Джерела міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття та види джерел міжнародного права

2. Міжнародний договір

3. Міжнародний звичай

4. Інші джерела міжнародного права

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Під джерелами міжнародного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелом сучасного міжнародного права, як наприклад, Вселенські збори . Інші - виникли з самого початку та й зараз грають суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду є міжнародно-правовий звичай.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого - норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються.

1. Поняття та види джерел міжнародного права

Порівняно з внутрішнім правом у міжнародному спостерігається відсутність класичної законодавчої, судової та виконавчої влади. Тут немає єдиного органу, який уповноважений створювати правові норми, котрі були б обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародного права, а також відповідної системи судів, наділених юрисдикційними повноваженнями щодо вказаних суб'єктів без чітко вираженої на те їхньої згоди. А тому виникають питання: де необхідно шукати правові норми і як можна стверджувати, що відповідна пропозиція може бути визнана як міжнародно-правова норма? Зазначена проблема ще більше ускладнюється специфічною природою міжнародних відносин та існуючою колізією суверенітету держав. Однак міжнародне право є реальним фактом, із якого можна вивести і проаналізувати його норми.

Норми міжнародного права існують у певній формі, вони зафіксовані у вигляді відповідного правового "джерела".

Термін "джерела права" в юридичній літературі вживають у багатьох значеннях: як певна сукупність об'єктивно існуючих умов (обставин), що породжують право; як правові форми, в котрих закріплюються правила поведінки; як літературні джерела, що містять необхідні відомості про право та ін.

Потрібно зазначити, що офіційний характер джерела міжнародного права можуть набувати, здебільшого, у двох випадках: 1) через правотворчість, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють договори, котрі вміщують норми права або рекомендації міжурядових організацій "opinio juris"; 2) через санкціонування, коли суб'єкти міжнародного права схвалюють звичаєві норми, надають їм юридичної сили.

Загальновизнано, що найбільш авторитетно джерела міжнародного права окреслено у ст. 38 (1) Статуту Міжнародного суду ООН, якими суд керується при вирішенні спорів, що передаються йому для розгляду.

До таких джерел відносять:

1) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно Визнані державами, які є сторонами спору;

2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

3) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

4) із застереженнями, вказаними у ст. 59, судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із міжнародного публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Хоча таке формулювання є технічно обмеженим стосовно джерел, до яких повинен звертатися Міжнародний суд ООН, однак при цьому ніхто серйозно не піддає сумніву той факт, що цей перелік перераховує джерела сучасного міжнародного права на універсальному рівні. Такий стан випливає з того, що функцією Міжнародного суду є розгляд переданих йому спорів "згідно з міжнародним правом", а всі держави - члени ООН є "ipso facto" сторонами Статуту Міжнародного суду відповідно до ст. 93 Статуту ООН.

Враховуючи динаміку розвитку міжнародного права, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: резолюції міжнародних організацій та конференцій; рішення міжнародних судових установ; норми "м'якого" права, односторонні акти та інші акти.

Джерела міжнародного права можуть бути матеріальними та нематеріальними. Матеріальне джерело - це, як правило, правовий акт міжнародного характеру, котрий направлений на врегулювання відносин між суб'єктами міжнародного права. Такі акти створюють держави або за допомогою міжнародних організацій. До них відносять декларації, конвенції, протоколи та ін. Нематеріальним джерелом міжнародного права може бути звичай.

Джерела міжнародного права можуть бути кодифікованими та некодифікованими, вони можуть регулювати окремі інститути міжнародного права або не бути предметно обмеженими.

Розрізняють універсальні та локальні джерела міжнародного права.

Внутрішньодержавні закони не можна розглядати як джерела міжнародного права, оскільки вони виражають інтереси окремої держави, приймаються і діють у межах її внутрішньої компетенції. Однак їх зміст має важливе значення для забезпечення виконання норм міжнародного права.

2. Міжнародний договір

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт - конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб'єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об'єкт міжнародного права; суб'єкти наділяються певними взаємними правами та обов'язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов'язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з'являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з'являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об'єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем'єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб'єктів, перевага надається міжнародним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов'язане це із самою природою міжнародного договору, адже він є результатом узгодження воль суб'єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб'єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

3. Міжнародний звичай

Протягом тривалого часу саме міжнародно-правовий звичай був основним джерелом, на підставі якого в міжнародному праві виконувалися міжнародні зобов'язання. З XX ст. дедалі більшу роль почали відігравати міжнародні договори. Але й дотепер міжнародно-правовий звичай має велике значення.

Визначення міжнародно-правового звичаю наводиться у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду і свідчить про те, що звичай формується у практиці міжнародного спілкування. Для того щоб була визнана наявність звичаю, потрібне дотримання низки умов, які підтверджують існування практики, що визнається у якості правової норми: відносної тривалості практики, її ідентичності, загального характеру практики, її правомірності. Як приклад можна навести появу міжнародно-правового звичаю про не включення космічного простору до складу державної території. Обліт Землі першим штучним супутником у 1957 р. не викликав із боку держав протестів із приводу порушення їхніх державних кордонів. Супутник неодноразово пролетів над територіями держав, але ця практика не викликала заперечень. Параметри польоту суттєво не змінювались, тобто практика була ідентичною. Практика була достатньо поширеною: супутник пролетів над територіями багатьох держав. Практика була правомірною, бо ніхто не заявив про протилежне. Згодом у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. цей звичай знайшов договірне закріплення у ст. ІІ - космічний простір включно з Місяцем та іншими небесними тілами не підлягає національному привласненню.

У разі укладення міжнародного договору міжнародно-правовий звичай, що регулює ті самі відносини, нерідко не втрачає свого значення. Перш за все він може залишатися чинним для тих суб'єктів, що, визнаючи звичай, не приєдналися до угоди з якихось причин. Звичай може бути за своїм обсягом ширшим, ніж договірна норма, і в цьому разі звичай також може діяти поряд із міжнародною угодою. Припинення міжнародного договору не припиняє автоматично дію звичаю.

Доказом існування міжнародно-правового звичаю можуть бути різні неправові джерела: резолюції міжнародних організацій і конференцій, дипломатичне листування, спільні заяви держав, комюніке, рішення національних або міжнародних судових органів, практика міжнародних органів та інше. Значення таких джерел неоднакове, але в сукупності вони можуть або підтверджувати, або заперечувати факт існування звичаю. Так, виходячи з наведеного прикладу з космічним простором, можна зазначити, що одним із доказів існування відповідного звичаю була резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1962/XVIII “Декларація правових принципів діяльності держав із дослідження та використання космічного простору” від 13 грудня 1963 р.

Міжнародний звичай слід відрізняти від міжнародної звичаєвої практики (звичаєвості). Міжнародна звичаєвість - це загальна практика, що не має характеру правового зобов'язання. Міжнародною звичаєвою практикою є, наприклад, дипломатичний етикет. Міжнародна звичаєвість може перерости в міжнародно-правовий звичай або навіть послужити основою для договірної норми.

4. Інші можливі джерела міжнародного права

Варто зазначити, що питання про джерела міжнародного права не є настільки простим, яким воно видається з першого погляду і з позиції його формулювання. Адже кожен читач, який хоч більш-менш знайомий з основними проблемами сучасного міжнародного права, переконаний у тому, що ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН не дає вичерпного переліку джерел міжнародного права. Вказана стаття закріплює положення про те, якими джерелами користується у своїй діяльності Міжнародний суд ООН. Стосовно інших відносин, то вони знаходять своє пояснення в чинній правовій доктрині, яка значною мірою є суперечливою з огляду на їх різні походження.

Після Другої світової війни практика держав у сфері міжнародних відносин докорінно змінилася, не кажучи про зростаючу кількість самих суб'єктів міжнародного права. Головною проблемою, що віддзеркалює зростаюче значення держав "третього світу" і рівня деєвропеїзації світового порядку, є питання про роль резолюцій і декларацій Генеральної Асамблеї ООН.

Деякі з резолюцій Генеральної Асамблеї зобов'язують органи і держав - членів ООН. Інші, однак, не мають такої юридичної сили і є рекомендаціями, котрі відрізняються між собою неоднаковим рівнем підтримки більшості членів ООН. Такий стан е віддзеркаленням концепції, згідно з якою Генеральна Асамблея принципово повинна бути парламентарним додатковим органом, а рішення із зобов'язальним характером повинна приймати Рада Безпеки ООН.

Але як показала практика, ситуація дещо ускладнилася. Генеральна Асамблея прийняла велику кількість різних резолюцій і декларацій. Таким чином, неминучим було те, що ці документи будуть впливати на напрями розвитку звичаєвого міжнародного права.

Спосіб, за допомогою якого окремі держави голосують у Генеральній Асамблеї, а також висловлення їхніх позицій при таких ситуаціях засвідчують практику держав та їхнє розуміння права. У випадку, коли певна держава послідовно голосує проти расової дискримінації, вона не може у подальшому ігнорувати існування звичаю, що засуджує расову дискримінацію, котрий може навіть перетворитися у звичаєву норму, яка зв'язує цю державу.

Якщо більшість держав послідовно голосує за прийняття резолюції чи декларації з певного питання, це перетворюється до рівня практики держав, що може привести до появи нової обов'язкової правової норми за умови, що можна буде довести існування "opinio juris". Для прикладу можна навести декларацію 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам (яка була прийнята без жодного голосу проти і при дев'яти, що утрималися), котра означала перетворення концепції самовизначення з політичної та моральної категорії у суб'єктивне право, яке було матеріалізоване у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права 1970 р.

Деякі резолюції, такі, як Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору від і 13 грудня 1963 p., можна також розглядати як приклад практики держав, котра веде або приводить до появи норми звичаєвого права. Як і у випадку конститутивної практики, такі резолюції можна використати для підтвердження існування "opinio juris" або еволюції у напрямі "opinio juris" без якої звичай не може виникнути. Залежно від обставин, резолюції можна розглядати як авторитетну інтерпретацію загальних засад Статуту ООН з боку Генеральної Асамблеї.

Такі резолюції можуть прискорити процес легалізації практики держав і тим самим уможливлювати швидку адаптацію звичаєвого права до сучасних міжнародних відносин.

Разом з тим, необхідно пам'ятати проте, що існує певна небезпека утому, щоб надавати обов'язковий юридичний характер усім актам, котрі приймає Генеральна Асамблея. Резолюції нерідко є результатом політичних компромісів та домовленостей, а будучи утвореними у такий спосіб, вони не можуть мати загальнообов'язкову юридичну силу.

Інколи наводять багато загальних аргументів, що такий механізм чи документ, котрий не має обов'язкового характеру, відноситься до "м'якого права". Вказаний термін засвідчує, що цей механізм чи постанова не є "правом", однак має таку вагу в загальній системі міжнародного правопорядку, який заслуговує на увагу. Необхідно зауважити, що "м'яке право" не є правом у буквальному розумінні, адже такий документ не повинен бути зобов'язуючим актом, але може впливати на міжнародну політику. Найкращим підтвердженням цьому є Заключний акт НБСЄ 1975 р. в Гельсінкі. Він не був офіційним договором, однак його вплив на Центральну і Східну Європу з питань ролі та значення міжнародних прав людини виявився незаперечним. Деякі галузі міжнародного права використовують поняття "м'яке право", яке розглядається як важливе, хоч і не має зобов'язуючого характеру інструменту. Сюди можна віднести міжнародне економічне право або міжнародне право охорони навколишнього середовища.

У певних випадках односторонні акти держав можуть спричиняти виникнення міжнародних правових зобов'язань. Однак для цього повинні бути певні підстави, котрі зводяться до того, що такі акти мають виражати суверенну волю держави та передбачати відповідні зобов'язання, що вона бере на себе і звертається з цього приводу до світового співтовариства. Для прикладу, це може бути проголошення нейтралітету або без'ядерного статусу держави.

Для одностороннього акту важливі три елементи: 1) прояв суб'єкта міжнародного права; 2) незалежність стосовно інших проявів волі; 3) правові наслідки, що відповідають виявленій волі, ніколи не включають зобов'язання для третіх держав.

Сучасна доктрина міжнародного права до односторонніх юридичних актів включає такі: нотифікація, визнання, відмова, обіцянка, завірення. Односторонні акти держав можуть бути поділені на три групи: 1) акти, що створюють нові зобов'язання для держави, яка їх декларує; 2) акти, що підтверджують і забезпечують права держави; 3) акти, згідно з якими держава відмовляється від певних суб'єктивних прав у будь-якій сфері.

Особливість односторонніх актів як джерела сучасного міжнародного права полягає в тому, що зобов'язання, котрі містяться в них, мають характер зобов'язань "erga omnes", тобто вони звернені не до якоїсь певної держави, а до всього міжнародного співтовариства держав.

Якщо в традиційній доктрині та практиці міжнародного права принцип "pacta sunt servanda" вважається єдиною основою майже всіх видів міжнародно-правових зобов'язань, то в сучасному міжнародному праві не існує будь-якої імперативної норми, котра б забороняла державам брати на себе зобов'язання в односторонньому порядку.

З одного боку, деякі дії держав, такі, як ратифікація, прийняття і затвердження договору, містять у собі формальні ознаки одностороннього акту. Але вони е необхідними елементами процесу укладення міжнародного договору чи набрання ним чинності. І якщо інша сторона не вчинить аналогічних дій (актів) у відповідь, ці акти не матимуть юридичної сили.

З іншого боку, якщо право зробити застереження чи здійснити односторонню денонсацію договору передбачено в тексті договору, то ці односторонні акти матимуть правовий ефект і їх можна вважати дійсними односторонніми актами, передбаченими договором.

Таким чином, односторонні акти держав відіграють важливу роль у виробленні та застосуванні договірного права.

Висновки

міжнародний право звичай декларація

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

під джерелами міжнародного права розуміється - зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел міжнародного права залишається дискусійним. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

- міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору;

- міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

- з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

Список використаної літератури

1. Віденська конвенція про право міжнародних договорів/Відомості Верховної Ради (ВВР), 1986, N 17, ст. 343.

2. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо договорів/Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 41, ст.601.

3. Баймуратов М.О. 2001 - Міжнародне право: «Одіссей», 2002. - 672 с.

4. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теоріі. - Киів : Видавництво "Либідь", 2002. - 606 с.;

5. Дахно І.І. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. - 2-ге видання, стериотип. - К.: МАУП, 2004. 312 с.

6. Міжнародне публічне право Підручник за ред.: В.М. Репецького - Вид-во 2012.

Размещено на Allbest.ru