємниці” автор аналізує загальний, родовий, безпосередній об'єкт злочину та його предмет. Здобувач зазначає, що за важливістю в кримінально-правовій охороні національна безпека України поставлена на перше місце.

У зв'язку з цим родовий об'єкт розголошення державної таємниці визначається як охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, спрямовані на забезпечення національної безпеки України. У дисертації зроблено висновок, що безпосереднім об'єктом розголошення державної таємниці є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, спрямовані на забезпечення встановленого порядку збереження державної таємниці.

Автор вказує, що чітке визначення предмету злочину має важливе теоретичне і практичне значення і є однією з умов правильного застосування на практиці кримінально-правових норм про відповідальність за розголошення державної таємниці. Згідно ст. 67 Кримінального кодексу України, предметом цього злочину можуть бути відомості, що становлять державну таємницю.

Аналіз статей чинного Кримінального кодексу України показує, що кримінальний закон в цілому забезпечує охорону відомостей, що становлять державну таємницю. Їх правова охорона носить конкретний, описаний в законі характер і залежить від адресата передачі, суб'єкта розголошення чи втрати.

Автор звертає увагу на те, що в поняття “військова таємниця”, що міститься в ст. 56 та частині 1 ст. 57 Кримінального кодексу України з одного боку, і в п. “а” статті 253 Кримінального кодексу України з іншого, вкладено різний зміст. Поняття військової таємниці, яке застосоване у ст. 56 та ч. 1 ст. 57 КК України, є за змістом дещо вужчим від його змісту у ст. 253 КК України. Згідно статті 253 Кримінального кодексу України військова таємниця є двох видів і включає:

- по-перше, відомості військового характеру, що становлять державну таємницю;

- по-друге, відомості військового характеру, що не становлять державну таємницю, але які не підлягають розголошенню.

Військову таємницю становлять відомості, які стосуються Збройних Сил та інших військових формувань України і повинні зберігатись таємно. Слово “військова” у даному випадку засвідчує відомчу належність відомостей і кола питань, яких вони торкаються.

У підрозділі другому “Об'єктивна сторона розголошення державної таємниці військовослужбовцем” з'ясовується, зокрема, у чому полягає суспільно-небезпечне діяння і в яких формах воно може виражатись.

Автор додатково аргументує, що під розголошенням державної таємниці слід розуміти протиправне оприлюднення відомостей, що становлять державну таємницю особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, у результаті чого ці відомості стали надбанням інших осіб.

У дисертації обґрунтовується, що суспільно-небезпечне діяння в складі аналізованого злочину, яке охоплюється поняттям розголошення може вчинятись як у формі дії, так і у формі бездіяльності особи.

Аналізуючи етимологічне значення наявного в ст. 67 КК України поняття розголошення, автор приходить до висновку, що вчинення розголошення державної таємниці можливе переважно шляхом вчинення певної дії (дій), тобто у формі активної поведінки особи.

Автор уточнює поняття розголошення державної таємниці шляхом злочинної бездіяльності. Він вказує, що бездіяльність при цьому проявляється безпосередньо до факту розголошення, а не до факту порушення правил збереження державної таємниці. Бездіяльність, як форма суспільно-небезпечного діяння, формально, з філологічних засад не охоплюється поняттям розголошення, що не відповідає правовій дійсності. Тому термін “розголошення” доцільно замінити терміном “оприлюднення”.

Стосовно поняття розголошення державної таємниці в теорії кримінального права немає єдності поглядів. Одна група вчених (В.С. Утєвський, Матишевський П.С., Андрусів Г.В.) під розголошенням державної таємниці розуміє протиправні дії винного, в результаті яких відомості, що становлять державну таємницю, стали надбанням інших осіб. Інша група (В.Д. Меньшагін, Х.М. Ахметшін) вказують, що під розголошенням державної таємниці слід розуміти такі дії винного, в результаті яких відомості, що становлять державну таємницю, не тільки стали, а й могли стати надбанням інших осіб.

Автор обґрунтовує, що моментом закінчення злочину, передбаченого ст. 67 КК України, слід вважати час, коли відомості стають надбанням сторонніх осіб.

Сторонньою особою слід вважати будь-яку особу, в тому числі і співпрацівника, співслужбовця, якщо ця особа не має спеціального доступу до таємної інформації і ця інформація не довірена їй по службі чи роботі.

Кваліфікований склад злочину розголошення державної, передбачений ч. 2 ст. 67 КК України, є матеріальним за конструкцією об'єктивної сторони.

Моментом закінчення цього злочину є настання тяжких наслідків. В дисертації звернута увага на недостатню наукову розробленність поняття тяжких наслідків під якими, як правило, розуміють таке розголошення відомостей, що містять державну таємницю, в результаті якого вони стали надбанням іноземної розвідки або спричинили значну шкоду обороноздатності або іншим державним інтересам України. Пропонується визначити це поняття у примітці до ст. 67 КК України в такій редакції: "Під тяжкими наслідками слід розуміти факт надбання державної таємниці іноземною розвідкою чи представником іноземної держави, а також заподіяння матеріальної шкоди, яка в 1000 і більше разів перевищує офіційно встановлений мінімальний розмір заробітної плати".

Досліджуючи факультативні ознаки об'єктивної сторони, дисертант додатково аргументує, що місце, час, спосіб, знаряддя, засоби, обстановка вчинення злочину не є обов'язковими ознаками складу розголошення державної таємниці. При цьому автор вказує, що найбільш типовими способами розголошення державної таємниці є: усне оприлюднення, письмово-друковане оприлюднення, наочно-демонстраційне оприлюднення.

У підрозділі проводиться розмежування розголошення державної таємниці з іншими суміжними злочинами за ознаками об'єктивної сторони.

У третьому підрозділі “Військовослужбовець як суб'єкт розголошення державної таємниці” розглядаються загальні та спеціальні ознаки суб'єкта злочину.

Зазначаючи, що суб'єктом злочину може бути фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, автор заперечує можливість визнання юридичної особи суб'єктом злочину.

У дисертації проводиться аналіз точок зору, щодо поняття “обмеженої” осудності і обґрунтовується недоцільність його введення в кримінальне законодавство.

Військовослужбовець як суб'єкт даного злочину, наділений як загальними ознаками суб'єкта кримінальної відповідальності, так і додатковими ознаками: він є військовослужбовцем і особою, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені чи стали відомі по службі.

Крім зазначеного у статті 10 КК України загального і зниженого віку кримінальної відповідальності, автор вказує на фактичний вік кримінальної відповідальності (наприклад ст. 176, 208, 2081, 2082 КК України).

Військовослужбовець - це фізична, осудна особа, яка досягла встановленого законом віку і проходить військову службу згідно закону або за контрактом у збройних силах України та інших військових формуваннях.

Автор проводить аналіз ознак військовослужбовця, як суб'єкта злочину, передбаченого статею 67 КК України і ознак військовослужбовця, як суб'єкта військового злочину, і доводить, що військовослужбовець, як суб'єкт військового злочину, є поняттям ширшим за змістом. У підрозділі четвертому “Суб'єктивна сторона розголошення державної таємниці військовослужбовцем” розглядаються ознаки суб'єктивної сторони цього злочину. Дисертант зазначає, що розголошення державної таємниці може характеризуватись як умисною, так і необережною формою вини і на кваліфікацію вчиненого не впливає. Але суд зобов'язаний при винесенні покарання врахувати, що розголошення умисно відомостей, які становлять державну таємницю, є більш суспільно-небезпечним злочином, ніж вчинення злочину з необережності. При умисній формі вини суб'єкт усвідомлює, що порушуючи правила збереження державної таємниці,оприлюднює відомості, що становлять державну таємницю, передбачає можливість заподіяння суспільно небезпечних наслідків і бажає або свідомо допускає їх настання. При необережній формі вини суб'єкт передбачає можливість настання суспільно-небезпечних наслідків розголошення державної таємниці внаслідок свого діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення або не передбачає можливості настання таких наслідків свого діяння, хоча за обставинами справи повинен був і міг їх передбачити.

При дослідженні мотиву і мети, як ознак суб'єктивної сторони, дисертант обґрунтовує, що мотив при розголошенні державної таємниці не має кваліфікуючого значення, якщо воно вчинене при відсутності ознак державної зради чи шпигунства.

Автор доводить, що особа повинна підлягати кримінальній відповідальності за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, вчинене за винагороду, в інтересах суб'єкта підприємницької діяльності для використання їх ним у виробничій діяльності. Мотив і мета в даному складі злочину взаємопов'язані, тобто корисливий мотив передбачає мету наживи. У зв'язку з цим запропоновано доповнити ст. 67 КК України і викласти її в такій редакції:

Оприлюднення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, якщо вони стали надбанням сторонніх осіб, при відсутності ознак державної зради або шпигунства - карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Те саме діяння, вчинене за винагороду при відсутності ознак державної зради або шпигунства - карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки - караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

Третій розділ “Призначення покарання за розголошення державної таємниці, вчинене військовослужбовцем” присвячений дослідженню загальних начал призначення покарання за розголошення державної таємниці.

Автор зазначає, що під покаранням слід розуміти передбачену кримінальним законом форму кари за вчинений злочин, яка полягає в обмеженнях або позбавленні винного прав і свобод, що призначається від імені держави судом і має за мету загальне і спеціальне попередження вчинення злочинів.

Кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці передбачена в двох статтях чинного кодексу. Автор обґрунтовує висновок про необхідність скасування статті 253 КК України.

У розділі аргументується необхідність удосконалення організаційно-правових засад забезпечення відбування покарання військовослужбовцями за розголошення державної таємниці у виправно-трудових установах. Автор підкреслює, що перебування засудженого за розголошення державної таємниці серед інших категорій злочинців, які відбувають покарання, породжує проблеми, пов'язані з можливістю подальшого оприлюднення відомостей, що становлять державну таємницю.

У розділі аналізуються передбачені ст. 39 КК України загальні начала призначення покарання:

а) суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;

б) суд призначає покарання у точній відповідності з положенням Загальної частини кримінального кодексу;

в) при призначені покарання суд, керуючись правосвідомістю, враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Висновки

кримінальний військовослужбовець злочин

У висновках викладені основні результати проведеного дослідження, а також викладені практичні рекомендації та пропозиції щодо удосконалення чинного кримінального законодавства стосовно питань кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Кухар В.В. Суб'єкт злочину розголошення державної таємниці (на матеріалах ПВУ) // Збірник наукових праць №6, ч. II. - Хмельницький: Вид-во Академії ПВУ, 1998. - С. 158-162.

2. Кухар В.В. Відповідальність за розголошення державної таємниці (історичний аналіз) // Збірник наукових праць №7, ч. II. - Хмельницький: Вид-во Академії ПВУ, 1998. - С. 244- 247.

3. Кухар В.В. Поняття державної таємниці // Збірник наукових праць №9, ч. ІІ. - Хмельницький: Видавництво Академії ПВУ, 1999. - С. 280-283.

4. Кухар В.В. Питання державної таємниці // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України: Збірник. - Львів: Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України, 1999. - №10. - С. 68-73.

Размещено на Allbest.ru