Державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності: аналіз, проблеми, шляхи вдосконалення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра: правознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ДИСЦИПЛІНИ СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

НА ТЕМУ: Державний нагляд (контроль) у сфері господарської діяльності: аналіз, проблеми, шляхи вдосконалення

Виконав

Мацак Єгор Іванович

Черкаси - 2013

Зміст

Вступ

1. Захист прав підприємців при здійсненні державного контролю

2. Регулювання перевірок діяльності підприємців

3. Захист прав підприємців при їх порушенні державними органами

4. Правове регулювання малого підприємництва

5. Спрощена система оподаткування суб`єктів підприємництва

6. Легітимація суб`єктів підприємництва

7. Державна реєстрація суб'єктів господарювання

8. Ліцензування певних видів підприємницької діяльності

9. Нагляд та контроль у сфері ліцензування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Державний контроль за підприємницькою діяльністю, що орієнтований на відносини в сфері підприємництва, є складовою частиною, різновидом державного контролю.

Цей контроль охоплює всі сторони підприємницької діяльності, представляючи собою постійне спостереження за упорядкованістю керованої системи, її станом. Зокрема, він спрямований на підвищення економічного стимулювання, раціональну і ощадливу витрату матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів, скорочення непродуктивних витрат і втрат суб'єктами підприємництва.

Державний контроль за підприємницькою діяльністю -- це різновид державного контролю, що здійснюється на підставі та у межах, установлених законодавством, та складається у перевірці дотримання суб'єктами підприємництва обов'язкових вимог законодавства з метою попередження, виявлення, припинення та усунення його порушень.

Нерідко контроль за підприємницькою діяльністю як форму державного впливу на економіку складно відрізнити від державного регулювання господарської діяльності. Не випадково в деяких законах поряд з розмежуванням державного регулювання і контролю (нагляду) допускається їхнє ототожнення. Разом з тим, у Господарському кодексі України чітко проводиться різниця між засобами державного регулювання господарської діяльності (ст. 12 ГК) та державним контролем і наглядом за господарською діяльністю (ст. 19 ГК).

При визначенні видів державного контролю за підприємницькою діяльністю в якості основи можна використовувати ч.3 ст.19 ГК України, де названо вісім сфер, у яких держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання.

Виходячи із зазначеного законодавчого положення, якщо критерієм класифікації державного контролю є сфера його здійснення, то можна виділити валютний, податковий контроль, контроль за цінами і ціноутворенням, контроль за дотриманням конкурентного законодавства, контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності та ін.

В останні роки формується та удосконалюється нормативно-правова основа здійснення державного контролю за підприємницькою діяльністю. Це стосується як матеріально-правових норм, що містять підстави здійснення такого контролю і визначають його форми і засоби, так і процесуально-правових норм, що регламентують процедуру здійснення такого контролю. Як приклад можна навести Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р., у якому визначені загальні правила здійснення контролю в сфері ліцензування, а саме, контролю за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов, у тому числі його форма -- проведення планових і позапланових перевірок, а також складання акта перевірки і видання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або прийняття рішення про анулювання ліцензії. Важливо те, що ці загальні правила конкретизовані в низці підзаконних нормативно-правових актів, зокрема, у Переліку органів ліцензування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698.

Для раціоналізації та упорядкування державного контролю за підприємницькою діяльністю важливе значення має Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 р., відповідно до якого введено Єдиний державний реєстр -- автоматизована система збору, накопичення, захисту, обліку і надання інформації про юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.

В останні роки була прийнята значна кількість відомчих нормативно-правових актів, спрямованих на упорядкування державного контролю в окремих сферах підприємницької діяльності.

Не можна не відзначити певні тенденції лібералізації державного контролю за підприємницькою діяльністю, що знаходять своє відображення в законодавстві. Це стосується і правових гарантій прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Зокрема, істотно скорочений перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрощена і скорочена в часі процедура одержання ліцензій, внесення в них змін, значно спрощена система державної реєстрації суб'єктів підприємництва на підставі прийнятих в останні кілька років законів, що регламентують легітимацію суб'єктів підприємництва. Слід також вказати і на таку позитивну тенденцію як передачу державою частини контрольних функцій професійним некомерційним об'єднанням підприємців у вигляді саморегулівних організацій. Так, відповідно до Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженого наказом Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 23.12.1996 р. № 329, саморегулівна організація на основі своїх установчих документів і правил, а також делегованих Державною комісією відповідно до ст. 17 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” повноважень має право, зокрема: перевіряти діяльність своїх учасників у порядку, затвердженому державною комісією; контролювати дотримання своїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил і вимог під час здійснення професійної діяльності та угод (операцій) з цінними паперами.

1. Захист прав підприємців при здійсненні державного контролю

Участь державних органів в економічній, господарській діяльності значною мірою укладається в здійсненні контрольних і наглядових функцій у частині перевірок дотримання суб'єктами підприємництва (юридичними особами і фізичними особами-підприємцями) вимог чинного законодавства України. Разом з тим, часті і тривалі контрольні перевірки діяльності суб'єктів підприємництва, як правило, призводять до уповільнення або навіть до призупинення різних господарських операцій, оскільки вилучення документів, інвентаризація майна, відволікання керівних кадрів і фахівців для надання різного роду пояснень не сприяє ефективному здійсненню діяльності суб'єктами, які перевіряються.

Пріоритетне значення мають правила здійснення державного контролю, спрямовані на недопущення втручання в господарську діяльність, що містяться в Господарському кодексі України.

Ст.19 ГК містить кілька норм, що регулюють державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, що є визначальними в різних сферах господарювання. Для економічної самореалізації і свободи здійснення підприємництва важливим є те, що в ст.19 ГК, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, нормам про контроль і нагляд передує загальна норма про свободу господарської діяльності -- суб'єкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, що не суперечить законодавству (ч. 1 ст.19).

У ст.19 Господарського кодексу України, що регламентує державний контроль і нагляд за господарською діяльністю, міститься кілька норм, спрямованих на недопущення довільного втручання в господарську діяльність при здійсненні державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами (ч. 4 ст.19 ГК). Цю норму слід розцінювати як вихідну норму, що визначає виключно законодавчий рівень регламентації основних правил проведення державного контролю, що має важливе значення для протидії засиллю підзаконних, особливо, відомчих нормативно-правових актів, які регулюють державний контроль в окремих сферах господарювання.

Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю і нагляду забороняються. Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування і перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно й оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання (ч.б ст.19 ГК). Важливими засобами захисту суб'єктів господарювання від неправомірних дій державних органів та їх посадових осіб при проведенні контролю за їхньою діяльністю є оскарження таких дій суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку, можливість якого передбачена вч.7 ст.19 ГК. право підприємець легітимація ліцензування

Таким чином, захист суб'єктів господарювання при проведенні державного контролю за їхньою діяльністю регламентовано в Господарському кодексі України за допомогою різних норм: заборонної норми, що містить пряму заборону незаконного втручання і перешкоджання господарській діяльності (ч.б ст.19 ГК); зобов'язуваль-ної норми, що покладає на органи державного контролю обов'язок належної поведінки (ч.б ст.19 ГК); уповноважуючої норми, що передбачає право суб'єктів господарювання оскаржити неправомірні дії при проведенні державного контролю за їхньою діяльністю (ч.7 ст.19 ГК).

2. Регулювання перевірок діяльності підприємців

Перевірки діяльності підприємців регулюються відповідно до Указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.98 р. № 817/98.

Органи виконавчої влади, уповноважені від імені держави здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності (далі -- контролюючі органи), проводять планові та позапланові виїзні перевірки.

Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта або за місцем розташування об'єкта власності, стосовно якого проводиться така перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік у межах компетенції відповідного контролюючого органу. Забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли його не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки письмово повідомлено про дату перевірки.

Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства;

б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений термін документи обов'язкової звітності;

в) виявлена недостовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності;

г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової або позапланової виїзної перевірки;

д) У разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснень та їх документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня одержання запиту;

е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства. У такому разі позапланові виїзні перевірки проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень. Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.

Контролюючі органи, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності:

а) органи державної податкової служби -- стосовно сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, неподаткових платежів;

б) митні органи -- щодо сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону; в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції -- стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів; г) органи Пенсійного фонду України -- стосовно сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Здійснення планових та позапланових виїзних перевірок із зазначених питань іншими державними органами забороняється.

Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби. Порядок координації проведення таких перевірок установлюється Кабінетом Міністрів України.

В Указі Президента України від 23.07.1998 р. рекомендовано підприємствам, установам та організаціям усім форм власності ведення журналів відвідання їх та їхніх структурних підрозділів представниками контролюючих органів з обов'язковим зазначенням у цих журналах термінів та мети відвідування, посади і прізвища представника, який обов'язково ставить свій підпис у цьому журналі. Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є підставою для недопущення його до проведення перевірки. Про факт цієї відмови суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у 3-денний строк контролюючому органу, в якому працює такий представник.

Форма і порядок ведення журналу відвідання суб'єктів підприємницької діяльності контролюючими органами (журнал реєстрації перевірок) установлені наказом Державного комітету України з питань розвитку підприємництва від 10.08.1998 р. № 18.

3. Захист прав підприємців при їх порушенні незаконними актами державних органів

Право на підприємницьку діяльність включає можливість захисту від неправомірних дій як інших підприємців, так і з боку держави в особі її органів, у тому числі право на оскарження їхньої діяльності, що обмежує це право. Захист підприємців від втручання в їхню діяльність державних органів має конституційну основу. Відповідно до ст. 55 Конституції України “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. “Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень” (ст. 56 Конституції України). Останнім часом зростає тенденція збільшення звернень до судових органів суб'єктів підприємницької діяльності для захисту своїх інтересів. Згідно з ч.7 ст.19 Господарського кодексу України дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ч.7 ст.23 Господарського кодексу України спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Згідно зі ст.20 Господарського кодексу України одним із засобів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання.

Одним з важливих і розповсюджених засобів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності є визнання судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині). Підставою для застосування цього засобу захисту є видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його компетенції або вимогам законодавства. Оскільки це дві самостійних підстави, то може бути визнаний недійсним той акт, який відповідає вимогам законодавства, але прийнятий з перевищенням компетенції відповідного органу, так і, навпаки, прийнятий у межах його компетенції, але такий, що суперечить законодавству. Перевищення компетенції державного органу означає видання ним акта поза його компетенцією. Порушення актом державного органу вимог законодавства -- це суперечливість законодавству прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строками прийняття.

Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права підприємців, порушують дві заборони, встановлені Господарським кодексом України. Перша -- заборона, встановлена в ч.5 ст.19 Господарського кодексу. Згідно з ч.5 ст.19 ГК незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Друга -- заборона, встановлена в ч.4 ст.23 ГК. Відповідно до ч.4 ст.23 ГК незаконне втручання органів і посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється. Визнання недійсним не відповідному законові акта органу державного управління або місцевого органу державної влади за позовом власника або особи, права якої щодо володіння, користування або розпорядження належним її майном порушені виданням такого акта, передбачено ч. 1 ст. 57 Закону України “Про власність”.

Визнання незаконного акта недійсним може застосовуватися як єдиний засіб захисту (коли для захисту підприємців досить визнати акт недійсним), або поєднуватися з іншими засобами захисту і відповідальності. Так, визнання недійсним акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням міри цивільно-правової відповідальності -- стягненням судом за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця.

Нерідко в практиці поєднується вимога про визнання недійсним актів державних органів з позовом про повернення (зворотне стягнення) необґрунтовано списаних цими органами в примусовому порядку сум. Суб'єкти підприємницької діяльності звертаються до господарського суду з позовами про повернення з бюджету незаконно списаних штрафів, інших фінансових санкцій, податкових недоїмок та інших обов'язкових платежів у бюджет. З метою однакового і правильного вирішення, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів, президія Вищого арбітражного суду України надала роз'яснення “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” від 26.01.2000 р. № 02-5/35.

Таким чином, засобами захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності від незаконних актів державних органів, їхнього втручання у господарську діяльність підприємців є:

- визнання недійсними (повністю або в частині) актів державних та інших органів, які не відповідають законодавству і порушують права та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, що охороняються законом;

- повернення з бюджету грошових коштів, безпідставно списаних у вигляді санкцій або за іншими підставами державними органами в примусовому порядку;

- відшкодування збитків, завданих підприємцям неправомірними актами державних органів.

4. Правове регулювання малого підприємництва

Специфіка малого підприємництва викликає необхідність його спеціального державного регулювання і підтримки.

В Україні мале підприємництво регулюється поряд із загальними законодавчими актами також низкою спеціальних нормативно-правових актів, серед яких слід назвати:

- Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” від 19.10.2000 р.;

- Указ Президента України “Про спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва” від 03.07.1998 р. № 727/98. Відповідно до Закону (ст.1) суб'єктами малого підприємництва є:

- фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;

- юридичні особи -- суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 000 євро. Середньооблікова чисельність працюючих визначається з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, що працюють за договорами та сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів. Таким чином, у Законі визначено, які суб'єкти господарювання вважаються такими, що мають статус малого підприємця. У той час як усі фізичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльністю без створення юридичної особи, віднесені до суб'єктів малого підприємництва, щодо юридичних осіб установлено певні вимоги. Запропоновані до них обмеження стосовно віднесення до суб'єктів малого підприємництва торкаються двох аспектів їхньої діяльності: середньооблікової чисельності працюючих та обсягу річного валового доходу.

Разом з тим дія цього Закону не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії, банки, ломбарди, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, суб'єктів підприємницької діяльності, які провадять діяльність у сфері грального бізнесу, здійснюють обмін іноземної валюти, є виробниками та імпортерами підакцизних товарів, а також суб'єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частка вкладів, що належить юридичним особам -- засновникам та учасникам цих суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищує 25 відсотків.

Отже, вищевказані суб'єкти навіть у разі дотримання зазначених вище вимог не можуть бути віднесені до суб'єктів малого підприємництва.

Основні напрями державної підтримки малого підприємництва визначені в ст. 5 Закону:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;

2) встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподатковування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання, науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

З метою забезпечення гарантованого ринку збуту для суб'єктів малого підприємництва, розширення виробничих потужностей передбачаються наступні форми підтримки малого підприємництва:

- забезпечення участі суб'єктів малого підприємництва в державній і регіональній соціально-економічній, інвестиційній, екологічній та іншій програмах; - залучення суб'єктів малого підприємництва до формування, розміщення і виконання на договірній основі державних і регіональних замовлень на виконання робіт, надання послуг для задоволення державних і регіональних потреб. Участь суб'єктів малого підприємництва в державних і регіональних програмах, залучення їх до виконання державних і регіональних замовлень здійснюються на конкурсній основі.

Законом України від 21.12.2000 р. прийнята Національна програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні.

5. Спрощена система оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва

Застосування спрощеної системи оподатковування, обліку і звітності знайшло свою конкретизацію і розвиток в Указі Президента України “Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва” від 03.07.1998 р. № 727/98, а також в Указі Президента України “Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 “Про спрощену систему оподатковування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва” від 28.06.1999 р., відповідно до якого Указ Президента України від 03.07.1998 р. викладений у новій редакції. Відповідно до цих нормативно-правових актів, з метою реалізації державної політики з питань розвитку і підтримки малого підприємництва, ефективного виконання його можливостей у розвитку національної економіки діє спрощена система оподатковування, обліку і звітності. Платник податків -- суб'єкт малого підприємництва має право вибору способу оподатковування: або платити податки за загальними нормами, установленими чинним законодавством про оподатковування, або -- за спрощеною системою, що передбачає заміну багатьох видів податків -- одним. Єдиний податок має просту схему сплати, внаслідок чого зменшується загальна сума податку, спрощується система обліку і звітності, зменшуються витрати на її ведення.

Основні правила спрощеної системи оподатковування малого підприємництва:

- Максимальний обсяг виручки від реалізації продукції, що дає змогу перейти на спрощену систему оподатковування, диференційований: для фізичних осіб -- 500 тис. гривень, для юридичних осіб -- 1 млн. гривень;

- єдиний податок -- від 20 до 200 гривень -- введений для фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, число найманих робітників яких за рік не перевищує 10 осіб;

- дві ставки єдиного податку -- 6 % суми виручки від реалізації продукції у разі сплати податку на додану вартість і 10% суми виручки у разі включення ПДВ до складу єдиного податку -- запроваджені для юридичних осіб будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, у яких середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб.

Суб'єкти підприємницької діяльності -- юридичні особи, що перейшли на спрощену систему оподатковування за єдиним податком, не мають права застосовувати інший спосіб розрахунків за відвантажену продукцію, крім наявного та безготівкового розрахунків коштами.

У разі здійснення операції з продажу основних фондів виручкою від реалізації вважається різниця між сумою, отриманою від реалізації цих фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

Суб'єкт малого підприємництва, що сплачує єдиний податок, не є платником більше десяти видів податків і зборів (обов'язкових платежів). Суб'єкти малого підприємництва -- фізичні особи -- платники єдиного податку мають право не застосовувати електронні контрольно-касові апарати для проведення розрахунків зі споживачами.

Дія Указу не поширюється на:

- суб'єктів підприємницької діяльності, на яких поширюється чинність Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” в частині придбання спеціального патенту;

- довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи;

- суб'єктів малого підприємництва, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам -- учасникам і засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків; - фізичних осіб -- суб'єктів підприємницької діяльності, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, пально-мастильними матеріалами; - спільну діяльність, визначену пунктом 7.7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”.

Крім названих Указів Президента України, спрощену систему оподатковування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва регулює низка інших підзаконних нормативно-правових актів.

6. Легітимація суб'єктів підприємництва

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності -- це підтвердження державою законності входження суб'єктів підприємництва у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент -- державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування); два елементи -- державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи -- державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування). Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності -- також ліцензування і патентування.

Якщо державна реєстрація є загальною умовою здійснення підприємницької діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності, то ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення деяких видів підприємництва.

Згідно зі ст. 14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Відповідно до Господарського кодексу України необхідною умовою здійснення усіх видів підприємницької діяльності є державна реєстрація суб'єктів підприємництва, а окремих видів діяльності -- ліцензування. Державну реєстрацію регулює ст. 58 Господарського кодексу України, а також Закон “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців” від 15.05.2003 р.

Ліцензування регулює Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р., а також численні відомчі нормативно-правові акти, що визначають особливості ліцензування відповідних видів діяльності.

В Указі Президента України “Про впровадження дозвільної системи в сфері підприємництва” від 20.05.99 р. № 539/99 відзначена необхідність уживання заходів щодо упорядкування встановлених нормативно-правовими актами України правил і порядку одержання суб'єктами підприємницької діяльності дозволів (спеціальних дозволів, ліцензій, сертифікатів тощо) на здійснення окремих видів підприємницької діяльності, виходячи з того, що єдиним документом дозвільного характеру, що дає право на заняття певним видом підприємницької діяльності, яке підлягає обмеженню відповідно до законодавства, є ліцензія.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності вимагають патентування, тобто одержання торгового патенту -- державного свідоцтва, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996 р. торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, потребує одержання торгового патенту.

7. Державна реєстрація як елемент легітимації підприємництва

У літературі немає єдності думок з питання про поняття і сутність державної реєстрації суб'єктів підприємництва.

Насамперед важливо пов'язати поняття державної реєстрації суб'єктів підприємництва з поняттям права на підприємницьку діяльність, закріпленого на конституційному рівні (ст. 42 Конституції України). Для реалізації суб'єктом права на підприємницьку діяльність в якості обов'язкової умови закон передбачає державну реєстрацію.

В юридичній літературі одним з досить розповсюджених поглядів на державну реєстрацію суб'єктів підприємництва є його трактування як умови здійснення підприємницької діяльності.

Ця позиція вчених знаходить підтвердження в законодавстві України. У ч.І ст.58 ГК України зазначено, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, необхідною умовою здійснення господарської (підприємницької) діяльності є державна реєстрація суб'єктів господарювання (підприємництва). Згідно з ч.2 ст.50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Близькою до цієї позиції є погоджування державної реєстрації з легітимністю суб'єктів підприємництва, під якою розуміється державне підтвердження законності входження суб'єктів у господарський оборот. Державна реєстрація є елементом легітимації підприємницької діяльності. Роль державної реєстрації в тому, що вона підтверджує законність входження суб'єкта в сферу підприємництва, придбання і закріплення його підприємницької правоздатності.

Розуміння державної реєстрації як елемента легітимації (умови здійснення підприємництва) не перешкоджає її зазначенню як процесу (процедури). Державна реєстрація як умова здійснення підприємництва підкреслює матеріально-правову його сторону, її роль і значення в сфері підприємництва, у той час як реєстрація як процес означає акцент на її процедурній природі. У Господарському кодексі України державна реєстрація суб'єктів господарювання, на відміну від ліцензування і патентування, не названа засобом державного регулювання господарської діяльності. Разом з тим, у ч.2 ст.19 ГК “Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю” зазначено, що суб'єкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до Господарського кодексу та закону. Отже, позиція законодавця полягає в тому, що державна реєстрація розглядається як одна з форм державного контролю за господарською діяльністю. Очевидно, у цьому разі мова йде про попередній державний контроль за входженням суб'єктів у господарський оборот.

Згідно зі ст.1 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців” державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців -- це посвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Таким чином, законодавець трактує поняття державної реєстрації досить широко, пов'язуючи з нею не лише процес створення, придбання статусу, а й припинення суб'єкта, позбавлення його статусу підприємця.

Тому державну реєстрацію як умову здійснення підприємництва варто розглядати як одну із складових частин більш широкого поняття -- державної реєстрації в сфері підприємництва, що включає також реєстрацію припинення, позбавлення статусу підприємця тощо.

Державна реєстрація як елемент легітимації підприємництва -- це необхідна умова його здійснення юридичними особами і фізичними особами -- суб'єктами підприємництва, що має конститутивне значення. З одного боку, державна реєстрація являє собою один з етапів створення юридичних осіб і закріплення статусу фізичних осіб, а з іншого, -- певну процедуру, пов'язану з діяльністю органів державної реєстрації, що здійснюють попередній державний контроль за входженням суб'єктів у підприємницький оборот, і, отже, є формою державного регулювання підприємницької діяльності.

8. Ліцензування певних видів підприємницької діяльності

У деяких випадках, передбачених Законом, недостатньо державної реєстрації, для зайняття окремими видами діяльності потрібно також одержання ліцензії.

Перелік близько 60 видів діяльності, що не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 р. (далі -- Закон), що є основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензування.

У цій сфері основними є поняття “ліцензія” і ліцензування”, що визначені в Законі. Ліцензія -- документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування -- видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Суб'єктами відносин, що виникають у зв'язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб'єкт господарювання, а з іншого боку -- орган ліцензування. Суб'єкт господарювання, що має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

- недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

- невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ним ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу ліцензіата на провадження певного виду господарської діяльності на підставі отриманої ліцензії.

Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності.

За видачу ліцензій справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України. Плата за ліцензію -- це разовий платіж, що вноситься суб'єктом господарювання за одержання ліцензії.

Плата за видачу ліцензій вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії. Підставами для переоформлення ліцензії є: зміна найменування юридичної особи (якщо зміна найменування не пов'язана з реорганізацією юридичної особи) або прізвища, імені, по батькові фізичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності;

- зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи -- суб'єкта підприємницької діяльності;

- зміни, пов'язані з провадженням ліцензіатом певного виду господарської діяльності, вказаного в ст. 9 Закону.

У разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати органу ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом з ліцензією, що підлягає переоформленню, та відповідними документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Не переоформлена в установлений строк ліцензія є недійсною.

Ліцензіат зобов'язаний повідомляти орган ліцензування про всі зміни даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії. У разі виникнення таких змін ліцензіат зобов'язаний протягом десяти робочих днів подати до органу ліцензування відповідне повідомлення в письмовій формі разом з документами або їх нотаріально засвідченими копіями, які підтверджують зазначені зміни.

Підставами для видачі дубліката ліцензії є втрата ліцензії та пошкодження ліцензії. Поряд із загальними правилами ліцензування, передбаченими в Законі, стосовно деяких видів діяльності встановлені спеціальні правила, що передбачають певні особливості. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1999 р. № 753 затверджене Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності.

Таким чином, ліцензування -- необхідна умова здійснення окремих видів підприємницької діяльності, передбачених Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, що означає необхідність одержання ліцензії у встановленому законодавством порядку. З моменту одержання ліцензії виникає право підприємця здійснювати відповідний вид діяльності, яке він може реалізовувати протягом терміну дії ліцензії, після закінчення якого це право припиняється (у деяких випадках, визначених законодавством, можливе припинення такого права раніше закінчення строку дії ліцензії, наприклад, при анулюванні ліцензії).

9. Нагляд, контроль та відповідальність у сфері ліцензування

У ст. 20 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (далі -- Закон) передбачений як нагляд, так і контроль у сфері ліцензування, що розрізняються за суб'єктами їхнього застосування, за суб'єктами, стосовно яких вони застосовуються, тощо.

Нагляд у сфері ліцензування передбачений у ч. 1-6 ст. 20 Закону.

Згідно зі ст. 20 Закону державний нагляд за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення планових та позапланових перевірок.

Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює позапланові перевірки додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування. Орган ліцензування під час перевірки надає спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування рішення та інші документи з питань ліцензування та забезпечує умови для проведення перевірки. За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт.

У разі виявлення порушень органом ліцензування законодавства в сфері ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше ніж за десять робочих днів з дати складання актів перевірки видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування. Орган ліцензування, який одержав розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування інформацію про усунення виявлених порушень.

Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування затверджено наказом Держпідприємництва України від 25.07.2001р. №101.

Контроль у сфері ліцензування -- система заходів, що здійснюються органами ліцензування і спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування з метою забезпечення дотримання ліцензіатами ліцензійних умов.

Контроль за додержанням ліцензійних умов передбачений у чч. 7-14 ст.20 Закону.

Згідно зі ст.20 Закону контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.

Таким чином, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов є виключною компетенцією органів ліцензування і спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Ці повноваження не можуть бути передані іншим особам.

В якості форми контролю Закон називає проведення перевірок.

Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік. Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення.

У ч. 10 ст.20 Закону визначені обов'язки ліцензіата при здійсненні контрольних функцій органом ліцензування. Оскільки для здійснення перевірки може бути необхідна відповідна інформація та здійснення перевірки у місці знаходження суб'єкта господарювання, він повинен забезпечити посадовим особам органу ліцензування доступ до відповідних службових приміщень і надавати органу ліцензування необхідні документи.

Орган, що здійснює перевірку, за результатами перевірки складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий -- зберігається органом, який здійснив перевірку. Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.

Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення ним порушень ліцензійних умов, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати органу, який видав це розпорядження, інформацію про усунення порушень.

Державні контролюючі органи та органи місцевого самоврядування у разі виявлення порушень ліцензійних умов зобов'язані повідомити про ці порушення орган ліцензування.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.20 Закону, контролювати дотримання вимог і умов, дотримання яких відноситься до компетенції інших контролюючих органів і органів місцевого самоврядування, повинні ці органи відповідно до своєї компетенції, а про результати перевірки повідомляти органи ліцензування. Зазначені контролюючі органи не мають права здійснювати перевірки у сфері ліцензування. У свою чергу, органи ліцензування не мають права проводити перевірки в межах компетенції інших контролюючих органів та органів місцевого самоврядування.

Посадові особи органів ліцензування та спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування у разі недодержання законодавства у сфері ліцензування несуть відповідальність згідно із законом.

До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом.

Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України.

Рішення про стягнення штрафів приймаються органом, на який згідно з чинним законодавством покладено функції контролю за наявністю ліцензій.

Шкода, заподіяна порушенням законодавства у сфері ліцензування, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.

Указом Президента України “Про Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України” від 28.03.1995 р. була створена Ліцензійна палата при Міністерстві економіки, що у січні 1996 р. була перетворена в центральний орган виконавчої влади -- Ліцензійну палату України, що підпорядковується Державному комітету України з питань розвитку підприємництва (Указ Президента України “Про Ліцензійну палату України” від 07.02.1997 р.). Зараз це Департамент ліцензування і реєстрації Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва. На нього покладене виконання наступних завдань:

- узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розробка пропозицій з його удосконалювання;

- методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензуванням підприємницької діяльності і державною реєстрацією суб'єктів підприємництва;

- координація роботи органів, що здійснюють ліцензування підприємницької діяльності і реєстрацію суб'єктів підприємництва;

- ведення Єдиного ліцензійного реєстру і Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;

- контроль за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій і державної реєстрації суб'єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

Висновки

Конституція України гарантує кожному право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Право без обмежень здійснювати діяльність, яка не заборонена законодавством і не суперечить йому, становить один із визначальних принципів господарювання.

При цьому, держава, відповідно до статті 42 Конституції України, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

Контроль та нагляд з боку держави за діяльністю господарюючих суб'єктів, за дотриманням ними норм і приписів законодавства, правил та стандартів, якістю виробленої продукції та наданих послуг є одним з важливих заходів у реалізації завдань та функцій держави.

Основною метою, з якою здійснюється контроль та нагляд з боку держави за господарською діяльністю, є захист життя і здоров'я людини, навколишнього природного середовища.

При чому, тим контроль ефективніше досягає своєї мети, чим досконаліший, прозоріший та зрозуміліший для всіх порядок його здійснення.

Слід зазначити, що система державного нагляду та контролю в Україні на сьогоднішній день перебуває в процесі становлення.

Однією з першочергових проблем державного нагляду та контролю в Україні є недосконалість нормативно-правової бази.

...