Адвокатура в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Адвокатура в Україні"

1. Правовий статус адвоката у Європейському Суді з прав людини

1) Правовий статус адвоката і гарантії адвокатської діяльності

Надання адвокатом юридичної допомоги громадянам чи юридичним особам (клієнтам) неможливе без наявності у адвоката певних професійних прав та обов'язків, що, значною мірою, визначають правовий статус адвоката [4].

Адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [10].

Клієнт - фізична або юридична особа, держава, орган державної влади, орган місцевого самоврядування, в інтересах яких здійснюється адвокатська діяльність [5, 3].

Європейський суд з прав людини є міжнародним органом, який за певних умов може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав, викладених у Європейській конвенції з прав людини. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов'язались дотримуватись певних основних прав. Ці права викладені у самій Конвенції та у Протоколах до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7 і 13), згода на обов'язковість яких надана окремими державами.

Європейський Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови (ст. 38 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод) [7].

Для подання заяви до Європейського Суду у особи, що збирається звертатись, є 6 місяців після ухвалення остаточного рішення компетентним судом або органом влади. Шестимісячний термін відраховується з моменту ознайомлення особи або її адвоката з остаточним судовим рішенням, винесеним в процесі звичайного оскарження, а не з моменту подальших відмов поновити розгляд її справи, розглянути її прохання про помилування або амністію чи будь-яке інше клопотання до органів влади.

Згідно з положеннями правила 47 Регламенту Європейського Суду, необхідно, щоб заява особи, яка звертається, містила наступне:

а) стислий виклад фактів, які вона бажає оскаржити, та сутність скарг;

б) зазначення прав, гарантованих Конвенцією, які були, на її думку, порушені;

в) відомості про засоби правового захисту, якими вона скористалися;

г) перелік офіційних рішень у справі особи, із зазначенням дати кожного рішення та інстанції, яка його винесла, а також коротку інформацію про зміст цього рішення. До листа додаються копії самих рішень. (Документи не будуть повернені. А тому у інтересах особи надсилати виключно копії, а не оригінали)

На початковій стадії подання заяви до Європейського Суду особа не зобов'язана мати представника, а її представник (якщо він є) не обов'язково повинен бути адвокатом. Однак, якщо Суд вирішить запропонувати Уряду надіслати письмові зауваження щодо особи заяви, то потрібно, за загальним правилом, мати представника (крім особливих винятків), який є адвокатом, уповноваженим практикувати в одній із держав, що ратифікували Конвенцію. Представник особи повинен володіти однією з офіційних мов Суду (англійською або французькою). Слід зазначити, що з цього часу Суд буде листуватися з особою однією з офіційних мов, і особа повинна буде надсилати свої зауваження цією мовою, якщо тільки вона не отримає дозвіл продовжувати листування неофіційною мовою. Якщо особа бажає звернутися до Суду через адвоката або іншого представника, вона повинна додати до формуляру заяви довіреність, яка б уповноважувала його діяти від її імені. Представник юридичної особи (підприємства, асоціації, і т.д.) або групи осіб повинен підтвердити свої юридичні повноваження представляти заявника.

Суд не може надати особі, яка звертається, юридичну допомогу на оплату послуг адвоката для підготовки її первинної заяви. На подальшій стадії провадження, а саме після рішення Суду про повідомлення відповідного уряду про заяву для подання письмових зауважень, вона може претендувати на отримання безкоштовної юридичної допомоги, якщо їй бракує коштів для оплати послуг адвоката і якщо надання такої допомоги Суд визнає необхідним для належного розгляду справи [7].

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше 2 років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: не може бути адвокатом особа, яка:

1) має непогашену чи незняту в установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у виді позбавлення волі;

2) визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною;

3) позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю, - протягом двох років з дня прийняття рішення про припинення права на заняття адвокатською діяльністю;

4) звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, вчинення корупційного правопорушення, - протягом трьох років з дня такого звільнення.

Згідно ч. 2 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: адвокат України здійснює адвокатську діяльність на всій території України та за її межами, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або законодавством іноземної держави.

За ч. 3 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

За ч. 4 ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: адвокат іноземної держави здійснює адвокатську діяльність на території України відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Адвокат іноземної держави може здійснювати адвокатську діяльність в Україні з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (ч. 1 ст. 59 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Адвокат іноземної держави, який має намір здійснювати адвокатську діяльність на території України, звертається до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за місцем свого проживання чи перебування в Україні із заявою про його включення до Єдиного реєстру адвокатів України. До заяви додаються документи, що підтверджують право такого адвоката на заняття адвокатською діяльністю у відповідній іноземній державі. Перелік таких документів затверджується Радою адвокатів України (ч. 2 ст. 59 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Кваліфікаційна палата кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури розглядає заяву та подані адвокатом документи протягом десяти днів з дня їх надходження та за відсутності підстав, передбачених частиною четвертою цієї статті, приймає рішення про включення такого адвоката до Єдиного реєстру адвокатів України, про що протягом трьох днів письмово повідомляє адвоката іноземної держави та відповідну раду адвокатів регіону. Рада адвокатів регіону забезпечує внесення відомостей про такого адвоката до Єдиного реєстру адвокатів України (ч. 3 ст. 59 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Наступною важливою умовою набуття статусу адвоката є наявність вищої юридичної освіти. Законодавством передбачено підготовку фахівців у вищих навчальних закладах (І-IV рівнів акредитації) з відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем за напрямом підготовки "Право" ("Правознавство" та "Правоохоронна діяльність").

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: особа, яка виявила бажання стати адвокатом та відповідає вимогам частин першої та другої статті 6 цього Закону, має право звернутися до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури за місцем проживання із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту. Порядок допуску до складення кваліфікаційного іспиту та перелік документів, що додаються до заяви, затверджуються Радою адвокатів України.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури перевіряє відповідність особи вимогам, установленим частинами 1 та 2 статті 6 цього Закону. З метою перевірки повноти та достовірності відомостей, повідомлених особою, яка виявила бажання стати адвокатом, і за наявності письмової згоди такої особи кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, кваліфікаційна палата або визначений нею член палати можуть звертатися із запитами до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, громадських об'єднань, що зобов'язані не пізніше десяти робочих днів з дня отримання запиту надати необхідну інформацію.

Відмова в наданні інформації на такий запит, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.

У разі ненадання особою, яка виявила бажання стати адвокатом, письмової згоди на перевірку повноти та достовірності повідомлених нею відомостей така особа до кваліфікаційного іспиту не допускається (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання стати адвокатом (ч. 1 ст. 9 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Кваліфікаційний іспит полягає у виявленні теоретичних знань у галузі права, історії адвокатури, адвокатської етики особи, яка виявила бажання стати адвокатом, а також у виявленні рівня її практичних навичок та умінь у застосуванні закону.

Організація та проведення кваліфікаційного іспиту здійснюється кваліфікаційною палатою кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

Порядок складення кваліфікаційних іспитів, методика оцінювання та програма кваліфікаційних іспитів затверджуються Радою адвокатів України. Рада адвокатів України може встановити плату за складення кваліфікаційного іспиту та порядок її внесення.

Кваліфікаційні іспити проводяться не рідше 1 разу на 3 місяці (ч. 2 ст. 9 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Особі, яка склала кваліфікаційний іспит, протягом десяти днів з дня складення кваліфікаційного іспиту кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури безоплатно видає свідоцтво про складення кваліфікаційного іспиту.

Свідоцтво про складення кваліфікаційного іспиту дійсне протягом трьох років з дня складення іспиту (ч. 3 ст. 9 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Стажування полягає в перевірці готовності особи, яка отримала свідоцтво про складення кваліфікаційного іспиту, самостійно здійснювати адвокатську діяльність. Стажування здійснюється протягом 6 місяців під керівництвом адвоката за направленням ради адвокатів регіону (ч. 1 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Стажистом адвоката може бути особа, яка на день початку стажування має дійсне свідоцтво про складення кваліфікаційного іспиту.

Стажування може здійснюватися у вільний від основної роботи час стажиста (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Керівником стажування може бути адвокат України, який має стаж адвокатської діяльності не менше 5 років. В одного адвоката можуть проходити стажування не більше 3 стажистів одночасно. Рада адвокатів регіону може призначити керівника стажування з числа адвокатів, адреса робочого місця яких знаходиться у відповідному регіоні (ч. 3 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Порядок проходження стажування, програма та методика оцінювання стажування затверджуються Радою адвокатів України (ч. 4 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Від проходження стажування звільняються особи, які на день звернення із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту мають стаж роботи помічника адвоката не менше 1 року за останні 2 роки (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

За результатами стажування керівник стажування складає звіт про оцінку стажування та направляє його раді адвокатів регіону (ч. 6 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Результати стажування оцінюються радою адвокатів регіону протягом 30 днів з дня отримання звіту.

За оцінкою результатів стажування рада адвокатів регіону приймає рішення про:

1) видачу особі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю;

2) продовження стажування на строк від 1 до 3 місяців.

Стажист адвоката та керівник стажування повідомляються про прийняте рішення письмово протягом 3 днів з дня його прийняття (ч. 7 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Особі, яка склала присягу адвоката України, радою адвокатів регіону у день складення присяги безоплатно видаються свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката України (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і посвідчення адвоката України не обмежуються віком особи та є безстроковими (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Можна цілком підтримати думку Т.В. Варфоломеєвої та С.В. Гончаренка, які підкреслюють, що право на складання іспиту не може ставитись у залежність від вищого навчального закладу, що його закінчив претендент. На практиці виникає певне непорозуміння з приводу стажу, набутого до отримання диплому про повну вищу освіту відповідного рівня акредитації. Виходячи з практики, що склалась останнім часом, коли студенти останніх курсів юридичних факультетів працюють у правозастосовній сфері на різних посадах, така робота, що підтверджується відповідними документами, повинна зараховуватись до стажу роботи за спеціальністю юриста незалежно від наявності диплому про повну вищу освіту [10].

2) Правовий статус адвоката у цивільному процесі

Правовий статус адвоката у цивільному судочинстві визначається його правами та обов'язками, як представника особи під час захисту її цивільних інтересів. Він регламентований Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [10] та передбачений Цивільним процесуальним кодексом України [9].

Відповідно до ч. 1 ст. 38 Цивільного процесуального кодексу України: сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Згідно ч. 2 ст. 38 Цивільного процесуального кодексу України: особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

За ч. 1 ст. 40 Цивільного процесуального кодексу України: представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.

Повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи;

2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;

3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна (ч. 1 ст. 42 Цивільного процесуального кодексу України).

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором. До ордера обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору (ч. 4 ст. 42 Цивільного процесуального кодексу України) [9].

Під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема (ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»):

1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб);

2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об'єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами;

3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом;

4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку;

5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

6) бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

7) збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою;

8) застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом;

9) посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів;

10) одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань;

11) користуватися іншими правами, передбаченими цим Законом та іншими законами.

Під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правової допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правової допомоги, зокрема (ч. 1 ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»):

1) звертатися з адвокатськими запитами, у тому числі щодо отримання копій документів, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також до фізичних осіб (за згодою таких фізичних осіб);

2) представляти і захищати права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб у суді, органах державної влади та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, громадських об'єднаннях, перед громадянами, посадовими і службовими особами, до повноважень яких належить вирішення відповідних питань в Україні та за її межами;

3) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для адвокатської діяльності документами та матеріалами, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом;

4) складати заяви, скарги, клопотання, інші правові документи та подавати їх у встановленому законом порядку;

5) доповідати клопотання та скарги на прийомі в посадових і службових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

6) бути присутнім під час розгляду своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів та давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

7) збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази, в установленому законом порядку запитувати, отримувати і вилучати речі, документи, їх копії, ознайомлюватися з ними та опитувати осіб за їх згодою;

8) застосовувати технічні засоби, у тому числі для копіювання матеріалів справи, в якій адвокат здійснює захист, представництво або надає інші види правової допомоги, фіксувати процесуальні дії, в яких він бере участь, а також хід судового засідання в порядку, передбаченому законом;

9) посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів;

10) одержувати письмові висновки фахівців, експертів з питань, що потребують спеціальних знань;

11) користуватися іншими правами, передбаченими цим Законом та іншими законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: під час здійснення адвокатської діяльності адвокат зобов'язаний:

1) дотримуватися присяги адвоката України та правил адвокатської етики;

2) на вимогу клієнта надати звіт про виконання договору про надання правової допомоги;

3) невідкладно повідомляти клієнта про виникнення конфлікту інтересів;

4) підвищувати свій професійний рівень;

5) виконувати рішення органів адвокатського самоврядування;

6) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством та договором про надання правової допомоги.

Правовий статус адвоката у цивільному судочинстві визначається вказаними вище правами та обов'язками [10].

2. Особливості розвитку адвокатури на західно-українських землях (ХІ-ХІХ ст.ст.)

кваліфікаційний палата правовий адвокатура

1) Зародження і розвиток адвокатури в дореволюційний період

Історія української адвокатури бере свій початок ще з часів Київської Русі. У цей час ще не було організаційного оформлення та законодавчого закріплення адвокатури як правового інституту. В історичних умовах общинного співжиття захист, обвинувачення, покарання ставали функціями общини. Роль захисників у вирішенні справ виконували родичі та близькі обвинуваченого, беспосередні свідки події - «видоки» та «послухи» - вільні люди «доброї слави», які розповідали, що вони чули про справу. Якщо показання позивача та його послуху різнилися останній усувався і справа вважалася програною.

Процесуальна змагальність мала відкритий характер, тобто таємниці захисту не існувало. Якщо якісь факти приховувались, то такі дії вважались умисними, а сама таємниця розглядалась як нерозкритість чи неможливість виявити обставини справи, отже, вона ще не формувалася як правова необхідність.

Таким чином, цей етап розвитку українського судочинства характеризується повною перемогою звичаєвого права над писаним законом. Робота захисника в судовому процесі мала характер громадського, а не професійного заняття.

Законодавче оформлення української адвокатури починається в польсько-литовський період (XІV-XVІ ст. ст.). Першою ступенню цього процесу стали Литовські статути (редакції 1529, 1566, 1588 рр.), основним джерелами яких були «Руська Правда» та Магдебурзьке право.

Вперше організація професійної адвокатури з'являється в міських судах, а потім - у загальних публічних. Назва "адвокат" у значенні захисника прав сторін уперше вживається в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" - пам'ятці козацького права 1743 р.

Перший литовський статут 1529 р. у сучасному розумінні адвоката вживає термін «прокуратор», а слова «адвокат» і «адвокатус» стосуються адміністративних службовців. Третій Литовський статут детально встановлював порядок судового захисту, якому присвячено 5 артикулів (57-61) дев'ятого розділу. В ньому чітко визначається поняття "адвокатської таємниці". Згідно цих документів, захисником могла бути людина, яка добре обізнана з писаним правом - тобто професійний юрист. Литовськими статутами були зроблені перші спроби упорядкування справи судового захисту і чіткого виділення адвокатської діяльності як професійної.

Наступною віхою законодавчого оформлення адвокатури в Україні пов'язаний з появою "Прав, за якими судиться малоросійський народ" (1743 р.). В цьому кодексі українського права вперше вживається термін "адвокат", визначення якого дається в сьомому артикулі: "Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего вместо его, в суде обстоюет, ответствует и расправляется".

У дореформений на час протягом багатьох віків функції адвокатів виконували приватні особи - стряпчі чи заступники у справах. Їх функції не були законодавчо регламентовані і ніяких спеціальних вимог, у вигляді вищої освіти, наприклад, не висувалося. Як правило їх обов'язки обмежувалися складанням та поданням деяких документів. Але навіть утворення у 1832 р. інституту присяжних стряпчих у силу станового характеру їх діяльності не могло гарантувати новим соціальним прошаркам України захист їх інтересів у суді чи інших установах.

У XIX ст. Україна входила до складу Російської Імперії, тому судова реформа 1864 р., що відбувалася в Росії, стосувалася й українських судових органів, зокрема, адвокатури.

Як самостійний правовий інститут Адвокатура в Україні була запроваджена після судової реформи 1864 р. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за „Судовими статутами», затвердженими 20 листопада 1864 р. Відповідно до них, адвокати розділялися на присяжних повірених і приватних повірених. В деяких губерніях присяжні повірені були об'єднанні в особливу корпорацію - соловно-присяжних повірених, з внутрішнім самоврядуванням у вигляді виборних органів (ради присяжних повірених). Рада вирішувала питання прийняття і звільнення присяжних повірених, здійснювала дисциплінарну практику, розподіляла «безкоштовні» справи між присяжними повіреними, регулювала суперечки між ними. Нагляд за їх діяльністю здійснювала судова палата. До завдань адвокатури входили: захист у кримінальних справах, представництво сторін у цивільному процесі та надання юридичної допомоги населенню, в тому числі й безкоштовних консультацій для бідних.

Критерії, які висувались для присяжних повірених:

- вік не менш 25 років;

- наявність вищої юридичної освіти;

- 5 років судової практики чиновника судового відомства чи помічника присяжного повіренного;

- у деяких випадках - складання іспиту, з метою перевірки практичної підготовленості кандидата.

6 червня 1874 р. був виданий закон, який закріпив статус приватних повірених. Підставою для затвердження на посаді приватного повіреного та одержання права на участь у розгляді цивільних справ у мирових і загальних судах було одержання особливого посвідчення, що видавалося тими судами, в окрузі яких приватний повірений здійснював клопотання у справах.

У 1870 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7 тис. - Одеського та 32,3 тис. - Київського.

На західноукраїнських землях інститут адвокатури сформувався трохи раніше і увібрав в себе риси адвокатури Угорщини (Закарпаття), Польщі (Східна Галичина і Західна Волинь) та Молдавії (Північна Буковина), під владою яких на той час перебували ці землі. Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була спроба скликання першого з'їзду правників і утворення своєї організації, яка допомогла б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак, ця ідея не знайшла свого практичного втілення.

Приблизно у такому виді інститут публічної та приватної адвокатури проіснував до 1917 р.

Можна зробити висновок, що принципи діяльності і особливості розвитку адвокатури у дореволюційний період відповідали історичним умовам часу її становлення і розвитку [1].

2) Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини

Відомо, що землі Східної Галичини з середини ХІV ст. до 1772 р. перебували під пануванням Польщі, а після чого з першим розподілом польської держави ці землі було передано Австрії. Така ж доля спіткала і Буковину, яку зайняла Австрія в 1775 р. З розпадом Австро-Угорської монархії Східну Галичину окупувала Польща, Буковину - Румунія. Ці історичні події зумовили особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини.

Вперше Висліцький Статут 1347 р., який кодифікував давні правові звичаї та писане право, закріпив засаду, що захист є природним правом людини і в зв'язку з цим кожному, хто притягався до кримінальної відповідальності, дозволялося мати захисника. Більше того, Статут вказував, що сторона мусить мати захисника (potest et debet habere suum adwokatum, prokuratorem seu prolocutorem). Зрозуміло, що цей припис далеко не завжди виконувався. Майже одночасно з терміном прокуратор, з'являються і prolokutor, monea, rzecznik, przyprawca, а згодом, вже у ХVІІІ ст., - mecenas. На перших порах advokatus означав вже у ХVІІІ ст., - mecenas. На перших порах advokatus означав війта, який здійснював муніципальне управління. Вже в ХVІ ст. прокуратори перебувають постійно при судах як правники, правознавці і користуються захистом права та імунітетом. Авторитет прокуратора, його значення у відправленні правосуддя настільки зросли, що Мазовецький Статут записав у своїх нормах правило, яке забороняло в судових засіданнях перебивати промову прокуратора. Закон регулював порядок вступу прокуратора у справу, забороняв йому в один і той же відрізок часу мати більше як 3 справи. За несумлінне виконання своїх функцій прокуратор карався штрафом в 3 гривні.

Інститут адвокатури дістав свій дальший розвиток у Конституції 1511 р., в якій проголошено захисника самостійною процесуальною фігурою у процесі. В наступних нормативних актах інститут адвокатури зазнав подальших змін: Конституція 1538 р. заборонила функції захисту здійснювати особам духовного сану, а Конституція 1543 р. вперше офіційно впроваджує оплатність правових послуг. Ця Конституція зробила також значний крок до перетворення прокураторів в осіб, які постійно здійснюють функцію захисту, в той же час заборонила іншим особам постійно займатися наданням правової допомоги по кримінальних справах. Нарешті, від прокураторів вимагають складати присягу, в якій вони урочисто обіцяють не приймати до свого провадження безпідставних справ, не зловживати своїми правами та не волокітити справ (ne amplius difficultates et comperendinationes in jure facerent). За дисциплінарний проступок прокуратора можна було покарати, заборонивши йому займатися практикою протягом певного часу. Всі захисники дістали назву палестри (palestra), що з грецької означало місце для вправ (школа гімнастики).

У 1578 р. в Польщі було створено Коронний Трибунал, що привело до судової реформи; виник сейм як парламент, з'являються сеймові суди. Проведена судова реформа була надто недосконалою. Досить сказати, що судді трибуналу здебільшого не були спеціалістами в галузі права. Отже, адвокати починають відігравати в судовій системі помітну роль, часто єдиних знавців права, які мали значний вплив на суддів, особливо у складних і заплутаних справах. Широко користуються послугами адвокатів, як правових радників, депутати парламенту. Цікаво зазначити, що в давній Польщі наявність вищої юридичної освіти для кандидатів в адвокатуру не було обов'язковим.

Конституція 1588 р. закріпила в своїх нормах не лише право обвинуваченого мати в процесі свого захисника, але й обов'язок суду забезпечити підсудному адвоката, коли той не в змозі був сам його найняти з причин матеріального стану. Адвокату гарантується право знайомитися з усіма матеріалами справи (spatium od deliberanolum).

У Конституції 1678 р. поряд із словом прокуратор вперше вживається також патрон (patron cousarum), що з латинської (patronys) означало захисник, покровитель, покровительство. Тепер польська палєстра складалася з патронів і депендентів, тобто помічників. Як патроном, так і помічником могли бути лише шляхтичі. Тільки Конституція 1764 р. дещо пом'якшила це правило, допустивши до адвокатури осіб будь-якого соціального стану. Але це не стосувалося випадків участі адвокатів у Коронному Трибуналі.

Помічник патрона проходив стажування протягом 4 років, якщо він мав намір присвятити себе правозахисній діяльності, якщо ж такого наміру не було, стажування обмежувалося до 3 років. У перший рік стажування помічник лише слухав промови адвокатів, впорядковував документи в канцелярії. В наступні роки за дорученням патрона робив виписки з матеріалів справи, готував і редагував позови, заяви, клопотання тощо. Після завершення стажування складав присягу і ставав патроном або меценасом (maecenas - багатий покровитель наук і мистецтва, а стосовно адвокатів, то цей вислів вживався як винятково ввічлива форма звернення). Кількість адвокатів було врегульовано законом.

У 1778 р. було розроблено "Зібрання судових прав", яке часто називали Кодексом Замoйського, хоча в кінцевому результаті цей кодекс на польському сеймі не було прийнято. Ст. ХІІІ, що складалася з 27 параграфів, фактично мала бути законом про адвокатуру. Вона встановлювала норму, згідно з якою, адвокатом могла бути будь-яка особа, яка досконало знала польську і латинську мови, засвоїла добрі звичаї, мала знання публічного і цивільного, природничого і римського права та історії. Після здобуття юридичної освіти кандидат адвокатури мав проходити стажування в суді протягом 3 років, виконуючи канцелярську роботу. Згодом - стажування у патрона. Після проходження практики у патрона, термін якої чітко не був визначений, кандидат допускався до так званої патронізації при судах. Це означало, що він мав скласти адвокатські іспити і присягу, після чого ставав патроном. Але не у всіх судах такий патрон міг брати участь. Приміром, у вищих судах могли виступати патрони, які склали спеціальний іспит і крім того мали особливу рекомендацію членів палєстри, що виступали у вищих судах.

Розвиток адвокатури Польщі після її поділу державами-окупантами в різних провінціях відбувався під безпосереднім впливом законодавства держав-окупантів. Приміром, для Князівства Варшавського, яке згодом називалось "Конгресівкою", 22 липня 1807 р. було прийнято конституційний закон, який на багато років визначив порядок діяльності адвокатури. Палестра поділялась на: патронів, адвокатів і меценасів. Патронів призначав міністр справедливості на подання Трибуналу І інстанції; адвокатів - за поданням апеляційних судів; меценасів - за поданням міністра справедливості королем.

Отже, найкваліфікованіші і найбільш знатні захисники - звалися меценасами. При кожному трибуналі і інстанції створювалася палата захисників, а у Варшаві - Найвища Палата. У XVIII ст. польське законодавство встановлювало кількість адвокатів при кожній судовій інстанції: Коронному трибуналі - 30, в асесорії - 12, в референдарії - 12, у військовому департаменті - 16 адвокатів.

Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Проте найвагоміша їхня роль була в роботі Королівського Трибуналу, який розпочинав свій строк повноважень в Пьотркові у перший понеділок після 11 листопада. Розпочиналася робота Трибуналу з урочистого відкриття, в якій брали участь меценаси. Очолював це дійство президент Трибуналу. В перший день проводилися богослужіння і моління в костелі, судді складали присягу. Як правило, вже в цей період меценаси перебували на цих урочистостях з своїми клієнтами. Після складення присяги Трибунал поздоровляв представник палестри, бажав доброї плідної роботи, а президент Трибуналу чи маршалок дякував за привітання. Судовий чиновник оголошував порядок розгляду справ, і Трибунал приступав до роботи. Весною суд переїжджав працювати до Любліна. Згідно з джерелами, меценаси з Пьотркова до Любліна не їхали, там їхні справи вже представляли місцеві меценаси - поляки чи русини (тобто українці). Захисники, які доїжджали до місця роботи Трибуналу, привозили з собою великі запаси харчів для себе та сіна і вівса для коней. Відповідно до існуючих звичаїв, кожен захисник повинен був мати багато різного одягу: в п'ятницю і в період посту вбирався у все чорне; в суботу - в попелясте, а починаючи з 1776 року одяг мав бути припасований до відповідних кольорів, прийнятих у воєводстві, де працював Трибунал. Крім того захисник обов'язково мусів мати шаблю, бути високо підстриженим з короткою чуприною і довгими вусами. Визначний польський письменник І. Kрашевський так оцінював роль і значення середньовічної польської палестри: "Були часи, в яких палестра відігравала в нас значну роль, яку сьогодні відіграють артисти. Відомі люди, навіть запобігали завоювати приязне ставлення до меценасів, приймали їх, поїли, годували, хвалили…".

Подальша історія адвокатури в Конгресівці була тісно пов'язана з розвитком адвокатури в Росії, яка переносила на ці землі свою правову систему і в тому числі судову реформу 1864-1876 рр.

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині і Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХVІ ст. подають нам декілька прізвищ адвокатів-українців, котрі працювали в Галичині. Так відомий історик Іван Крип'якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві ще до 1546 р. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман. Але історія поки що неохоче називає імена українських адвокатів, які працювали в Галичині до кінця ХVІІІ ст. Одним з перших як професійного українського адвоката того часу історичні джерела називають Андрія Ангелловича (народився 30 вересня 1766 р. у Гриневій). У 1796 р. він дістав право на ведення адвокатської практики у Львові. Український адвокат Вислобуцький працював у першій половині ХІХ ст.; згадуються також інші прізвища - Яворський, що народився 15 червня 1772 р. у с. Турочка Нижня Самбірського округу; Яков Березницький, Василь Гасевич, Іван Товарницький. Станом на 1849 рік у Львові був 41 адвокат, у тому числі лише 2 українці - Бачинський і Рачинський, 3 - євреї, 32 - німці і поляки та 4 греко-католики. У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат, у 1876 р. - 229, з них у Львові - 76.

Першим тимчасовим положенням про адвокатуру від 16 липня 1849 р. вже передбачалося створення адвокатських палат як органу самоврядної адвокатури, що займалася всіма питаннями внутрішнього життя і діяльності адвокатури: розглядом дисциплінарних проступків адвокатів, відстороненням від виконання функцій адвоката тощо.

Тимчасове положення підтвердило вимоги до кандидатів в адвокатуру, а саме: австрійське громадянство, незаплямована репутація; ступінь доктора права, отриманий у вищих навчальних закладах Австрії, досягнення віку, успішне складення адвокатського іспиту, стажування в суді чи прокуратурі у продовж 3 років після здобуття ступеня доктора права або 5 років без такого ступеня.

Складання адвокатського іспиту було справою досить складною. Розпорядженням міністра юстиції від 7 серпня 1850 р. іспит складали в 2 етапи: спочатку усний, а потім письмовий. На усному іспиті кандидат мав виявити теоретичні знання з цивільного і кримінального законодавства, а на письмовому - навики складання процесуальних документів тощо. Особа, що не склала іспиту з 2 спроб, до третьої спроби не допускалася.

Рух за надання адвокатурі автономії в Австрії завершився прийняттям 6 липня 1868 р. постійного положення про адвокатуру, яке вперше закріпило самоврядність і автономію адвокатури.

Положення встановлювало оновлені вимоги до кандидатів в адвокатуру: австрійське громадянство, правоздатність і дієздатність, юридична освіта і 7-річна юридична практика. Звання доктора права і складання адвокатського іспиту не були обов'язковими. Вони могли бути замінені, приміром, п'ятирічним перебуванням на посаді радника суду. Постійне положення про адвокатуру сприяло швидкому зростанню чисельності адвокатів у цілій Австрії. Тільки з 1898 р. по 1914 рік адвокатський корпус Австрії зріс із 4009 до 5297 осіб. У 1900 р. налічувалось 4297 адвокатів на 26150708 жителів країни (на 1 адвоката припадало 6085 осіб), а у 1910 р. - 5245 адвокатів на 28267898 осіб (тобто 1 адвокат на 5446 осіб).

1 квітня 1872 р. в Австрії був прийнятий адвокатський дисциплінарний статут, який передбачав створення при кожній адвокатській палаті дисциплінарної палати, що обиралася всіма адвокатами палати строком на 3 роки. Дисциплінарне провадження проти адвоката рада розпочинала попереднім слідством: допитувала обвинуваченого, інших причетних осіб, вдавалась до ставки віч-на-віч та ін. В дисциплінарному статуті встановлювався вичерпний перелік покарань, що застосовувалися до адвокатів: догана, штраф до 300 крон (згодом - до 600 крон), тимчасове усунення з посади на строк до 1 року (для кандидатів - продовження тривалості практики на той же строк) і вилучення із списку адвокатів. Вилучений із списку адвокатів мав право упродовж 3 років клопотати про поновлення його у списку.

Львівську палату адвокатів створено в 1863 р. Адвокатські палати виникли також у Перемишлі, Тернополі, Самборі, Золочеві і Станіславі. Ці палати налічували невелику кількість адвокатів. Приміром, у 1869 р. Тернопільська палата мала лише 16 адвокатів, а Самбірська - 6. Згодом невеликі палати об'єдналися у Львівську палату адвокатів.

У період "весни народів" та українського національного відродження різко збільшується кількість українських адвокатів, які дедалі частіше ставали лідерами політичних партій, очолювали боротьбу українського народу за свої права. Переломним став 1890 рік, коли мережа канцелярій українських адвокатів охопила майже всі міста Галичини. Українські адвокати ставали надійними захисниками політичних прав свого народу. Вже тоді виникають політичні процеси проти українців. Характерним прикладом може бути процес у Львові у 1893 р., коли перед судом присяжних стали 2 українських художники - Корнило Устіянович та Степан Томасевич. Їх звинувачували в тому, що вони, розмальовуючи церкву в с. Бутинах Жовківського повіту, зобразили небо й пекло, помістивши у пеклі шляхтича, урядника-бюрократа та єврея-лихваря. Обох підсудних захищав Кость Левицький. Адвокат спромігся не лише домогтися виправдання підсудних, але й використати трибуну, щоб нагадати суду і прокурору про права українського народу на ведення судочинства українською мовою, а коли прокурор виголосив промову на польській, то К. Левицький заявив рішучий протест [6].

3) Українська адвокатура радянського періоду

З приходом на територію України більшовистської влади, ліквідувалися старі органи буржуазної юстиції і створювалися принципіально нові. 24 листопада 1917 р. Раднарком прийняв Декрет про суд № 1, що ліквідував весь апарат буржуазної юстиції й окружних судів, царську адвокатуру і прокуратуру, інститут судових слідчих.

На Україні, де до влади прийшла Центральна Рада, процес ліквідації суду здійснювався в такий спосіб. До революції на тодішній території України діяло три судових палати (Київська, Харківська, Одеська), 10 окружних судів, 102 мирових з'їздів і 805 мирових суддів. Центральна Рада 30 грудня 1917 р. прийняла закон, відповідно до якого замість судових палат створювалися апеляційні суди у межах судових округів, що існували раніше. Був також створений Генеральний суд УНР, що мав у своєму складі департаменти: цивільний, кримінальний і адміністративний. Організацію і діяльність присяжної адвокатури і приватних повірених, що не входили до складу присяжної адвокатури, а були приписані до відповідних судових установ (судових палат, окружних судів, з'їздів окружних суддів), Центральна Рада залишила без змін.

Постановою Народного секретаріату України від 4 січня 1918 р. передбачалося, що всі засідання судів повинні бути відкритими, а присутні в залі судового засідання були вправі брати участь у обговоренні справи. Усім громадянам старше 18 років надавалося право бути захисниками в суді та на попередньому слідстві.

Відповідно до Декрету про суд від 14 лютого 1919 р. були ліквідовані судові інстанції, що існували на території України до встановлення Радянської влади. Були створені дві самостійні судові системи: народні суди і революційні трибунали. Для забезпечення захисту в народних судах України були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників (захисників).

При новостворених системах народних судів і військових трибуналів були створені колегії обвинувачів і колегії правозахисників. Правозахисники не тільки виступали на засіданнях народного суду, а й надавали безкоштовну юридичну допомогу населенню у галузі адміністративного і трудового права. Списки осіб, що повинні виконувати обов'язки захисників на судових процесах, складали народні судді, працівники рад народних суддів, профспілкові і партійні організації, а також працівники відділів юстиції. Списки готувалися 2 рази на рік: 1 січня і 1 липня.

Створення радянської прокуратури зумовило зміни у організації судового захисту і судового представництва. Виникла необхідність організувати нову, радянську адвокатуру. НКЮ України приступив до розробки нового Положення про адвокатуру на початку травня 1922 р., і вже у вересні колегія НКЮ УРСР схвалила його. На членів колегії були покладені обов'язки з ведення, призначення та узгодження справ у судових органах, а також надання населенню юридичної допомоги. Членами колегії могли бути особи, що мають стаж практичної роботи в органах радянської юстиції не менш 2 років або відповідну теоретичну і практичну підготовку.

У вересні 1922 р. було схвалено нове Положення про адвокатуру УРСР.

16 серпня 1939 р., на основі Конституції СРСР 1936 р., РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

Крім членів колегії захисників право здійснювати захист у суді мали родичі обвинуваченого і потерпілого (тільки близькі), представники підприємств, установ і ВЦРПС. Членами колегії могли бути особи, які мали вищу юридичну освіту, закінчили юридичну школу, за наявності стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не менше 1 року. Поряд з ними функції захисту могли здійснювати особи, що не мали юридичної освіти, але такі, що пропрацювали не менше 3 років на посадах у судових, прокурорських органах та органах юстиції.

Прийняті в 1958 р. Основи законодавства про судоустрій встановили, що колегії адвокатів діють з метою здійснення захисту в суді, надання юридичної допомоги громадянам, підприємствам і організаціям. Колегії є добровільними об'єднаннями осіб, що займаються адвокатською діяльністю, і діють на підставі Положення, затвердженого Верховною Радою УРСР.

Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1978 р. Верховною Радою Конституції УРСР, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Нове Положення про адвокатуру УРСР затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 р., регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги що надавалося громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.

Можна зробити висновок, що розвиток адвокатури у радянський період характеризується її остаточним законодавчим оформленням та поступовим поширення її значущості як правового інституту [2].

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. Надайте правильну відповідь на тест.

1. Адвокат, який виконує функцію представництва у кримінальному провадженні, репрезентує інтереси:

1) обвинуваченого;

потерпілого;

3) підозрюваного;

4) підсудного;

цивільного позивача;

цивільного відповідача.

2. Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити має право:

1) звернутись зі скаргою до Міністерства юстиції;

оскаржити до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури;

3) скласти іспити повторно через 6 місяців;

4) скласти іспити повторно через рік.

3. Адвокату гарантується:

1) недоторканість;

2) рівність прав з прокурором;

рівність прав з іншими учасниками процесу;

4) право на пільги.

4. Ратифіковані в Україні міжнародно-правові засади адвокатської діяльності, що визначають обов'язковість держави гарантувати захист професійних, особистих, майнових прав адвокатів, такі:

1) Загальна декларація прав людини 1948 р.;

2) Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р.;

Основні положення про роль адвокатів. Прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам 1990 р.;

4) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.

ПОЯСНЕННЯ ДО ТЕСТІВ:

ТЕСТ №1. Надана відповідь обумовлена підпунктом 5 пункту 1 статті 19 «Види адвокатської діяльності» розділу III «Види адвокатської діяльності. Права і обов'язки адвоката. Гарантії адвокатської діяльності» закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [10].

ТЕСТ №2. Надана відповідь обумовлена пунктом 5 статтею 9 «Кваліфікаційний іспит» розділу II «Набуття права на заняття адвокатською діяльністю. Організаційні форми адвокатської діяльності» закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [10].

ТЕСТ №3. Надана відповідь обумовлена підпунктом 5 пункту 1 статті 23 «Гарантії адвокатської діяльності» розділу III «Види адвокатської діяльності. Права і обов'язки адвоката. Гарантії адвокатської діяльності» закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [10].

ТЕСТ №4. Надана відповідь обумовлена розділом «Гарантії діяльності адвокатів» Основного положення про роль адвокатів. Прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам [8].

Завдання № 3

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА. Розв'яжіть ситуаційне завдання.

Адвокат-представник позивача з поважних причин, про які він у вставленому законом порядку заздалегідь повідомив суд, повторно не з'явився у судове засідання. Які правові наслідки буде мати така неявка адвоката-представника? Чи буде відкладено розгляд справи? Відповідь обґрунтуйте.

Рішення

Згідно з ч. 2 ст. 169 Цивільного процесуального кодексу України, неявка представника (адвоката) в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд. Ця норма стосується, насамперед, договірних представників. Норма застосовується у випадку, коли сторона з'явилася, а представник (адвокат) - ні. Якщо не з'явилися ні сторона, ні її представник (адвокат), то застосовуються наслідки, передбачені для неявки сторони.

...